| Сторінки (7/671): | « | 1 2 3 4 5 6 7 | » |
Дорогоцінність ти моя!
Кажу тобі це знову щиро.
Ким був би в цьому світі я,
Якби не ця Господня милість?
Минає час, текучі дні
Подіями в життя хлюпочуть.
Ти в кожнім з них стаєш мені
З усіх на світі найдорожча!
А вже коли приходить ніч,
Коли на м’язи ляже втома,
Яка ж то бажана ця мить
Коли ми вдвох, коли ми вдома!
Завершити кохання сном,
Вранці про все погомоніти,
Попити каву, за столом
Навпроти тебе так дивитись,
Ніби ти вперше у житті,
У доленосну мить зустрілась!
Хоч весни наші золоті
В далекий вирій полетіли.
Я, - найбагатший за усіх.
Куди там Крезу проти мене!
Дзвіночком срібним лине сміх,
А серце – золото червлене!
Очей таємна глибина
Мов діамант коштовний сяє!
Так заворожує вона,
Аж дух до Всесвіту злітає!
Дорогоцінність ти моя!
Земної долі ангел світлий
Кажу тобі це щиро я,
Тому що правду ніде діти.
12.11.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760039
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2017
Взяв на руки ще тремтяче тільце…
Сиротинка, кволе і худе!
Кинуте людьми до сиротинця,
А у ньому дітися ніде.
Всім завада. Ні тепла, ні їжі,
На ганчір’ї передзимна ніч…
А воно – іще дитяча ніжність…
Та жорстока дійсність – інша річ.
Народилось, щоб отак вмирати
З голоду, без мами і тепла.
Залишили для дітей погратись,
А награлись, то рука взяла,
На авто у білий світ повезли,
Кинули під браму на асфальт
І бігом в село своє поперли,
Аби не побачили цей факт.
Факт просто кричущого бездушшя
Намагання не робити гріх…
Це – не гріх? Наївне простодушшя,
Чи то гра в порядність задля всіх?
Не вбивали самі, не знущались
Руки чисті… совість ніби теж…
В інтернаті щось таке та варять
Отже хтось погодувать прийде…
Якби так! Кому за цим ходити?
Люди тут недужі, як малі
На всю зиму двері в світ закриті,
Щоб перезимували хоч в теплі.
А тварина - то і є тварина:
Закон люду знати не дано.
Чи під ліжком, чи попід дверима
«Підкладе» калюжу чи лайно…
Тут дай, Бог! – хоч за людьми прибрати!
Санітарний стан понад усе.
У підвал біжать коти ховатись
А вже звідти – то таким несе!..
Виловлять, кудись звезуть і знову
Все вертає на круги своя…
Хоч про це веду я зараз мову,
Та й не можу не жаліти я
У цю мить нещасне котенятко
Яке гине, плаче і квилить
(Я з дитячих літ – котячий татко.)
Тож мені, - як і йому, - болить!
Ось візьму, хоч трошки нагодую,
Обігрію в пазусі своїй
І комусь з жінок запропоную,
Щоб в господі берегла своїй.
А вже далі – як по волі Божій,
Як йому судилось на віку…
Бо це все, що я сьогодні можу:
Дід старий в каліцькому візку.
10 листопада 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759708
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2017
Зміїться дорога, клубочаться хмари,
Скупий промінь сонця стриба на крилі.
Дощі листопаду печалі змивають
Десь в іншому місці: вночі тут були.
Уздовж всього шляху великі калюжі,
Де плаває листя рудим каченям.
Зачеплять колеса, - вода брудним вужем
Тікає з асфальту до вибитих ям.
Можливо, що їду до міста востаннє
В поточному році, бо схоже на те,
Що скоро зима небажана нагряне
І в радості зустрічей шлях замете.
Слабе сподівання… це все, що лишилось
Від зустрічей милих з минулих років.
Чи зможу побачити риси ці милі
До кого, колись - як на крилах летів!
На слабе везіння іще сподіваюсь.
А раптом, як було: знайомий ларьок,
Товар на полицях людей закликає
І постать між ними з обличчям ляльок.
Аж надто! – здається, - воно досконале!
Така собі Барбі в середнім віку…
Приїхав і бачу: немає… пропала…
Це рідкість зустріти в житті отаку.
Не скажуть вітри, які дули назустріч
Під час мого руху, де зараз вона.
Затор на дорозі досадою глушить
І блимає гальмів червоний сигнал.
Чадять двигуни перегаром солярки,
А небо кошлатиться вовною хмар.
Чекають на рух дорогі іномарки,
Рахує секунди світлофору ліхтар.
Дорого, дорого, додому стелися!
Прощай, любе місто! Надіє прощай!
Забудь про колишнє! А серцем, – змирися
І нові події в житті зустрічай.
4 листопада 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758742
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2017
Перший день Листопада і подих зими.
Мокрий сніг на траві, коло сходів калюжа.
Передзим’я прийшло… зустрічаємо ми
Цей відрізок життя, цю негоду – недуже.
Всі ознаки цієї тяжкої пори
Є у кожному з нас: тільки глянути в очі.
Вже здається, душа почуттям не горить
І безсоння з болячками мучать щоночі.
Не приносить полегшення прийдешній день,
Тане кригою в серці на краще надія…
Аж не віриться в те, що в садочку пісень
Не цвістиме для мене трояндова мрія.
Чи ж не я ніжно пестив ці дивні квітки,
Поливаючи їх свого серця сльозою?
Чи ж не я цілував ніжні пальці руки
Коли доля давала ще зустріч з тобою?
Чи ж не я присягався у кожній добі,
Що без любих очей існувати не зможу?
Чи ж не я присвятив свою пісню – тобі
Як єдиній, з можливих ще, милості Божій?
І все це, чим я жив, віддавати туди,
В передзим’я глухе де весною не пахне,
Де на чорнім шляху, що веде в нікуди
Час останній Кощієм у затхлості чахне?
Та нізащо такого собі не прощу!
Знаю твердо: ми люди міцної породи.
Ми зустрінемо в травні цілунки дощу
І відчуємо шал у буянні природи.
А в цю пору коли оголились гілки,
Коли в нашім садку перший сніг тихо тане,
Разом п’ємо свій келих з напоєм гірким
І кохаємо так, наче вперше й востаннє!
середа, 1 листопада 2017 р.
.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758356
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2017
Хвороби нас крадуть одне в одного:
Зійшлись на мить і мова лиш про те,
Як мучить нас суцвіття мору злого,
Як невмолимо хижу сіть плете
Отой павук що зветься інвалідність,
Що сили з тіла смокче без кінця…
А серце чує ще свою потрібність,
Душа ще хоче бачити лиця
Найтонші риси, зморшки найдрібніші
І рідні очі де вже ніч журби
Запалює нам поминальні свічі,
Аби вони погасли назавжди.
Жахливо це і вкрай несправедливо!
За віщо нам дається стільки мук?!
Ти ж народилась щоби жить щасливо,
А замість щастя – цей недуг-павук…
Молюсь щоночі! Та байдуже небо
Так як і я, - не чуюче, - глухе…
Яких іще йому молитов треба,
Яких ще жертв потребує лихе
Чиєсь свавілля чи закон природи,
Що не лишає слабим хоч би шанс?
Минає ніч, за ранком день приходить
І наше лихо знову біля нас.
А жити треба, доки ще дихання
Здіймає груди, серце ще живе;
А жити треба, доки ще кохання
Не вмерло в ньому і до весен зве!
Тому ніяк змиритися не можу
З тим присудом, що доля нам дає:
Попри нещастя та байдужість Божу
Я все ж ціную це життя своє
Допоки ти у ньому наче зірка
Все осяваєш крізь прожитий вік,
Допоки ти – найкраща в світі жінка!
Допоки я – закоханий навік!
31.10.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758351
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2017
Туман свідомості, думки немов би хтось,
Наче папір - зіжмакав і покинув.
Мав намір написати хоч би щось,
Та видно сів за стіл в лиху годину.
Не йде ніяк! Із хмари день пряде
Нитки дощу, які їдкі й сльотаві.
Ті падають на листя золоте,
На ще зелені під парканом трави.
Дивлюсь на все зі власного вікна…
Вода з калюж стікає до низини,
Де аж в яру зупиниться вона,
Щоб стати водопоєм для скотини.
Звичайна проза звичного життя…
Наче й писати приводу немає
І в серці солов’їне почуття
Під гнітом осені в анабіоз пірнає.
Лише одне ще єство веселить:
Шкварчить в пательні ароматне сало,
Картопелька із часником шумить
Та лист лавровий додано до страви.
Зараз на кухні сядемо удвох
І зробимо собі ранкове свято:
Ми не самі. Ще з нами «ах» і «ох»,
Компанія, як бачиться, багата!
А потім кава… що там не кажи,
А цей напій і справді як від Неба
Ковточками всередину біжить,
Та усмішка у погляді від тебе.
Лице в лице. Знайоме до дрібниць.
Ми в часі осені. Прив’яла твоя врода…
Та хай від того серце не щемить
Бо ти для мене – вища насолода!
Ковтаю трунок, слухаю слова,
А час між тим до полудня прошкує.
Думок, емоцій - повна голова!
Ранок з тобою від хандри лікує.
27.10.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757375
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2017
Со студенческих лет ценный груз берегу.
Там впервые я встретил любовь и мечту,
Там расшибся об скалы на полном бегу,
Там пытался опять покорять высоту.
Берег жизни моей из уступов крутых.
Пристань памяти ждёт мой истерзанный бот,
Испытания нам достаются трудны,
А мы движемся с ним сквозь преграды вперёд.
Ещё движемся… ход с каждым днём всё трудней.
То ли память всё дальше, то ль гуще туман,
Только мнится порою, что отзвук тех дней -
Это только лишь вымысел, только обман.
Парус бьётся над нами из дыр и заплат,
Путеводные звёзды чуть блещут сквозь мрак
Но ведь помню я точно: меж звёздных палат
Мне сигналил надеждой божественный знак.
Были штормы убийственны в этом пути
И тащила пучина в погибельный плен,
И казалось: всё выдержать - сил не найти,
В непосильной войне не подняться с колен!
Улетал ураган, находила волна
Штиль покоя и счастье пришедшего дня
И опять чаша неба привета полна,
И огонь маяка светит вновь для меня.
Только тело не может, по-прежнему, жить,
Измождённое мукой минувшей борьбы.
Но во что бы то ни было, надо служить
Силам Неба, подавшим жестокость судьбы.
Для чего этот путь? Для чего столько жертв?
Почему диском боли шлифуется плоть?
Обнажённым на жизнь отзывается нерв
Слабость, гранью алмазной, готовясь бороть!
Я дойду до прибоя заветной черты,
На судёнышке утлом из строчек и слов,
Чтоб могла на нём милая радость найти
Веря в то, что живёт в моём сердце любовь!
24.10.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756928
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.10.2017
На синьому небі хмаринок немає
І Сонце яскраве по літньому сяє.
Та листя з горіха повільно спадає
І в танку осінньому плине-кружляє!
Танцюй, моя осене, разом зі мною – танцюй!
Що танок повільний, хіба він уваги не вартий?
Цілуй, моя осене, грона калини, - цілуй!
Вона виглядає, на Бабине літо, під хатою.
Стежина від хати веде на дорогу,
По ній все життя до мети я прошкую.
Приводила в долю багато тривоги
Та весен щасливих відлуння ще чую.
Танцюй, моя осене, разом зі мною – танцюй!
Що танок повільний, хіба він уваги не вартий?
Цілуй, моя осене, грона калини, - цілуй!
Вона виглядає, на Бабине літо, під хатою.
Коротка пора цього ніжного дару
У сукні барвистій кружляє лісами.
Немов у пожежі берези за яром,
Лиш димом ранковим сивіють тумани.
Танцюй, моя осене, разом зі мною – танцюй!
Що танок повільний, хіба він уваги не вартий?
Цілуй, моя осене, грона калини, - цілуй!
Вона виглядає, на Бабине літо, під хатою.
20.10.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756255
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 20.10.2017
Знов сам на сам в своєму ложі,
Веду свій монолог душі.
Я вже звільнитися не можу
Від вулканічності віршів.
У підсвідомості, спонтанно,
Враз виникає викид слів.
І так доладно все та гарно,
А як занотувати сів
Та записав… помилуй, Боже!
Аж сором взяв! Оце-то так!
Таж так писати кожний зможе,
Хоч в словотворі не мастак.
Якось невиразно та сіро…
Весь час за втраченим журба…
В коханні кволий та несмілий…
Та психологія раба,
Який без клітки, - у неволі
Свого старого почуття,
Все кличе із нізвідки Долю…
Навіщо кличе?.. для життя?!
Яке життя?! Та схаменися!
Кохання, часом, та ж війна…
Коли ж ще досі не женився,
То в тому лиш твоя вина.
Бо серце жінки – це фортеця,
Яку не візьме боягуз.
Вона того прийме до серця,
Хто по життю – козирний туз.
А ти хто є? Мужик чи баба?
Отож! Дай відповідь на це.
На мур фортець не лізе слабий.
А як Поет? Його слівце
Повинне бути як та зброя:
Дволезогостре та влучне.
Він має бути лев собою,
Забути про всілякі «не».
І брати приступом твердині,
Які б не встали на шляху.
Кохання тема не єдина:
Їх он аж скільки у мішку!
Дістань хоча б оту, - зелену:
Там щось про наспіви дібров,
Про цвіт квітнево-черешневий
В який пірнає серце знов.
І знов все єство молодіє;
І знов п’янке вино душі
На підсвідомість тихо діє,
Щоб в думці визріли вірші.
Ще можеш взяти про дороги.
Згадаймо їх стрімкий потік:
То під колеса, то під ноги,
То наче мрії, звіддалік,
За горизонт незримий кличуть,
Щоб зміг поет не раз пройти
По хвилях золотого жита
А в них негадано знайти
Красу-дівчину у віночку
З волошками в її очах,
Щоб знов летіли дні і ночі
Під гру розкрилля на плечах.
13.10.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756068
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2017
Я сумний сьогодні, моя мила.
Вже пробач жовтневу цю хандру.
Зв’язує щось у Пегаса крила,
А от що – ніяк не розберу!
Так хотів полинути за обрій
В ті гаї, де кояться дива;
Де зростають гронами солодкими
Ніжності травневої слова.
Та чомусь гривастий мій бастує:
Не ірже, не змахує крильми.
Може він якусь халепу чує,
Яка бродить, часом, між людьми?
А ще може, я такий незграба,
Що незручно навіть і коню,
Коли спину осідлає слабий,
Щоб летіти з ним назустріч дню.
Що тут вдієш?.. хай вже відпочине,
Набереться сили на лугах,
А вже потім ми удвох полинем
У краї, де зріють на полях
Для поетів пречудові злаки
Із яких творити нам дано
Ласощі душевної подяки
За життя, за Жінку, за вино!
Прилечу на ньому, щоб набрати
Цих дарів хоч трішечки собі,
Аби потім щедро дарувати
Витвори поезії тобі.
У яких, зі щирістю простою,
Оспіваю небо голубе,
Птахів пару в ніжнім ареолі
І як квітку неземну – тебе!
п'ятниця, 6 жовтня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754925
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2017
Не признаюсь ещё, что я – люблю,
Хоть сердце к тебе тянется и рвётся.
Не признаюсь ещё, что я люблю,
Хоть в каждом дне душой о том поётся.
Когда идёшь навстречу, или так:
Невдалеке проходишь - просто мимо,
Я взглядом провожаю каждый раз,
Как чудо из чудес, неповторимое.
Не признаюсь ещё, что я – люблю.
По возрасту, по статусу – не в праве.
Не признаюсь ещё, что я – люблю,
Чтоб пошлою молвой не обесславить.
Ношу в себе. Желанием томим,
Гонимый безрассудством томной страсти,
К тебе навстречу, мой ты херувим,
Носительница высочайшей власти!
О том ли знаешь? Полагаю, - да!
Не раз мы оба взглядами встречались…
Не год, не два, а многие года
Ношу в глазах осенний цвет печали.
Мне кажется, тебе понять дано
Душою женской сущность моей грусти.
Да только, между нами много «но»
И суд людской иного не допустит.
Смущённый взгляд поспешно отведу
Застигнутый в невольном любовании.
Вон, - и каштаны в октябре цветут,
При раннем в этот год похолодании.
вторник, 3 октября 2017 г.
.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753512
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.10.2017
Вічний двобій душі і віку:
Минуле – закриває дим,
Та знову дано чоловіку
Себе відчути молодим
Отою-самою душею,
Якою володіє біс…
Зустрівся з жінкою-зорею,
Душу і серце склав до ніг.
Та надто пізно і невчасно,
Бо ще пригожа й молода.
Її душа така прекрасна,
Та життєдайна, як вода
У тій оазі, що в пустелі
Тече із диво-джерела…
А сам – вже не такий веселий,
І в пічці не горять дрова,
А майже попіл, шлаковиння…
І зовні – таки літній дід.
Хіба з’єднаються: горіння
І немощі грубезний лід?
Та ні! Таке не поєднати.
Тож з цього висновок роблю:
За щось та кимось я проклятий,
Коли оцей міраж люблю!
Лише міраж… в життя пустелі
Марних надій та мрій туман
В якому по пісках пекельних
Прошкує старий караван.
А як душа? Як бути з нею?
Вона з останніх сил в огні.
Та жити з ніжною зорею
Судилось Небом не мені.
Ну, що ж? Не хмара я осіння
Тож нема змоги до плачу.
Ще трохи й птахом біло пінним
У синє небо відлечу.
неділя, 1 жовтня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753253
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2017
АЛЬОЛЯ
Наяву янголятко, до усіх ніжно горнеться,
Не дівчатко, а миле пташа!
Рученятка як крилечка, неймовірна Альолечка,
І любов’ю налита душа.
Наймолодша дитиночка у любові купається
Раді їй і старі, і малі
Лепетанням та казкою день починається,
Новий день для малеч на землі.
Всесвіт Божий в добрі та теплі розкривається
Пізнається яскраве життя
Якщо хочеш узнати де рай починається,
Подивись на це миле дитя!
Слово: «люба» - з найперших маленька освоїла!
До всіх рідних іде вона з ним.
Навіть тіні гріха ще дитина не скоїла
І це слово є справді святим!
Чую серцем, що слово це в душу закладено
Самим Небом - і не задарма:
Щоб дитинства літа не минали обкрадено,
Щоб любити навчилась сама.
Від оцих оченят – променистих і лагідних,
Ціле море довіри й тепла!
Голуб’ятко ти наше! Нектар нерозбавлений!
Дай, Господь! – щоб здорова росла!
Янголятко моє! Подароване долею!
Не натішусь тобою ніяк
Залишайся завжди ось такою Альолею
Як Господньої милості знак!
неділя, 10 вересня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752837
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2017
Добіг і вересень кінця
Спливає час в простих турботах
Ще осені не до лиця
Листопада німа скорбота.
Ще після того як туман
Підніметься до неба вранці
Клен причепурює жупан
Фарбуючи його багрянцем
Ще стільки барв навколо нас,
Ще стільки звуків звідусюди
Поміж дерев осінній вальс
У серці ностальгію будить
А із домівки аж надвір
Ллють пахощі духмяні страви
Плоди достиглі ваблять зір
І ще не побуріли трави
Тихенько встелює стежки
Заснуле листя шар за шаром
Лежать у кошику грушки
Призначені служить товаром
Глибока синява небес
Ніби розбавлена водою
Веду крізь світлий день тебе
Неспішно – тихою ходою.
п'ятниця, 29 вересня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752836
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 29.09.2017
Навіщо ця журба між нами?
Хіба це все, що ми надбали?
Згадай, як сад гучав піснями
Коли весілля вишні грали.
Ти скажеш: осінь на порозі,
Туман ранковий обгортає…
Всі наші радощі здоров’я
Час невмолимий забирає…
Ти скажеш: у ріку вчорашню,
У день поточний не вступити
І келиха щемкого щастя
Нам не наповнити, не пити.
Це – правда. Це – звичайна осінь.
Тумани є, дощі та мряка.
Та за твої кохані очі
У серці до небес подяка!
Слабуємо, бо тяжка праця
Здоров’я наше підірвала.
Та придивись: старання наші
Добра нам принесли чимало.
Найголовніше – наші діти!
Нам є чим між людьми пишатись.
Вони ж бо наших весен квіти,
Надії нові в нашу хату.
А ці пташата, - внуки любі!
Летять, розкривши рученята!
І як ти їх не приголубиш,
Коли так сяють оченята,
Коли ще не навчились слова,
А вже душа живе любов’ю.
Оце і є напій чудовий,
Що ми їм дали разом з кров’ю;
Оце і є той самий келих
Який життя нам наливає!
Тож не кажи, що днів веселих
У наших буднях не буває.
Ріка життя… у наші вічі
Вже сива осінь зазирає
І хоч не дано нам жити двічі,
Та все що було не вмирає.
Воно живе! Воно нуртує!
Десь там, - в душі! - весну чекає.
А вже коли її почує,
То крила пісні розгортає!
понеділок, 25 вересня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752155
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2017
За плином часу не встигаю:
Душа ще в літі, ще в теплі.
Пташині зграї відлітають
За сині обрії землі.
Якась пташина ще вернеться,
А за якоюсь тільки щем…
Луна над лісом відгукнеться,
Хмарина до землі пригнеться
І тугу виплаче дощем…
Дивлюсь подовгу в хмарне небо…
Колись мені прийде пора
Залишити цей світ без себе
Де не нажив собі добра.
