Валерій Яковчук

Поль Верлен, Пора закоханих*

Червоний  місяць  обрій  золотить;
В  рухливому  тумані  димний  луг  
Заснув,  лиш  крики  жаб’ячі  навкруг
В  зеленім  очереті,  що  тремтить.

Згорнули  водні  квіти  пелюстки,
Видніються  тополі  вдалині  –
Прямі  й  густі,  як  привиди  нічні;
В  кущах  блищать,  блукають  світляки.

З’явились  сови  –  тихо  увсебіч
Повітря  чорне  рвуть  крилом  тяжким,
В  зеніті  небо  з  проблиском  слабким.
Венера  біла  виринає.  Ніч.

*Назва  першотвору  «L'heure  du  berger  –  Година  (пора,  час)  пастуха»  
пов’язана  з  грецьким  міфом  про  кохання  богині  Місяця  Селени  до  пастуха  Ендіміона.  
Це  вечірній  час  зустрічей  закоханих.

Paul  Verlaine
L’heure  du  berger

La  lune  est  rouge  au  brumeux  horizon  ;
Dans  un  brouillard  qui  danse,  la  prairie
S’endort  fumeuse,  et  la  grenouille  crie
Par  les  joncs  verts  où  circule  un  frisson  ;

Les  fleurs  des  eaux  referment  leurs  corolles,
Des  peupliers  profilent  aux  lointains,
Droits  et  serrés,  leurs  spectres  incertains  ;
Vers  les  buissons  errent  les  lucioles  ;

Les  chats-huants  s’éveillent,  et  sans  bruit
Rament  l’air  noir  avec  leurs  ailes  lourdes,
Et  le  zénith  s’emplit  de  lueurs  sourdes.
Blanche,  Vénus  émerge,  et  c’est  la  Nuit.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532646
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.10.2014

Поль Верлен, Збирання винограду

Жоржеві  Ролу

В  душі  співає  самота,
А  пам’ять  вигасла  в  мені,
Послухай!  Крові  це  пісні...
О,  дальня  музико  проста!

Послухай!  Тихо  плаче  кров,
Коли  душа  тікає  вдаль
Від  голосу,  в  котрім  печаль,
Та  все  тихіший  в  нього  зов.

І  виноградній  крові  брат,
І  брат  вина  із  чорних  жил,
Вино  і  кров,  для  вас  «віват»!

Співай  і  плач!  Що  маєш  сил
Ти  душу  й  пам’ять  проганяй
І  бідне  тіло  укріпляй.

Paul  Verlaine
Vendanges

À  Georges  Rall

Les  choses  qui  chantent  dans  la  tête
Alors  que  la  mémoire  est  absente,
Écoutez  !  c’est  notre  sang  qui  chante…
Ô  musique  lointaine  et  discrète  !

Écoutez  !  c’est  notre  sang  qui  pleure
Alors  que  notre  âme  s’est  enfuie,
D’une  voix  jusqu’alors  inouïe
Et  qui  va  se  taire  tout  à  l’heure.

Frère  du  sang  de  la  vigne  rose,
Frère  du  vin  de  la  veine  noire,
Ô  vin,  ô  sang,  c’est  l’apothéose  !

Chantez,  pleurez  !  Chassez  la  mémoire
Et  chassez  l’âme,  et  jusqu’aux  ténèbres
Magnétisez  nos  pauvres  vertèbres.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532265
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.10.2014

Поль Верлен, Морський пейзаж

Океан  бурлить
В  світлі  неживім
Місяця  над  ним
І  ще  більш  кипить,

В  час,  коли  в  громах,
Мов  страшна  коса,
Крає  небеса
Блискавки  зигзаг,

І  потуга  хвиль  
В  нападах  своїх
Розбиває  риф
З  гуркотом  зусиль,

Рине  в  небозвід,
Де  в  бурані  злім
Страхітливий  грім
Залишає  слід.

Paul  Verlaine  
Marine

L’Océan  sonore
Palpite  sous  l’œil
De  la  lune  en  deuil
Et  palpite  encore,

Tandis  qu’un  éclair
Brutal  et  sinistre
Fend  le  ciel  de  bistre
D’un  long  zigzag  clair,

Et  que  chaque  lame,
En  bonds  convulsifs,
Le  long  des  récifs,
Va,  vient,  luit  et  clame,

Et  qu’au  firmament,
Où  l’ouragan  erre,
Rugit  le  tonnerre
Formidablement.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532261
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.10.2014

Поль Верлен, Плач в серці моїм

Дощ  тихо  падає  на  місто
(Артюр  Рембо)

Плач  в  серці  моїм,
Мов  над  містом  дощ;
Звідки  ж  став  таким
Сум  в  серці  моїм?

О,  тихий  шум  дощу,
Що  на  землі  й  дахах!
Для  серця  я  прошу
Цю  пісеньку  дощу!

Плач  мій  без  причин
У  серці  сумнім.
Як!  І  без  провин?
Сум  цей  без  причин.

Це  є  найбільший  біль  –
Не  знати  звідки  плач,
І  без  кохання  хвиль
У  мене  в  серці  біль!

Paul  Verlaine  
Il  pleure  dans  mon  cœur

Il  pleut  doucement  sur  la  ville
(Arthur  Rimbaud)

Il  pleure  dans  mon  cœur
Comme  il  pleut  sur  la  ville,
Quelle  est  cette  langueur
Qui  pénètre  mon  cœur  ?

Ô  bruit  doux  de  la  pluie
Par  terre  et  sur  les  toits  !
Pour  un  cœur  qui  s'ennuie,
Ô  le  chant  de  la  pluie  !

Il  pleure  sans  raison
Dans  ce  cœur  qui  s'écœure.
Quoi  !  nulle  trahison  ?
Ce  deuil  est  sans  raison.
 
C’est  bien  la  pire  peine
De  ne  savoir  pourquoi,
Sans  amour  et  sans  haine,
Mon  cœur  a  tant  de  peine  !

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532038
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.10.2014

Броніслава Островська, Алея бузків

Коли  небо  лазурове
Кришталевим  дном  іскриться,
Там,  де  цвіт  бузків  лілових
Ніби  синя  мла  клубиться,
Я  б  хотіла  йти...

Йшла  б  я  сонця  світлим  шляхом,
В  золотистій  заметілі,
Зваблена  бузковим  пахом,
Де  гіллячки  обважнілі  
В  гронах  красоти...

І  тоді  б  мені  здалося,
Що  тій  сонячній  завії
Закрутить  мене  вдалося!
Що  безмірно  я  хмелію
В  золотій  імлі,

Що  кручусь  золотим  пилом,
Що  топлюся  в  паху  й  світлі,
Гину  в  запахах  зомліла,
Як  метелики  відквітлі
Гинуть  на  землі...

Bronisława  Ostrowska  
Aleją  bzów

Kiedy  niebo  lazurowe
Kryształową  świeci  głębią,
Tam,  gdzie  bujne  bzy  liliowe
Niby  sina  mgła  się  kłębią,
Chciałabym  ja  iść...

Szłabym  w  słońca  złotej  toni,
W  złotych  pyłów  zawierusze,
Słuchająca  bzowej  woni,
W  bzów  patrząca  pióropusze,
W  ich  skłębioną  kiść...

Wtedy  mnie  by  się  wydało,
Że  słonecznych  skier  zawieje
Pochłonęły  mnie  już  całą!
Że  ja  w  bezmiar  olbrzymieję
Pozłocistą  mgłą,

Że  już  krążę  w  złotym  pyle,
Że  się  wtapiam  w  woń  i  słońce,
Ginąc  w  woni  jak  motyle
Oszalałe  i  mdlejące,
Co  z  rozkoszy  mrą...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531773
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.10.2014

Броніслава Островська, З буків осінню вогненних

З  буків  осінню  вогненних
Падає,  падає  листя  –
Як  в  краплях  кров.
Сон  всіх  тих  ночей  стражденних
В  душі,  бо  жду  твої  вісті,
Мариться  знов.

В  затоці  білі  вітрила,
Мов  птахів  весняних  зграя,
До  суші  мчать.
Серце,  що  груди  розбило,
На  вітрилах  розставляє
Надій  печать.

Прийди!  Ще  буде  світити
Жар  буків  в  небі  вогняний
І  вітрил  рій!
Прийди!  Що  нам  вмерти  чи  жити:
Люблю  тебе  –  прийди,  коханий!
Єдиний  мій...

Bronisława  Ostrowska
Z  buków  jesienią  płomiennych

Z  buków  jesienią  płomiennych
Padają,  padają  liście
Jak  krople  krwi.
Sen  swoich  nocy  bezsennych,
Najmiłościwsze  twe  przyjście
Dusza  ma  śni.
 
Rybacze  żagle  w  zatoce
Jak  ptaków  powrotnych  rzesza
Do  brzegu  mkną.
Serce,  co  pierś  mi  druzgoce,
Na  każdym  żaglu  zawiesza
Nadzieję  swą.
 
O  przyjdź,  nim  zgaśnie  w  błękicie
Żar  buków  krwawych  na  niebie
I  żagli  rój!
O  przyjdź!  Co  nam  śmierć,  co  nam  życie:
Kocham  ciebie  —  przyjdź!  Kocham  ciebie,
Jedyny  mój...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531580
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.10.2014

Поль Верлен, Великий чорний сон…

Великий  чорний  сон
Накрив  все  життя:
Засни  надій  бутон,
Засніть  почуття!

Стемніло  зору  тло,
Забув  я  до  дна
Про  добре  і  зло...
О,  повість  сумна!

Колиска  в  житті
В  чужих  я  руках
І  в  склепі  пустім–
Лиш  тиша  у  снах!

Paul  Verlaine  
Un  grand  sommeil  noir…

Un  grand  sommeil  noir
Tombe  sur  ma  vie:
Dormez,  tout  espoir,
Dormez,  toute  envie!

Je  ne  vois  plus  rien,
Je  perds  la  mémoire
Du  mal  et  du  bien…
Ô  la  triste  histoire!

Je  suis  un  berceau
Qu'une  main  balance
Au  creux  d'un  caveau:
Silence,  silence!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530179
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.10.2014

Владислав Сирокомля, Ямщик

[i]Місцева  історія[/i]

Тут  п’ють,  теревенять,  лиш  ти  в  цій  забаві
Неначе  той  бранець  в  неволі;
Візьми  чарку,  люльку,  сідай  тут  на  лаві
Й  зізнайся  які  маєш  болі.

Ні  ріг  твій,  ні  дзвоник,  ні  гарні  дівчата
Не  можуть  прогнать  твою  смуту,
Два  роки  ти  тут,  та  не  можу  згадати
Веселість  твою,  вже  забуту.

 –  О!  так  мені  гірко,  так  смутно  усюди,
Немило  на  світі,  немило!
Дай  чарку!  При  чарці  відважнішим  буду  –
Послухай,  що  доля  зробила:

На  пошту  прийшов  я,  коли  був  ще  юний,
Та  дух  мав  до  праці  охочий  –
Не  знав  там  я  волі  чи  ласки  фортуни,
Не  бачив  ні  свята,  ні  ночі.

Від  ранку  до  смерку,  від  смерку  до  ранку
Я  віз  то  пакети,  то  пана;
Візьмеш  золотого  –  тоді  вже  гулянка,
Веселий,  і  ситий,  і  п’яний!

Дівчат  спокушав  я,  гнав  з  друзями  скуку,
Із  писарем  пив  оковиту;
І  коні  вже  знали  –  лиш  віжки  у  руки,
Як  рвуть  мої  сиві  з  копита.

