Любов Вакуленко: Дякую, Валентино. Ви праві. Та минулі помилки вже не виправити, нажаль... А помилки, як безжальний відбиток, накладаються на сьогодення...
Любов Вакуленко: Ти знаєш, Любо, сьогодні я готова з усім цим миритись. Але гірко розуміти, що вже не буде навіть так, як було колись. Село вщент зруйноване, всіяне глибокими ранами від снарядів і ракет. З мого села можна писати картини апокаліпсису. На жаль ми тоді не розуміли як добре ми жили в поравнянні з сьгоденням.
Любов Вакуленко: Правильно, Любо. За те, що вони зробили з нами немає їм прощення - за кожну смерть, за кожен зруйнований дім, за кожне село і місто вічне пекло їм і повне забуття.
Любов Вакуленко: Вдячна вам за коментар.Ваша правда. Ось приклад мого села. До війни наші люди жили кожен своїм життям. Та ось почалися обстріли. Більша половина людей покинули свої домівки. Але ті люди, що зосталися, змінювалися на моїх очах. Ми стали згуртованішими, уважнішими один до одного. Постійна небезпека поріднила нас. Всі стали як одна сім\"я.
Любов Вакуленко: Любочко, не впускай порожнечу в свою душу. Бо ти засіяла своє поле такими чудовими віршами. І твої жнива напрочуд дуже багаті - бо це незлічені відгуки твоїх пошановувачів, це їхні слова вдячності за твої такі життєві і щирі рядочки. Натхнення тобі, Любочко, і безмежного оптимізму.
Любов Вакуленко:
Осінь в тебе, Любо, йде неначе пава,
Впевнена і горда, щедра й величава...
Щира насолода - споглядати диво,
Як картина в слові ожива красиво...
Любов Вакуленко: Дякую, Любочко.
Сила нашого спротиву, обурення не має меж. Своїми діями вороги тільки примножують нашу злість і відразу до колись братнього народу. Отже, нехай начуваються, бо перемога буде за нами.
Любов Вакуленко: Люблю Україну всім серцем. А ще люблю читати твої вірші, Любочко, такі щирі, витончені, різнобарвні, вражаючі, співучі, проникливі. Нехай твоє натхнення ніколи не вичерпується.