Піду за обрій птахом вільним
Вже не шкодуючи за тим,
Що все майно ефірно-мрійне,
Віршами зрощене, чарівне,
Розтане в часі, наче дим.
А може, з днів моїх, минулих
Щось збережеться між людьми
І вірш зі сторінок заснулих
Змахне над душами крильми
Їх світлим сумом розтривожить
Сльозину вичавить з очей,
Тоді і я зродитись зможу,
Аби зігріти душу божу
В колисці зоряних ночей.
п'ятниця, 22 вересня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752153
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2017
Ніби днина ясна після ночі настала
Ти, - прийшла! Світ – безмежний! І суму не стало
Тільки зустрічі час як завжди замалий
Буду знову на Долю по-вовчому злий
Бо коли ти підеш, буду в темряві жити
І в захмарене небо, сумуючи, вити.
Прийде осінь, закутана в сірім плащі
І стікатимуть з морди сльозами дощі.
Буду гризти віршів недогризені кості
І чекати тебе – завжди бажану гостю
Аби зморену душу в щоденній журбі
Простягнути із серцем в дарунок тобі
Ця душа ніби кактус пустельний колюча
Від численних розлук, негараздів болючих
Та коли нова зустріч тебе приведе,
Вона знов зацвіте, бо подітись ніде!
субота, 23 вересня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751865
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2017
Чи буде слава, ти про те не клопочись!
Як сієш добірне зерно, - чекай врожаю.
Коли прожив життя, де совість в кожну мить,
То й через сотні літ добром тебе згадають.
-\-
Чи ти чим допоміг, коли зустрів сліпця
Який хотів пройти через дорогу в місті?
Не зміг, чи не схотів: душа була в рубцях -
Байдужості недуг вразив тебе на місці.
-\-
Поза селом, де зиряться яруги,
Стрічка асфальту в далечінь веде…
Іду по ній натомлено, без друга,
А погляд виглядає когось… жде…
-\-
Вже осінь натягла свою картату свитку
Бо вітер прохолодний все тіло продува.
Цю одіж настаралась собі придбати влітку.
На подіумі вересня показує дива!
-\-
Складав в рядки слова коханій на догоду,
Оспівував, як вмів, достойності її…
Сприймала ті слова наче струмкову воду,
Яка несла до Бугу захоплення свої.
-\-
На берегах життя нарізно ми осіли:
Чи я на правім боці, чи може, навпаки…
Шкодуємо за тим, чого зробить не вміли
А зараз є знання, та не дають роки.
-\-
Роздумую над тим, що доля нам приносить
І з досвіду набутого висновки роблю:
Не завжди дозволяю собі що серце просить,
Хоч той предмет бажання без пам’яті люблю!
-\-
Розумні люди радять: живи без церемоній,
Бо що не візьмеш зараз, те завтра не твоє.
А як тоді з мораллю, неписаним законом?
Для кого в світі білім оті всі норми є?
-\-
В сивинах голова, гладюще тіло в рясі,
В коштовностях хрести, шикарний мерседес…
Живе архієрей на подаяння наші
По милості Москви… по милості Небес…
п'ятниця, 22 вересня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751861
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2017
Не журись, ще не час, ще не вечір.
Ще наш вік посередині дати.
Тільки цвіт опадає на плечі,
Тільки весен нам вже не догнати!
Ще не вечір, лише надвечір’я.
Ще не осінь, та близько до меж
Твого світу яскраве сузір’я
Запалило стихію пожеж!
Спалахнув, наче листя на клені,
Пізня зустріч струснула до дна!
Ну невже ти не знала до мене,
Що ти в світі, така-ось, - одна?!
Нерозгадана та неповторна…
Незвичайна та чарівна…
Дай, до серденька міцно пригорну,
Щоб надалі розлуки не знать.
Не соромся, що вік наш не юний,
Що на скроні лягла сивина,
Ще в душі одзиваються струни,
Хоч мелодія, часом, сумна.
Не сумуй, моя мила, хороша,
Тобі посмішка так до лиця!
Пані Осінь чеканить нам гроші,
Щоб достатку не було кінця.
Цього золота всюди по вінця,
Не ввібрати очима красу!
Я збираю в букети червінці
І до тебе, лебідко, несу!
З цим багатством зайду до господи,
Дай-то, Бог! – щоб тебе там зустрів!
Може бути: відчуєш ти подив,
А чи здасться, що раптом здурів.
Не здурів, тільки зранку побачив:
У очах плеще хвиля жалю.
Бо душа по осінньому плаче,
Хоч ще літо твоє на краю.
Не сумуй, подивись мені в очі,
Почерпни з них хоч трішки тепла.
Я люблю від світання до ночі,
Аби ти, якнайдовше, - цвіла!
п'ятниця, 15 вересня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750761
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2017
Я від тебе не хочу нічого!
Лиш одно: в цьому світі живи
І даруй оцей усміх чудовий,
Блиск очей та бутон голови,
Який наче коштовна жоржина
Розпустився в людському гаю,
Щоби була вагома причина
На невтолену спрагу мою.
Просто будь! Не зі мною в щоденні,
Так хоч десь, тільки б знати мені,
Що існуєш в розмаї пісеннім,
Не лише як уява вві сні.
Хай ти мрія, нехай недосяжна,
Хай ти болем відчутна в душі,
Та до чого ж, - як жінка, - прекрасна!
Надихаєш мене на вірші.
Вічна зваба, чарівна спокуса,
Диких ревнощів ніжний предмет
Твоє ім’я – молитва під вуса,
Яку шепче ночами поет.
Хай кохання як доторк медузи
Обпекло в передзим’ї життя,
Будь для мене як стимул, як Муза,
Як Богиня мого почуття!
п'ятниця, 15 вересня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750758
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2017
ДУМКИ ЛЕТЯТЬ
Немовби птиці в синій вирій
Думки летять і лиш встигай
Їх ув’язнити в аркуш білий,
Щоб втечі їх покласти край.
Вони в строю віршів не хочуть
По правилах тримати крок,
А тут ще рими ніс лоскочуть
Та ритм пручається з думок.
Його приборкати не завжди
Вдається грішній цій душі,
Тому що полинова правда
Без правил лізе у вірші.
І пара слів, (хай і без рими),
Ніби не зайва, але все ж
В безмежжі творчості царини
Існує безліч різних меж.
І якщо хочеш, щоб читали
Оті – ув’язнені думки,
То намагайся і надалі
Їх шикувати у рядки!
Як на асфальтовій дорозі
Шануй всі правила круті,
Аби не впали попід ноги
Ганьби каміння на путі.
Такі мої поточні справи:
За хвіст вловив – і у рядок!
А коли вловиш тільки гаву,
То від думок – лише гудок!
І не повернеш те відлуння
В життя на бажані стежки,
Тому що під шептання струнні
Вже інші прилетять думки.
неділя, 10 вересня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750174
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2017
Володарю нічних небес, о, - Царю сяйний, яснолиций!
Твоє проміння зверху ллється срібла подібній чистоті,
Ти звик іти Чумацьким шляхом, у вікна байдуже дивитись
Де я язичником прадавнім молюсь щодня до висоти.
Тебе благаю стільки років, тамуючи в душі надію,
Про зустріч з тою, чиї риси наснилися в юначих снах,
Якій готовий в дар піднести гаряче серце, світлі мрії,
Надійні руки, спраглі губи де весни житимуть в піснях!
Та чи мій голос заглушили в літах минулих громовиці,
Чи дим жертовника розвіяв нещастя лютий буревій,
Ти не почув моє моління, зайшов у зоряну світлицю
І спочивав у ній до ночі у царській сяйності своїй.
Ти сяєш, сяєш незворушно, нездатний хоч би щось прийняти!
Не чуючи оці моління, не бачачи моїх очей
І тільки жмуток твого світла тремтить на плесі каченятком,
Гойдаючи на сонній річці осінню музику ночей.
Верба червінці свої губить, вмочивши віти в хвилі плинні,
Порі осінній вона платить свою щорічну данину,
Щоб день наступний розпочався у небі плачем журавлиним
Бо в чужині шукати будуть нове кохання і весну.
А вже на сході морок ночі в рожевім сяйві потопає
Приходить ранок, незабаром корона Сонця спалахне
В пожежі жовтня старих кленів високі крони догорають
І вистеляють м’яку ковдру на тіло зморене, земне.
четвер, 7 вересня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749650
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2017
Владычица небес, царица ночи!
Сияешь ты с бездонной высоты.
Уж столько лет заглядывая в очи,
Не даришь мне предмет моей мечты!
Молюсь тебе, как древности язычник,
Упрямо жгу жертовные костры…
Да дни мои не лучше всех обычных
И копья неудач всегда остры!
Пошли, ну хоть бы раз, пошли, – молю я!
Одну из встреч, чтоб року вопреки,
Назвал своею женщину родную,
С подарком ей и сердца, и руки.
Сияешь ты… безучастно и слепо,
Не слушая молений или просьб
И только на реке дрожащим светом
Качается утёнком рыжий сноп.
Роняет ива звонкие червонцы
На гладь воды… кому то платит дань…
Чтоб день осенний журавлёнком бойким
Прощальным криком будоражил рань.
Бледнеет небо от огней короны,
Уж скоро утро, вздыбится заря!
Заполыхают старых клёнов кроны
В безудержном пожаре октября.
05.09.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749388
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 05.09.2017
Ти знаєш, люба, дні мого чекання
Неначе ніч в безсонні та журбі…
Не має строку, тягнеться до рання…
Як передати оцю суть тобі?
Ти знаєш все. Для тебе кожна днина,
Немов би ластівка, нестримно промайне
І знов сюди приходити повинна
Задля роботи…
А щодо мене,
То буде так, як склалось поміж нами:
В ласкаві очі поглядом пірну
І вся душа затоплена віршами
Повернеться в заквітчану весну!
Не знаю ще, про що казати буду,
Тому що зустріч буде лиш на мить.
А ти, голубко, ніжним дивом будеш,
Від чого серце грає і щемить.
І так завжди. На кілька літ, на вічність.
Безсилий час супроти почуття!
Бо я хворію на любов і вірність.
Недуга ця – до скону, до кінця!
Нехай у долі склалось безталання
І крім дітей супутника нема,
Та знай, - Єдина! Ти, - комусь, - Кохана
і по життю ідеш ти не сама.
Супроти долі нічого не вдієш…
Маю лиш дружби, приязні плоди…
Ще знай, - Царице: ти, - як Сонце грієш
Мій сивий жовтень, коли йдеш сюди.
На небосхилі хмари чорно-сиві.
Там нові дні загорнуті в плащі.
Бо листопад несе думки плаксиві,
Про ницість мрій нагадують дощі.
Та ти прийдеш і як нічні примари
Сум відійде, затихне старий біль…
Душі твоєї незрівняні чари
І в листопаді будять березіль!
вівторок, 5 вересня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749311
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.09.2017
Немов би жар-птиця вже змахує крилами літо,
Останнє лиш коло завершує в небі моїм,
А тут, біля мене, у сукню картату одіта
Стоїть Нова Осінь, щоб владно ввійти у мій дім.
Заходьте, Шановна, та будьте мені господинею!
Прикрасьте оселю яскравим, багатим столом,
Щоб знов я відчув себе, хоч би чиєюсь людиною;
Щоб міг хоч би з Вами підняти свій келих з вином.
Я знаю! Не треба! Не треба на те сподіватись,
Що Ви тут надовго, що вік Ваш назавжди в цвіту…
Я знаю, що будуть журбою дощі виливатись,
Що плакати будуть, відчувши мою самоту.
До цього далеко! Не будемо зараз журитись!
Пройдемо крізь все: не вперше на світі живемо.
Ви нам подаруєте сонячне Бабине літо,
В божественнім вальсі обоє у нім попливемо…
І буде нам грати мелодію вальсу барвисту
На скрипці тремтливій веселий скрипаль-вітерець.
Калина прикрасить подвір’я червоним намистом,
А килим постелить на землю Жовтень-митець.
Прощай, миле літо! До зустрічі, аж за пів року!
Лети у минуле, візьми наші біди й жалі,
Дивись: Пані Осінь зробила рішучих два кроки,
Щоб бути Царицею на українській землі!
середа, 30 серпня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748421
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2017
Бузковий цвіт душі моєї
Так довго цвів, але тепер
Він обсипається, бо й листя
З усіх гілок вітрисько здер.
Стою в садку своєї мрії,
Протягую увись гілки…
Немов би, ще на щось надіюсь,
Немов, ще зможу зацвісти.
Та де вже там! Немає сили
Знов набиратися снаги.
Ще трохи часу і світ милий
Накриють саваном сніги.
Чи з цього приводу сумую,
Чи чогось шкода до плачу?
Та ні! Минулим не шкодую
Та й про нездійснене мовчу.
Всьому свій час: цвісти, співати,
Кружляти в танку знов і знов,
Своїй калині повторяти
Про вічну вірність і любов
І бути мрійником наївним
З порталом ніжної душі
З якої ллють нестримним плином
Про сад закоханих, вірші.
Бузковий цвіт не обсипався.
Він тихо в’янув, засихав
І ось осипався на землю,
І я без нього голим став.
Не знаю вже: чи ще в корінні
Лишилась іскра для життя,
Та до калиноньки-дівчини
Не залишає почуття.
неділя, 27 серпня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748258
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2017
Нечастим зустрічам з людьми,
Яких в житті пізнав давненько
Радію, бо із світу ми
Відходимо всі потихенько.
Отак і зараз: в літнім дні,
На ринку спека, люду мало,
А біля входу, на рядні,
Тамара груші розіклала.
Десятка зо два їх лежить
Зелені боки сонце смалить
Для мене ще вони тверді
Та шкода тітоньки Тамари
Стоїть даремно… Це буття
Нас обкрадає, як злодійка,
А жінці для цього життя
Потрібна хоч якась копійка.
Тож і стоїть, і продає
А на ногах стояти годі:
Біль у суглобах не дає
Тай поперек на перешкоді.
Подумав: нехай сам не з’їм,
То дам тому, хто ще зубатий,
Бо цій знайомій на жарі
З цими болячками стояти…
Тай кілька слів про се, про те
Не гріх сказати при нагоді.
А дружнє слово – золоте!
Завжди в пошані у народі.
Під’їхав, груші відібрав,
Даю двадцятку – відпихає
Добавив десять, а вона
Не хоче брати – пригощає!
Бери за так! Кажу їй: ні!
Я їх купую, щоб віддати
Тому, хто наказав мені
На оці гроші груш набрати.
(Кажу неправду, щоб вона
Взяла та дарма не страждала.)
Поспілкувались… я їх знав
Років зо тридцять. Розказала,
Що вже здоров’я на межі
І відчуває подих смерті.
Бо тіло крають злі ножі,
А всередині - як роздерта.
Жахливо втратила вагу:
На п’ятдесят кіло із лишком
Стирала зі щоки сльозу,
Яка скотилась з ока нишком.
І правда: вигляд в неї був
Просто жахливий – шкіра й кості.
А я минуле не забув
Колись приходив до них в гості.
Тоді Тамарочка цвіла:
Весела, жвава, пишна тілом,
Співала, з чарочки пила
І кращу долю не просила.
Дочка ще підлітком була
На піаніно гостю грала
І товариство за столом
Із Окуджави щось співало.
Були ще зустрічі у нас
На цьому ринку, випадкові
Та був до нас жорстоким час
Ми вже стрічались нездорові.
Та все одно, попри недуг
Охоче відкривали душі
Отак як зараз: щирий друг
Купує у Тамари груші.
неділя, 27 серпня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748087
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2017
А ДОЩ ІДЕ
А дощ іде, неквапний та дрібний,
Пелена хмарна обрій закриває.
Я під дощем іду собі сумний,
Думки веселі в душу не вертають.
Стрибає гномами багно з-під підошов,
Ще й вітер дме пронизливо та вогко.
Чом позавчора у твій дім пішов;
Чому у серці наче коле голка?
Як озирнусь, то бачу ще вікно,
Яке крізь сутінь світиться невтішно.
Не повернути, що було давно,
Як не здійснити наміри колишні.
Ти вже не та, якою знав тебе.
Життя тебе нітрохи не жаліло.
Очей знайомих небо голубе
Від прикрощів життєвих посіріло.
Змарніло осяйне колись лице,
Куточки вуст застигли в миті плачу…
Чи я хотів побачить саме це,
Чи полював хоч на якусь удачу?
Ні. Не хотів. Як не шукав удач.
Пройшли роки, чимало пережито…
Провідати чомусь схотілось вас,
Бо ж нам, колись, прийшлося подружитись.
Знайшов будинок, стукнув у вікно,
Ти глянула, відсунувши фіранку
І не впізнавши, – бачились давно,
З’явилася у дверях свого ґанку…
Відповіла на «здрастуй», а коли
Назвав ім’я, то трохи похитнулась
І так, неначе в плечах щось болить,
Крізь свою неміч тяжко потягнулась
До мене враз!.. Здригалася в плачу
Лице сховавши на плечі в шкірянку.
Зайшли у дім і потім цілу ніч
Проговорили про своє до ранку.
Жила самотньо. Ніби й не вдова,
Та й не заміжня… діти теж далеко…
Під хусткою вже біла голова,
Лиш сорок п’ять… а прожила нелегко
Із Василем, лише десяток літ.
Відтак Василь повіявся по світу
І десь пропав. Від нього в кожнім дні
Чекала звідкись звісточки-привіту.
Не дочекалась! Моде, чи й живий…
Не зчулась, як здорослішали діти
Бо понад сили мусила робить,
Аби дітей зростити і навчити.
Ще доглядала немічних батьків:
Які, - мов свічки, - в слабостях згорали.
Так день за днем, складались з року в рік
І птахами у безвість відлітали.
Одна… Сама. Дочки на відданні.
Онучок трійко привели бабусі.
Хоч і окремо мешкають вони,
Та бавити допомагати мусиш.
І я також розповідав своє.
Неначе б то сестрі, - по крові рідній.
Неначе сповідь: як було і як є.
Самотні двоє, та життям не бідні.
Четвертий день тягнув понад селом
Кошлату ковдру дощової муті.
Вода дзюрчала в діжку за вікном,
Про щось своє вели розмову гуси.
Зібрався я. Ніхто мене не ждав
В моїй господі, та не звик гостити
У когось довго… песик проводжав,
Все намагався танцем догодити.
Стояла ти, згорьована, німа…
Котились сльози із очей на щоки…
Ти так втомилась бути все сама,
Та я не міг зробить назустріч кроки.
Із двору вийшов… горбики слизькі
Вели мене під козирок зупинки
Де на маршрутне рідкісне таксі
Очікували дві огрядні жінки.
Стояли ми годин напевно три
Таксі немає… мабуть і не буде…
Схилялось до вечірньої пори
Пішли додому із сумками люди.
А я пішком, по полю, за селом,
До траси ще годину добирався
Вогонь вікна в передвечірнє тло,
Немов маяк для когось розгорався.
22.08.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747345
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2017
Кажуть, у мене амплуа,
Що окрім милої своєї
Не бачу більше нічиєї.
Нанизую, - отак, - слова
На міцну нитяну основу.
Часом підправлю, потім знову
Іще перлинку віднайду…
Тож і її в разок кладу.
Здається співи-переспіви
Про чари осяйної діви,
А чи вже жінки при роках
Набридли всім немов оскома!
Та тема вічна та знайома
Подобається. А душі -
Жіночій, ніжній, дай вірші!
Та так скажи в них про кохання,
Сліпе, дурне зачарування
Жіночим поглядом з-під вій;
Про крик відчаю,злет надій
При вічній звабі та омані,
Щоб і Вона в оцім дурмані
Такім солодкім та гіркім
Перебувала, ніби в трансі!
Аж раптом прокидаюсь вранці
Із думкою: а я ж то – сплю!
За ким біжу, кого люблю?!
Її немає. Тож, - це привид?
Це тільки вигадка примхлива
Що створена колись митцем
Мов на папері олівцем
Хтось малював солодку мрію
Та смакував немов олію
Із житнім хлібом та вином,
За грубо тесаним столом.
Бо побут суто холостяцький,
А гра в кохання наче цяцьки…
Хіба я граюсь?! Боже Мій!
Позбав мене гріховних мрій
Коли вони таки гріховні!
Бо лиш диявол в силі повній
Кохання повний келих ллє,
Та з нього й краплі не дає
На пересохлі мої губи
І тим стражданням до загуби
Мою нещасну душу гне
У пекло жагою жене!
Моя химера! Сам не знаю
Нащо, чому весь час чекаю,
Шепчу у напівсні ім’я,
А ти – мана! Ти – не моя!
І не будеш повік моєю
Засну колись навік із нею,
Отою мрією вдівця,
Тим витвором з-під олівця.
І понесу в душі до неба
Мов лебединий крик про тебе,
Ті, з серця тесані вірші
Для небайдужої душі.
вівторок, 22 серпня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747206
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2017
Старі сліди ввижаються ще й досі,
А вже не перша осінь на порозі.
Чи не забула? Зморені і босі
Вдвох ідемо, де тополь при дорозі.
Поза село, куди вела стежина,
До полотна в тумані сивім плеса,
Де в миті ранні сплескує рибина,
Де сині зорі скрапують із весел.
Старі сліди… невже вони назавжди
Для нас обох в минулому лишились?