Весела  дорога,  трублю  на  світанку:
Когось  дожену  чи  спіткаю,
Везу  панича  або  юну  панянку,
О!  Два  золотих  тоді  маю!

Та  серцем  усім  покохав  я  дівчину  –
Жила  у  будинку  сільському,
До  неї  заходив  я  хоч  на  хвилину,
Коли  повертався  додому.

Раз  писар  гукає  в  опівнічну  пору,
Підходжу  й  стаю  на  порозі;
Було  то  зимою,  морози  надворі,
Завії,  сніги  на  дорозі.

–  Вези  естафету!    От  лихо,  як  завше!  –
Собі  я  бурчав  про  цей  клопіт.
Пакет  взяв,  ріжок  і,  коня  осідлавши,
Негайно  пустився  в  галопі.

А  вітер  сніг  крутить,  і  свище,  і  виє,
Дорогу  ховає  вороже.
Стовпи  верстові  два  мигнули  в  завії,
Під’їхав  під  третій  –  о  Боже!

Крізь  вихору  посвисти  голос  пробився,
Хтось  плакав,  просив  допомогу;
Подумав  тоді:  –  Поможу!  Хтось  зблудився,
Не  знайде  в  заметах  дорогу.

Коня  повернув,  та  щось  стало  тримати:
До  того  яке  тобі  діло?
Ти  лишню  годинку  собі  можеш  мати  –
Вернувшись,  провідаєш  милу.

Страх  серце  стиснув,  що  не  міг  і  дихнути,
І  поту  замерзли  краплини,
В  ріжок  я  заграв,  щоб  ті  зойки  не  чути,
І  сивий  рвонувсь  в  хуртовину.

Вертавсь  на  світанку  –  версти  три  від  дому.
Знов  страх  обгорнув  моє  тіло:
Завмерла  душа,  серце  в  смутку  страшному
Розбитим  дзвінком  стукотіло.

Кінь  пирхнув,  спинився,  йому  грива  встала,
Де  стовп  замела  хуртовина  –
Під  застругом  мертва    дівчина  лежала,
Затвердла  немов  деревина.

Я  сніг  на  одежі  почав  обчищати
І  труп  положив  на  дорозі,
Обтер  сніг  з  лиця...  –  то  була...  Ах!  Мій  брате,
Дай  чарку,  закінчить  не  в  змозі.

Władysław  Syrokomla  
Pocztylion

[i]Gawęda  gminna[/i]

Tu  piją  i  gwarzą,  ty  jeden  w  tej  wrzawie
Wyglądasz  jak  jeniec  w  niewoli;  —
Weź  czarkę,  weź  lulkę,  siądź  tutaj  na  ławie,
I  powiedz,  co  ciebie  tak  boli?

Ni  dzwonek,  ni  trąbka,  ni  krasne  dziewczęta
Nie  mogą  rozerwać  twej  nudy;
Dwa  lata  tu  żyjesz,  a  nikt  nie  pamięta,
Ażebyś  był  wesół  jak  wprzódy.

—  O!  bo  też  mi  gorzko,  bo  smutno  mi  wszędzie,
Niemiło  na  świecie,  niemiło!
Daj  czarkę!  przy  czarce  odważniej  mi  będzie,  —
Posłuchaj,  co  mi  się  zdarzyło:

Gdym  przystał  na  pocztę,  zbyt  jeszczem  był  młody,
Lecz  dusza  dość  miała  swej  mocy;
Nie  znało  się  wprawdzie  wygody,  swobody,
Nie  było  ni  święta,  ni  nocy.

Od  ranka  do  zmroku,  od  zmroku  do  ranka
Woziłem  pakiety  i  pany;  —
Dostałem  złotówkę,  —  o!  wtedy  hulanka,
Wesoły,  i  syt,  i  pijany!

Zwodziłem  dziewczęta,  skarbiłem  przyjaciół,
Z  pisarzem  jak  z  równym  i  kwita;
I  konie  mię  znały  —  jak  gwizdnął,  jak  zaciął,
Rwą  moje  siwaki  z  kopyta.

Wesoło  wieźć  pocztę!  zatrąbię  na  moście:
Tu  kogoś  się  spędzi,  tam  spotka,
Tu  wiozę  panicza,  tu  młode  jejmoście,
O  !  wtedy  pewniutka  dwuzłotka!
 
Lecz  serce  me  jednej  oddałem  dziewczynie,  —
Mieszkała  w  wioseczce  o  milę;
Bywało,  wracając,  nigdy  się  nie  minie,
Choć  krótką  przepędzę  z  nią  chwilę.
   
Raz  woła  mię  pisarz  w  północnej  coś  porze,
Natychmiast  się  budzę,  przychodzę,  —
A  była  to  zima,  mróz  tęgi  na  dworze.
Zawieja,  sumioty  na  drodze.

—  Powieziesz  sztafetę!  —  Oj,  licho  przywiodło!  —
Tak  sobie  odchodząc  mruczałem.
Za  pakiet,  za  trąbkę,  za  konia,  za  siodło,
I  w  moment  puściłem  się  cwałem.

A  tutaj  wiatr  świszczę,  śnieg  kręci  i  ciemno,
A  przytem  okrutne  bezdroże.
Dwa  słupy  wiorstowe  mignęły  przede  mną.
Podjeżdżam  pod  trzeci  —  o  Boże!

Wśród  wichru  poświstów,  głos  z  płaczem  zmieszany
W  bok  drogi  gdzieś  woła  pomocy;
Myśl  pierwsza:  —  Pomogę!  ktoś  pewno  zbłąkany
Brnie  w  śniegu  i  zginie  wśród  nocy.

Zwróciłem  już  konia  —  wtem  jakby  mi  zda  się
Ktoś  szepnął:  A  tobież  co  po  tem?
Ej  lepiej  godzinkę  zyskawszy  na  czasie.
Odwiedzić  swą  dziewę  z  powrotem.

Strach  serce  ogarnął,  zaledwiem  mógł  dyszeć,
Pot  zamarzł  kroplami  nad  czołem.
Jam  w  trąbkę  uderzył,  by  jęków  nie  słyszeć,
I  dalej  siwego  zaciąłem.

Wracałem  o  świcie  —  trzy  wiorsty  od  domu.
Strach  znowu  ogarnął  mię  skryty:
Duch  zamarł,  a  serce,  szepcąc  pokryjomu,
Stukało  jak  dzwonek  rozbity.

Przy  słupie  koń  parsknął  —  zjeżyła  się  grzywa  —
Na  drodze,  pod  płachtą  powiewną,
Pod  warstwą  zamieci  —  kobieta  nieżywa,
Skostniała,  bezwładna  jak  drewno.

Strząsnąłem  płat  śniegu  na  białej  jej  szacie
I  trupa  wywlokłem  na  drogę;
Otarłem  śnieg  z  lica...  —  To  była...  Ach  !  bracie,
Daj  czarkę,  dokończyć  nie  mogę.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526953
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.09.2014

Адам Асник, Геракл

І
Його  Гераклом  грецькі  міфи  звали,
Хоч  так  його  всі  люди  називають.
На  вічний  труд    з  небес  його  скарали,
Тож  в  нього  руки  не  відпочивають.

Він  працьовитий,  сильний,  витривалий,
Левина  шкура  плечі  накриває;
Лише  для  свого  пана  не  зухвалий  –
Кує  ланцюг,  на  себе  одягає,

Найтяжчі  всі  виконує  веління.
Страшний  тоді,  коли  в  руках  дубина!
Але  ступає  тихо,  по-простому,

Наповнений  поривом    і  терпінням.
Сміються  з  нього,  що  проста  людина
Працює  в  стайнях  Авгія  без  втоми.

ІІ
Цнотлива  Муза  в  сорому  полоні,
Побачивши  його  в  лихій  сваволі,
Як  оргіями  гасить  жар  у  лоні,
Бажаючи  забути    муки  й  болі;

Або,  коли  розлючений  з  недолі,
Хапає  зброю  і  в  страшній  погоні
Біжить  на  світ  у  знищувача  ролі,
В  крові  невинних  багрянить  долоні!

Та  все  ж  помимо  тих  поривів  шалу,
Коли  в  руїнах  труд    віків  зникає
І  дій  великих  погасає  слава,  –

З  шаленства  прокидаючись  помалу,
Покірно  стан  звичайний  свій  приймає
І    далі  вершить  богатирську    справу.  

ІІІ
Він  мало  цінить  всі  свої  стремління
І  ще  не  знає,  ким  він  є,  ким  буде,
Не  знає,  що,  з’явившись  із  горіння,
Для  себе  місце  між  богів  здобуде;

Боги  це  знають,  будучи  в  тремтінні,
Бо  падає  з  його  очей  полуда,
Тож  весь  Олімп  у  лютому  кіпінні
Ганяється  за  ним  завжди  і  всюди.

Зміїлись  ще  в  колисці  люті  гади,
Щоб  задушити  у  смертельнім  стиску,
І  безліч  велетнів  на  нього  насідає.

Безсильні  гнів,  і  засідки,  і  зради!
Він  переможе...  і  в  буремнім  блиску
Окови  з  Прометея  позриває!

Adam  Asnyk  
Herakles
I  
Greckie  go  mity  Heraklesem  zwały,  
Chociaż  właściwie  ludem  się  nazywa.  
Na  wieczną  pracę  nieba  go  skazały,  
Więc  jego  ramię  nigdy  nie  spoczywa.  

Jest  pracowity,  silny  i  wytrwały,  
Lwia  skóra  nagie  barki  mu  pokrywa;  
Lecz  wobec  pana  swojego  nieśmiały,  
Łańcuchów  swoich  sam  kuje  ogniwa  

I  spełnia  wszystkie  najcięższe  zlecenia.  
Kiedy  podniesie  maczugę  -  to  straszny!  
A  jednak  stąpa  cicho,  najzwyczajniej,  

Pełen  zaparcia  i  upokorzenia.  
Śmieją  się  z  niego,  że  jest  za  rubaszny,  
Kiedy  go  widzą  w  augiaszowej  stajni.  

II
Dziewicza  Muza  nieraz  wstydem  spłonie,
Widząc  jak,  grubej  oddany  swawoli,
Pijaną  orgią  gasi  ogień  w  łonie,
Pragnąc  zapomnieć  o  tem,  co  go  boli;

Lub  gdy,  rozżarty  nadmiarem  niedoli,
Chwyta  w  szaleństwie  za  trujące  bronie
I  na  świat  biegnie  w  niszczyciela  roli,
I  krwią  niewinnych  plami  swoje  dłonie!

Jednak  pomimo  tych  wybuchów  szału,
Przez  które  w  niwecz  idzie  wieków  praca,
I  wielkich  czynów  szereg  się  zaciera  —

Z  obłędu  swego  budząc  się  pomału,
Kornie  na  dawne  stanowisko  wraca
I  spełnia  dalej  dzieło  bohatera.

III  
On  bohaterstwo  swoje  mało  ceni  
I  nie  wie  jeszcze,  czym  jest  i  czym  będzie,  
Nie  wie,  że  cało  wyszedłszy  z  płomieni  
Miejsce  dla  siebie  wśród  bogów  zdobędzie;  

Lecz  wiedzą  o  tym  bogowie  strapieni,  
Co  w  nim  mieć  chcieli  posłuszne  narzędzie,  
Więc  cały  Olimp  z  wściekłości  się  pieni  
I  prześladuje  go  zawsze  i  wszędzie.  

Jeszcze  w  kolebce  posyłał  mu  gady,  
Aby  go  zgniotły  w  duszącym  uścisku,  
I  wciąż  tysiącem  olbrzymów  nań  godzi.  

