Любов Вакуленко:
Як важливо в житті помічати чарівні миті -
Задощило, дерева стоять умиті...
Мчить авто, і фонтани води - перлини...
Осінь стелить до ніг золоті стежини.
Любов Вакуленко: Как же хочется вот так отдаться музыке, и утру... и босиком по траве...
Но сейчас только душа (или сознание) бродит воспоминаниями, или заглядывает в туманное будущее... Чтобы вырваться из этого ада воздушных тревог, чтобы не слышать страшные грохоты взрывов.
Любов Вакуленко: Дякую, Наталочко.
А що йому можна ще побажати? Дивно, що вся наша лють і ненависть до ворогів ще не спалила цього нелюда. Хоча це тільки справа часу.
Любов Вакуленко: Спасибі, Наталю.
І я теж навчуся.
І ми всі станемо по іншому сприймати життя.
Ми навчимося бути щасливими попри все...
Бо до війни ми дійсно були щасливі, тільки не усвідомлювали цього.
Любов Вакуленко: Всі наші думки і слова зараз працюють на перемогу. Сила слова це неймовірна зброя. Ми переможемо, бо ми об\"єднані як ніколи.
А ти молодець, Любашо. Так тримати!
КОМЕНТАР ЩОДО ТВОРУ: 
Чутттєво, ніжно, відверто вималювані почуття чоловіка, який любить очима. 