Мені здається, у весняній згадці
Вони ще є, щоб додавати сили.
Вони ще кличуть хоч би на востаннє
По тій стежині нам удвох пройтися,
Ще раз скупатись в росах на світанні
Де слід до щастя може віднайтися.
Іще здається, коли наодинці
Все надивляюсь на твоє обличчя,
Не зустрічав гарнішої я жінки,
Хоч із зморщок мережива сплелися.
Хоч твої коси – пасемця русяві,
Вже передзимня паморозь покрила…
Та ти для мене до цих пір Купава,
Ти до цих пір моя голубка мила!
Щасливий тим, що в незрадливім серці,
Крізь все життя, як скарб свій найдорожчий,
Проніс до тебе почуття найперші
І пам'ять про сліди на тій дорозі.
понеділок, 14 серпня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746027
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2017
ПЛИВУТЬ ДНІ
Пливуть, пливуть повільні дні
В чеканні та тенетах смутку.
О! Як діждатися мені
Тебе, тебе, моя голубко!
Дзвінок увечері, в якім
Немає втішної новини…
Страждання, болю їдкий дим,
Обох нас гнобить без провини.
За що нам це? Весь вік в трудах,
Себе для ближніх не жаліли
Тверді мозолі на руках,
Назовні випирають жили.
І як всього апофеоз,
Хребцеві грижі, тяжкі муки
Хвороб підступних товстий стос
І тьма роботи в слабі руки.
І хто, голубонько, скажи,
За нас всі справи переробить?
Терпіння близьке до межі,
А лікарі уже не можуть
Хоч чимось нам допомогти.
Отак сповзаємо по глині
До прірви, наче до мети,
І ми у цьому не єдині.
Всі наші друзі та рідня
Також давно вже без здоров’я,
Хоч би уже для цього дня
Нам всім черпнути повнокров’я.
Та тільки звідки, тільки де?
Вже й віри у серцях немає.
А Хронос невмолимо йде
Та всіх калічить і ламає.
Ох, негатив цього життя!
Як би хотів його забути!
Як би хотів, про почуття
Віночок віршиків утнути,
Та так, щоб серденько твоє
В огні розчулення зомліло
І на старання те, – моє,
Сюди голубонька летіла!
субота, 12 серпня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745751
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2017
ПІДРІЗАНА СТРУНА
В романтичній душі, в потаємній її глибині,
Сплеском явиться сум, покличе слова за собою,
Що злетять наче звук на підрізаній в долі струні,
Завмираючи в серці то щастям, то болем!
Граю я, граю я на скрипці душі
Про любов, до якої ще й досі замріяно лину.
Та, на жаль, полиново прогіркли у збірках вірші
Від чекання мого, тополиного.
Далина неозорих степів розтяглась навсібіч,
Та часу на чекання відміряно мало!
Наді мною надії, - птахами! - немов голуби…
Їхню зграю бідою прогнало!
Скільки раз у степу, за відстояні ночі і дні,
Я молив про весну в товаристві зеленім.
Мріяв: гурт деревцят виростає ось тут, при мені,
В передзвонах пташиних щоденно.
Не збулося! Всі мрії осіли на хмарах нічних
Повтікали, без права життя на світанку
Лиш калина стоїть та нагадує мовчки про них
Убралась як дівча в вишиванку.
Калинонько, скажи, чи довго судилося нам
При дорозі чекати омріяну долю?
Чи ще довго цю землю топтати моїм ворогам,
У людей віднімаючи волю?
І калина не знає. Покірно на світі живе.
То цвіте навесні, то ягід дарунки плекає.
А над нами у далеч серпнева задуха пливе
Та в марі надвечір’я зникає.
субота, 12 серпня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745749
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 12.08.2017
ЛИПНЕВИЙ ВЕЧІР
І знову вечір. Непробивна тиша.
Стіна та вікна в сутінки пірнають.
Весь день дощами та вітрами бита,
Стара береза тихо засинає.
Гілля звисає стомлено донизу,
Неначе хтось розплів жіночі коси.
На ранок сонце полум’яно бризне,
На них заграють блискітками роси.
А зараз тихо. Яблука оббиті,
Ще недозрілі, на траві як докір.
Стихійним силам, які в буйні миті
Наслали на садок лихий неспокій.
Плоди горіха в дощових калюжах,
Зеленими горбочками темніють…
Вони б кричали, як побиті люди,
Про порятунок!.. та цього не вміють.
Липневий сад доношує маляток
Своїх дерев, обтяжених плодами.
Чи буде на стола хоч щось подати,
Чи все обтруситься шаленими вітрами?
Це скаже Осінь. У свої комори
Вона засипле тільки те, що має.
Крізь скло вікна, крізь клапті хмари, - зорі
В моє безсоння тихо заглядають.
І різні думи наче бджоли в’ються,
Не даючи, аби на мить забутись…
Вмикаю світло, беру в пальці ручку
І хай вітрило понесе, напнуте!
неділя, 6 серпня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744954
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2017
Гріє сонечко у віконечко.
Відійшла з холодами зима.
Чом на серденьку, тяжко зморенім,
Лежить каменем дума сумна?
Скажи, серденько, не байдужеє,
В чім причина твоєї журби?
Любиш милого, любиш ніжного,
Тільки він безнадійно слабий!
Розстаємося, ледь не плачемо.
Бо серцями давно як рідня.
Тільки щастя нам не призначене:
Нам не бути у парі ні дня…
Небо зводить нас на коротку мить,
Я до нього на крилах лечу!
Усміхаюся на очей блакить
І ховаю росинки плачу.
Вміє любий мій, як з людей ніхто,
Діставати слова із душі
Мов перлиночки їх нанизує
І дарує сердечні вірші.
І намистом цим я обвішана,
Наче вишня в квітневім саду.
Зачарована, перевінчана,
В ролі Музи до нього іду.
Була зустріч нам не в урочий час.
За плечима лягло пів життя.
В пізній осені пов’язало нас
Призабуте в літах почуття.
Зафарбовую всі сивиночки,
Тільки зморшки примножує час.
Я – берізонька, я – калиночка,
Я у нього ще й досі дівча!
неділя, 6 серпня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744953
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2017
Піднявся ранок ясночолий
Над іще сонною землею,
Скінчилось марево, лиш сонне,
В якому ти була моєю.
Лише у сні бажане тіло
В бурхливих звабах пригорталось.
Воно на друзки розлетілось
І тільки гіркота зосталась.
Піднявся ранок. Що я маю?
Своє, завжди самотнє ложе,
Над ним лише ікона сяє:
Зображення, начебто, Боже
І пам'ять, яка вперто крутить
Маленький кліп моєї мрії
Чим до життя наївно будить
Вогник пригаслої надії.
Отак живу в цих днях останніх
Відкритий серцем для кохання
Та замість нього завжди маю
Врожай журби і безталання.
Радість життя! Чи прийдеш? Де ти?!
Гукаю в небо, та даремно…
Далеко зірка від планети
Планеті холодно і темно!
субота, 5 серпня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744866
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2017
Жартуючи, кину: немовби ще хочу
Пізнати ще раз оту цноту дівочу,
Яка зводе з розуму, будить бажання,
Примушує серце горіти коханням.
Жартую, аби не дізналися ближні,
Про те, що мені вже немилі колишні
Бажання амурні, принади спідниці,
Чи флірт до якоїсь ще там молодиці.
Все час відбирає та підсумок робить.
Можливо, що в старості розум приходить
І досвід життєвий підказує в днині,
Що час забувати колишнє людині.
Мені, Це – не треба. Я диво Це маю.
Лиш думка прийде і вже душу проймає
Шаленою ніжністю, щемом і болем,
Тому що удвох бути в небі не можемо!
Вона ще літає. Вона ще кружляє.
Ще вранішнє світло її обмиває
У літній блакиті як ласка Господня,
Хоч знизу загрожує чорна безодня!
Вона – ще у небі. А я – у безодні:
На самому дні! І в добі своїй кожній
Як можу тримаюсь, з відчаєм борюся,
За неї – єдину! – страшенно боюся!
Аби зла недоля не склала їй крила,
Аби ніжний погляд біда не закрила!
Жартую із тими, хто слабих обходить,
Хто кожному з нас добрі послуги робить.
Та знає одна лиш голубонька мила,
Як просяться в небо поламані крила!
24.07.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743470
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2017
Вузенькі плечики, легенький сарафан,
По тлі тканини розплескалось літо.
Ще тільки пуп’янок, ще в майбутті розан,
Який постане дивами налитий.
Коса заплетена спадає наперед,
Ледь-ледь округлості крізь сукню проступають.
Дівчатко-підліток у ночвах щось пере,
Сонячні зайчики в очах блакитних грають.
Летить канікулів стрімкий барвистий час.
Бабуся порається: варить борщ для внуків,
З планшета чорного лунає хриплий бас
Та ще мелодії кларнетової звуки.
Лежить розніжено в траві пухнастий кіт.
Лиш удає, що міцно спить, а сам чекає
Коли він борщиком зарядить свій живіт:
Ворушить ніздрями та слинку ще ковтає.
Липневий день, покрите спекою село,
Немов спустошене притихло, а на небі -
Гора піднялася, далеко загуло!
Гроза збирається – дощу землиці треба!
Ой літо-літечко, ой рідне ти село!
Не щезнеш в мареві часу, упавши з кладки.
Колись згадаєшся як юнкою цвіло,
Город згадається, сапа, картоплі грядки,
Та невмирущих колорадів легіон,
Яких доводилось збирати і труїти.
Згадається дитячий мирний сон
Де мрії крутяться, як голуби в блакиті.
21.07.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743467
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 25.07.2017
Мій ранок почався із думки про тебе.
Ти зараз десь там, де страждання фізичні,
Де сил в наших душах неміряних треба,
Щоб знову пройти перевали критичні.
А прірви недуг усе глибше й стрімкіше
І поглядом страшно дивитися в пекло
В прогнози не віриться, ночі чорніші,
Та серце в тривозі за тебе затерпле.
Єдина моя! Та невже оце Небо
Яке колись щедро тебе дарувало,
Тебе не помилує?!
Боже! Не треба!
Не треба, щоб жінка кохана страждала!
Помилуй її! Вже молю, як умію!..
Не бачив початку минулої ночі,
А вже над деревами небо ясніє
І скоро проміння пролиється в очі.
Що день принесе? У світ двері відкрию,
Дзвінком телефонним тебе потривожу,
Щоб дати у серце промінчик надії,
Скажу, що люблю, що без тебе не зможу.
Скажу, що я кращих за тебе не знаю,
Скажу, що у серці моєму не в’янеш,
Скажу, що хай роки над нами минають
Та я завжди той, про якого ти знаєш.
Не буду я бачити твого обличчя
Та шостим чуттям крізь всі віддалі взнаю,
Що очі зволожаться радості блиском
І вдячності сльози на віях засяють.
Мій ранок почався із думки про тебе.
До вечора ще інші теми назріють.
Я буду робити по хаті що треба
Та в серці плекати на краще надію.
п'ятниця, 21 липня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742937
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2017
Нападає хандра від безсилля
І не хочеться суму, але,
Ця душа як під вітром бадилля
Коливається рвучко і зле.
Душа прагне у небо злетіти,
Поза хмари, де сонце сія!
Та не крила, а зламані віти,
Піднімаю знесилено я.
Ти десь там, моя мила і ніжна,
Ти десь там, куди я не прийду.
Серед літа нам важко і сніжно
Бо долаємо разом біду.
Ця біда намагається стерти
Радість руху, життя повноту.
Нам ще рано скорятися смерті,
Коли гілка твоя у цвіту.
Нам ще рано весну забувати!
Знаєш ти, як я вірно люблю.
А тому і не смій піддаватись
І як можеш – борися! Молю!
Не дай, Бог! – якщо сили не стане
І засохне чарівне гілля,
То і я, - у ту ж мить, - теж зів’яну,
Бо відторгне коріння земля.
Я тримаюсь одною тобою.
А тому, у липневі ці дні,
Поруч серцем у цьому двобої,
Коли тілом не дано мені.
Знаю, - боляче! Чую, - нестерпно!
Шукай вихід, допоки ще є,
Хоч маленька можливість зіпертися
На той шанс, який доля дає.
І повір, нас недуг не подужає,
Хай не в сотню відсотків, та все ж,
Хризантемою в осінь квітучою,
Ти до мене, кохана, прийдеш!
18.07.17
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742539
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2017
Самотній вечір, ніч і ранок
Туга та холод на душі.
Горнятко кави на сніданок
І ось сідаю за вірші.
Від всіх проблем життєвих – втома.
Замість надій лише «аби»:
Аби не гірше, аби дома,
Аби не тріснули лоби,
Коли об стіни ми зопалу,
У намальований прохід,
Ударимось, як товста паля…
І чи дамо ще «задній хід»?
Ніяк не вийдемо із бою.
Ти знаєш вже давно про це.
Коли прощався я з тобою
Просились сльози на лице.
Дивився в очі! Надивлявся
На стільки довгих-довгих днів!
І все одно, коли зостався,
То від туги закам’янів!
Чи ще почую, чи побачу,
Чи ще зустріну деінде?
Прощався назавжди, неначе,
Бо вже й не знаю, чи прийдеш…
І не тому, що вже не схочеш
У вічі глянути мені.
Не можу я і ти не можеш
Біду здолати у ці дні.
Тримаюся, як тільки можу,
Допоки є вогонь в душі.
Хай і тобі у цім поможуть
Моя любов, мої вірші!
16.07.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742253
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2017
Я усміхаюсь, хоча серце плаче
Тебе не хочу віддавати часу,
Який все тягне у минулий вимір.
Я хочу, Сонце, щоб ти завжди була
Ось тут, де зараз простягаю руки,
Та прагну в тобі Всесвіт пригорнути,
До цих грудей, у цій щемливій миті,
Яку дарує почуття до тебе,
До тебе, люба, моя ніжна пташко,
Моя голубко, воркотливе диво!
Я усміхаюсь, дивлячись на тебе,
Щоб кожну риску на твоїм обличчі
Через свій зір у пам'ять свою взяти
І зберегти як скарб свій найдорожчий!
Повір, кохана, в світі цім не маю
Я вже нічого. Тільки ти і небо,
В яке колись я журавлем полину,
Щоб назавжди у вирій відлетіти
Звідки ніхто іще не повертався.
Не панікую! Вже зо всім змирився.
Тільки не з тим, що ти колись від мене
Ось так, як зараз, одійдеш в минуле
І вже ніколи не вернешся в днину,
Де я ще буду тяжко існувати.
Я усміхаюсь, аби ти в дорозі
Не згадувала чоловічі сльози
Та сум в очах, який липким туманом
Веселий ранок сірим обгортає,
Від чого пташки співи замовкають,
Роса стікає із трави водою,
Не виграючи діаманта блиском,
І де тополя встала обеліском
Над захороненням останньої надії.
Я усміхаюсь… ти також всміхнися
І теплим Сонцем у мій світ вернися!
13.07.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741782
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2017
ЛОВЛЮ КАЙФ, або ланцюгова реакція.
Мабуть, це в природі нашій закладено. Поки чогось не маємо у своїх руках, те нам і виблискує, і манить – як дитину іграшка, як чоловіка чиясь вродлива жінка, як жінку чийсь успішний імпозантний чоловік.
Отак і мені, сільському дядьку. Всього довелося зазнати у житті. Ніби все потроху відходить, відходить… Щоправда, буває досадно, коли заклинить шию так, що не встигаєш обертати голову в услід такій собі дівчині чи навіть молодиці. Крім зелено-квіткової природи, яка ще не залишає байдужим старіюче серце, ота жіноча природа має непоборну владу над ним. Голова, - як шапка земного полюсу,- вкрита льодовиками поважного віку, борода теж побіліла, а невтомний біс все колупає ребро, все шепче у напів-глухе вухо: а ота! – дивись! – от би тобі!
Отак вийдеш з хати на подвір’я, станеш біля хвіртки, обіпрешся ліктем на штахетину і стоїш, дивишся… ловиш кайф. І буває достоїшся до того, що вже й коліна не гнуться, поперек ломить, а потім від всього букету ледь не молишся у липневе, блакитнооке небо: Боже! Відібрав ти з молодістю силу мою чоловічу, здатність стояти під вікнами цілодобово, носити любаску на руках до копиці сіна, то вже відбери й оці очі, аби не мучитись!
Та Небу байдуже, а ти дивишся… бо ж отой біс має силу, крутить твоєю головою! А як голова повертається, то і думки округ неї як бджоли рояться. Не кожну думку, яка вилетіла з голови, можна назвати бджолою. Трапляються між них і трутні. Голослівним не буду. Стояв оце тако, як зараз: спирався, видивлявся і аж раптом – Бах! Є! Думка: дай, гадаю до Люби навідаюсь. Весна, городину саджати треба, то може чого там треба по сусідськи… ну, і навідався… знав би, що з того буде – а ні ногою! А так… зайшов на подвір’я, а вона саме рачки стоїть над мискою, перемішує куркам січку з вареною бараболею. Привітався, а вона: А що це ти, Василю ще від Різдва носу не показуєш? Чи, бува не загордився? А я вже настоявся «на посту» ноги ще не відійшли від стояння, а щоб присісти на лавку під виноградною лозою, то треба Любу обійти. А між нею та якимось хатнім начинням та численною тарою дуже вузенька та звивиста смужечка вільного простору була. А Люба займала стільки місця як сорокавідерна діжка з мого погребу у якій ще років десять тому ми квасили капусту з яблуками. Я, - олух царя небесного! – не зважив на це… ох, став на своїх дерев’яних обходити її ззаду, та відчув, що починаю завалюватися на спину… поспіхом вхопився не за соломинку, а за цілий ожеред соломи – цебто: за Любу! А вона встигла вхопитися за краї миски з мішаниною і не випускаючи її з рук, повалилася на мене! Ой, лелечки! У мене в очах небо змішалося з стіною її хати, дахом, щедрим градом курячих харчів і ще чогось. І в оту ж мить зчинився гармидер від кількох відер на які я гепнувся, та від Любиного трубного гласу! Мабуть, із силою її реву міг би змагатися хіба що гудок тепловоза біля вокзалу. Їй ще впалося легше, бо вона на мене зробила «м’яку посадку»: як бачите, у мене теж дещо наросло спереду та ззаду. То для неї була така собі амортизація, а от мені… Пішла ланцюгова реакція. Наша хата стоїть проти Любиної через вулицю і навскоси. То коли хто з нас порається на городі, то Любине подвір’я видно. Там штахетника вже немає, город загороджено тином, то коли ми обоє пішли у «віраж», моя Наталя і почула, і побачила!.. Знаю, що вона в школі займалася стрибками у висоту. Але, коли це було! А тут бачу, моя Наталя, не відчуваючи своїх п’ятдесяти восьми, спринтерськи долає дистанцію від нашого городу до Любиного двору а у руках її граблі. Перешкоди у вигляді нашого тину та Любиної огорожі їй підкорилися так, наче це вона робила щодня. За лічену мить Наталя вже була біля нас. Ми саме намагалися зіпястися на неслухняні кінцівки і ковзаючи руками та ногами по розкиданій під нами мішанині, ніяк не могли випростатись. Наталя почала почергово підбадьорювати нас граблями по плечах, від чого Люба почала ґвалтувати, що її вбивають. Перехопивши в черговий раз занесені на мене граблі, я нейтралізував тим самим агресивні наміри своєї чемпіонки. Боротьба перейшла з рукопашної форми у ораторську. Ми вже з одної сторони намагалися відкинути будь які звинувачення у аморальних намірах та діях, а з другої - доводили,що бачили на власні очі як ми, безстидні тварини, почали качатися по землі, займаючись любощами, а з третьої – неслися прокльони та відбірна лайка роззлюченої сусідки на наші голови!
Куди там дуету Карася та Одарки до нашого тріо! На нашу трагікомедію зійшлося людей певно зо всіх кутків села. Було на що дивитися і кого слухати! Були тут і просто любителі сільської Мельпомени, і вболівальники з різних видів сімейного багатоборства, були судді та адвокати. Із натовпу на мою адресу почали сипатися заяви у яких я поставав таким серцеїдом та зваблювачем жіночого населення села, що я мав би перевершити подвиги всіх ловеласів, якби це було правдою. Ні, добрі люди, я – не святий. Замолоду ходив у гречані сховки, - що було, то було. І з Любою ми не одну копицю соломи розворушили у свій час. А тепер… нічого не було. Зайшов, як сурйозний чоловік, як сусіда, а вийшло… Наталя «вела» мене додому так, що я ледве встигав огризатися. До хати не пустила, доки у ночвах надворі, холодною водою змив з себе кляту бараболю з висівками, налиплі кураки та сліди розчавленого споришу. От до чого призвела ота думка-трутень. Така вийшла ланцюгова реакція, як у ядерному реакторі. Тепер мені далі власного двору без супроводу заборонено висуватися. Тож - стою, отако, дивлюсь на вулицю і … ловлю кайф!
09.07.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741365
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2017
КОРОЛЕВО МОЯ
Королево моя! Ваш вінець осяває мій день
Ваша приязнь і ласка дають мені спокій для ночі.
Голос Ваш пізнаю із пташиних пісень
Зустрічати повсюди Вас хочу.
Перед Вами схиляю посивіле, в зморшках, чоло
Та впокорюю змучену душу.
Аби Вам, - Королево, - на світі тепліше жилось
Я ще якось триматися мушу.