Bezsilne  gniewy,  zasadzki  i  zdrady!  
Będzie  zwycięzcą...  i  przy  gromów  błysku  
Prometeusza  z  więzów  wyswobodzi!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526310
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.09.2014

Адам Асник, Дві фази

І
Коли  велика  думка  заясніє
І  забере  з  собою  людську  лаву,
Потоком  буйним  несучи  крізь  дії
До  щастя,  правди,  перемог  і  слави  –

То  кожні  людські  груди  вмить  зміцніють,
І  кожний  над  тривогами  яскраво,
Немов  Титан,  зросте  в  міцну  поставу,
Безсмертну  прагнучи  знайти  надію.

Тоді  з  вогню  таємного  спливає
Над  світом  оживляюче  проміння;
Життя,  що  в  силі  молодій  буяє,

Росте  з  своєї  вартості  й  уміння;
І  навіть  смерть  у  цій  красі  сіяє,
Закінчивши  достойні  устремління.

ІІ
Але  коли  погаснуть  світлі  зорі
Й  оживча  думка  вже  серця  не  гріє,
То  людський  дух  вагається  у  зморі
І  знічений  в  нікчемності  марніє.

Тоді  лиш  страх  табун  людський  накриє,
В  котрім  панує  зіпсуття  і  горе...
І  тлуми  люду,  сірі,  без  надії,
Безцільно  йдуть  розпуттями  в  покорі;

Тоді    той  світ,  старий,  інакший,  сірий,
Лиш  гіркоту  для  чад  своїх  тримає;
Життя  без  прагнень,  без  жаги,  без  віри,

Красу  свою  і  ясність  всю  втрачає;
А  смерть  в  огидній  постаті  зростає,
Як  привид  кари  й  ницості,  –  без  міри!

Adam  Asnyk  
Dwie  fazy
I
Kiedy  myśl  wielka  nagle  zajaśnieje
I  porwie  z  sobą  mętną  ludzi  falę,
Burzliwym  prądem  niosąc  ją  przez  dzieje
Ku  szczęściu,  prawdzie,  zwycięstwu  i  chwale  —

Wtenczas  pierś  każda  ludzka  olbrzymieje
I  po  nad  trwogi  powszednie  i  żale
Każdy,  jak  Tytan,  wyrasta  zuchwale,
Po  nieśmiertelną  sięgając  nadzieję;

Wtedy  z  owego  tajnego  ogniska,
Na  świat  ożywcze  spływają  promienie;
Życie,  co  siłą  i  młodością  tryska,

Zyskuje  na  swej  wartości  i  cenie;
A  i  śmierć  sama  pięknością  połyska,
Jak  godne  męzkiej  pracy  zakończenie.

 II
Lecz  gdy  zagaśnie  blask  promiennej  zorzy,
Gdy  myśl  ożywcza  sercami  nie  włada,  —
Zaraz  duch  ludzki  waha  się  i  trwoży
I  nikczemnieje  znowu  i  upada.

Wówczas  —  strach  tylko  pędzi  ludzkie  stada,
W  których  zepsucie  i  rozpacz  się  mnoży...
I  rzesza  ludów,  przerażeniem  blada,
Błądzi  bez  celu  wśród  ciemnych  rozdroży;

Wówczas  —  świat,  dziwnie  zmieniony  i  stary,
Samą  goryczą  swoim  dzieciom  płaci;
Życie  bez  pragnień,  bez  natchnień,  bez  wiary,

Cały  swój  urok,  całą  jasność  traci;
A  śmierć  w  ohydnej  zjawia  się  postaci,
Jak  straszne  widmo  nicości  i  kary!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526224
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.09.2014

Адам Асник, Тантал

Колись  терпів  я  спраги  вічні  муки,
Пронизаний  ножами  вогняними,
Даремно  простягав  вперед  я  руки
По  плід,  котрий  відходив  перед  ними,
І  марно  я  уста  тягнув  до  хвилі  –
Були  то  лживі  привиди  безсилі.

В  мені  та  поруч  пекло  клекотіло,
Мене  віддавши  мукам  безупинним;
І  груди,  болем  змучені,  і  тіло
Еринії  бичем  сікли  зміїним,  –
Глумились  наді  мною  мстиві  духи,
Сміялись  з  люті  вибухів  і  скрухи.

А  я  в  той  час  був  ненастанно  рваний
Бажаннями,  що  в  безмір  виростали,
Я  був  немовби  вогняні  вулкани,
На  зло  для  долі  грізний  і  зухвалий  –
Якась  велика  титанічна  сила
В  моїм  нутрі  вгамована  спочила.

Тож  хоч  просив  богів  я  милість  дати,
Були  прохання  мов  підземні  громи,
Я  був  готовий  проти  волі  стати
Богів  величних,  без  страху  і  втоми:
Бо  відчував,  що  в  гніві,  лютий,
І  світ  я  в  змозі  розтрощити  й  пута.

Тепер  боги  послухали  прохання
І  вічних  мук  тягар  з  мене  забрали.
Вогонь  більш  не  несе  мені  страждання,
Бажань  даремних  у  мені  не  стало,
Нічого  більш  не  прагну,  не  шукаю,
Лиш  в  глиб  віків  байдуже  поглядаю...

Тепер  мені  не  сняться  пекла  муки,
З  моїх  страждань  насмішок  більш  немає;
І  Евменід  не  чути  грізних  гуків,
І  бич  зміїний  серце  не  кусає:
Затихли  зойки,  полум’я  згасилось...
І  лиш  мовчання  мертве  встановилось.

Тож  у  змертвінні  кволому,  глухому,
Коли  вже  жоден  біль  мені  не  шкодить,
Враз  із  бажань  утрачених  розломом
Від  мене  сила  вся  моя  відходить:
І  ось  тепер  минулих    мук  жалію,
Бо  я,  слабкіший  ніж  колись,  марнію.

Ви  поверніть  мені,  боги  великі!
Пекельні  муки  і  страждань  безмежжя;
Ви  поверніть  Ериній  вигляд    дикий
І  прагнень  незгасаючі  пожежі!
Нехай  Титан  ланцюг  свій  розриває,
Хай  прагне,  терпить  –  але  дух  здіймає.

Adam  Asnyk
Tantal

Niegdyś  w  pragnienia  wieczystego  męce,
Na  wskróś  palony  żary  piekielnemi,
Napróżno  swoje  wyciągałem  ręce
Po  owoc,  który  uciekał  przed  niemi,
I  próżno  usta  swe  na  fali  kładłem,
Goniąc  za  wiecznie  kłamliwem  widziadłem.

We  mnie  i  za  mną  wrzało  całe  piekło,
Na  pastwę  mękom  wydając  mnie  nowym;
Pierś  moją,  bólem  strawioną  i  spiekłą,  
Erynnye  biczem  krwawiły  wężowym,  —
I  urągały  mi  te  mściwe  duchy,
Patrząc  na  mojej  wściekłości  wybuchy.

A  ja  naówczas,  ciągle  pożerany
Żądzami,  które  w  nieskończoność  rosły,
Byłem  jak  ogniem  ziejące  wulkany,
Na  przekór  losom  groźny  i  wyniosły  —
I  jakaś  wielka  tytaniczna  siła
W  wnętrznościach  moich  skrępowana  tkwiła.

Więc,  choć  bóstw  łaski  wzywałem  w  mej  kaźni,
To  prośba  moja  do  podziemnych  grzmotów
Była  podobną  —  i  sam  bez  bojaźni,
Przeciw  ich  woli  stanąć  byłem  gotów:
Bom  czuł,  że  w  gniewnej  ducha  zawierusze
I  więzy  moje  i  świat  cały  skruszę.

Teraz  bogowie  próśb  mych  wysłuchali
I  mąk  wieczystych  zdjęli  ciężar  ze  mnie.
Pierś  się  już  moja  płomieniem  nie  pali
I  nie  pożądam  niczego  daremnie,
I  nic  nie  pragnę,  za  niczem  nie  gonię,
Lecz  obojętnie  patrzę  w  wieków  tonie...

Dzisiaj  piekielne  mnie  się  nie  śnią  rzeczy,
Z  moich  udręczeń  nikt  się  nie  natrząsa;
Głos  Eumenid  już  mi  nie  złorzeczy
I  bicz  wężowy  serca  mi  nie  kąsa:
Ucichły  jęki,  zagasły  płomienie...
I  martwe  tylko  nastało  milczenie.

A  oto  w  takiem  odrętwieniu  głuchem,
W  którem  mnie  żadna  boleść  nie  dosięga,
Wraz  z  żądz  straconych  burzą  i  rozruchem
Cała  się  moja  rozpierzchła  potęga:
I  dziś  minionych  męczarni  żałuję,
Gdyż  się  nędzniejszym  niźli  przedtem  czuję.

Wróćcie  mi  zatem,  nieśmiertelne  bogi!
Grozy  mych  piekieł  i  straszliwe  kary;
Wróćcie  mi  widok  Erynnyi  złowrogi
I  niezgaszone  pragnienia  pożary!
Niech  się  rwie  Tytan  ze  swego  łańcucha,
Niech  pragnie,  cierpi,  —  lecz  niechaj  wybucha.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523291
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.09.2014

Адам Асник, Райдужна казка

Ф.В.  Квапілю

Від  колиски  йшла  за  мною
Казка  райдужна  чудова
І  на  вухо  все  шептала
Заклинань  магічне  слово.

Народилася  під  вечір
З  тихих  повістей  пестунки,
Спали  разом  й  прикладала
Уві  сні  до  уст  цілунки.

Прокидалася  зі  мною,  
І  зі  мною  підростала,
І  з  колиски  в  світ  предивний
Мене  крилами  забрала...

Понад  море  пурпурове
Понесла,  над  срібні  ріки,
По  мосту  дуги-веселки
У  химерний  світ  великий...

І  закляттями  відкрила
В  скелях  дно  алмазне  яру  –
І  вступив  я  раз  назавжди
В  край  гігантів,  мар  і  чару;

І  за  мною  вхід  замкнули
Чи  то  феї,  чи  богині:
Тож  на  все  життя  подальше
Йшов  блукати  в  тій  країні  –

В  тій  країні,  де  довкілля
В  образі  живім  зринає,
В  котрій  камінь  має  душу  –
Стати  постаттю  бажає...

Гаєм  йшов  золотолистим,
Де  все  в  блиску  й  позолоті,
Де  цвіте  таємним  цвітом
Папороть  в  нічній  дрімоті.

Йшов  я  гаєм,  де  дерева
Водять  шумні  хороводи,
Вічні  юності  джерела
Розливають  чисті  води.

І  вітали  по  дорозі
Добротливі  очі  квіту,
Що  дивились  так  вимовно
У  незмірний  простір  світу.

І  вітали  в  людській  мові
Різнобарвні  птаства  хори,
Дальшу  путь  мені  вказавши
Над  безодні  край  суворий.

Слухав  співні  віщування,
Хвиль  оживчих  пив  кришталі,
В  глиб  дикішої  все  пущі
Прямував  спокійно  далі.

Марно  привиди  лякають,
Марно  гади  сиком  кличуть:
Біг  вперед  я,  задивившись
В  ясність  дивну  таємничу.

І  пробіг  я  чорні  пущі,
І  пінистих  вод  глибини,
Й  зупинивсь  перед  горою,
Що  звела  стрімчасті  стіни.

На  вершині  замок  сяяв,
Дім  гіганта  кришталевий,  –
Дівчина  заклята  в  замку,
Гарна  мовби  королева.

Перед  замком  стрій  драконів...
Їхні  пащі  зяють  жаром
І  вогонь    червоно-жовтий
Видихають  вверх  під  хмари.

Бронзову  луску  піднявши,
Скарб  заклятий  захищають;
Найпрекраснішу  з  прекрасних
В  замку  тім  охороняють.

Втім,  хоч  там  стояла  варта,
Зміг  її  я  привітати
Й  догадався,  що  за  неї
Я  прийшов  життя  віддати...

На  чолі  у  неї  зірка,
Під  ногами  місяць  ясний,
У  очах  блакить  небесна
І  лик  ангела    прекрасний;

Своїм  поглядом  відразу  ж
Принесла  любов  у  душу:
Я  відчув,  що  доконечно
Вверх  до  неї  лізти  мушу.

Та  на  тій  стіні  гладенькій
Лиш  на  неї  я  вдивлявся,  –
На  витких  повою  стеблах
Над  безоднею  гойдався.

Щораз  вище  ліз  я  гордо,
Її  бачив  вже  з  собою...
І  в  жазі  до  королеви
Потягнувся  я  рукою.

Мав  схопити  у  обійми...
Та  порвав  тонку  стеблину  –
І  упав  я  в  глиб  безодні,
Де  від  ран  і  туги  гину.

Хоч  із  серця  кров  спливає,
Хоч  в  безодні  пропадаю,  
Та  кричу:  «Вперед,  за  нею!  –
Лицарі,  я  вас  благаю!»

«Піднімайтесь  вгору,  вгору!
Понад  скелі  край  туманний:
Може  прийде  хтось  щасливий,
Що  її  собі  дістане.

Хоч  не  дійде  –  хоч  і  згине,
Та  життя  не  помарнує,
Бо  життя  найкращу  частку
У  такій  борні  відчує.

Варто  хоч  здаля  поглянуть
На  заклятий  дім  криштальний
Й,  заплативши  кров’ю  й  болем,
Увійти  в  край  ідеальний.

І  якби  прийшлося  знову
Мати  ті  роки  прожиті,
Біг  би  наново  я  вдруге
По  красу  ту  на  блакиті!»

Adam  Asnyk  
Baśń  tęczowa
F.  V.  Kvapilovi

Od  kolebki  biegła  za  mną
Czarodziejska  baśń  tęczowa
I  szeptała  wciąż  do  ucha
Melodyjne  zaklęć  słowa.

Urodzona  nad  wieczorem
Z  cichych  gawęd  mych  piastunek,
Spała  ze  mną,  na  mych  ustach
Kładąc  we  śnie  pocałunek.

I  budziła  się  wraz  ze  mną,
I  wraz  ze  mną  ciągle  rosła,
I  z  kołyski  na  swych  skrzydłach
W  jakiś  dziwny  świat  mnie  niosła...

Po  nad  morza  purpurowe,
Po  nad  srebrne  niosła  rzeki,
Po  zwodzonym  moście  tęczy
W  cudowności  świat  daleki...

Otworzyła  mi  zaklęciem
Brylantowy  w  skałach  parów  —
I  wkroczyłem  raz  na  zawsze
W  kraj  olbrzymów,  widm  i  czarów;

I  zamknęły  za  mną  wrote
Jakieś  wróżki,  czy  boginie:
Więc  na  całą  życia  kolej
Szedłem  błądzić  w  tej  krainie  —

W  tej  krainie,  w  której  wszystko
Ożywioną  bierze  postać,
W  której  każdy  głaz  ma  duszę
I  człowiekiem  pragnie  zostać...

Złotolistnym  szedłem  gajem,
Gdzie  się  wszystko  skrzy  i  złoci,
Gdzie  zakwita,  skryty  w  cieniu,
Tajemniczy  kwiat  paproci.

Szedłem  gajem,  gdzie  dokoła
Śpiewające  szumią  drzewa,  
Gdzie  młodości  wiecznej  źródło
Czyste  wody  swe  rozlewa.

I  witały  mnie  po  drodze
Rozmarzone  oczy  kwiatów,
Co  patrzyły  tak  wymownie
W  niezmierzoną  przestrzeń  światów.

I  witały  ludzkim  głosem
Różnobarwnych  ptasząt  chóry,
Ukazując  dalszą  drogę
Nad  przepaści  brzeg  ponury.

Ja  słuchałem  śpiewnej  wróżby
I  z  ożywczej  piłem  fali,
I  w  głąb  dzikszej  coraz  puszczy
Niestrwożony  —  szedłem  daléj.

Próżno  groźne  widma  straszą,
Próżno  kłęby  gadzin  syczą:
Biegłem  naprzód,  zapatrzony
W  jakąś  jasność  tajemniczą.

I  przebyłem  czarne  puszcze
I  spienionych  wód  odmęty,
I  stanąłem  u  stóp  góry
Prostopadle  na  dół  ściętéj.

Na  jej  szczycie  błyszczał  zamek,
Kryształowy  gmach  olbrzyma,
Co  zaklęciem  w  swojej  mocy
Najpiękniejszą  z  dziewic  trzyma.

Przed  zamczyskiem  stoją  smoki...
I  te  paszczą  swą  czerwoną
Ogień  złoty  i  różowy
Pod  obłoki  w  górę  zioną.

Swe  śpiżowe  jeżąc  łuski,
Bronią  skarbu  zaklętego;
Najpiękniejszej  z  wszystkich  dziewic
W  kryształowym  zamku  strzegą.

Jednak,  mimo  czujnej  straży,
Jam  ją  ujrzał  na  skał  szczycie
I  odgadłem,  żem  tu  przybył,
Aby  dla  niej  oddać  życie...

Miała  gwiazdę  na  swem  czole,
Pod  nogami  sierp  księżyca,
Błękit  niebios  w  swoich  oczach
I  aniołów  cudne  lica;

I  od  razu  swem  spojrzeniem
Zaszczepiła  miłość  w  duszę:
I  poznałem,  że  koniecznie
Do  niej  w  górę  dążyć  muszę.

Więc  po  nagiej,  gładkiej  ścianie,
Zapatrzony  tylko  na  nią,
Na  powojów  wiotkich  splotach
Zawisnąłem  nad  otchłanią.

Coraz  wyżej  pnąc  się  hardo,
Już  widziałem  ją  przy  sobie...
I  w  zachwycie  do  królewny
Wyciągnąłem  ręce  obie.

Miałem  schwycić  ją  w  objęcia...
Gdy  powojów  pękły  sploty  —
I  upadłem  w  głąb  otchłani,
Gdzie  z  ran  ginę  i  tęsknoty.

Lecz  choć  z  serca  krew  upływa,
Choć  w  przepaści  ciemnej  leżę,
Jeszcze  wołam:  „Za  nią!  za  nią!
Idźcie  gonić,  —  o,  rycerze!”

„Idźcie  piąć  się  w  górę,  w  górę!
Po  nad  ciemnych  skał  krawędzie:
Może  przyjdzie  kto  szczęśliwy,
Co  ją  weźmie  i  posiędzie.

„Choć  nie  dojdzie  —  chociaż  padnie,
Przecież  życia  nie  roztrwoni,
Bo  najlepsza  cząstka  życia
W  takiej  walce  i  pogoni.

„Warto  choćby  widzieć  zdala
Ów  zaklęty  gmach  z  kryształu;
Warto,  płacąc  krwią  i  bólem,
Wejść  w  krainę  ideału.

„Gdyby  przyszło  mi  na  nowo
Od  początku  zacząć  życie,
Biegłbym  jeszcze  po  raz  drugi,
Za  tą  piękną  na  błękicie!”

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523290
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.09.2014

П’єр-Жан Беранже, Весна і осінь

Керують  нами  дві  пори
І  втіху  нам  дають  вони:
Весною  це  троянд  дари,
Сік  для  вина  є  восени.
У  серці  шал,  бо  довгі  дні;
Коротші  дні  –  вина  йде  зов.
Прощай  же,  пляшко!  –  навесні,
А  восени  –  Прощай  любов!

Вином  й  любов’ю  я  уп’юсь  –
Була  б  ця  суміш  чарівна,
Та  для  здоров’я,  –  я  боюсь,
Любові  надмір  і  вина.
Тож  мудрість  вказує  мені,
Щоб  дні  мої  ділив  я  знов:  
Прощай  же,  пляшко!  –  навесні,
А  восени  –  Прощай  любов!

Зустрівши  в  травні  й  дотепер,
Розеті  серце  я  віддав,
Тому  то  від  її  химер  
Усі  шість  місяців  страждав!
Щоб  їй  віддячити  чудній,
Я  кличу  жовтень  –  він  мій  схов.  
Прощай  же,  пляшко!  –  навесні,
А  восени  –  Прощай  любов!

Адель  стрічав  я  й  проводжав,  
Все  без  манер,  без  каяття.
«Прощай»  –  почув,  та  добре  знав,  
Що  знов  з’єднає  нас  життя.  
З  альтанки  чуть  мої  пісні:
Ах!  Рік  на  круг  новий  пішов.  
Прощай  же,  пляшко!  –  навесні,
А  восени  –  Прощай  любов!

Та  чародійство  все  одно
Міняє  мого  щастя  хід  –
Мій  хміль  підсилює  вином
І  пристрасть  тут  же  гасить  вслід.
І  можуть  сили  чарівні
Зламати  лад  цей  до  основ  –
Вручити  пляшку  навесні
І  дати  восени  любов.

Pierre-Jean  de  Béranger    
Le  printemps  et  l'automne

Deux  saisons  règlent  toutes  choses,  
Pour  qui  sait  vivre  en  s'amusant  :  
Au  printemps  nous  avons  les  roses,  
A  l'automne  un  jus  bienfaisant.  
Les  jours  croissent,  le  cœur  s'éveille  ;  
On  fait  le  vin  quand  ils  sont  courts.  
Au  printemps,  adieu  la  bouteille  !  
En  automne,  adieu  les  amours  !

Mieux  il  vaudrait  unir  sans  doute  
Ces  deux  penchants  faits  pour  charmer  
Mais  pour  ma  santé  je  redoute  
De  trop  boire  et  de  trop  aimer.  
Or,  la  sagesse  me  conseille  
De  partager  ainsi  mes  jours  :  
Au  printemps,  adieu  la  bouteille  !  
En  automne,  adieu  les  amours  !

Au  mois  de  mai,  j'ai  vu  Rosette,  
Et  mon  cœur  a  subi  ses  lois.  
Que  de  caprices  la  coquette  
M'a  fait  essuyer  en  six  mois  !  
Pour  lui  rendre  enfin  la  pareille,  
J'appelle  octobre  à  mon  secours.  
Au  printemps,  adieu  la  bouteille  !  
En  automne,  adieu  les  amours  !

Je  prends,  quitte  et  reprends  Adèle,  
Sans  façons  comme  sans  regrets.  
Au  revoir,  un  jour  me  dit-elle  ;  
Elle  revient  longtemps  après.  
J'étais  à  chanter  sous  la  treille  :  
Ah  !  dis-je  l'année  a  son  cours.  
Au  printemps,  adieu  la  bouteille  !  
En  automne,  adieu  les  amours  !

Mais  il  est  une  enchanteresse  
Qui  change  à  son  gré  mes  plaisirs.  
Du  vin  elle  excite  l'ivresse,  
Et  maîtrise  jusqu'aux  désirs.  
Pour  elle  ce  n'est  pas  merveille  
De  troubler  l'ordre  de  mes  jours,  
Au  printemps  avec  la  bouteille,  
En  automne  avec  les  amours.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521232
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.09.2014

Поль Верлен, Осіння пісня

Назавжди  він,
Плач  віолін
Восени,
В  моїй  душі
Сум  залишив
Неземний.