Вам відомо про все, що було у моєму житті
Невідомо лише, що чекає.
Як далеко від нас бурхливі літа молоді
З ними разом і сили зникають.
Ще я бачив недавно Ваших доньок у формі шкільній,
А вони вже діток народили
І внучата-пташата приносять Вам радісні дні,
Додають для надій нові сили.
Королево моя! Знову свято прийшло на поріг:
Свято Йвана Купала.
Не проклала нам Доля до щастя стежинок-доріг,
Цвіту папороті Ви не шукала.
Не шукаю і я. Через вогнище марних надій
Вже стрибати бездумно не можу
Догораю як свічка у келії тісній своїй
Тішусь Вами, як милістю, Божою!
08.07.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741135
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2017
Вже в котрий раз назавжди не прощаюсь.
Та розлучатись як ніколи важко.
Ти знов за обрій літа відлітаєш
До днів осінніх, моя люба пташко.
Ти відлітаєш… половину літа
Без тебе буду дико нудьгувати!
О! як же мені без твоєї з’яви
Аж стільки діб ось тут переживати?!
Вже в котрий раз… а час життя спливає…
Дорогоцінні неповторні миті.
Стою мов тополь у степу безкраїм
І визираю ще чогось з блакиті.
Не у просторі ти сліди лишаєш,
А десь у часі, що несе майбутнє.
Там моє небо хмари застеляють,
Там сонечко закрите каламуттю.
Вже в котрий раз з молінням гляну в очі
І відпущу - так болісно та важко.
Ти знаєш, знаєш, що душа не хоче,
А розум каже: відпускаю, пташко!
06.07.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741134
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2017
ЙОГО ТАЛІСМАН
Багато хто у диво це не вірить,
Бо дивом це реальним не вважає.
Тому, що у житті на цілу вічність
Незмінного кохання не буває.
Скороминучі вихори захоплень
Зведуть на мить і знов розірвуть душі,
Морями гіркоти і сліз затоплять
Всі острівці незайманої суші.
Нехай не вірять! Хай собі кепкують
Над фобією старого поета!
У Всесвіті його іще існує
Всіх романтичних почуттів планета.
Її ім’я він в серці своїм носить,
Як талісман, як цінність найдорожчу!
Для неї в Неба на колінах просить,
Хоч зірку щастя, коли йде на прощу.
Її ім’я – це жінка-українка,
Яка його назавжди полонила.
Бо ж це від Бога серця половинка,
Це чарів вроди нездоланна сила.
Не перший рік він на її орбіті
Супутником захоплення кружляє.
Тенета, що міцніш всього на світі,
Поета серце держать, не пускають.
Що б там не сталось, як би хто не судить,
Та він про неї, про єдину пише.
Бо вірне серце тільки її любить
І нею, як повітрям чистим, дише!
30.06.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739964
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2017
СТІНОЮ ДОЩ
Стіною дощ! Дві постаті під ним.
Вона і Він. Гуркоче громовиця!
Їх не розлити і ясніють лиця
Первісним щастям – ніжним і простим.
Вона і Він. Прошкують босоніж
В розлив калюж на грунтовій дорозі
Святі везуть на торохтючім возі
Якісь діжки… ті падають униз!
Бах! Тарарах! По небі розляглось
Несуться хмари табуном над степом
Колись і ми, - отак, - в тепер далеке,
Ішли з тобою, мов хмільні чогось…
Чи час змінив нас? Трохи чогось є.
Можливо, менше стали відчайдухи.
Вже не йдемо під дощ в зелені луки,
Ховаємось в гніздечко – вже своє.
От тільки чари давньої пори:
Коли свій плащ розкриє фея ночі,
Я падаю в твої чарівні очі
І у хмелю до ранку все горить!
А може, ризикнемо? Знов під дощ,
Коли літа на вістрі прощ!
29.06.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739838
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2017
ВІЧНО ВДЯЧНИЙ
Не гудки паровозні лякали,
А ті дні, що за ними пливли.
Там гули стоголосо вокзали,
Визирали плачі із імли.
Заглядав я не раз у минуле,
Звав у снах найрідніших людей.
Та дарма! Їх вже поряд не було
І в майбутнє ніхто не прийде.
Не вітрами приноситься доля.
Самі ліпимо наче гніздо.
Хоч і кажуть: на все – Божа воля,
Та про неї не знає ніхто.
Так і тут: випадково, буденно
Стрілись ми – дві душі, два тепла.
Її мова здалася пісенною
І сама наче скрипка була.
Я повірив. Ні в чім не вагався!
Як Ромео в Джульєтту свою,
По самісінький дах закохався
У єдину. Чарівну. Мою!
Пізня осінь життя все хмурніша,
Вже дощить в мій щодень листопад.
Тільки поряд ще є найрідніша
І літа повертає назад.
Не дає передчасно старіти,
Будить душу від чорного сну,
Аби міг я ще довго горіти
І стрічати в коханні весну.
Разом з нею тримаюсь, як можу
Геть жену із думок біль і страх.
Трохи вірую в милості Божі,
Їй щодня зізнаюсь у віршах
Як її, - по-юначи, - кохаю,
Хоч не вмію співати пісень
Вічно вдячний – бажаю, стрічаю!
Кожен день, кожен день, кожен день!
29.06.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739783
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2017
Кохану побачити – зайве не стане ніколи.
А ще як вона собою цей день прикрашає
Зовсім випадково зустрівся на стежці до школи
А в серці вже музика грає!
)))))))).(((((((((
Шовк волосся, аромат жасмину,
Присмак ще незвіданого трунку
Мене довго-довго не покине
Після поцілунку.
)))))))))))).((((((((((((
Рука в руці – лиш на коротку мить.
Рука коханої простягнута в прощанні.
О, як же болісно розлука нам щемить
І які довгі дні в чеканні!
))))).(((((
Пропонуєш шоколадку, яка в спеку тихо тане…
Та хіба того не знаєш, що моє бажання інше?
В межигір’я твого бюсту мої руки й очі тягне
Там всі солодощі світу, там для губ всього миліше!
27.06.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739634
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2017
Прийшло воно росинкою ранковою,
Заграло діамантом на траві,
Постало серця тугою раптовою
І мріями безсоння в голові.
Світ спалахнув зверх новою і звузився
До крапочки з навік любим ім’ям.
Чи доля це, чи знов омана тулиться?
Не можу розірвати чари я!
Де ти блукала, де ти ходила,
З ким дивні трави тайно варила?
Як напувала, що і не знаю?
В полум’ї синім серце палає!
Дівочі сині очі стали милими,
Вони ніби волошки у житах.
А в тих очах злітає синьо-крилами
Щасливого кохання синій птах!
І так бажаю в них весь час дивитися,
Немов би чогось кращого й нема!
І хмелем твоїх вуст бажаю впитися
Бо цьому вся причина – ти сама
Де ти блукала, де ти ходила,
З ким чаклування вночі робила?
Як напувала, що і не знаю?
В полум’ї синім серце палає.
Тебе на дужі руки візьму ніжно я
І в копи сіна радо віднесу!
Хай називають люди тебе відьмою,
До ранку душа питиме красу.
По вінця келих терпкого наповниться
І молодість не знатиме жалю,
Буде здаватись справжньою пригода ця,
Буде здаватись, наче знов люблю.
Де ти блукала, де ти ходила,
З ким чаклування вночі робила?
Як напувала, що і не знаю?
В полум’ї синім серце палає!
26.06.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739385
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2017
Не збайдужіло серце, о,- ні!
Хоч вже очі, як перше – не плачуть.
Гинуть хлопці на клятій війні,
Душі линуть у небо, юначі.
Їм услід наші душі ячать
Перегудом прощального дзвону,
Матері тужним плачем кричать
При незмірній біді похорону.
Води часу невпинно течуть
Із собою в минуле уносять
Оцієї доби каламуть
І снарядом розірвану просинь.
Клаптик неба в солдатських очах
Згаснув іскрою світла, раптово.
На усміхнених досі вустах
Добре слово запінилось кров’ю.
Він якраз на світлину дививсь,
Звідки мама йому усміхалась
Поруч братик малий прихиливсь
І сестричка рукою махала.
На цю осінь додому прийде.
Так гадалось оцьому солдату
Через день сумна звістка гряде
Буревієм біди в його хату.
Не гуляти громаді села
На його голубинім весіллі,
У дівчини, що вірно ждала,
Будуть коси русяві і… білі.
Бо ж далися взнаки, аж тепер
Незабутні, мов крадені ночі,
Коли милий, щасливий сапер
Цілував її сяючі очі.
Коли жадібно пестив тоді
Її стан, її стегна і груди…
Не повторяться дні золоті,
Тільки плід тих ночей в неї буде.
Відгримить побратимський салют,
Наречуть на прощання Героєм,
Й далі жити, як завжди, підуть,
Підгортати картоплі на полі.
У родині його, чорний сум
Назавжди вже отримав прописку.
А провладний Гарант-товстосум
Підрахує прибутки від зиску
Який є від цієї війни,
Бо ж торгують не чим-небудь – кров’ю!
Багатіють новітні пани,
Творять власні реформи, з любов’ю!
Не збайдужіло серце! О, - ні!
Воно стислося так,- аж до болю!
Гине цвіт на гібридній війні
Чи за статки чиїсь, чи за Волю?
21.06.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738757
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.06.2017
КОЛИ СТРІЧАЮСЯ З ТОБОЮ
Коли стрічаюся з тобою,
То маю свято на душі.
Бо кожне вимовлене слово,
Що чув від тебе – це вірші.
Хай вони йшли зовсім без рими,
Хай про звичайний плин подій,
Та насолоджуюсь я ними
І сонцем в усмішці твоїй.
Коли стрічаюся з тобою,
Моя подруго, чарівна,
Хоч день з осінньою журбою,
Та ти приходиш як весна.
І ніжність в серці водопіллям
Змітає весь налиплий сум,
І грає молодим похміллям
Завзятий рій веселих дум.
Коли стрічаюся з тобою,
Дивлюсь – ніяк не надивлюсь.
Тому, що милою такою
По день останній не нап’юсь!
І не надихаюсь ніколи,
Хоч скільки б часу не пройшло.
Боготворитиму день кожний
В котрім побачення було.
Коли стрічаюся з тобою,
Ціную кожну спільну мить.
Тому, що пережите мною
На частки миті не спинить.
Не знати скільки нам судилось,
Та поки голос твій ловлю,
Плекаю в серці образ милий
І самовіддано люблю!
16.06.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738046
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2017
Кажуть: закоханий - сліпий.
Кажуть: глухий, - порад не чує,
А я тебе очима пив,
І мовчки слухав, як святую.
Тебе все поглядом ловлю,
Душі щоб втамувати спрагу
І небо про одне молю,
Щоб дало молоду відвагу
Сказати про все це – тобі:
Тобі одній на цілім світі!
Тебе нема – мій день в журбі,
А як ти є – і радість світить!
Стороннім рота не заткнеш,
Не переслухаєш поради.
А я дивлюсь: ось ти пройдеш,
Ось робиш щось, комусь щось кажеш…
Хай не до мене, хай комусь
(Хоч ревнощі терзають душу!)
Отак тобою я живу!
Отак терпіти часто мушу
Те, що для інших маячня,
А може, запізніла дурість.
Сідає сонце за край дня,
За хмари дощові, похмурі.
Ти вже ідеш… робочий час
Для тебе промайнув, мов птиця.
Прощаємось… отак щораз…
Вже й парасолі круг розкрився.
Спортивна одіж стан стрункий,
Немов мій погляд, обгорнула.
Ось помах ніжної руки,
Обличчя дружньо посміхнулось -
І все! – тебе вже тут нема!
Лиш цокотить відлуння кроків.
Я поруч йшов би, зонт тримав,
Охороняв би в цей неспокій,
Та не дано. Ти – не моя.
Ти з іншого прибула світу…
Так відпускаю тебе я
В моїх обіймах не зігріту.
14.06.17
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737865
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2017
МЕЧТА
Склонилось солнце жаркое к закату,
Неспешно вечер у окна присел.
Припомнилось, как в час такой когда-то
Встречался я с зазнобою своей.
Не хочется тревожить, что отжито
И лишний раз грустить, да о былом.
Не лучше ли пустить в свою обитель
Мечту о сокровенном, дорогом?
Угаснет луч вечернего пожара,
Сгустится за окном ночная мгла,
В моём дому, сердец влюблённых пара,
Как бабочки закружат у стола.
А на столе – горят-блистают свечи
И праздничной еды – полным-полно,
И украшают этот дивный вечер
Сверкание бокалов и вино!
В открытое окно течёт прохлада,
С клубка луны луча струится нить,
Я утопаю в твоём томном взгляде
Твой аромат сильней духов пьянит!
Нам видеться друг с другом, вечно мало…
В касаньях рук извечный невтерпёж.
Играет кровь как пенное в бокалах,
А что в душе – едва ли разберёшь!
Желаний обуздать своих не можем
Хмельное танго наших страстных тел
Бросает нас в разбросанное ложе,
Чтоб каждый с нас в безумие летел!
А там рассвет… часы звонят за полночь.
Я за столом. Наверно, так и спал.
Мечта иль сон? Да всё, что сам запомнил,
То и тебе, читатель, записал.
14.06.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737864
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.06.2017
Наливаються ягоди під темно-зеленим листям.
Молоденьке вишневе деревце третє літо готує дарунки.
Йдуть люди до пошти тай подивляються на щедру вишеньку,
Яка нікому не шкодує ароматних, напоєних сонячною ласкою плодів.
Хто посадив тебе, вишенько?
Любов.
Хто обкопував землю навколо твого стовбура?
Любов.
Хто милувався твоєю весільною фатою?
Любов.
І так лагідно шелестять її обтяжені ягодами молоді гілочки, гойдають услід швидким автомобілям, автобусам, мотоциклам ніби бажають подорожнім гарної путі і просять не забувати про неї, приходити на гостину.
Над селищем, над розігрітими залишками асфальту, над численними ямами припоштового майданчика, висить насичене сонячною палітрою червневого дня, літо!
Гамір близького ринку, уривки розмов літніх жінок, щебет дітлахів, котрі бавляться обабіч головної дороги, - все зливається в урочисту мелодію життя.
Спостерігаєш, всотуєш у своє єство здавалось би звичайний плин подій, знаєш, що життя важке, часто аж надто жорстоке і все ж, щоразу знаходиш у ньому такі миті, такі події – аж душа птахом злітає від почуття радості, замилування. Божий світе! Ти дарований нам для щасливого, заможного життя. Тобою нам дана земля, яка в собі має незлічені скарби, річки та озера, моря і тільки наша
Людська сутність, наша невигойна гріховність призводить до того, що ти,- Божий світе! - перетворюєшся на пекло, де править бал війна; де людина-людині ворог; де поряд надмірне багатство і злидні; де зрада стала нормою життя.
А як же любов? Вона є! Вона у виді ангела повсюди намагається допомогти нам бути людьми, показує нам красу Божого світу, наповнює його добром.
Це любов допомагає нам долати труднощі, вчить перемагати зло, кличе до звершень у трудах, пробуджує мрії.
Тож не даремно, на припоштовому майданчику подільського селища, навпроти поштового відділення, росте вишенька, посаджена Любов’ю.
Вишенько, що найбільше цінуєш?
Любов.
Вишенько, що всім людям даруєш?
Любов!
Вишенько, що до осені через літо пронесеш?
Вдячність за любов!
Стою. Милуюсь і… ДЯКУЮ!
04.06.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737734
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2017
Другий тиждень чекаю на тебе
Та даремно марную свій час
Заблукала у травні веселім
І не в силі вернутись до нас.
З ким ти там по садках розкошуєш
Під пахнющим розкішним бузком?
Кого лірою ніжно чаруєш,
Кому слово диктуєш рядком?
Тут вже червень. Тут літо, - декада
Понад нами пройшла наче мить
Повертайся, співуча відрадо,
Нам поезії треба творить.
Друзі, - он! – вже давненько чекають
Щось душевне та ніжне від нас,
Тільки ми ні на що витрачаємо
На творіння призначений час.
Рано-вранці присів за комп’ютер,
Два – три слова надряпав – і все:
Всі емоції вивітрив вітер
І всі образи змиті дощем…
Ніби я ще до цього ніколи
У екстазі натхнень не горів,
Ніби хлопцем отим, сивочолим,
Для коханої див не творив.
Зараз вечір. Як бачите, трохи,
Щось шептав олівець перед сном.
Дві берези – стрункі та високі,
Щось своє шелестять за вікном.
Човник місяця в хмари пірнає,
Тиха жура навіює щем.
Перед ранком, суглобами знаю,
Ніч розродиться тихим дощем.
Все закрию, та вляжуся спати,
Щоб хоча би в короткому сні,
Прийшла Муза, аби поспівати
Про квітучі сади навесні.
10.06.2017 23:30
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737733
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2017
О посестро мила, по лірі співучій собрате,
Як бачити важко, коли поміж нами незгода!
Чом помилки інших не вміємо ми пробачати,
Чи діє на нас часу нестійкого погода?
В країні війна… агресор – сусід невситимий.
І чвари між нами – йому, безсумнівно, на руку.
А нам понад все – єднання ось тут, між своїми,
Щоб стати горою на всю українську потугу!
Не лайтеся, любі, пробачте провин, ненавмисних,
Дошкульні уколи… буває всього між ріднею
Щоб знову, як було, послухати іншого пісню
І в звершення нові в житті крокувати із нею.
Життя наше куце. В масштабах космічних – мікробне.
І втрати між нами нічим не загоїш, мов рани
Не тратьте серця на щось другорядне, щось чорне,
Бо це обернеться на рабство нове, на кайдани.
Ділили вже нас… століття тому… і раніше.
На чорних і білих, червоних, зелених, папужних.
Згинали в ярмі щоразу нахабніше й зліше
Над нами здіймались як іго імперське, потужне.
Два списку для вибору: чорний і білий нам дали.
Їх бачив і я. Та в них не заношу нікого.
І це не тому, що всі мені милими стали,
Я Вас, мої друзі, заношу до серденька свого!
Ось там ви записані! Там, нарівні із ріднею,
Бо кожний із Вас – це квітка із древа народу
З якого і я! Тож дайте мені п’ятірнею
І миром завершимо нашу братерську угоду!
Я вдячний і недругам. Добре, як гавкіт зухвалий
Відверто від них заліплює брязкотом вуха,
Хай лине відкрито! Нехай караван іде далі!
Чи слід отих шавок, шановні панове, нам слухать?!
06.06.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736713
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 06.06.2017
Буває, часто, віримо ми в те,
Чого насправді і немає близько.
І тільки час тумани розмете,
І нас до істини опустить з неба – низько.
Побачиш раптом хто з тобою був
У час твоєї немощі та скрути,
Пізнаєш тих, хто в плині дня забув
Про те, що й ти на світі маєш бути.
А ти про них щомиті пам’ятав,
На слово їхнє сподівався марно,
Дзвінка з нізвідки наче кисню ждав
Коли задуха обкладала хмарно.
Час показав, що світ людський не той,
Яким ти уявляв його допіру,
Що балакун не завжди є герой,
А хто мовчить, той всьому знає міру.
Без зайвих слів до тебе підійде,
Простягне руку, допоможе встати
З тобою разом певний час пройде,
Аж доки ти не зможеш знову впасти.
І в добрий путь! Нехай і не разом,
Та на ногах тримаєшся надійно.
Дорога – стрічкою. Розгониться бігом,
А потім знов, - між валунів, - повільно…
Нові пейзажі, зустрічі нові
У нових днях прийдуть, старим на зміну,
І дай нам Бог! – не втратити хоч тих,
Хто з нами був і у біді не кинув!
05.06.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736532
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.06.2017
Самотнім деревом стою, та без гілляк.
Один лиш стовбур залишився на цім світі.
Навколо мене незнайомий молодняк
Буйно-зелено розправляє дужі віти.
До сонця тягнеться, нарощує могуть,
В пору цвітіння все чарує білопінно.
Його так вабить поміж зір далекий путь
Як і мене колись приваблював невпинно.
По-наді мною в небесах гули вітри,
Чесали крону нескорену громовиці
І як хотілося піднятись догори,
Разом з вітрами і летіти так, як птиці!
Про те замріяно я друзям шелестів,
А ті у відповідь згиналися від сміху.
Бо хто реаліями зве примари снів,
Та ще й розказує загалу на потіху?
Я заздрив хмарам. Легкокрилі, мов човни
Вітрами дужими наповнюють вітрила.
Летять над світом за пригодами вони,
Бо простір волі їм природа не закрила.
А тут коріння проросло у плоть землі
І розірвати не дано одвічні пута!
Щораз, щоосені, летіли журавлі
І зверху кликали у зоряні маршрути.
Кружляв у небі невситимий буревій,
Шукав, на чому свою силу показати,
Тож став до нього в одержимості своїй,
Своє прохання, свою мрію посилати:
«О, вітре-батечку! На хвильку підлети,
Та за цю крону підніми мене до неба!
Бо вже й не бачу собі кращої мети,
Аніж літати в синім небі біля тебе!»
Почув і кинувся до мене в жахну мить:
Змішалось небо із землею в дикім шалі
І мої віти, відриваючись в блакить,
Із власним стовбуром прощаючись, тріщали…
Отак і став я тільки стовбуром старим.
Вдалось дві гілочки від низу відростити…
І вже не раджу я нікому звати грім,
Щоб з буревієм за пригодами летіти.
Не треба плакати! Навколо – юний ліс.
Буяють зеленню замріяні діброви
Старезний дуб, мов між онуків дід,
У зморщеній корі кошлатить брови.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735963
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 01.06.2017
Тиха ніч, ані шелесне подух,
Ми удвох надворі сидимо.
Тож, давай, під тиху цю погоду,
Про кохання пісню почнемо!
Місяць вповні на півнеба сяє,
Друже мій, кудлатий мій хитрун,
Чи й тобі за душу зачіпає
Передзвін весняних ніжних струн?
Знаю я, лиш дві доби до цього,
Шерсть твою куйовдила рука
Отієї, що до серця мого
Водопіллям влилась як ріка;
Отієї, чиї русі коси
Чистим шовком ллються долі з пліч;
Отієї, чиї щирі сльози
Над віршами капали всю ніч.
Світла мить в життя вернеться, друже,
У наш дім колись вона прийде.
Свою руку ніжну, небайдужу
На шовковий кожух прикладе.
Торжеством стрічаючи подругу,
Мліючи від щастя новизни,
Глянь їй в очі лагідно, як другу
І за мене руку їй лизни!
Тиха ніч. Ані шелесне подух.
Повня місяця бентежить рій думок.
Разом виємо на тиху цю погоду,
А кохання з серця як струмок.
24.05.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734773
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2017
Сію слово межи люди,
Зрошую сльозою.
Кладу серце як добриво
Разом із душею.
Полю ретельно рядочки,
Суржик з корінцями
Вириваю, паразита,
Зі своєї тями.
Це - нелегко! Нива мови
Москворадом бита,
Бо навчали «всесоюзной»:
Як шлях до корита
При кар’єрних намаганнях,
Чи то до науки.
Пхали нагло «речь родную»
В українську душу.
Доводили, що немає
Ніякої мови.
Є - «язик». І тільки він
Народу основа.
Взагалі – то трохи праві
В одному кацапи:
Відніми отой язик,
Чим перевертати
Оту їжу, що до рота
Весь люд запихає?
Язик – орган є важливий
Про це кожний знає.
Підлабузники ним миють
Спереду та ззаду
Всім хто має понад людом
І право, і владу.
А ще є язик гадючий
Роздвоєний, довгий.
Що отрутою брехні
Цілий світ заповнив.
Це про нас Росія бреше
Всьому світу в вічі
Ніби ми фашизм зродили
В Запоріжській Січі.
Про свою правонаступність
Геть забула, мила,
Що фашистських недолюдків
Геноциду вчила,
Про концтаборів мережу,
За полярним колом.
Гітлер… Сталін… тепер Путін…
Всі з одного кодла.
Вбивці і кати народів,
Каїни й сатрапи.
Дикуни, що звикли всюди
Довбнею махати.
Я пишаюсь тим, що маю
Наше громадянство,
Тим, що друзів називаю
Як ШАНОВНЕ ПАНСТВО,
Я пишаюсь коли чую
Нашу рідну МОВУ,
Коли люди пишуть вірші
Своїм рідним словом.
Поважаю інші мови
І російську знаю,
Та миліше за мамину
На світі немає!
18.05.2017
Москворад жук-паразит типу колорада
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733999
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2017
Раньше и ярче зарницы рассвета,
Май отцветает сиренью в саду,
Близится вновь долгожданное лето
С крыльев цветы сыплет нам на лету.
Там, где искрою упали частички
Радуг весёлых на травах земли,
Солнышком ясным, как радости вспышки
Дружной командой цветы расцвели.
Рой одуванчиков! Сколько в них света!
Площадь в саду залита желтизной.
Нежной листвою черешни одеты,
Встретить готовы июнь новизной.
Завязи ягод нектаром нальются,
Радуя мир и людей, и зверей.
С радостью лета всецело сольются,
С играми, смехом весёлых детей.
Ну, а как мы в эти дни, дорогая?
Ближе тебя и не знал никогда.
В миг, когда в небе заря разгоралась,
Видел, как ярко нам светит звезда.
Эта звезда нам от неба досталась,
Верной любовью зовётся она.
В первые вёсны нам ярко блистала,
Чтоб чашу счастья испили до дна.
Помнят луга наши ноги босые
Помнят деревья все песни твои.
Это с тех пор по садам разносили,
Копии с них, горлачи - соловьи!
Нынче всё также, под мая кружение,
Помня шальную, хмельную весну,
К сердцу прижму я, как можно нежнее,
В омутах глаз до утра утону!
17.05.2017 14:14
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733837
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 17.05.2017
Земна куля лиш на градус обернулась.
Вечоріє, сум в душі – ну, що ж, - нехай!
Поміж іншим, сум не так уже й від суму,
Просто прозою хлюпнуло через край.
Просто темінь лізе знову у віконце,
Знову тиша, схожі дні мов п’ятаки…
Без причин чомусь не гріє навіть сонце
Хоч і день стояв погожий і жаркий.
І оце чуття незміряно глибоке,
Аж основу зачіпає, аж до дна!
То бринить струною ніжне і високе,
То розіллється, що й берега не знать.
І вагоміше воно за саму радість,
Хоч тихіше за ту радість що пройшла…
Сиджу… думаю… Ні! Сум – іще не старість!
Просто мить для цього ввечері прийшла.
16.05.2017 16:11
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733725
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.05.2017
Что ж ты, грусть моя на скрипочке играешь,
Аль живётся в этих днях несладко нам?
День в закате дымной свечкой догорает,
Ночной холод прокатился по полям.
Чуть златится над деревьями полоска,
Несёт сыростью от ближнего пруда
Сыплет яблоня соцветья на дорожку
Как и в каждую весну, во все года.
Воет грусть, поёт тоскливо-претоскливо,
Будто ноющею болью сердце рвёт.
Понимаю, что так куксить некрасиво,
Да всегда ли одолеешь, если жмёт?
Не в разлуке ли причина этой грусти?
Есть немного. И зазнобушка моя
Это сердце, словно птицу не отпустит,
В крепкой клетке полонила соловья!
Чем взяла? Порой осмыслить невозможно.
Тут и стать, тут нежный взгляд, тут жест и речь
Тут всё вместе: и святое и безбожное!
Где уж здесь мужское сердце уберечь?!
А уж коль познаешь прелесть её ласки,
Да нырнёшь лицом в душистый шёлк волос,
Да взлетишь на крыльях нежности и страсти,
Отпадает сам собой такой вопрос.
Вечер тих. Пустые комнаты. Тоскую.
Телевизор суматошный надоел.
Вспоминаю, как любил её… такую!!!
Без неё и эта лира не у дел!
14.05.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733500
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.05.2017
Простягаю серце на долоні
На! – бери! Дарунком віддаю.
Я зустрів сьогодні на пероні,
Сонцесяйну усмішку твою.
Це була звичайна випадковість.
Лиш зупинка потягу життя.
Чи буде з цього сюжету повість,
Чи розквітне казка почуття?
Знаю вже: ти є на цьому світі,
Отже маю головну мету:
Віднайти тебе у морі квітів,
Що в незнанім просторі цвітуть.
Вибрати, із тисяч упізнати
У свій світ за руку повести,
Щоб у ньому все життя кохати,
Щоб з тобою по життю іти
Вся в промінні сонячному була
Русокоса, ніжна і струнка
На мій погляд рвучко обернулась
На вагоннім поручні рука.
Рушив потяг… навздогін, прощально,
Вітами гойдали явори,
Ясна днина гамором вокзальним
Вихором здіймалась догори.
Я стояв, а думи мрії повні
У розмай травневої пори.
Простягаю серце на долоні:
Повертайся! Віддаю! Бери!
13.05.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733189
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2017
Лети, моя чаєчко біла,
Над хвилями синього моря,
Знайди за тим морем великим
Місцину, де люди без горя.
Летіла далеко-далеко,
І досі іще не вернулась…
Чи може, знайшла тай лишилась,
Про мене у щасті забула.
А може, над морем у небі
Спіймали ту чаєчку білу,
Убили її пазурами…
На скелях, розтерзану, з’їли…
Чекаю, три роки чекаю,
На тебе, о чаєчко біла!
Над краєм тривога літає,
Війною наруга обсіла.
Стріляють чужі міномети,
Оселя дощенту розбита.
І старість на сивій планеті,
Ночує, нічим не прикрита.
Над степом гуде канонада
І краю біді цій не знати.
Допоки без дії ця влада,
Допоки ридатиме мати?!
Не чайка вертає з-за моря,
Над берегом дрони ворожі.
Як круки поживу шукають
Без крові людської не можуть!
13.05.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733175
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2017
Чумацьким шляхом, ясний місяць,
Позлоченим човном пливе.
Для всіх закоханих він світить
І за собою душі зве.
Ой, човен – човнику, небесний,
Залиш нас двох у цій весні!
Нехай ще раз в серцях воскреснуть,
Нехай ще раз в серцях воскреснуть
Кохання незабутні дні!
А цвіт рожевий опадає
На вкриту росами траву.
У карі очі заглядаю,
Тебе найкращою зову.
Не той вже чар в знайомій фразі,
Не ті обійми і вуста…
Де було буйство, там вже слабість,
Де було буйство, там вже слабість
І глибина в очах не та…
На моє слово відгукнулась
Лише подякою очей
І у хустину загорнула
Округлість звабливих плечей.
Хустина вже тебе не гріє,
Не вабить місяць з вишини.
Тож хата, з благами своїми,
Тож хата, з благами своїми,
Нас забирає від весни!
Всю ніч ходив по небі місяць,
Зірки водив у свій танок.
А ми безсоння чадні свічі
Палили в згарищах думок
І хоч спокою не давали
Поточні прикрощі життя,
Та все ж ми вранці пригадали,
Та все ж ми вранці пригадали
Весну і перші почуття!
11.05.2017ф
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732903
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.05.2017
Хіба у тому тільки річ,
Що у садку травнева ніч
І човник місяця пливе у далину,
Квітують яблуні, немов
Їх під вінець веде любов,
А тихий вітер ніжно торкає струну?
Він ніжну пісню награє.
Про почуття, що в серці є,
Про голубиний злет сміливих любих мрій.
Хіба у тому тільки річ,
Що ця коса спадає з пліч,
Що сяє молодість у посмішці твоїй?
Легка, танцююча хода,
Квітує врода молода,
Спраглі вуста налиті медом диких чар.
Тебе знетямлено зімну,
До свого серця пригорну
І понесу в літа як неба щедрий дар!
Мабуть, що винна в цім весна.
Один лиш раз цвіте вона,
У нашім серці розпускаючи квітки.
Хоч ще багато буде літ
Та неповторний перший квіт,
Вже не розпустяться рожеві пелюстки.
04.05.2017 11:46:46
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732702
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2017
Я разом з ними помирав
Не по уявному. Насправді.
Коли біль тіло роздирав
І гній смердів на простирадлі.
Я разом з ними долю кляв
І корчився в огні гангрени.
Безруким в зуби склянку брав,
Ковтаючи питво вогненне.
Вони – товариші мої,
На покоління були старші.
Для них не скінчились бої
Під Перемоги гучні марші.
У маренні каліцьких мук,
Вони вночі так матюкались,
Що якби в пеклі був цей згук,
То звідти би чорти тікали!
Я не солдат. Та був між них
Як син потрощеної роти.
Мої – сімнадцять молодих,
А їм – за сорок п’ять коротких.
Майже щотижня хтось вмирав,
Ми їх по-братськи поминали…
І санітарки в котрий раз
Горілку в рота заливали…
Три роки з ними я конав,
Три роки ждав своєї черги…
Чи то про мене Бог не знав,
Чи викреслив із книги мертвих,
Чи то зоря мого життя
Не згасла ще на небосхилі,
Я здужав знятись для буття,
Нехай при допомозі милиць,
Хай на протезах, хай крізь біль,
Крізь параліч слизького страху…
Знаю: яка в сльозині сіль
І як то слати лихо на х**!
Зараз на сході йде війна.
На нашім сході, на Донбасі.
Калічить молодих вона,
Вбиває цвіт всієї нації.
І понівечених калік
Будуть кидати в інтернати,
Щоб потім, рази два на рік,
Про них, напівживих, згадати…
День Перемоги! Яблунь цвіт,
Тепло весни та ниють рани…
За пеленою довгих літ,
Ще чую: стогнуть ветерани.
09.05.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732572
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2017
Ветка сирени тихо качнулась,
Словно "прощай!" посылала вослед.
Ты, - уходя, - не оглянулась
Дождик линейкой зачёркивал след.
Крыша зонта в потускневшем отсвете,
Долго чернела, скрывая тебя.
Что нас поссорило? Ветер ответит
Он ведь вошёл в твой характер, шутя.
Ветрено, ветрено ты относилась
К этому чувству, что жило в груди.
Ты уверяешь, что ты пошутила,
Когда с другим стала всюду ходить?
Вместе ходили, болтали, смеялись,
Вместе скрывались в кустах от людей,
Вместе в кафешке коктейль распивали
Всё было также как в жизни моей.
Я ревновал? Нет! Я прямо бесился!
Вас обоих захотелось убить!
Ты флиртовала, а я то – влюбился!
Стал лишь тобою, неверною, жить.
Глупое сердце тобою дышало
Каждой секундой с тобой дорожа,
Коль оно любит, так разума мало
Пусть же познает и ласку ножа!
Больно ему! Отрываю живое.
К мнимому счастью живьем приросло
Вот уж не думал, что будет такое.
За легковерие это стряслось.
Можно ли верить лучистому взгляду,
Звонкому смеху, сиянью лица?
Вдруг это снова исчадие ада
Под видом ангела травит сердца.
Я не убил ни тебя, ни другого.
Пусть и ему достаётся «букет».
Чертят дождинки линейкой косою
Листик стекла в запотевшем окне.
Долго глядел вслед тебе, уходящей,
Вычеркнув напрочь иллюзии роз.
Будто над гробом, с покойно лежащим,
Небо рыдало гирляндами слёз.
03/05/2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731800
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 04.05.2017
Дивлюсь на тебе, моя пташко,
Моя голубко чарівна,
Мав би радіти, тільки важко
Пити цей трунок аж до дна.
Він хоч хмільний та полиновий,
Він хоч принадний, та не нам.
І тінь гріха нам знову й знову
Нагадує про долі злам.
Надто вже пізно ми зустрілись,
Надто вже пізно крізь серця
Пройшли кохання гострі стріли,
Лише розлуки без кінця.
Вже й не плекаю я надії
На те, що прийде кращий час
Коли здійсняться світлі мрії,
Весна ще раз прийде до нас.
Ні! Не прийде! І ці бажання,
Ця дика тяга двох сердець,
Не призведе до поєднання,
А лиш прийде всьому кінець.
Ти відлетиш, а я залишусь
В оцій своїй самотині.
Де німотою нічка дише,
Чорне вікно, та дві стіни
І двері, замкнені щоночі…
І байдуже! – чи сплю, чи ні…
В такі години клясти хочу
Оці свої пекельні дні.
І в ті ж хвилини, шлю до Бога
Свою подяку за цей біль.
Без тебе я б не мав нічого.
З тобою – в серці голубіль,
Травнева ніжність із журбою,
Розкрилля спраглої душі,
Де все аж дихає тобою
Щоб перелитись у вірші.
З тобою я сміюсь і плачу,
З тобою в думці щось роблю
У чому сенс життєвий бачу
І Всесвіт у тобі люблю!
03.05.2017 15:49:33
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731799
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2017
На перехрестях всіх століть
Застигну в камені журбою.
Бо на заселеній землі
Я ще не стрівся із тобою.
Ти залишилася десь там
І це в той час, коли шукаю;
Коли життя безцінний крам
Краплинами в піску зникає.
Не тим я серце дарував,
Не тим губами пестив очі!
Тебе я в них не відчував,
Оманливі були ті ночі!
Проходив хміль бурхливих днів
І знову пустка безнадії.
А ти приходиш в казки снів,
Для чогось знову будиш мрії.
Невже насправді ти десь є
В оцьому часі, невловима?
Чи ти – лиш марево моє,
Пригод жадоба невситима?
Мовчиш… і кличеш звіддаля
Мій ідеал простого щастя…
Зустріти б! до руки припасти!
Доки ще крутиться Земля!
01.05.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731353
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2017
Заходь до мене на часинку!
Ти ж бачиш: біля мене тиша.
Хай ти лиш німфа, ти не жінка,
Від цього навіть цікавіше.
Припни Пегаса. Хай спочине
Доки нам півні заспівають
Тай звесели, напівбогине,
Зіграй на лютні! Хай над гаєм
Злітає до зірок грайливих
Чарівна пісня про кохання
Про двох замріяних, щасливих,
Що бродять в росах до світання.
А я завмру і буду слухать
Та згадувати ніжну мрію
Яку люблю за світлу душу
Й повік забути не зумію.
Ти не ревнуй мене до неї.
Ти ж знаєш, я завжди самотній.
Про дар життя від Гіменея
Не помишляю. З мене – досить!
За звичкою торкаю струни
Своєю кволою рукою
Тай награю про різні думи
Що не дають мені спокою.
А ніч хмільна! Яблунь біленьких
Плете мережива весільні
І чуєш, Музо! Соловейки,
Що виробляють?! Божевільні!!!
Ти кави вип’єш? Не вживаєш…
У вас нектар в ходу на небі…
А я так душу підживляю,
Ілюзії роблю для себе.
Бо нам так важко без обману,
Без віри в те, що й нас кохають…
А що насправді в долі маю
Хай добрі людоньки не знають!
А ти заграй! Ледь-ледь зосталось
Оце безсоння проживати.
А там уже травневий ранок
Зайде крізь шибки до кімнати.
01.05.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731332
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2017
Семнадцать лет, плывёт апрель,
Поёт соловушка заливистую трель.
Цветут сады, горит мой взгляд,
Встречая нежности и ласки звездопад.
А ночь для нас хмельной была!
А перед маем вдруг сиренью расцвела!
Плыл над землёй её туман,
Кружил нам головы от сладких слов дурман!
Счастливый смех, наш первый грех…
Истома тела от незнаемых утех…
Блестят глаза, и жадность губ
И я в той жадности был яростен и груб.
И вновь апрель. Почти конец.
Я пылким сердцем ненасытный, как юнец!
Желаю вновь свою мечту
Любить за смех, за красоту, за наготу.
Но прежних благ не возвратить,
С клубочка времени почти смоталась нить
И как её, так и меня,
Крутые горки укатали, как коня!
Семьдесят лет… плывёт апрель…
Ложится бабушка от немощи в постель.
Присяду рядом тихо я
И будем слушать, как когда то, соловья!
30.04.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731195
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2017
Шпачок у російську глибинку влетів.
А він – з України, з садів калинових.
З російською шпачкою справи завів,
Гніздечко там звили в гілках березових,
Ну, значся, кохання, чи як там у них,
Тож треба співати, як дома навчився:
Почав солов’єм… зробив паузу, стих,
І знов на весь ліс в ніжній пісні розлився!
Співає шпачок! Прославляє весь світ
За нову весну, за тепло життєдайне!
Здавалось, сидить між калинових віт
Під небом блакитним своєї Украйни.
Аж раптом ворона… з’явилась вона,
Тому, що їй дятел настукав депешу:
« Хахол объявился! Изнанка видна:
Опасность несёт всероссийскому лесу.
В Европу зовёт! О свободе поёт!
А сам, между прочим, с бандеровским духом!
Погибель он «русскому миру» несёт
Пожрёт наших птенчиков с телом и пухом!»
Ворона, - з Москви. Для «прінятія мєр!»
Орел двохголовий їй дав директиви:
«Заткнуть эту глотку! Да спрятать за дверь.
В железную клетку, как прочих паршивых!
Но если, по-нашему будет он петь,
Хахлацкую мову навеки забудет,
Тогда на гнездо сменим строгую клеть
И русским считаться с рождения будет!»
Чего тут распелся в лесу соловьём?!
Проклятый хахол! Профашистская харя!
За наглость такую тебя призовём
К ответу, негодник, да клеткой одарим!
Но если ты будешь послушен и тих,
По-нашенски петь, по-вороньему каркать,
То сможешь до старости мирно дожить
И кровью скворца, перед смертью, не харкать!
Затих наш шпачок. Зачаївся в дуплі,
Тай став по московському жити закону.
Співав про великих Російських орлів,
Співав про могутню, про чорну ворону.
І так поступово, у чужій далині,
Забув назавжди свого духу основу:
Блакить понад садом, лелек в вишині,
Хатину побілену, цвіт калиновий
І мову матусі своєї забув!
Забув пісню щастя у ніч солов’їну…
А в ріднім селі не забули, що був.
Що зрадив назавжди свою Україну…
29.04.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731084
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.04.2017
На скронях білий-білий сніг,
Ознака раннього старіння.
На скронях білий-білий сніг,
Немов життя обледеніння.
Та знов облився цвітом сад,
Де все для пісні оживає.
Життя дається тільки раз,
Йому повторення немає.
На скронях білий-білий сніг,
У очі старість зазирає…
На скронях білий-білий сніг,
Чому ж це серце завмирає?
Десь чується дівочий сміх,
Десь з кимось юнь нова жартує
А тут на скронях білий сніг
В дорогу костура готує.
На скронях білий-білий сніг,
Ти цього снігу не лякайся!
На скронях білий-білий сніг,
Та знов в дорогу ти збирайся.