Блідий,  смутний
У  час  нічний
Весь  тремчу,
Зійшлись  в  мені
Минулі    дні  –
Я  в  плачу;

І  злий  жене
У  даль  мене
Вітровій  –  
Туди-сюди,
Мов  лист  рудий
Неживий.

Paul  Verlaine  
Chanson  d’automne

Les  sanglots  longs
Des  violons
De  l’automne
Blessent  mon  cœur
D’une  langueur
Monotone.

Tout  suffocant
Et  blême,  quand
Sonne  l’heure,
Je  me  souviens
Des  jours  anciens
Et  je  pleure;

Et  je  m’en  vais
Au  vent  mauvais
Qui  m’emporte
Deçà,  delà,
Pareil  à  la
Feuille  morte.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521070
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.09.2014

Богуслав Адамович, Сізіфи

Над  головою  –  тьма,  хаос  в  глибинах,
За  громом  грім,  за  нуртом  нурт  зникає;
Клекоче  океан  і  гонить  піну  –
Вперед,  назад  –    і  знову  набігає.

Гіганти  вод  підводять  гнуті  шиї,
На  зруб  землі  підносять  глиб  підземний;
Їх  лютий  рик  до  неба  шаленіє,
Де  зір  немає;  й  темно,  темно,  темно.

Підносять  вал,  на  берег  піднімають  –
Аж  рине  вниз  –  в  Аїда  ніч  покутну...
І  знов  їх  шум  у  груди  скель  вдаряє,  –
Де  серць  немає...  й  смутно,  смутно,  смутно.

Bogusław  Adamowicz  
Syzyfy

Nad  głową  -  mrok,  odmęty  przed  oczyma,
Za  gromem  grom,  za  nurtem  nurt  się  zrywa;
Ocean  wre  i  pieni  się  i  wzdyma  –
Przypływa  wciąż,  odpływa  i  przypływa.

Olbrzymy  wód  podnoszą  zgięte  szyje,
Na  lądów  zrąb  wtaczają  głąb  podziemną;
I  wściekły  ryk  ich  w  stropy  niebios  bije,  -
Gdzie  nie  ma  gwiazd;  i  ciemno,  ciemno,  ciemno.

Wtaczają  wał,  wtaczają  na  wybrzeża  –
Aż  runą  w  dół  -  w  Hadesu  noc  okrutną...
I  znów  ich  szum  o  piersi  skał  uderza,  -
Gdzie  nie  ma  serc...i  smutno,  smutno,  smutno.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518572
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.08.2014

Адам Асник, На спомин

На  той  спомин,  що  хвиль  кілька
Жив  в  чарівних  марень  колі,
Що  одна,  одна  лиш  хвилька  
Спогадів    дала  доволі.
Що  ж  залишиться  на  спомин?

На  той  спомин,  що  крізь  хащі
Шлях  життя  пройшов  найкраще,
І  без  скарг,  немов  крізь  квіти,
Що  чоло  не  нахилили
Жодні  вихри  й  бурі  світу,
Що  ж  залишиться  на  спомин?

На  той  спомин  прагнень    дивних,
Що  в  душі  буяли  цвітом,
І  тих  кілька  звуків  співних,
Що  забрав  й  розвіяв  вітер,
На  той  спомин  сліз  забутих,
Ідеалів  нездобутих.
Що  ж  залишиться  на  спомин?

Adam  Asnyk
Na  pamiątkę

Na  pamiątkę,  żem  chwil  kilka  
Żył  w  czarownych  marzeń  kole,  
Że  z  nich  jedna,  jedna  chwilka  -  
Zostawiła  wspomnień  pole,  
Na  pamiątkę  cóż  zostanie?  

Na  pamiątkę,  żem  przez  ciernie  
Drogi  życia  przeszedł  wiernie  
I  bez  skargi,  jak  przez  róże,  
Że  nie  zgięły  mego  czoła  
Żadne  wichry,  żadne  burze,  
Na  pamiątkę  cóż  zostanie?  

Na  pamiątkę  natchnień  rzewnych,  
Com  piastował  w  swojej  duszy,  
I  tych  kilku  dźwięk6w  śpiewnych,  
Co  wiatr  uniósł  i  przygłuszy,  
Na  pamiątkę  łez  ukrytych,  
Ideałów  niezdobytych.  
Na  pamiątkę  cóż  zostanie?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518571
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.08.2014

Адам Асник, Гіллячка жасмину

 
Там,  під  небом  південним  пекучим,
Йшло  по  миртів  алеї  їх  двоє,
Їм  розлука  була  неминуча  –
Слів  надії  не  мали  з  собою.
Те  останнє  навіки  прощання
Затягнулось...  Встав  місяць  тремтливий;
Повторяв  їх  печальне  зітхання
Шум  каскадів  журливих.

Покидав  зайшлий  хлопець  дівчину,
Що  берізкою  серце  обвила,
І  лишав  він  цю  сонця  країну,
Мчав  на  смерть,  де  розпука  гонила.
Та  чіпаючи  серця  тятиви,
Чув,  що  серце  з  грудей  вилітає
І  що  молодість  ясна,  щаслива,
Їм  в  обіймах  вмирає.

Бідна  дівчина  знати  не  може
Силу  ту,  що  й  кохання  здолає,
Що  крик  смутний,  смертельний,  ворожий,
Їй  з  обіймів  його  вириває.
То  ж  і  скаржиться  наче  дитина:
«О,  недобрий,  ти  сум  мені  чиниш!
Бо  слова  твої  ранять  неспинно  –
Не  кажи,  що  покинеш!

Що  дорожче  на  світі  ти  маєш
Від  любові?    Вона  ж  незборима.
Йди...»  Їй  голос  тремтіння  зриває,
Й  поглядає  сумними  очима:
«Глянь  як  серцю  у  грудях  нелегко,
Як  стемніло  в  очах  під  сльозою...
Якщо  маєш  десь  гинуть  далеко,
То  умри  тут  зі  мною!

Буде  добре!  Всі  сльози  безсилі,
Всі  страждання  і  жалощі  згинуть,
Бо  ми  разом  спочинем  в  могилі
І  не  зможеш  мене  ти  покинуть;
Будем  разом  з  тобою  без  краю,
І  пробачить  нам  Бог  милостивий!..
Я  крім  тебе  нікого  не  маю,
Ти  ж  відходиш,  зрадливий!?

Разом  жити  і  вмерти  незмога?
Йди  щасливий!  А  я,  нещаслива,
Тобі  щастя  благатиму  в  Бога
Перед  образом  світлої  Діви.
А  тепер  поможи  мені  в  муках,
Бо  терплю  я  великі  страждання,
Коли    думаю,  що  у  розлуках
Ти  забудеш  кохання.

Ти  любив  так  цей  запах  жасмину,  –
Я  відтоді  на  серці  тримаю...»
Знявши  хустку  тоненьку  з  мусліну,
Дала  гілку:  «Візьми,  я  благаю,
А  ту  другу  на  серці  залишу;
Мовить  буде  про  тебе,  єдиний!
Як  на  прийдеш,  коли  я  покличу  –
Сльози  зросять  жасмини...»

І  оперта  на  плечі  широкі,
Ледь  жива,  квіти  тихо  цілує;
І  стоять  вони  вдвох  одинокі,
І  уст  двоє  ті  квіти  милують.
Аж  нарешті  з  обіймів  став  вільний:
«Прощавай,  мого  серця  тривога!
Якщо  мене  закляття  не  звільнить,
То  зустрінемось  в  Бога!

Я  не  можу  більш  бути  з  тобою,
Хоч  навіки  я  твій,  о,  дівчино!
Бо  мене  дух  вже  кличе  до  бою,
Йти  за  тими,  хто  має  загинуть.
Чую  крики  зі  смерті  загону,
Чую  мати  вигукує:  Сину!
То  ж  сховаю,  сховаю  до  скону
Ту  гіллячку  жасмину...»  

Adam  Asnyk  
Gałązka  jaśminu

Tam,  pod  niebem  południa  palącem,  
Szło  ich  dwoje  po  mirtów  alei,  
Słów  namiętnych  rzucając  tysiącem;  
Lecz  nie  było  tam  słowa  nadziei.  
Pożegnanie  ostatnie  na  wieki...  
To  trwa  długo...  I  wstał  księżyc  blady,  
A  westchnienia  powtarzał  daleki  
Szum  płaczącej  kaskady.  

Obcy  młodzian  opuszczał  dziewczynę,  
Co  jak  powój  w  jego  serce  wrosła,  
I  porzucał  słoneczną  krainę,  
Lecąc  na  śmierć,  gdzie  rozpacz  go  niosła.  
Więc  targając  serdeczne  ogniwa,  
Czuł,  że  serce  z  swej  piersi  wydziera  
I  że  młodość  ta  jasna,  szczęśliwa,  
W  jej  uścisku  umiera.  

Biedne  dziewczę  zrozumieć  nie  zdoła,  
Że  jest  wyższa  nad  miłość  potęga,  
Że  głos  smutny,  głos  grobów  anioła,  
W  jej  objęciach  go  jeszcze  dosięga  -  
Więc  się  skarży  jak  dziecię  pieszczone:  
-  "O  niedobry,  jak  mnie  możesz  smucić!  
Twoje  słowa  mnie  ranią  szalone,  
Nie  mów,  że  chcesz  mnie  rzucić!  

Cóż  mieć  możesz  na  ziemi  droższego  
Nad  mą  miłość?...  Gdy  ta  cię  nie  wstrzyma  
Idź..."  Tu  głosu  zabrakło  drżącego,  
I  spojrzała  smutnymi  oczyma:  
-  "Patrz,  me  serce  omdlewa  mi  w  łonie,  
Łez  mi  braknie  i  w  oczach  mi  ciemno...  
Masz  tam  ginąć  gdzie  w  dalekiej  stronie,  
To  umrzyj  razem  ze  mną!  

Tak,  o  dobrze!  Nie  będę  po  tobie  
Więcej  płakać  ni  gorzko  się  smucić,  
Ale  razem  w  jednym  spoczniem  grobie,  
I  nie  będziesz  już  mnie  mógł  porzucić;  
Wieczność  całą  prześnimy  tak  błogo,  
I  przebaczy  nam  Bóg  miłosierny!...  
Ja  prócz  ciebie  nie  mam  tu  nikogo,  
A  ty  idziesz,  niewierny!?  

Nie  chcesz  umrzeć  i  nie  chcesz  żyć  razem?.  
Idź  szczęśliwy!  Twa  kochanka  biedna  
Przed  cudownej  Madonny  obrazem  
Szczęście  tobie  u  Boga  wyjedna.  
Teraz  jeszcze  mej  prośbie  serdecznej  
Uczyń  zadość,  bo  cierpię  ogromnie,  
Gdy  pomyślę,  że  w  rozłące  wiecznej  
Możesz  zapomnieć  o  mnie.  

Tyś  tak  lubił  wonny  kwiat  jaśminu,  
Ja  go  odtąd  na  mym  sercu  noszę..."  
I  odpięła  chusteczkę  z  muślinu,  
Mówiąc  dalej:  "Weź  gałązkę,  proszę,  
A  ta  druga  na  sercu  zostanie;  
Mówić  będzie  o  tobie,  jedyny!  
Gdy  nie  przyjdziesz  na  moje  wołanie  -  
Łzą  się  zroszą  jaśminy..."  

I  oparta  na  jego  ramieniu,  
Wpółzemdlona,  kwiaty  do  ust  ciśnie;  
I  tak  stoją  oboje  w  płomieniu,  
I  ust  dwoje  na  kwiatach  zawiśnie  -  
Aż  nareszcie  wydarł  się  z  objęcia  
I  rzekł  do  niej:  -  "O  żegnaj  mi  droga!  
Gdy  mię  twoje  nie  zbawią  zaklęcia  -  
Spotkamy  się  u  Boga!  