Нехай летять твої літа,
Не оглядайся у минуле.
Душа ще надто молода,
Ще смак до мандрів не забула!
Іди дорогами у світ,
Познач мету, щоб напрям знати
І намагайся, попри сніг,
На легкий шлях не повертати.
На скронях білий-білий сніг,
Відлуння випробувань долі.
Душею я іще не дід -
А просто хлопець сивочолий!
Живе у серці квіт надій,
Ще сходить в небі зірка рання
І при лебідоньці моїй
Душа співає від кохання!
28.04.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730913
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.04.2017
ВРАЖЕННЯ
Лиш пара фраз і все!Розмова
Закінчена. Немає слів.
А я чомусь подумав знову,
Що брат про щось казать хотів…
Здалося… віє чужиною
Із слухавки вже в котрий раз.
Поміж ріднею, поміж мною
Такий місток… із пари фраз.
Не хочу я від них нічого,
Між нами вже давним-давно
Немає спільної розмови,
Тепла родини не дано.
Але, небозі, ще здається,
Що в цьому світі серед дня
У когось серденько заб’ється,
Комусь ще милий як рідня.
Давно нас доля розлучила,
Поміж чужих чужі зросли
Своїм життям лише прожили,
Немов братами не були.
Нечисленні, скупі світлини,
Та невідомі голоси…
Живи собі, чужа людино
І більш нічого не проси!
вівторок, 25 квітня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730455
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.04.2017
Скажу вам: таки існує
Сатанинська сила.
Вчора, пізно проти ночі,
Хатою трусила.
Так, холера, узялося,
Майже до світанку
Виплітав ногами танці
На своєму ганку.
Правда, перед тим з сусідом
Могорич розпили.
Отой слоїк самогону
Удвох роздушили.
Балакали, щось жували,
А що було далі…
А їй- бо, не пам’ятаю!
Запитайте в Галі.
Знаю, що пішов додому,
Дуже хотів спати,
Та ніяк не міг зайти
До своєї хати.
Тільки ступлю я на сходи
Так оті чортячки
Так хатою затрясуть,
Аж я стаю рачки.
До дверей не дотягнуся,
Бо не дають встати.
Мусив до своєї Галі
Каравул кричати,
Аби вибігла та бісів
Рогачем прогнала.
Так вона іще й мені
По рогах додала.
А що чорти? Та від неї
Повтікали в пекло!
А я не міг… то відповз
Сюди, недалеко…
У хліві прокантувався
Майже до обіду…
Боже! Як мені паршиво!
До сусіда піду,
Бо моя домашня відьма
Не дасть похмелитись!
Не дає, нечиста сила,
Мужику пожити!
24.04.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730239
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2017
От сторонних глаз прячу дикий страх,
Глядя в омут глаз красивых.
Что таит судьба на семи ветрах,
Где нам брать с тобой силы?
В непростом быту жить нам всё сложней:
Нужно много сил и воли.
Пеленают нас с каждым днём сильней
Приступы тоски и боли!
На семи ветрах улетают вдаль
От былых надежд клочья.
Кружит вороньём чёрная печаль
Над бессонным ложем ночи.
Знаем оба мы цены всех утрат,
На дорогах лет, стылых.
Жутко потерять на семи ветрах
Преданность сердец милых.
Тянется опять ткань моих разлук.
Буду дни считать снова,
Чтобы в пальцы взять крылья твоих рук,
Слушать твоих уст слово.
Я направлю вновь пристальный свой взгляд
На твоё лицо, родное,
Как я тосковал столько дней подряд,
Мысленно живя тобою!
Только вопреки хмурым дням судьбы,
Где беда не знает меры,
Я тебя прошу, я тебя молю! Сердцу моему, - верить!
Знай, моя душа, без тебя не жить,
Ты мне с каждым днём дороже.
Ведь вот так тебя преданно любить
Ни один мужик не сможет!
На семи ветрах развеваю страх,
Пусть летит за ними в просинь.
Плачут о любви соловьи в садах,
Где весна к свиданью просит!
23.04.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730103
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2017
На камінні, вчепившись корінням,
Кривобока росте деревина.
Їй нелегко зростити насіння
Та у неї земля ця єдина.
І у небо їй не злетіти,
Хоч за вітром кошлатим так рветься
Від напруги аж тріскають віти,
Ще й над обрієм Сонце сміється.
Неродюча, скупа на вологу,
Їй ділянка у долю дісталась…
Та слухняна Всевишньому Богу,
В новім квітні щораз розквітає.
Обливає покорчені віти
Білим дивом весняної цноти,
Бо готова серденьком любити,
Попри долю, що повна скорботи.
Зустрічає, весь всесвіт чарує
Нареченої диво-фатою
В подарунок себе пропонує
Для майбутності золотої
І дівочу заквітчану мрію
Визирає між диким камінням
Та дарує цим скелям надію
На оживлення, воскресіння…
Кривобока, слабенька із виду,
А для стійкості сил вистачає.
Чи тумани, чи сльоту плаксиву,
Чи завій сніговища стрічає.
Деревино, відкрий мені правду
Хто дає тобі сил, щоб стояти
Може, я і для себе щось знайду,
Може, також зумію долати
Оцей шлях поміж вирвами болю,
Оцю стежку страждань і любові,
Аби бачити милу як долю,
До бурхливої радості в крові.
Деревина мовчала… мовчала…
Білоцвіттям весну зустрічала.
20.04.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729739
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 21.04.2017
Ой, літали лебідоньки,
Над весняною землею,
Ой, співали веселились
Від вродливості своєї.
Білім білі, наче хмари,
Мили крила у блакиті.
Були в нерозлучній парі
До останньої, до миті.
Ой, до чого ж тепле небо,
Та ласкаве денне світло!
Ця весна лише для тебе,
Дорога моя лебідко!
Пісня лине над рікою,
Піднімається на крилах...
Аж земля, лебідку білу
Хижим пострілом зустріла!
Ой, незчулася, нещасна,
Як на землю впала з неба
З неба лебідь білий плаче:
"Ой, не житиму без тебе!
Ти пробач мені, кохана,
Що не встиг оборонити,
Що не зміг крилом широким
Від біди тебе закрити!
Ти пробач, що постріл чорний
В моє серце не поцілив,
Ти пробач, що моє горе
Ти як небо, не розділиш!"
Він піднявся аж за хмару,
Крила склав і впав додолу,
Тільки вітер над обширом
Плакав тихо – тихо в полі.
Люди! Чуєте?! Молю вас,
Бога в серці своїм майте,
В білу пісню в синім небі,
Не стріляйте, не стріляйте!
Хай летять над нашим світом
Білі лебеді у парі,
Хай лунає їхня пісня
Про весни одвічні чари.
21.04.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729736
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2017
У відьомську, Вальпургієву ніч,
Ти народилась, дорога та мила.
Тож відьомська, Вальпургієва ніч
Тебе таким мистецтвом наділила,
Яким ти серце назавжди взяла
В полон любові, повної на згубу.
Горить воно, а ревнощів зола
Притрушує, веде свою рахубу,
Не знаючи надовго це, чи ні…
Та Бог із нею! Якось же існують
Із нею люди. Ніби в напівсні
Тобою зачаровано милуюсь.
Коли прийдеш у мій звичайний день
І зробиш з нього доленосну дату.
В країні, де не чується пісень
Я буду оті миті святкувати
Де ти була! Де чувся голос твій,
Торкалися чола ласкаві руки,
Метелики оманливих надій
Кружляли понад повінню розпуки
Від того, що недоля нас сильніша
І ми її змінити неспроможні.
Мить розставання, за ножа гостріша,
Нам відрізає від життя день кожний.
А це життя коротке. Кожна мить
Лише одна: і раптом – опустіла…
Я намагавсь затримати, а ти -
А ти ніби на крилах полетіла
І знов тебе на кілька діб нема,
Знов ланки часу пальцями гаптую…
Праворуч стінка в килимку, німа,
Ліворуч – стільчик. Книжечку святую
Про вічне почуття своє, до рук
Хоч іноді беру. Та слабнуть очі…
Чи це є наслідок моїх душевних мук,
Чи це даються в знак неспані ночі…
Нащо про це? Вальпургієва ніч
Своє зробила. Подарунок Долі
Там світять зорі в трилліони свіч,
Згорає серце в рожевій неволі.
18.04.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729303
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2017
Прекрасна Людино, ти знову зі мною
Цей вечір квітневий нам зустріч приніс
Між нами ледь-ледь повіває весною
Бо холод за плечі бере все сильніш.
Немає тепла… розквітають дерева
Ми вже не цвітемо. Мабуть, відцвіли.
Засмучені очі тепер невеселі
А був колись час, що й щасливі були.
Обличчя у зморшках, вуста опустились…
Здається, ще трошки – і зірветься плач.
Колись ми з цих вуст дикий мед разом пили…
Колись це було, а сьогодні – пробач!
Чого ми не взяли з якоїсь причини,
Того не візьмемо… хоч знаємо ми,
Що десь, в глибині, іще справні пружини,
Що можуть дива сотворити з людьми.
Чи здатні на щось у цей час ми обоє?
Мабуть, що вже ні… з’їла душі іржа.
Розлука холодною лила водою
І різала їх гостротою ножа.
І всі поривання здаються даремні.
Я – тут. А ти – там. І так буде завжди.
І ночі без снів будуть важкі і темні,
І десь в падолисті зотлілі сліди.
Зотлілі сліди впертих мрій та ілюзій.
Зотлілі сліди, що вели у туман.
Чи ж також наснились на росянім лузі
Купання нічне і зірок океан?
Чи ж тільки примарився місяць уповні
Що нам по ставку рушничок простеляв
Ох! Щастя ти нашого зоряний човник,
Чому тільки маревом кличеш здаля?!
Подруго єдина, я знову з тобою.
Для бесіди маємо кілька хвилин
Ділися зі мною своєю журбою
А там – на добраніч!
В безсоння.
Один.
18.04.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729269
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2017
Я твій Поет. У тебе ще не було
Таких палких зізнань у почуттях!
Здавалося, що все давно відбулось,
Перетворилось в мотлох для сміття.
Аж раптом спалах! Раптом громовиця!
Знов в очі погляд, в глибину душі
І вже незмога серцю зупинитися,
І як та повінь полонять вірші
В яких високим поетичним штилем
Звучать слова про вічне джерело
Мого натхнення від очей цих милих,
Від слів твоїх, від подиху твого.
Якби ти знала, моя ніжна пташко,
Як дні розлуки в серденьку болять
І як без тебе в синім небі важко,
Коли я сам, без дружнього крила.
Як розказати, дорога голубко,
Про мої думи о нічній порі.
Коли в безсонні мну свою подушку,
А у вікні від неба дві зорі
Наче два ока дивляться в оселю
В якій даремно мрія ожива
І рояться в буянні невеселім
Докорів, безпорадності слова.
Що докоряти! Чим це допоможе,
Коли це присуд? Бути разом – гріх?
Для нас – табу! А я уже не можу
Без цих шовкових пасемців твоїх,
Без губ твоїх, солоних від сльозинки,
Без кроків, що лунають наче дріб,
Без всього того, що складає жінку,
Чим вічно життєдайна наче хліб.
Така ти є! стрічаю красномовно
Стискаючи у серці біль розлук
Цілую пальчики ласкаві, безвідмовні,
Натруджених, до щему рідних рук.
Я – твій Поет. Оспівуючи вроду,
Звеличуючи в тім твоє ім’я,
Славлю життя! Цю життєносну воду.
Чим і живу, голубонько моя!
13 квітня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728586
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2017
Кружляє птах в блакитній глибині,
Одним –один без пари і без зграї.
Йому сирітськи в небі, як мені,
Бо на землі нікого він не має.
Голубка була, мов одне крило,
Літали вдвох пірнаючи в блакиті.
Недовго щастя зорями цвіло,
Час воркування - лиш короткі миті.
Кружляє птах, шукає інший світ,
Де є щось схоже на прожитий в щасті…
Чи знайде він на поклик свій, привіт,
Чи доведеться свої крила скласти?
Над цим життям злітаю у думках,
Немов на крилах молодих і дужих.
Який важкий цей голубиний шлях!
Та ще триматись треба… хоч для Музи.
Вона приходить, зрідка, у мій день.
Мов ясне сонце в очі заглядає.
Хай не співає молодих пісень,
Та добрим словом серце зігріває.
Про це життя воркуємо удвох,
Про спільне небо мріяти не в змозі.
Здоров’я пір’я сиплеться в обох
І тінь розлуки вічно на порозі.
Кружляє птах, виблискує крилом
В промінні сонця білу мрію носить…
Оце і все, що бачу за вікном,
А кволі крила ще блакиті просять.
11 квітня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728327
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.04.2017
В небе чёрном, звездою падучею
Промелькнуло желанье моё.
По банальной, по прихоти случая,
Мне послышалось имя её
В этом имени была романтика,
Было что то, чего я не знал.
Захотелось притронуться к бантикам
Где был спрятан любви карнавал.
А подарок судьбы был завязанный
Хитрецою красивой узла
Два конца в этом миленьком бантике,
Две загадки блаженства и зла.
За какой потянуть мне начертано
В тайных строчках лукавой судьбы?
То ли темень мечты перечёркнутой,
То ль полёт в небесах голубых.
Только имя мне душу встревожило
Неосознанной силой маня.
Знал бы я, что случаем предложено,
В этом имени для меня!
Потянул, распечатал… и брызнули
Ясным светом большие глаза.
Оторваться от омута милого
В такой миг, оказалось, нельзя!
Светло-русые, пышные волосы
Обрамляли влекущий овал.
И позвал меня ангельским голосом
Карнавал! Карнавал! Карнавал!
Всё кружилось под звёздами майскими,
Дни летели, звеня серебром.
Мы, - от счастья, - хмельные, уставшие,
Возвращались в родительский дом.
Моя мама, - украдкой, - плакала,
Видя радостной юности свет.
Я не знал, что ещё не попался мне
Лотереи счастливый билет.
Ждал я вечером, ждал за околицей,
Где спускалась тропинка к реке
Да напрасно носил до полуночи
Для неё свой букетик в руке!
Её папа судьбою военною
Переброшен был в энную даль…
И над их, теперь бывшей, квартирою,
Серым пеплом кружила печаль.
Годы юности в прошлое канули,
Боль былая болезнью прошла.
Не одна потом в ласках растаяла,
Не одна на коленях была.
Только больше ресничная молния
Не сражала меня наповал,
Потому что навечно запомнил я
Своей первой любви карнавал.
09.04.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727993
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.04.2017
З’єднало нас та не звело докупи
І ми обоє, наче береги,
До спільних днів як до води прикуті
І мало з них, для серця дорогих!
З’єднало нас. Та скупо як і пізно!
Роки минали і не знали ми
Що хтось страждає від свого заміжжя,
А хтось без весен вже зазнав зими…
З’єднало нас, шалено закрутило
В гріхах бажань, в стремлінні глибини.
Нам вирватись із вихору несила,
Як і несила воду зупинить.
З’єднало нас, несе у світ розлуки
Мізерно мало давши для життя
Нащо багато хмурих днів для муки?!
Як же багато в душах почуття!
З’єднало нас… чи це для чогось треба,
Щоб був ланцюг без волі для душі?
Блакитний квітень хмурить чоло неба,
Краплі дощу нашіптують вірші.
З’єднало нас та зараз так далеко
Від мене ти. На кілька довгих днів.
Я – озеро. А ти – моя смерека
Що дивиться в таємну глибочінь.
З’єднало нас бурхливо і нестримно,
Щоб через малий термін розвести.
Води життя вирують білопінно,
Руйнує доля поміж нас мости.
07.04.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727651
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2017
Лід зійшов, низькі та грузькі береги
Заливає невблаганне водопілля.
Від весняної, чарівної ходи
Бродять соки набрунькованим похміллям.
Ще ледь-ледь і на просмолених гілках,
Бризнуть зеленню листочки черешневі.
Ми під вальси білопінні в пелюстках
Пригадаємо дні зимні, дні лютневі.
Ми тоді наче розірвані жили:
Нас турботи повсякдення розлучали.
Через віхоли студені ми пройшли,
Через відстані розлуки та печалі.
Наші зустрічі короткими були:
Тільки вечір швидкоплинний, тільки ночі…
Потім щемко в моїй пам’яті цвіли
Незабудками кохання любі очі.
Знов дорога пролягає до села,
Невторована, розбита та розмита...
Оксамитово заврунилась земля,
Де посіяне людьми добірне жито.
Я іду, багна горох з-під підошов,
Наче гноми навсібіч стрибає хутко.
Як багато по дорогах я пройшов,
Щоб з тобою знову бачитись, голубко!
Наближаюсь. Бачу браму... тих воріт,
Що у снах моїх бентежних часто снилась.
Чи зустріне мого серця ясний світ,
Чи загорне своє щастя в сизі крила?
Скрип петель… клубком під ноги сірий пес,
Витанцьовує, повискує зраділо…
Навстіж двері! – я обгорнутий увесь
Поцілунками, сльозинками і тілом!
31.03.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726577
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2017
Ох, нарешті! Ця посмішка мила,
До дрібничок цей вивчений рух!
Це з тобою щось в світі з’явилось,
Звеселяючи серце і дух.
Ніби крила весни прошуміли
Білим птахом над синню ріки,
Ніби знову мені задзвеніли
Водопілля бурхливі струмки.
Ти ввійшла, ніби сонечко зранку
Вмита подихом свіжих вітрів
І тебе, мого серця коханку,
Я обіймами щастя зустрів.
Милий Боже! Вже вкотре радію
Кожній рисочці твого лиця!
Розстаючись, про зустрічі мрію,
Про цей захват без меж і кінця.
Диво-жінка! Красуня! Богиня!
Невситимо, ревниво дивлюсь
І за тебе – бажана, єдина,
Милосердному Богу молюсь!
30.03.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726375
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2017
Пиши, мій олівцю, пиши!
Про все, що думка шепче тихо.
Вона не мріє про вірші,
А ними свою мову пише.
Неначе самі по собі
В катрени склалися рядочки.
Є римам місце в цій юрбі,
Слова у вишитій сорочці,
Біля калинових гілок
Шикуються в садку любові,
Щоб утворити свій вінок,
Уславити цей день чудовий.
Не затупляйся, не кришись,
Не загубись в пустелі ночі.
Пиши, мій олівцю, пиши:
Про стан стрункий, глибокі очі
В яких втопилася душа
Та серце спокою не знає.
Хоч вже роками сплинув час,
А чари дивні не згорають.
Чи кроки чуєш? Це – Вона!
Моя натхненниця і Муза.
Незмінно ніжна, чарівна,
Мрія Коханця, мрія Мужа
Іде сюди в самотні дні,
Іде сюди весняним шалом,
Щоб так кохалося мені,
Як ще до цього не кохалось!
29 бер. 17 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726211
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2017
Ти сказала, що я – твоє небо.
А ти – зіронька ясна на ньому!
Це ж тому, долаючи втому,
Я блакиттю лечу до тебе!
Хай громи моє тіло шматують,
Хмари лиха дощами плачуть.
Я тебе крізь розлуки побачу,
Крізь мовчання безодні почую!
Ти сказала, що я – твоя пісня.
А ти – ніжна мелодія ночі!
Зачаровано дивлюся в очі
І від щастя аж серцю тісно!
Ти сказала, що я – твоя скеля,
За якою ти захист відчула.
Ти для мене – це дітки поснулі
Після пустощів милих, веселих.
Ти казала… багато казала!
Поцілунками все покриваю
І на крилах в сузір’я злітаю
Де тебе так багато!.. і мало!
27 березня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725777
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2017
БОЛЯТЬ НАШІ КРИЛА
( Ліні Ланскій)
Болять твої крила, недолею зламані крила.
Це знаю і я. Бо й досі ті рани ятрять.
А мрія ще кличе, ще будить незвідані сили
І зорі далекі не згасли в нещастях, горять.
Розбите плече – загоїться, вір мені, мила
Це зараз здається, що більше терпіти ніяк.
Крилата душа не зможе терпіти безсилля
Буде намагатись злетіти хоча б у віршах.
Не станеш бадиллям. На крила, крізь біль і страждання
Зіпнешся ти знову, немов би на ніжки дитя!
І будеш долати дороги розлук і кохання,
Які поведуть до нових поселень життя.
Болять твої вірші? Це – добре! Не вмерли від туги.
Допоки болять, то є сподівання на те,
Що житимуть довго! Повір, моя люба подруго,
Ще наша весна у наших очах зацвіте.
Болять наші крила, болять покалічені крила
Долаємо разом цю втому, омани туманів та хмар
Тому що вони нам сонця навік не закрили.
Зозуля кує… життя буде гарним, як дар
Від щедрого Неба за нашу любов і терпіння,
За сили душевні, за спробу не впасти, а йти!
Бо ж тільки у русі знайдемо ми справжнє спасіння,
Бо тільки дорога людину веде до мети!
26.03.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725564
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2017
Про перший поцілунок моя мова,
Він першим поміж двох тоді буває,
Коли злітають три чарівних слова
І проліски у серці розквітають.
Про перший поцілунок в ясні очі,
Що стали визначальними у долі,
Коли втопити душу свою хочеш
У глибині солодкої неволі.
Про перший поцілунок в ніжні груди
У кожну, у бажану дрібку тіла!
Коли і сам, злітати птахом будеш,
До царства життєдайного світила.
Зливаються в нестримному бажанні
Наші вуста, солодші за медові.
Це дві душі, поєднані коханням,
Зріднилися у подумках і слові.
Про перший поцілунок на світанні
Коли зоря прокинеться ранкова
У відповідь на дружнє привітання,
У відповідь на три чарівних слова.
Цілуйте, доки поруч найдорожчі,
Цілуйте, доки голос милий чути
Бо миті щастя з кожним днем коротші,
І заново їх не дано вернути!
3/21/2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724715
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2017
Журимось щоденно, дорога моя моя подруго!
Серце у скорботі ніби в полум’ї горить.
.Вже про нову весну, що дихнула з виднокругу,
Шепчуться під вітром білокорі явори.
То не лихо, мила, що моє відшелестіло,
Що лише з минулого приходять світлі сни,
Надихнеш наснагою це неслухняне тіло,
Ми іще вдихнемо дивні пахощі весни!
Музо, моя сестро, чи ти чуєш дальній клекіт?
Долинають звуки з поза обрію землі.
Це летять додому білі лебеді й лелеки,
Це вертають з вирію осінні журавлі.
Птахи повертаються... та не вертають знову,
Ті, хто в полі бою вже підвестися не зміг...
Черешневі весни закриваючи собою,
Кожен з них віддав життя за батьківський поріг!
За майбутнє зоряне сьогодні хлопці гинуть.
Не напилась кров’ю ненависницька Москва...
Сунуть “гумконвої” знов і знов до України
І військова гідра на Донбасі ожива.
Зброї у московщини нароблено багато,
На гарматне мясо люду наросло,
Тож і лізуть, нелюди, наш народ вбивати,
Хочуть, аби вольності близько не було!
Хочуть, щоб повірили у краях далеких
В їхні чорні марева, що дітей їмо,
Їх орел двохдзьобовий кров’ю вмив пащеки
І на світ навколишній ллє брехні дермо!
Болить, моя Музонько, постаріле серце.
Кожний із полеглих наче рідний мені син,
Тільки б не даремно полягли вони у герці,
Тільки б не загинув із них хоч ще один!
Боже! Милосердний! Як Тебе іще молити?!
Доки Твою правду виглядати із небес?
Зупини! - єдиний наш! - нелюдів неситих,
Не давай у кожнім з нас розпинать Себе!
2017-03-10
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722671
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 10.03.2017
Для Вас, для тих, хто вічно будить
В душі бажань бентежний рій,
Для Вас, про кого витись буде
Клубок палких юначих мрій,
Для Вас, чиї глибокі очі
Мов зорі сяють із небес,
Для Вас, для кого вічно хочу
Творити плетиво чудес
Із щирого дзвінкого слова
В якому серце запеклось,
В якому виспіваю знову
Про радість, що зустрів когось.
Від кого втратив ясний розум,
Забув про спокій, тихі сни,
Від кого почуття як повінь
Загати рвуть у дні весни.
Для Вас сьогодні всі вітання,
Моління всі мої за Вас.
Мої страждання і кохання -
Для Вас, чарівниці, для Вас!
07.03.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722068
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2017
Вже сонечко над лісом підвелося
І весело всміхається з небес.
З-під кучугур, - промінням, за волосся
Травинки тягне в небо голубе.
А їм ще хочеться хоч би якусь хвилинку
Поніжитись у ліжечку зими.
Та невгамовне сонце зве травинки
Прикрасити весняні килими.
Це Березень прийшов у нашу долю:
Прийшла Весна! Пора нових надій.
Хай назавжди минають миті болю
Які зазнали в плетиві подій.
Настане день, зустрінуся з тобою,
Всю твою постать поглядом одним
Вберу в середину єства свого земного,
Щоб жити нею - янголом земним.
Ти - не чужа. Ти назавжди зі мною
Зріднилася всім серцем. Знаю я:
Хоч не була моєю ти жоною,
Та стала нею, бо ж в душі - моя!
Візьму твою тепленьку, ніжну руку
До вуст своїх побожно притулю,
І в котрий раз, після проваль розлуки,
Зізнаюся у тому, що люблю!
2017-03-03
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721349
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2017
ПЕРШОГО БЕРЕЗНЯ
Весняний день. Холодний та похмурий.
Вже березень бере свої права.
Ще рік тому, удвох, у хаті були,
Тепер я сам. І де знайти слова,
Аби цю тугу серця описати
Та викласти це горе на папір?!
Боже! – ти знаеш, що таке втрачати!
Четвертий місяць вже мина з тих пір,
Як очі друга назавжди закрились,
А на душі так болісно і зле!
Щоб там не було, а ми міцно зжились:
Бо двадцять літ – для хворих, - чимале
Випробування, щоб отак прожити,
Як жили ми… Було всього, однак,
Та ми любили! – ми могли дружити,
Прощати вади іншого. І так
Всі двадцять літ над нами не летіли,
А в муках та стражданнях проповзли.
Ми, стомлені, вже й жити не хотіли!
У відчаю та розпачу були,
Бо, що не купиш, - витрати даремні,
А тих грошей, як і завжди, - катма!
Від цін аптечних у очах аж темно!
А попри все, покращення нема!..
І я це бачив. Що я міг зробити?!
Їздив… Купляв… І душу свою рвав.
Бувало, просить пожаліть, добити!
Я гнівався та із житла втікав.
Гадалось їй, що заважає жити
Вона мені… Гадала, ніби я,
Ще зможу собі жіночку зустріти,
І буде в мене щастя та сім’я.
А те, що я не набагато кращий,
Не бачила. Таке було життя.
Четвертий місяць я ночами плачу,
У снах тяжких ще кличу до буття.
Весняний день. Холодний та похмурий.
Вже березень вступає у права.
Охоплений скорботою й зажурою,
Вистукую печальнії слова.
1 березня 2001 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721026
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2017
УТРО
Привет тебе, родная фотография!
Опять увидел прежнюю беду.
Я по ночам и охаю, и кашляю,
С бессонницей сражение веду.
Я по ночам теперь тебе завидую:
Отмаявшись, отмучилась навек!
А мне идти дорожкою осклизлою,
Да лишь гадать: надолго ли мой век!
Мне тишина мерещится могильная.
Как тараканы шебуршат в ночи.
И мысль моя – тяжёлая, бессильная,
И образы – сырые кирпичи!
Грешно наверно! Но, всё чаще думаю,
Вот, если б ты с небытия пришла,
И в ночь такую: тяжкую, безлунную,
Меня к себе отсюда забрала!
26 февраля 2001 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721024
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 01.03.2017
Не дорікаю. Так, не дорікаю!
За все, що було... хай іде в минуле...
Заміни всім колишнім не шукаю,
Лиш дякую, що в моїй долі були
І відпускаю як птахів з паперу,
Як символ того, що будило мрію
І кликало до слабого на віру,
Знесиленого духу, ту надію
Яка хоч трохи додавала сили
Аби піднятись та долати далі
Свій шлях помилок, болю і печалі!
Не зарікаюсь. Ні, не зарікаюсь!
Що вже не зможу довіряти душу.
Я ж від життя нікуди не тікаю
І з кимось в цьому світі бути мушу...
А як без віри?! Як без того бути,
Коли не глянеш невідривно в очі,
Аби душею щирою відчути
Чого від тебе оцей ближній хоче...
Чи в чому каюсь? Так. Буває, часом...
Я - не святенник. Грішний, як всі люди.
Бо ж в вірності невірним присягався,
Не розпізнав посеред них Іуди.
Нікого з друзів начебто не зрадив,
Хоч щодо мене... Бог хай їм суддею!
А я простив! Лиш викреслив назавжди
Із календарних дат свого чекання
На зустрічі, на миті поєднання
Зріднілих душ... які не були рідні...
Лютневий день спливає в надвечір́я,
Зимове Сонце поза ліс сідає:
Клинок життя у піхвах - по руків́я,
Друзів, як птахів - з вирію чекаю!
2017-02-22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719707
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2017
ЖИТТЯ ПОЕТА
Не на небі він. На землі.
Та як важко зіркою бути!
Вік світити для когось в імлі,
А самому про щастя лиш чути!
А літа не спиняють свій лет,
Не чекають, коли щось знайдеться
І старіє, старіє Поет
Хоч кохає ще Музу, як вперше.
Вік у мріях як в шовку ходив,
Пестив слово для когось, як внука!
З під пера, наче диво із див
Виливалась віршем його мука.
Рани зради безжально пекли,
Не щадили насмішок морози.
А рядочки як зерна лягли
Над якими він лив свої сльози!
Що зійде у чергову весну?
Він про те намагався не думать.
Від зимового важкого сну
Повернувсь до весняного суму.
Скресне крига недавніх страждань,
Білим проліском стрельне надія
І під шепіт квітневих зітхань
Забуянить зелом його мрія.
Вкотре вже: буде вірно чекать
Постук кроків, знайомих до щему
Крізь бездонні розлуки стрічать
Свого серця єдину поему!
2017-02-19
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719155
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2017
До читачів.
Нижченаведений твір публікувався на нашому сайті. На жаль, значно пізніше виявилося, що з незрозумілих для Автора причин, з нього пропала ціла частина. Я змушений був вилучити твір, аби виправити досадну помилку, за що прошу Вашого пробачення.
СИНЯ ЛІЛЕЯ.
(Поема–казка)
ЗАСПІВ.
Ой, над гаєм, над зеленим, зозуля кувала!
Літа нам з тобою, мила, довгі віщувала.
Літа довгі та щасливі, стрічками обвиті
І цілющою росою в ясні ранки миті.
В нашій долі, моя люба, були також грози,
Пережили свої втрати, пережили сльози,
І ми дякуємо Богу,що і це далося,
Бо життя це цінувати ще б чи і вдалося?
Наші невмирущі мрії, віра в кращу долю,
Випускають сльози щастя наче птиць – на волю!
Плачте очі! Плачте, сині! Тільки не ридайте!
Про весну в живому серці вірно пам’ятайте.
Бо ж вона одна-єдина, повік неповторна.
Мине вона, мине літо, прийде пора чорна,
Коли зима непривітна снігом все завіє,
І не знати: чи нам радість душу обігріє!
Моя зіронько єдина! Пташко сизокрила!
Своїм пісням задушевним дам широкі крила,
Щоб понесли межи люди пісню цю казкову
Про любов двох молодяток, про нелегку долю.
Ми прожили вже чимало… наші скроні сиві.
Та стосунки наші досі ніжні та красиві,
Бо продовжує кохання нуртувати кров’ю
І твої чарівні очі сяють ще любов’ю!
В цей зимовий темний вечір сядемо удома.
І хоч тіло знемагає о цю пору втома,
Пригорнись до мене, серце, пригорнись, мій раю!
Зараз я, - тобі, кохана, казку проспіваю!
********
Молодими поєднали доленьки свої.
Щастя їм пророкували птиці –солов’ї.
Почуття в серцях гарячих бурхало вогнем,
Та не знали: що чекає за наступним днем.
Стала в’янути кохана, слабнути щомить.
Вже до кого не звертались, - час дарма летить!
А хвороба ця, підступна, як була, так є!
Вже й для слабої надії місця не стає.
Відмовляють в неї ноги, пропадає зір.
Кажуть йому добрі люди: Богу ти повір!
Тільки в нього порятунок від біди знайдеш,
Якщо з вірою усерці ти до Бога йдеш.
Вірив!.. Всім, що мав, - ділився! Серця не жалів.
Перед образом молився, гіркі сльози лив.
Марно краяв собі серце у отих трудах:
Не стає дає Господь ходити на своїх ногах.
Повертаючись з роботи, на коротку мить,
Сів на лавочці зупинки, щоб перепочить.
Зажурився, сіромаха, жалем душу рве.
Коли чує: тихий голос його збоку зве.
Дивиться, а біля нього сидить старий дід.
Борода, - жовтаво-біла, на обличчі зблід,
Руки трусяться, одежа зношена й брудна,
З –під бейсболки на всі боки в’ється сивина.
Думав, що жебрак-пияка, просить свій мідяк.
Простягає йому гривню, не бере ніяк!
- «Я не прошу! Просто бачу.Ти такий сумний!
Може, чим тобі поможу,друже молодий!»
- Нащо вам моє нещастя, та чужа біда?!
- «Розкажи!»
У мене хвора жінка молода!
Лиш два роки, як побрались. Де вже не возив!
Не лікується хвороба. Падає без сил!
Вже й не бачить і не ходить…
Чим розрадиш ти?!
- «Вір мені, - старому,- сину! Їй допомогти
Може Синяя Лілея. Квітка чарівна.
Тільки ж дуже недосяжна для людей вона!
Десь, в ущелині таємній, між високих гір,
Квітку цю охороняє грізний Терозвір!
Раз в сто літ вона квітує. Хто її торкне,
Про недуги враз забуде! Щастя це земне
Ти ще зможеш повернути, якщо встигнеш ти
Цю чарівну диво – квітку в хату занести.»
- А ці гори, - це Карпати?
- «Ні, синочку,ні!
Гори ці - Тибетом звуться. Далекі вони!
Над вершинами панує Терозвіра шал.
Там країна є буддистка: Їй ім’я – Непал.»
- Чув, дідусю, таку назву. Тільки як мені
В цю країну добиратись? В ці - нелегкі, дні?
Це ж візьме, мабуть, багато часу та грошей.
- «Не візьме! Бери із жмені камінець оцей!»
Простягає на долоні камінця свого.
Ніби хтось уперто й довго шліфував його.
Всі його чотири грані – різних кольорів,
А з середини, здавалось, ніби він горів.
- «Камінець цей, - незвичайний. Коли прийдеш в дім,
Ти вже маєш добре знати, що таїться в нім.
Оця грань, - дивись! – блакитна: чорна цятка в ній.
Як почнеш легенько терти по руці своїй,
Та ще, як назвеш те місце, куди треба йти,
То крізь час і перешкоди вмить перелетиш!
Друга грань: блідо –рожева, на ній –синій хрест.
Коли нею свою руку легенько потреш,
То побачиш усі скарби, хто б що не ховав!
Пам’ятай: Лілею Синю ще ніхто не мав!
Третя грань –це колір перлів із морського дна.
Зробить тебе непомітним між людьми вона.
Але знай: для Терозвіра це –не дивина!
Бо в могутності чаклунства рівних він не знав!
Грань четверта: грань багряна. Сили світу в ній.
На короткий час ці сили у руці твоїй.
Ними будеш ти бороти недруга свого.
Грань четверта допоможе подолать його.
Ще раз кажу: ці всі сили, - на коротку мить.
Після страшного двобою треба все спинить,
Бо, якщо їх не зупиниш, то загине світ.
В полум’ї, в потопі, в громі з незчисленних бід!
Тоді й сам загинеш люто! Отже, - не спіши.
Зі стихіями, як бачиш, краще не гріши!»
Як же мені їх спинити? Діду,розкажи!
Та порадою своєю вчасно поможи.
«Як побачиш, що твій недруг похитнувся, впав,
І вогонь із його пащі бити перестав,
Розтрощи його горою, розітри у прах!
Аби кожна порошинка відчувала жах!
Потім, грань оцю, багряну,притисни до скель
І щодуху крикни силам: АЛАМАХОЕЛЬ!
Крикнути ти маєш тричі слово чарівне.
Воно всі стихійні сили в норму поверне.
Потім йди шукати квітку.Пам’ятай про те,
Що Лілея, після завтра, вранці розцвіте!
Терозвір про це все знає. Буде все робить,
Аби ти не зміг Лілею в руки захопить.
А тепер прощай, небоже! В своє щастя вір!
Можеш сміливо рушати до далеких гір.
Знайди, аби хто доглянув жіночку твою.
А я піду… Треба плести сіточку свою…»
І пропав! Наче примара щойно тут була!
Дивні сіті, - див казкових, - мовою плела…
Міг би чоловік вважати, що казкам кінець!
Та в долоні м’яко сяє дивний камінець.
*************
Читачу мій дорогий, вибачай мене!
Захопився я співати про життя земне:
Про чиїсь лихі недуги, про чужі жалі…
А у тебе, може бути, свої немалі
Повиростали проблеми, як з дощу гриби!
Що поробиш! Про це пишу,бо і сам слабий.
Знаю: лихо невигойне, те – що в мене є.
Тільки в серці дивна мрія весь мій вік жиє:
Десь є дивовижна квітка. Ніжна… чарівна…
Може, і мене зцілила б? Тільки де вона?
********
Ще пробачте, любий друже, хочу вам сказать,
Що забув своїм героям імена назвать.
Назвемо його Романом. Хай таким живе,
Як його Наталка мила вже пять років зве.
***********
Вона вдома. На візочку,сидить під вікном.
Свого Ромчика чекає. Буває, як сном
Затуманює недуга голову її,
А в садочку,біля хати, плачуть солов’ї.
«Ой не плачте, ой не плачте, пташечки малі!
Не кидайте моє серце у нові жалі,
Не ридайте наді мною, на нову біду,
Як мене покине милий, –зовсім пропаду!
Я його не стану клясти. Хай собі іде!
Молодий він. Може, щастя з іншою знайде…
Ну,а я тоді…» По личку сльози потекли,
Та незрячі карі очі аж вогнем пекли!
**********
Камінець в руках Романа світлом виграва,
А упам’яті зринають мовлені слова:
«Пам’ятай ти, любий сину, пам’ятай про те,
Рано –вранці, після завтра, квітка розцвіте!»
Колись треба починати! Чом би й не тепер?!
Тож,блакитною гранню руку він потер,
Лиш шепнув свою адресу, і в єдину мить
Опинився на подвір’ї, де Наталка спить.
Справді діє! Отже, правда все, що дід казав!
Піду швидше я до Франі! Хай прийде до нас,
Та подивиться за нею, доки я вернусь,
(Хоч на серці неспокійно у мене, чомусь!)
*********
А тепер про інше мовить підійшла пора:
Франя –це його Наталки молодша сестра.
Він не знає, що сестриця страшна відьма є.
Це вона щораз отруту в їжу додає.
Варить страшне труту –зілля, коїть ворожбу,
І мостить останнє ложе, для сестри – в гробу!
За що, скажіть,зненавидить можна когось так,
Аж чиєсь життя цінує менш ніж за п’ятак?!
Що налило чорнотою всю сестрину кров?
Все не нове під Місяцем! Це вона – Любов!
Так! Любов! – оте щемливе, ніжне почуття,
Що породжує в людині спрагу до життя,
Що всю душу піднімає до нових висот!!!
А трапляється, штовхає до таких щедрот,
Що нічим не пояснити тої щедроти!
Ти – кохаєш? Тоді вірю: зрозумієш ти,
Чим я жив, про що співаю в снах та наяву,
Чим тепер, в роках похилих, сам отак живу.
Та, на жаль, ще й так буває, що ота любов,
Як засяде в чорну душу, як гадюча кров,
То навколо себе сіє страшне, люте зло…
Так в Наталки із Франею, на біду, збулось.
Полюбили дві сестриці хлопця одного.
В кожної було бажання мати лиш його.
А Роман гризот дівочих, може, і не знав,
І Наталці своє серце назавжди віддав.
Ой, ви –ночі, ясні ночі синьої весни!
Як горіли щастям очі, як цвіли вони!
Спільні мрії –сподівання, чисті почуття,
Під вітрилами кохання на усе життя!
Коли Франя побачила, що не буде з ним,
Уся ніжність розвіялась, як осінній дим!
Чорна злість, як темна нічка, душу облягла,
Запалила чорну свічку заздрощів і зла.
В день весільний, в день осінній гарно як було!
На Романовім весіллі гуляло село.
Гості жваво танцювали, веселились в дим
І від серця, всі бажали щастя молодим!
Та не всім так веселилось, не всім так пилось!
Нашій чорній героїні діяти прийшлось.
В переддень цього весілля, на цвинтар пішла:
На могилі, з рідним ім’ям, зіллячко знайшла…
Наварила страшне зілля о нічній порі,
І підлила в день весілля в келишок сестрі.
*****
- Вибач, Франю, що турбую! Виручай мене!
На три дні я відлучаюсь. Поки час мине,
Потурбуйся про Наталку, як сестра, доглянь!
Чи я можу надіятись? Скажи мені, Франь?
- Давай! –їдь! Куди я дінусь, все ж таки рідня!
А в думках: ( Не дам прожити зайвого півдня!
Доки він там робить справи, я теж не досплю:
Чим міцнішої отрути в серце їй наллю!)
*********
Вийшов з двору на дорогу, камінця узяв,
Потер гранню блакитною, назву проказав,
І пропав з очей безслідно, ніби й не було!
А ми також залишимо, разом з ним, село.
***********
Коню мій! Пегас крилатий! З собою візьми,
Та на крилах красномовства до зір підніми!
Дай нам теж магічну силу труднощі здолати,
Щоб історію почату вдало розказати.
*********************
ТІБЕТ
(Частина друга)
Захоплений зненацька виром руху,
Нестримним шалом неба та зірок,
Роман не встиг сховати свою руку,
Ледь не зробивши помилковий крок.
Він опинився на краю провалля:
Круті вершини піднялись до хмар,
Покрите кригою це кам’яне безладдя
Та у долоні дідусевий дар.
Кудиіти? Як рухатись по скелях
В звичайному,щоденному взутті?!
Обсіли його думи невеселі:
З подібним не стикався у житті.
Але почало вирувати небо
Та віхола студена замела…
Тож, хоч-не хоч, а рухатися треба,
Доки Лілея ще не зацвіла.