Ja  nie  mogę  pozostać  przy  tobie,  
Choć  twój  jestem  na  wieki,  dziewczyno!  
Bo  mnie  duchy  wzywają  w  żałobie,  
Bym  szedł  z  tymi,  co  mamie  dziś  giną.  
Słyszę  okrzyk  z  krwawego  zagonu,  
Słyszę  matkę  wołającą:  Synu!  
Lecz  zachowam,  zachowam  do  zgonu  
Tę  gałązkę  jaśminu..."

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517933
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.08.2014

Болєслав Лєсьмян, Безсонна ніч

Серед  ночі  на  дорогу
Світло  місяця  лилось.
Повне  сили  і  знемоги
Світло  місяця  лилось.
Безіменні  й  недолугі
Йдуть  до  мене  з  хмар  потуги:
Тьма  по-перше,  блиск  по-друге,
А  по-третє  –  ще  там  хтось.

Раптом  чую  я  тремтливо  –
Хтось  постукав:  раз  і  раз.
У  ворота  так  сміливо
Хтось  постукав:  раз  і  раз.
Хто  там  стукає  в  ворота?
То  –ми:  Вихор  і  Скорбота,
І  я  –  Морок  з-попід  плота,
Відчини,  бо  спати  час!

Я  відкрив  заради  Бога  –
Усі  троє    вбігли  вмить!
Грають  стеля  і  підлога:
Усі  троє    вбігли  вмить!
І  пробравшись  поза  мною
В  ліжко  явою  нічною,
Усі  троє,  усі  троє
Вклались  поруч  відпочить.

Ми  з  тобою  будем  спати
В  ліжку  наче  панібрат.
Хай  присняться  нам  дукати
В  ліжку  наче  панібрат!
Вихор  в  бік  у  сні  молотить,
Плаче  Морок  з-попід  плота
Й  потягається  Скорбота,
Позіхаючи  стократ!

Bolesław  Leśmian  
Noc  bezsenna

Świeci  woda  o  północy,  
Księżyc  okna  przewiał  wskroś.  
Pełen  mocy  i  niemocy  
Księżyc  okna  przewiał  wskroś.  
Bezimienne  i  ponure  
Idą  ku  mnie  poprzez  chmurę:  
Mrok  -  po  pierwsze,  blask  -  po  wtóre,  
A  po  trzecie  -  jeszcze  ktoś.  

Gdy  tak  słucham  przyczajony,  
Ktoś  zapukał  raz  i  raz,  
W  moje  wrota  z  tamtej  strony  
Ktoś  zapukał  raz  i  raz,  
Kto  tam  puka  w  moje  wrota?  
To  -  my:  Wicher  i  Tęsknota,  
I  ja  -  Ciemność  spopod  płota,  
Otwórz  prędzej,  bo  już  czas!

Otworzyłem  w  imię  Boga  -  
Wszystko  troje  wbiegło  snadź!  
Tętni  pułap  i  podłoga:  
Wszystko  troje  wbiegło  snadź!  
I  zdobywszy  łoże  moje,  
Co  zna  nocne  niepokoje,  
Wszystko  troje,  wszystko  troje  
Legło  rzędem,  aby  spać.  

Razem  z  tobą  będziem  spali  
W  jednym  łożu  za  pan  brat.  
Niech  się  przyśni  sznur  korali  
W  jednym  łożu  za  pan  brat!
Wicher  prze  sen  w  bok  się  miota,  
Jęczy  Ciemność  spopod  płota  
I  przeciąga  się  Tęsknota,  
Ziewająca  w  cały  świat!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517932
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.08.2014

Болєслав Лєсьмян, Понад царством сніжниці…

Понад  царством  сніжниці,  де  борвій  шаленіє,
Дух  мій  лине  до  тебе  в  світлі  кола  і  смуги.
А  чийсь  розпач  у  білу  постать  там  кам’яніє,
В  білу  постать  над  краєм  зимової  яруги.

Коли  зникла  в  обіймах  незакритої  брами,
З  того  часу  тьмянієш,  згадки  млою  повиті,
Ми  з  тих  пір  незнайомі,  все  забулось  між  нами,
Мов  ніде  і  ніколи  не  було  нас  на  світі.

Тож  знайдімо  себе  ми  знов  між  вихром  і  тінню,
Закохаймося  ще  раз  у  вечірній  безодні
Тим  коханням  повторним,  що  не  хоче  спасіння,
Тим  бажанням  останнім,  що  безмірне  сьогодні!

Закохаймося  знову  серця  жалем  кривавим,
За  тим  щастям,  котре  ми  не  покажем  нікому,
Закохаймося  знову,  бо  йде  смерті    розправа  –
Двох  смертей,  що  бажають  у  однім  бути  домі.

Рветься  в  клапті  завія,  мов  її  грізна  грива
Об  сучки  в  нетрях  лісу  розтріпалась  без  спасу.
А  життя,  що  у  ранах,  з  жил  щезає  журливо,
Щораз  більше  на  усміх  брак  відваги  і  часу!

Понад  царством  сніжниці,  де  борвій  шаленіє,
Дух  мій  лине  до  тебе  в  світлі  кола  і  смуги.
А  чийсь  розпач  у  білу  постать  там  кам’яніє,
В  білу  постать  над  краєм  зимової  яруги.

Bolesław  Leśmian  
Ponad  zakres  śnieżycy...
                                             
Ponad  zakres  śnieżycy,  ponad  wicher  i  zamieć
Duch  mój  leci  ku  tobie  w  świateł  kręgi  i  smugi.
Czyjaś  rozpacz  się  sili  w  biały  posąg  okamieć,
W  biały  posąg  nad  brzegiem  ociemniałej  jarugi.

Odkąd  znikłaś  w  objęciach  nie  domkniętej  w  świat  bramy,
Odkąd  zbladłaś,  schorzała  moich  wspomnień  bezsiłą,
Tak  się  dziwnie  nie  znamy,  tak  się  strasznie  nie  znamy,
Jakby  nigdy  i  nigdzie  nas  na  świecie  nie  było.

Znajdźmy  siebie  raz  jeszcze  wśród  wichury  i  cienia,
Zakochajmy  się  w  sobie  nad  otchłanią  wieczoru
Tą  miłością  powtórną,  co  już  nie  chce  zbawienia,
Tym  pragnieniem  ostatnim,  co  już  nie  zna  oporu!

Zakochajmy  się  w  sobie  krwawym  serca  wyzuciem,
Z  tego  szczęścia,  o  którym  nie  mówimy  nikomu,
Zakochajmy  się  w  sobie  naszych  śmierci  przeczuciem,
Dwojga  śmierci,  co  w  jednym  pragną  spełnić  się  domu.

Rwie  się  w  strzępy  wichura,  jakby  szumna  jej  grzywa
Rozszarpała  się  nagle  o  sękatą  głąb  lasu.
Życie,  niegdyś  zranione,  z  żył  we  trwodze  upływa,
Coraz  bardziej  na  uśmiech  brak  odwagi  i  czasu!

Ponad  zakres  śnieżycy,  ponad  wicher  i  zamieć
Duch  mój  leci  ku  tobie  w  świateł  kręgi  i  smugi.
Czyjaś  rozpacz  się  sili  w  biały  posąg  okamieć,
W  biały  posąg  nad  brzegiem  ociemniałej  jarugi.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517529
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.08.2014

Болєслав Лєсьмян, Буду завтра – не знаю години

Заржавіли  замки  на  воротах,
Дим  не  в’ється  над  хатою  в  небо  –
Я  не  там!  Я  є  тут  і  без  тебе,
Тут,  де  йдуть  вечори  у  скорботах!
Хоч  змінивсь,  та  мене  ти  впізнаєш
По  сльозах  тих  моєї  провини!..
Ти  чекай  і  мене  приласкаєш:
Буду  завтра  –  не  знаю  години...

Ти  винось  мені  світло  в  присінці,
І  чоло  хай  в  чебрець  чепуриться,
Розкажи  все  про  мене  дитинці,
За  столом  збережи  моє  місце!
На  той  шлях,  що  веде  з  твого  двору,
Синя  тінь  від  долонь  твоїх  лине...
Ти  березу  зрости  білокору:
Буду  завтра  –  не  знаю  години...

Дух  мій  –  вкритий  волошками  колос,
Прагне  бур,  що  розпалять  в  морозі!
Я  не  знаю  майбутній  мій  голос,
І  лице  уявити  не  в  змозі  –
Лиш  одна  ти  впізнаєш,  кохана,
Як  тобі  заспіваю  з  долини,
Сильно  змінений,  груди  у  ранах,
Буду  завтра  –  не  знаю  години...

Bolesław  Leśmian  
Przyjdę  jutro,  choć  nie  znam  godziny  

Pordzewiały  twej  wrótni  zawory,
Dym  z  twej  chaty  nie  buja  po  niebie  -
Mnie  tam  nie  ma!  Tu  jestem  -  bez  ciebie,
Tu,  gdzie  w  próżni  mijają  wieczory!
Zmienionego  nim  przywrzesz  do  łona,
Wiem,  że  poznasz  po  łkaniu  przewiny!...
Czekaj  na  mnie,  w  cień  własny  wpatrzona,
Przyjdę  jutro,  choć  nie  znam  godziny...

Zapal  światło  u  progów  przedsienia,
Z  macierzanek  spleć  wieniec  nad  czołem,
Naucz  dzieci  mojego  imienia
I  zachowaj  mi  miejsce  za  stołem!
Ku  tej  drodze,  gdzie  idą  pątnicy,
Dłonie  twoje  rzucają  cień  siny...
Zasadź  brzozę  pod  oknem  świetlicy,
Przyjdę  jutro,  choć  nie  znam  godziny...

Duch  mój,  chabrem  porosły  i  wrzosem,
Burz  zapragnął,  co  chłodem  go  zwarzą!
Nie  znam  głosu,  co  będzie  mym  głosem,
Nie  znam  twarzy,  co  będzie  mą  twarzą  -
Lecz  ty  jedna  mnie  poznasz  niezłomnie,
Gdy  twe  imię  śpiewając  w  doliny,
Z  raną  w  piersi,  zmieniony  ogromnie,
Przyjdę  jutro,  choć  nie  znam  godziny...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517528
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.08.2014

Дімчо Дебелянов, Видіння

В  моїм  саду  я  чув  прокльони  і  ридання,
в  моїм  саду  впізнав  я  смерті  крил  розмах  –
у  горі  безутішнім,  у  холоді  й  стражданнях,
там  плакала  береза  по  втрачених  листках.

У  грудях  я  почув  ридання  і  прокльони,
у  грудях  я  відчув  безмежну  пустоту  –
на  цвинтарній  пустелі,  що  в  тьмянім  світлі  тоне,  
душа  сховала  мрію  останню  золоту.

Димчо  Дебелянов  
Видения

В  градината  аз  чух  риданья  и  проклятья,
в  градината  видях  крилата  на  смъртта  -
на  горест  безотрадна  в  студените  обятья
там  плачеше  брезата  за  своите  листа.

В  гърдите  си  аз  чух  проклятья  и  риданья,
в  гърдите  си  сетих  безкрайна  пустота  -
сред  гробища  пустиня,  от  бледний  лъч  огряна,
там  плачеше  душата  над  сетната  мечта.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515972
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.08.2014

Мара Белчева, Сонет 6: Мовчу, тому що квіточка говорить

Мовчу,  тому  що  квіточка  говорить,
мовчу,  тому  що  чую  пташки  спів:
бо,  залетівши  крізь  вікно  прозоре,
в  моїй  кімнаті  чар  осінніх  днів.

А  небо  у  пахкім  смарагді  бору
гойдає  осінь  наче  уві  сні,
і  в  лоні  золотих  її  просторів
останню  радість  бачу  вдалині.

Берези  їй  назустріч  тягнуть  віти,
їй  трави  найтихіші  шлють  привіти,
і  папороть  у  бронзових  листках.

В  останній  передсмертній  насолоді
мовчить  душа,  закохана  в  природі
і  в  лебединих  осені  піснях.

Мара  Белчева  
Мълча,  защото  цветето  говори
 
Мълча,  защото  цветето  говори,
мълча,  защото  птичето  ми  пей:
промъкната  през  тихите  прозори
във  стаята  ми  есента  се  смей.

Небото  й  в  смарагдените  бори
във  ароматна  люлка  се  люлей  -
и  в  лоното  на  нейните  простори
последната  ми  радост  ще  узрей.

Брезите  я  посрещат  със  букети,
тревиците  с  най-тихите  привети
и  папратите  с  бронзови  листа.

Заслушана  в  предсмъртната  наслада,
мълчи  душата  ми  от  изненада
във  лебедовий  химн  на  есента.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515971
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.08.2014

Ніколай Лілієв, Іду смиренний, йду один

Іду  смиренний,  йду  один,
у  душу  віє  свіжий  ранок,
там  простір  голубих  глибин
лишає  світлий  свій  серпанок.

Зітре  слід  кроків  вогняних
в  країні  мрійній,  без  тривоги,
і  хоровод  зірок  ясних
у  даль  показує  дорогу.

Йду  –  голос  тайний  тріпотить:
 –  Які  квітки,  які  звучання,
яких  химерних  марень  мить
перекладеш  в  пісні  незнані?

Николай  Лилиев  
Вървя  смирен,  вървя  самин

Вървя  смирен,  вървя  самин,
в  душата  лъха  утрин  свежа,
и  там  просторът  странносин
разстила  свойта  светла  мрежа.
 
Избиват  огнени  следи
в  страна  мечтана,  непозната,
и  хороводи  от  звезди
бележат  път  в  далечината.
 
Вървя,  а  таен  глас  трепти:
—  Какви  цветя,  какви  съзвучия,
какви  несбъднати  мечти
в  незнайна  песен  ще  заключиш?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515560
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.08.2014

Ніколай Лілієв, Над озером тінь заходу тремтить

Над  озером  тінь  заходу  тремтить,
і  хвилі  розгойдалися  як  гриви,
і  легкоступні,  вільні  і  щасливі,
мов  мрії,  прагнуть  шепотом  зманить.

І  гомонять  тих  хвиль  бурхливі  ниви,
що  сонце  перестало  пломеніть,
що  в  забуття  збігає  кожна  мить,  –
і  знов  біжать,  як  діточки  грайливі.

Над  ними  час  уже  безслідно  плавить
снопи  свого  незміряного  літа
і  золото  оманливої  слави.

Печаллю  береги  взялись  темніти
і  у  своїй  невинності  яскрава  
Офелія  стоїть  у  водних  квітах.

Николай  Лилиев  
Над  езерото  заника  трепти

Над  езерото  заника  трепти,
вълните  се  люлеят  като  гриви,
и  лекостъпни,  волни  и  щастливи
те  шепнат  и  зоват  като  мечти.
 
Мълвят  талазни  вретенили  ниви,
че  слънцето  завеки  не  пламти,
че  всеки  миг  в  забравата  лети,
и  бягат  пак  като  деца  игриви.
 
Над  тях  безследно  времето  стопява
на  вечното  си  лято  сноповете
и  златото  на  мигновена  слава.
 
Като  печал  тъмнеят  бреговете
и  в  своята  невинност  засиява
Офелия,  среди  вълните  цвете.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515559
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.08.2014

Дімчо Дебелянов, Безплідний шумний день змовкає

Безплідний  шумний  день  змовкає.
Я  жду,  –  скрізь  темінь  нерухома,  –
бо  даль  в  пітьмі  тебе  ховає,  
моя  сестрице  незнайома.

Хоч  стільки  раз  весна  мре  тихо  –
чи  квітка  десь  жива  повстане?
Мені  дай  віру  і  утіху,
моя  сестрице  довгождана!

Що  в  страх  безумний  зледенію
від  перших  холодів  узиму  –
о,  дай  вогонь,  мене  хай  гріє,
моя  сестрице  так  любима!

Димчо  Дебелянов  
Безплодний  шумен  ден  замлъкна

Безплодний  шумен  ден  замлъкна.
Самин  аз  чаках  в  тъмнината  -
че  ти  далеч  от  мен  замръкна,
сестрице  моя  непозната.

Че  толкоз  пролети  умреха  -
едничък  цвят  ли  не  остана?
Донес  ми  вяра  и  утеха,
сестрице  моя  възжелана!

Че  в  страх  безумно  леденея
 пред  първий  студ  на  люта  зима  -
о,  пламък  дай  ми  да  се  сгрея,
сестрице  моя  най-любима!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515318
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.08.2014

Дімчо Дебелянов, Я хочу – пам’яталась щоб така

Я  хочу  –  пам’яталась  щоб  така:
бездомна,  безнадійна  і  зболіла,
щоб  руку  повила  палка  рука
й  лице  сумне  до  серця  прихилила.
Далеке  місто  в  димці  мерехтить,
а  поряд,  на  горбі,  тремтять  дерева;
любов  у  нас    свята  і  кришталева,
та  нам  її  прийдеться  знапастить.

«Я  на  зорі  у  путь  зібравсь  –  прийди,
свій  погляд  принеси  мені  прощальний,
щоб  він  згадався  вірний  і  печальний,  
коли  Вона  здолає  назавжди!»
О,  Втомо,  Втомо,  в  бурю  збитий  злак,
сховай  благання,  вір  –  весна  утішить,
про  сни  незбутні  згадки  не  залишить,
і  знов  вернешся  ти  до  мене.  Так!

А  ніч  спадає  страхотою  нам,
мережку  кажани  в  пітьмі  сплітають,
останню  втіху  муки  ще  чекають,
а  в  свою  віру  я  не  вірю  сам.
Розкрилася  палка  твоя  рука,
ти  йдеш,  свій  погляд  в  темноті  згасила,
пішла  твоя  уся  зі  слізьми  сила.  –
Я  хочу  –  пам’яталась  щоб  така...

Димчо  Дебелянов  
Аз  искам  да  те  помня  все  така

Аз  искам  да  те  помня  все  така:  
бездомна,  безнадеждна  и  унила,  
в  ръка  ми  вплела  пламнала  ръка  
и  до  сърце  ми  скръбен  лик  склонила.  
Градът  далече  тръпне  в  мътен  дим,  
край  нас,  на  хълма,  тръпнат  дървесата  
и  любовта  ни  сякаш  по  е  свята,  
защото  трябва  да  се  разделим.

"В  зори  ще  тръгна,  ти  в  зори  дойди  
и  донеси  ми  своя  взор  прощален  -  
да  го  припомня  верен  и  печален  
в  часа,  когато  Тя  ще  победи!"  
О,  Морна,  Морна,  в  буря  скършен  злак,  
укрий  молбите,  вярвай  -  пролетта  ни  
недосънуван  сън  не  ще  остане  
и  ти  при  мене  ще  се  върнеш  пак!

А  все  по-страшно  пада  нощ  над  нас,  
чертаят  мрежи  прилепите  в  мрака,  
утеха  сетна  твойта  немощ  чака,  
а  в  свойта  вяра  сам  не  вярвам  аз.  
И  ти  отпущаш  пламнала  ръка  
и  тръгваш,  поглед  в  тъмнината  впила,  
изгубила  дори  за  сълзи  сила.  -  
Аз  искам  да  те  помня  все  така...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515317
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.08.2014

Дімчо Дебелянов, Я знаю – якщо вона раптом проснеться

Я  знаю  –  якщо  вона  раптом  проснеться,
душа    моя,    в  мандрах  змарніла,  безлика,
то  час  для  великого  смутку  почнеться
за  радістю  тою,  що  вмерла  навіки.  

Я  знаю,  що  жах  передсмертний  повстане
в  очах  її,  гірко  вона  заридає  –
криниця  криштальна  забруднена  стане,
в  руїнах  чертог  свій  вона  відшукає.

І  квіти  зів’ялі  покриються  прахом,
на  місці  троянд  бур’яни  забуяють.
Даремно  тоді  сльози  литиме  з  жахом  –
лиш  тьма  і  безмовність  її  привітають.

Я  знаю,  тому  й  проживаю  самотній,
що  страх  мій  від  шуму  до  спокою  рветься,
тож  душу  гойдаю  в  солодкій  дрімоті  –
нехай  же  ніколи  вона  не  проснеться!

Димчо  Дебелянов    
Аз  знам,  че  когато  се  нявга  пробуди
 
Аз  знам,  че  когато  се  нявга  пробуди
душата  ми,  пътница  морна  заспала,
часът  на  великата  горест  ще  бъде
по  радост  завинаги  вече  умряла.

Аз  знам,  че  в  очите  й  ужас  предсмъртен
ще  пламне  и  горко  тогаз  ще  трепери  -
ще  види  кристалния  извор  размътен,
в  руини  чертога  свой  тя  ще  намери.

Цветята  увехнали  прах  ще  покрива
и  бурен  навред  вместо  рози  ще  никне.
Напразно  тогава  сълзи  ще  пролива  -
безмълвие,  мрак  ще  се  неи  откликне.

Аз  знам  и  самин  във  самотност  живея,
че  страх  от  шума  в  тишината  ме  куди  -
душата  си  в  сладостна  дрямка  люлея;
дано  се  тя  никога  веч  не  пробуди!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514478
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.07.2014

Дімчо Дебелянов, Світла віра

Старого  світу  йдуть  останні  дні,
одна  по  другій  тріскають  окови  –
і  на  його  руїнах  у  борні
встає  святий  жертовник  правди  знову.

Зникає  непроглядна  темнота
і  сонце  осяває  небосхили.
Там  корогва  тріпоче  золота,
де  рать  без  ліку,  де  без  ліку  сили.

В  очах  ранкові  промені  горять,
їх  не  тривожить  страх  спіткань  жахливих,
бо  перед  дружним  натиском  біжать
від  них  страждання  померків  злосливих.

Знайшли  вони  той  брід  у  майбуття,
де  берег  пурпур-золотом  стрічає...
О,  світла  віро  у  нове  життя,
як  грієш  ти  серця  і  звеличаєш!
 
Димчо  Дебелянов  
Светла  вяра

За  старий  свят  настават  сетни  дни;  
разкъсват  се  верига  след  верига  -  
и  над  самите  му  развалини  
на  правдата  олтарът  се  въздига.  

Отлита  непрогледна  тъмнина,  
огрява  слънце  сънни  небосклони.  
И  гордо  вее  свойте  знамена  
безбройна  рат,  безбройни  легиони.  

В  очите  утренни  лъчи  горят,  
не  ги  смущава  страх  от  тъмни  срещи,  
че  пред  сдружената  им  сила  мрат  
нагнет  и  мъка  сенките  зловещи.  

Намериха  те  търсения  брод  
и  виждат  бряг  във  пурпурна  позлата...  
О,  светла  вяра  в  новия  живот,  
как  сгряваш  и  повдигаш  ти  сърцата!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514477
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.07.2014

Дімчо Дебелянов, Давно вже чужа мені сонця свобода

Давно  вже  чужа  мені  сонця  свобода,
у  темнім  вертепі  я  тлію  від  мук.
Життя-красота,  о,  життя-насолода,
з  тобою  довік  я  в  полоні  розлук!