А холод зліше сковує все тіло!
Вже дерев’яні стали пальці рук…
Шукав ногами виступи несміло,
Додаючи тяжких трудів та мук.
А вже коли і ноги не носили,
Коли здалося, що всьому кінець,
Згадав Роман про чудодійні сили,
Закладені в чарівний камінець:
Чого я мучусь?! Так до кінця віку
Я до мети своєї не дійду!
Допоможи-но, друже, чоловіку:
Перенеси мене у Катманду!
Блакитним ледь потер собі об руку
І от він знов серед людей стоїть.
А люди ці сповідують науку
Якій, можливо, тисячі століть.
Все їхнє місто на гірських терасах,
На кожнім кроці пагоди стоять.
Незвичні люди у червоних рясах,
Бритоголові, в дацанах сидять.
І в кожному із храмів сидить ідол,
Що зирить навсібіч, немов біда:
Це – їхній Бог! Життя основа й сила,
Вічно живий і праведний Будда!
Стоїть Роман… Замерз він, ще й голодний!
За поспіхом про їжу геть забув.
Після роботи, в день перед суботній,
Попав сюди: який і в чому був!
А мешканці снують немов мурахи,
Заглиблені усебе, мовчазні.
І думає Роман: ну,як сказати
Аби хто з них поїсти дав мені?!
Підходить він до одного з монахів
І просить дати їжі. Той мовчить,
Не реагує і на дотик навіть,
Занурився у себе, наче спить.
Звертається до другого, до інших…
Одно і те ж! - всі наче неживі!
Тоді він став звертатися до піших
Які несли свій крам на голові.
Один із перехожих зняв корзину
І дав йому маленького коржа.
( Згадав Роман українську хлібину!)
Слова подяки тому проказав,
Приклав до серця руку і вклонився,
І хоч той мови нашої не знав,
Все зрозумів. Іще раз зупинився
Та за собою, знаками, позвав.
Пішов Роман за добрим перехожим.
Через двори: то вниз, то догори.
Прийшли нарешті! Щось на житло схоже,
Ще й запона спускається згори.
Відсунувши оцю цупку тканину,
В помешкання маленьке увійшли.
Сиділи, горблячись, над чимось, дві людини
І зерна зосереджено товкли.
При цьому монотонне щось співали.
( напевно, гімни для свого Будди!)
Побачивши Романа, повставали,
Вклонились ґречно і пішли кудись.
Тут обернувся знову перехожий
І до Романа руку простягнув:
Торкнувся до чола і владний голос
Ніби десь в собі наш герой почув.
Чув не слова, не звуки, сама думка
Була Роману ясна і проста
Та він не бачив, аби трохи рухались,
Мов зліплені, без усмішки вуста.
- Чого прийшов на землю цю, чужинцю?!!
Чого шукаєш умоїй землі?!
Не дам тобі забрати диво-квітку!
Твоє життя загине у імлі,
В бездонному мішкові кам’яному!
І очі засвітилися вогнем.
Від тих очей утемнім домі тому,
Все стало видно, ніби ясним днем!
А далі сталось зовсім страхітливе:
Пропали стіни, занавіс пропав
І наш Роман, під регіт знавіснілий,
На дно провалля, каменем,упав!
Ще й зверху світ закрила важка брила
І впала в очі повна чорнота.
Дрібним камінням тяжко привалило
Обидві ноги, низ - до живота!..
********
Негарно було б так його лишати.
Та час нам повернутися в село.
Вам, читачу,я хочу показати,
Як все в той час насправді відбулось.
**********
Пегасе вірний, розправляй-но, крила,
Та летимо туди, де на дворі
Наталку нашу чорна злість накрила
Страшної відьми –рідної сестри!
************
АГОНІЯ
(частина третя)
Наталка спить. А Франя їй, тим часом,
"Обід" готує - вариво страшне.
П'янку отруту змішує із квасом
Та додає ще зілля запашне
Аби отруту було легше пити...
Така "турбота". Що вже тут казать?!
Я так хотів, щоб дать Наталці жити!
Але не можу. Треба викладать
Так, як було...
П’ятнадцята година
Вже промайнула птахом над селом.
Обідати зібралася родина:
Дзвенить вже посуд, всілись за столом,
Наталку з двору на візку привезли,
Та посадили в хаті на диван.
Принесли їжу, а вона питає:
Де її милий, де її Роман?
А Франя їй: "Нема твого Романа!
Нема й не буде! Кинув тебе він!
У нього вже здорова є, кохана.
Не те, що ти!.. у них знайшовся син,
Поки ти тут, поволеньки, здихаєш...
Твій любий Ромчик не втрачає час.
Нову дружину пестить та кохає.
Йому начхати на обох, на нас!"
-- Неправда! Брешеш! Він мене кохає!
Якщо його побіля нас нема,
Він щось шукає. Він весь час шукає,
Чим би мене від лиха одірвать!
- Ага, одірве! Лови вітер в полі!
Не відаєш, що робить твій "любий"!
Він ,- як той птах, - без тебе вже на волі!
Ти вже поїла? Ось, кваску попий.
Хоча б ковток! Приємно, смачно пахне!
- Не хочу я ні їсти, ані пить!
Іди від мене! Мені чогось страшно
І попід серцем ниє та щемить!
- Зараз піду! Та тільки після того,
Як ти поп’єш, коли вже не їси.
Бо, видно, що через Романа свого
Ти скоро Богу душу віддаси !
Піднесла чашку запашного зілля...
Сліпа зробила лиш один ковток...
На спину впала, тяжко захрипіла,
Обличчям обернулася в куток,
В агоніії руками потягнулась
І стихла!..
Руки звівши догори,
Лукава Франя дико вереснула
Над тілом, - уже мертвої, - сестри!
**********
Померла Наталка. Невинна померла!
Така ціна щастю бува між людей.
Ненависть сестри, як з вулканного жерла
Два роки лилася із чорних грудей,
Аж поки не вбила!
За що?!
За кохання!
За те, що Роман покохав не її.
Доклала весь хист, всі ворожі старання,
Щоб зовсім не стало цієї сім’ї.
Пегасе мій любий! Пробач, що заплакав...
Збираймось в дорогу! Нам час в Катманду.
Там друг наш Роман у халепу потрапив
І як подолає він страшну біду?
БИТВА
(частина четверта)
Суцільна темрява… відчув, що руки цілі.
Та знизу тіло наче у лещатах:
Затиснуте в камінні знавіснілім
Яке іще продовжує зсипатись.
Чи то згори, чи збоку –невідомо.
Жахливий гуркіт скелі в скалки лущить!
Це тяжка брила малі піки ломить,
Пил кам’яний у горлі подих душить.
Згадав Роман про камінця свойого.
У внутрішній кишені шарить: є!
Дістав, відкрив у себе на долоні,
А камінець, - як зірка виграє!
Висвічують усі чотири грані,
Про що казав старенький чарівник?
Хвилини наші зовсім не останні,
Тож пригадаємо, панове, ми про них.
Бачив Роман грань блакитну: чорна цятка в ній.
Як проведе цею гранню по руці своїй,
Та назве те саме місце, куди має йти,
То крізь простір, перешкоди вмить перелетить!
Друга грань: біло-рожева. На ній –синій хрест.
Коли нею своє тіло чи руку потреш,
То побачиш усі скарби, хто б де не ховав!
І про третю грань,- перлову,- Роман теж згадав.
Зробить вона непомітним власника свого:
Не побачать, не здолають недруги його.
Грань багряна: сили світу причаїлись в ній.
Саме з нею Роман має розпочати бій!
Тільки,пам’ятаєш, друже, лиш коротку мить
Має він в руках ці сили! Потім зупинить
Треба сили ці негайно! Камінець – до скель!
Прокричати тричі слово: АЛАМАХОЕЛЬ!
*************
Вже останній промінь сонця десь подався пріч,
Над тибетськими горами згущується ніч.
Ясні зорі, дух холодний над безладдям гір,
І літає понад ними страшний Терозвір!
Крила шкіряні розправив, пазурі розкрив,
Велетенські ікла й зуби об граніт гострив,
На хвоста надів сталеві, броньові шипи,
А із пащі при диханні – полум’ям пашить.
Не примара, не уява чи жахливий сон,
Терозвір – це був насправді чарівник-дракон.
Міг в людей перетворитись, в дику звірину,
Міг як хоч зачаклувати, душу не одну
Він спровадив з цього світу тільки лиш за те,
Що хтось дав людині знати: квітка зацвіте
Тільки один раз в століття, створить диво з див:
Вилікує навіть того, хто вік не ходив,
В кого повсихали ноги наче штурпаки,
Або буде мати руки, хоч був без руки.
А з’явилась ця лілея зовсім не в горах.
Ще у древньому Єгипті, у його садах
Боги Всесвіту зростили для добра людей
Фараонам доручили подарунок цей,
Щоби ми оздоровляли слабих та дітей,
Щоб лунали пісні щастя із людських грудей!
Навіть смерть могла прогнати квітка чарівна.
(Про таке ми навіть не марим у казкових снах!)
Але взнав про диво-квітку Вавилонський цар.
Підіслав чарівника, викрав Божий дар…
Вже давно з лиця земного щезнув Вавилон,
А Лілею від людини стереже дракон.
****************
От, нарешті, підійшли ми… та настала мить,
Коли нашого Романа треба вже звільнить
Від сорочки кам’яної, від тої пітьми
У якій свого героя залишили ми.
Взяв Роман своє спасіння: камінець ясний.
Блакитною стороною по руці провів,
Дав наказ, щоб опинитись знову нагорі,
Коли сонце світ осяє у вранішній порі.
Так і сталось! Роман стоїть високо в горах.
Навкруг бескиди, провалля, шпилі у снігах.
Там, де був він, в кам’яниці, - порядкує звір:
Б’є ускелі, трощить камінь лютий Терозвір.
От Роман потер об руку перл морського дна
Аби стати невидимим в світлі цього дня.
Терозвір його не бачить: люто б’є граніт!
Іскри із каміння креше броньований хвіст.
Багряницею нарешті провів по руці…
Враз застигли у повітрі дрібні камінці,
Води в річках зупинились, вихор в горах вщух,
І над світом в небо знявся велетенський дух!
«Що накажеш, Повелитель?!» – з неба прогуло,
Аж від гуку могутнього світом затрясло.
Блискавки ввігнались в землю іклами змії,
Потекли потоки лави по гірській землі,
Сонце ясне затяглося чорнотою зла
Знов над світом в раннім ранці чорна ніч лягла!
- Вбий мерщій оцю потвору! В порох розітри!
Хай той порох понад морем розвіють вітри,
Нехай в кожній порошинці де таїться зло,
Буде жити жах пекельний, аби так взяло
Цього хижого дракона, цього чаклуна,
Щоб своє мистецтво чорне він повік не знав!
«Як наказуєш, так буде!» - гримнуло від зір.
Звився в небо над горами лютий Терозвір
І дихнув на того духа полум’ям чадним,
Аж всі гори та долини вкрив отруйний дим!
Піднялися в небо гори! Пекла видне дно!
Діючим вулканом грізним дихнуло воно!
Вдарили дракона гори, він у лаву впав!
В тому клекоті безодні навіки пропав!..
Тільки з цього чаклунові не навік біда,
Бо з безодні пекельної піднялась вода,
Вгору знявся чад сірчаний, дощ із кислоти,
А над полем битви знову злий дракон летить!
Знову гори піднялися! Розпалась пітьма!
Світло вдарило сліпуче, вже й небес нема!
Все змішалось воєдино: світло, жар і грім,
Вихору удари пружні, струс в нутрі земнім…
Піднялися океани, весь оббігли світ
І почали гинуть люди від жахливих бід.
Підхопило і Романа! В реві понесло
І далеко від Тибету в скелях притисло…
Аж Роман прийшов до тями: камінець до скель
І щосили крикнув в небо – АЛАМАХОЕЛЬ!
Коли в перший раз він крикнув, - спинилась вода!
Стали всі сліди розрухи в світі пропадать,
За другим, –ті ж самі гори, - стали як були
І гірські великі ріки знову потекли
У своїх правічних руслах поміж берегів
До впадіння в глибінь синю озер і морів;
А за третім його криком, - знов засяяв день
І з долонь землі злетіли тисячі пісень.
Славив світ цю перемогу, славив радість знов,
Та складав подяки Богу,- за його любов!
******************
Привітаємо Романа! Виграв він війну.
Та знайти йому ще треба квітку чарівну,
Бо, - дай, Боже! – не забути з радості про те,
Що вже завтра,- рано-вранці, квітка розцвіте.
**********
СИНЯ ЛІЛЕЯ
(частина п’ята)
Пригадаймо знову друзі про рожеву грань:
Нумо, друже наш Романе, камінець дістань,
Та потри ним свою руку,щоб і нам пізнати,
Де зумів чаклун проклятий квітку заховати.
**********
Потер камінцем він руку: ось і світ печер.
Скарби древні та закляті бачить він тепер.
В скринях тих печер таємних не злічить багатств,
Сяє золото та срібло, сяють камінці,
Наче всі вони зібрались від минулих царств.
Так і просяться в прикраси на чиїйсь руці,
Або на звабливу шийку чи у мочки вух,
Щоб від захвату красою здавлювало дух
В наших грудях чоловічих… ох,пробач, читач!
Кому що, а курці – просо! Так і я! –хоч плач,
А не можу себе стримать, коли ці жінки
Раптом стають перед очі, а чи у думки…
Безліч тих скарбів на світі, цінного майна,
Та не видно, щоб десь була квітка чарівна.
В горах теж її немає… ліс її не зна…
Тож поглянув Роман в море – до самого дна.
В затонулому корветі, в склянім ковпаку
Він побачив свою квітку.В схованку таку
Як добратися Роману, чим він там дихне,
Якщо навіть до схованки дивом допірне?
Дивиться герой наш далі. Бачить він якраз
У глибинах того моря ходить водолаз
Бо виконує роботу в темній глибині.
«От якби оце знаряддя здобути мені!»
Так Роман собі подумав. Камінця узяв,
Потер гранню блакитною, тільки проказав
Місце того пароплава, звідки водолаз,
І на судні опинився в цей же самий раз!
Ось він бачить акваланга, два баллона є.
Тільки хто таке знаряддя просто так дає
Для якогось незнайомця? А часу нема
На прохання, на моління до кого й не знать.
Не роздумуючи довго, знов взяв камінця
Та потер перловим боком нижче від ліктя.
Став невидимим для інших. До знаряддя йде,
Акваланг та два баллони у людей краде!
Натягнув його на себе, баллони надів,
Під’єднав до маски шланга (з муками зумів!)
Знову гранню блакитною об руку потер
І ми зараз побачимо: де Роман тепер.
****************
Він - на дні... Корвет розбитий коралом обріс.
На корму між скель зануривсь, вгору стримить ніс.
Хоч би крапля того світла! Звідки в нього йти,
Щоб чим швидше диво-квітку в корветі знайти.
Тре рожевим собі руку: справді, дивина!
Крізь пітьму Роман побачив, де то є вона.
Став поволі пробиратись крізь зотлілий люк,
Аж відчув як по баллону передався стук.
Озирнувся, - ненько рідна! - стримати не зміг
Переляку в своїм серці: в’ється восьминіг
Біля нього величезний, дзьоб - як у орла,
Грізно щупальця розставив, наче два крила,
Заступив собою вихід, щоб не зміг пройти
Щупальцем шукає ногу, аби відтягти!
Тут Роман не розгубився. Камінець дістав
І для чорної потвори непомітним став:
Ледь відсунувся від неї в одну із сторін
І рукою поряд себе став шукати він
Хоч якої оборони від морських жахіть...
І знайшов... в кутку глухому чийсь кістяк лежить,
А між кісток якась зброя для Романа є!
От Роман для себе зброю звідти дістає.
А потвора в своїй люті вже не знає меж!
В невеликий отвір люку прагне влізти теж.
Смикає Роман руків’я, з піхов клинка рве
Та немов навік зрослося залізо старе!
Час гаяти на роздуми вже Роман не став:
Напружив останні сили, спруту він загнав
Межи очі свою зброю з піхвами разом!..
І звалилась ця потвора додолу мішком!
Взяв Роман чарівну квітку, блакитним потер,
А ми, любий читачу, взнаємо тепер
Що там діється де горе людям душі рве,
Де Романова кохана більше не живе.
**********
Вже на подвір'ї, на столі дощатім,
Накритим новим, клітчастим рядном,
Стоїть труна. А поряд - батько й мати...
В труні - Наталка. Мов глибоким сном
Забулася... на малую хвилину
Тай тихо спить... по виду - як жива!
Здавалось свекру, що шепоче сину
Якісь сердечні золоті слова...
Але мовчить важким мовчанням смерті
Між нею й світом виросла стіна.
Де той Роман?! Що він долає вперто?
Ніхто, нічого у селі не знав.
Односельчанам втрата душі крає:
Зійшлися друзі зо всього села.
Хтось гірко плаче, хтось лише зітхає,
Хтось згадує яка вона була...
А рідна ненька вже життя не чує:
Все гладить ніжно рученьку дочки...
Лунає упокійне Алілуйя
І догорають у руках свічки.
**********
Постав Роман на власному городі,
Стягає з себе анквалазний крам
І чує: це ж у батьківській господі
Лунає горя похоронний гам.
Відкрити диво-квіткку поспішає,
Та не вдається скинути те скло!
Він мучиться! А час іде, спливає
І торжествує невгамовне зло.
І знову диво: наш старий з'явився.
Взяв в руки скарб, тихенько щось шепнув,
Скляний ковпак над квіткою розкрився
І квітку він Роману простягнув.
А квітка ця дух літечка відчула,
Та ще тепло від доброї руки,
Наче від сну, угору потягнулась
І стала розправлять свої листки.
Поміж листків тих пуп'янок з'явився,
Немов голівка на гнучкій стрілі
І збільшуючись, долі похилився,
Мов кланяючись людям до землі.
А далі сталось, таки справді, диво:
Звільнившись від полону сили зла
В руках Романа трепетно й красиво
Синя Лілея миттю розцвіла.
До пальців його ніжно пригорталась,
Як цілувала це тепло руки.
Випростувала, вперто розгортала
Свої чарівні сині пелюстки.
І пахощі навкруг такі розлились,
Немов присутні були у раю!
Відчули люди за плечима крила,
Наче вернулись в молодість свою.
В серцях ожили всіх надій сузір'я,
Злетіли мрії як весни пісні...
Ступив Роман з-за хати, на подвір'я,
Побачив свою милу... у труні!..
************
Ще мить тому, під дією Лілеї
Себе піднесено, бадьоро почував
І раптом - жах! До милої своєї
Він кинувся! До рук її припав
І так зайшовся у страшнім риданні,
Аж важко було бачити його.
І дивну квітку порухом останнім
Він притулив Наталці на чоло.
І бачать всі: порожевіли щоки,
Здійнялись груди в подиху живім,
Розкрились губи в посмішці солодкій,
Піднялись руки та пройшлись по нім,
А потім рвучко підвелась Наталка,
За голову Романа обняла...
І цілувала!!! Пристрасно і палко.
Так, як колись здоровою була!
Розчулений, в щасливім потрясінні,
Роман Наталку на руках підняв
І разом з нею посеред подвір'я
Перед батьками на коліна став
І попросив обох благословити
На радістю наповнене життя.
І плакали навкруг старі і діти
Від подиву, від щастя відчуття.
Їм всі бажали довгих, гарних років
Прожити в парі - в щасті та добрі!
Біля криниці, лиш за кілька кроків,
Сичало зло на батьківськім дворі.
Там причаїлась, як пекельне лихо,
Сестриця Франя... для усіх чужа:
Скрадалась непомітно... тихо-тихо...
Ховаючи у рукаві ножа.
Та як би не скрадалась Франя люта,
Плекаючи лихі свої думки,
Старий чарівник, від злих пут розкутий,
Синю Лілею взявши до руки,
Торкнувся нею до руки злочинки
І в ту же мить відбулась дія чар:
Страшна потвора вилізла із жінки,
Піднеслась вгору, вище сивих хмар
І впала ниць! Аж на гористім боці
Лишилась вирва на краю села.
І у тій вирві вже за стільки років
Жодна травинка ще не проросла!
Лиш бачили: плазує там гадюка.
А Франя щезла! Наче й не було!
Її шукали, кликали! - ні звука!
У здогадках губилося село,
Бо про відьмівство Франине не знали
Лиш бачили її сумний фінал.
Мабуть, це все. Вам розповів, що знаю,
Хоч може бідно змалював Непал,
Бо мій Пегас теж прагнув поспішати
Услід подіям добрим і лихим.
Приходить час мені з ним розлучатись.
Хоч за цей час здружився щиро з ним.
**********
Ще про Лілею... і її не стало.
Разом із нею мов розтанув дід...
Та від Лілеї у селі на спадок
Таки лишився незгладимий слід:
Всі, хто був свідком дивної події,
Зазнали гарних та казкових змін.
Старі батьки за мить помолоділи,
Хто слабував, то став здоровим він!..
************
Роман... Наталка... ще живуть донині
У нашому, подільському селі.
У їхній, у закоханій родині
Щебечуть дітки - пташечки малі.
Роман, буває, їздить заробляти,
Наталка вдома раду всім дає.
І часто чути з чепурної хати
Злітає пісня, що в душі жиє.
2012 г. -- 05.02.2017 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718183
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2017