Чи  в  мороці  вічно  молитві  вмирати,
чи  в  грудях  довічно  скорботі  цвісти,
там  погляд  побачить  лиш  тлінності  страти,
де  бачив  раніше  цвіт  мрій  золотих.

Димчо  Дебелянов
Отдавна  е  слънцето  чуждо  за  мене

Отдавна  е  слънцето  чуждо  за  мене,
аз  тлея  на  мъките  в  тъмен  вертеп.
Живот-красота,  о,  живот-наслажденье,
докрай  ли  ще  бъда  разлъчен  от  теб!

Докрай  ли  молитвите  в  мрак  ще  замират,
докрай  ли  в  гърдите  ми  скръб  ще  цъфти
и  моите  погледи  прах  ще  намират
там,  дето  са  търсили  златни  мечти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513776
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.07.2014

Дімчо Дебелянов, Люблю я дивитись крізь темне сплетіння

Люблю  я  дивитись  крізь  темне  сплетіння
гілок  тих    дерев,  що  вклонились  мені,
як  мовчки  нічні  розстилаються  тіні
на  небі,  що  тоне  в  вогні...

Й  заслуханим  трепетно  в  мову  таємну
несміливих  перших  вечірніх  зірок,
чекати  на  відповідь  тайн  тих  недремних,
що  душу  мою  обгорнули  у  змрок.

І  в  лоні  нічному  ронити  забутим
сльозу    по  красі  помарнілій  моїй,
сльозу  молитов  всіх  моїх  непочутих
і  рано  схоронених  мрій.

Димчо  Дебелянов  
Обичам  да  гледам  през  тъмните  гранки

Обичам  да  гледам  през  тъмните  гранки
на  кротко  склонени  под  мен  дървеса
как  мълком  разстилат  се  нощните  сянки
по  плувнали  в  жар  небеса...
 
И  трепетно  вслушан  в  мълвата  потайна
на  рано-ранилите  плахи  звезди
да  чакам  ответ  на  великата  тайна,
която  душата  ми  в  мрак  обгради.
 
И  дълго  да  роня  във  нощните  скути
сълзи  за  отминали  в  път  красоти,
сълзи  за  молитвите  свои  нечути
и  рано  умрели  мечти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513775
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.07.2014

Дімчо Дебелянов, Скривавлена рана роз’ятрює груди

Скривавлена  рана  роз’ятрює  груди,
у  немочі  я  знемагав...
А  в  цілому  світі  одна  лиш  ти  будеш
для  серця  найбільш  дорога...

Прийди,  дай  полегкість  для  мого  страждання,
бо  путь  безвідрадний  зламав;
ім’я  твоє  –  денного  світла  сіяння,
моє  ж  –  непроглядна  пітьма...

Бездушне  життя  мене  люто  дурило,
недуг  мені  крила  скував,
і  гордо,  з  прокляттям,  над  прірву  могили
схилилась  моя  голова.

Колись  же  я  в  сонячне  світло  влюблявся,
колись  боротьбою  я  снив,
і  там  я  в  безумство  палке  поривався,
де  голос  труб  ратних  гримів.

Та  рано  зігнули  скорбот  злодіяння,
і  путь  безвідрадний  зламав;
прийди,  дай  полегкість  для  мого  страждання,
дай  день  там  де  чорна  пітьма.

Скривавлена  рана  розтулює  груди,
у  немочі  я  знемагав,
а  в  цілому  світі  одна  лиш  ти  будеш
для  серця  найбільш  дорога.


Димчо  Дебелянов  
Разяжда  гърдите  ми  кървава  рана  

Разяжда  гърдите  ми  кървава  рана,  
отпущат  се  в  немощ  ръце...  
А  в  целия  свят  ти  едничка  остана  
най-скъпа  за  мойто  сърце...  

Дойди,  успокой  ме,  дойди  -  утеши  ме,  
нерадостен  път  ме  сломи;  
сияние  дневно  е  твоето  име,  
а  моето  -  нощни  тъми...  

Живота  бездушен  ме  люто  измами,  
крилата  ми  светли  скова  
и  с  клетви  и  вопли  сред  пропастни  ями  
наведох  аз  горда  глава.  

А  някога  слънчевий  блясък  обичах,  
сънувах  победни  борби  
и  в  страстно  безумье  се  страстно  увличах  
сред  екнали  бойни  тръби.  

Но  рано  сподвиха  ме  скърби  без  име,  
нерадостен  път  ме  сломи;  
дойди  -  успокой  ме,  дойди  -  утеши  ме,  
ден  дай  ми  в  среднощни  тъми.  

Че  зее  в  гърдите  ми  кървава  рана,  
отпущат  се  в  немощ  ръце,  
а  в  целия  свят  ти  едничка  остана  
най-скъпа  за  мойто  сърце.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513736
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.07.2014

Дімчо Дебелянов, Молитва

Уста  мої  закрий  щосили,
коли,  знеможена  блукати,
душа  моя  опустить  крила
і  стане  гірко  нарікати;
уста  закрий  у  час  нестями!
Щоб  не  осилив  сум  безмірний  –
ім’я  твоє  образ  словами
щоб  не  зганьбив  я  маловірний!

Димчо  Дебелянов  
Молитва

Сложи  ръка  на  мойте  устни,  
когато,  морна  да  блуждае,  
крила  душата  ми  отпусне    
и  безутешна  възроптае;  
сложи  ръка  и  запази  ме!  
Да  не  надвие  скръб  безмерна,  
и  в  гняв,  и  в  горест  твойто  име  
с  похулни  думи  да  зачерна!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513734
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.07.2014

Дімчо Дебелянов, Жертвоприношення

Під  сяйвом  зір  весільну  учту  знадну,
як  хвилю,  вечір  зморений  згасив,
і  над  серцями  бог  жаги  всевладний
широкі  крила  владно  нахилив.

Ми  мовчки  увійшли  в  покої  сонні,
де  учту  іншу  мала  темнота,
і,  від  вінців  своїх  звільнивши  скроні,
бентежні  стали  –  шал  і  нагота!

І  той,  що  був  би  звабою  й  весталці,
припав  –  і  не  відчула  я  коли
вогонь  солодкий  влив  до  самих  пальців,
і  обручі  вогненні  плоть  стягли.

Відчула  я  як    він  уста  впинає
у  білизну  живу  моїх  колін,
й  мене  жагливим  криком  заливає,
мов  хвиля  вогняна  йде  навздогін.

І  зір  в  бажаннях  буйних  погасила,
в  крові  звучали  гімни  і  хвала,
я  впала  ніжна  і  вкінець  безсила  –
закрила  очі  й  губи  подала.
________
Коли  повіки  зморені  відкрились,
розлився  на  устах  моїх  нектар,
і  наді  мною  святощі  курились,
мов  я  новоосвячений  вівтар.

Димчо  Дебелянов  
Жъртвоприношение

В  зори  разискрен,  брачний  пир  угасна  
на  морна  вечер  в  тихите  вълни,  
и  над  сърца  ни  бог  на  жажда  властна  
крила  широки  властно  наклони.  

И  мълком  влезли  в  сънните  покои,  
де  други  пир  ни  готвеше  нощта,  
сами  свалихме  ний  венците  свои  
и  смутно  спряхме  -  жад  и  нагота!  

Той,  властен  и  весталка  да  прелъсти,  
пристъпи  -  и  не  сетих  аз  кога  
вля  сладък  пламък  в  самите  ми  пръсти,  
впил  в  огнен  обръч  моята  снага.  

Аз  чух  възтожни  устни  да  се  впиват  
по  мойте  бели  свежи  колена,  
и  вопли  пламенни  да  ме  заливат  
като  вълната  -  пламенна  вълна.  

И  в  буйно  пожеланье  взор  извила,  
в  кръвта  си  чула  химна  да  звучи,  
аз  паднах  нежна  -  и  със  сетна  сила  
протегнах  устни  и  закрих  очи.  
 ________
Когато  сепнах  клепки  уморени,  
по  устните  ми  лепнеше  нектар,  
и  бледен  дим  се  виеше  над  мене,  
като  над  новоосветен  олтар.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513268
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.07.2014

Дімчо Дебелянов, Весна

Щезають  тяжкі  чорні  хмари,
останній  скрізь  топиться  лід,
і  радість  весняна  осяйна
повсюдно  збудилась  в  похід.

Грій  нас  чарівничко-весно,
з  неба  радість  принеси!
Миру  в  тебе  серце  просить,
як  трояндочка  –  роси.

Вона  йде  –  вінком  ароматним
своє  уквітчала  чоло,
й  на  наші  поля  і  долини
несе  благодатне  крило.

Дай  після  сліз  без  угаву
дні  нові  і  мирну  славу,
дні  нові  і  мирну  славу,
сповіщай  це  в  рідний  край!

Буремних  метелиць  зимових
останній  відлунок  завмер  –
встають  в  краї  рабської  муки
свобода  і  радість  тепер.

Димчо  Дебелянов  
Пролет

Разнасят  се  облаци  черни,  
топи  се  последният  лед  
и  светлата  пролетна  радост  
прониква,  пробужда  навред.  

Грей  над  нас,  вълшебна  пролет  
с  прояснени  небеса!  
Мир  от  теб  сърцата  молят,  
както  розите  -  роса.  

Тя  иде,  с  венец  ароматен  
окичила  свойто  чело,  
и  в  наште  поля  и  долини  
лъхти  с  благодатно  крило.  

Дай  след  сълзите  забрава,  
нови  дни  за  мирна  слава,  
нови  дни  за  мирна  слава,  
възвести  на  родний  край!  

На  бурни  виелици  зимни  
последният  отглас  замря  
и  в  края  на  робската  мъка  
свобода  и  радост  изгря.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512922
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.07.2014

Павлюк Трус, Весна

Весна!..  Весна!..
У  цвіті  ниви,
Цвітуть  стуманені  сади;
Кипучі  радості  приливи
Хвилюють  серце  переливом
У  грудях  яро-молодих!..

І  п’ю  я  в  молодості  милій
Чарки  наповнені  –  до  дна,
Що  у  дитинстві  наділила
Чарівно-сяюча  весна.

Вона  мене  зустріла  рано,
З  дарами  ніжної  зорі,
Як  сонце  плавало  в  туманах,
Та  сосен  плач  журив  бори.

Вона  мене  зустріла  в  полі
З  вінками  чарів  і  надій,
Де  із  грудей  лились  на  волі
Пісні  у  буйності  своїй...
.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

Весна  в  цвіту!
Цвітуть  порічки,
Цвіте  жасмин  в  душі  на  дні!..
Гаї  вільхові  біля  річки
Сміються  й  плачуть  в  тишині.

А  там,  у  балках  при  долині,
У  вишнях  тонуть  хутори,
Де  співи  ніжні  в  білій  піні
Колишуть  тьму  –  вечірній  іній,
Пливуть  спокійно  з-під  гори.

І  ловить  серце  в  завмиранні
Життя    акорди  через  край:
«Гора  високая  в  тумані,
Зелений  під  горою  гай»...

І  зійде  місяць  над  курганом
В  вінках  чарівності  й  краси,
Тонким  узором  домотканим
Застеле  всю  небесну  синь.

Намисто  висипле  з  подолу,
Мережку  зв’яже  на  росі,
Де  верби  хиляться  додолу
У  чарівній  своїй  красі.

А  пісня  котиться  в  долину
В  акордах,  повних  почуття,
І  в  серці  спогади  нахлинуть
Минулих  повістей  життя!..

Мов  з  казки  світлого  дитинства
Живі  подоби  устають...
.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
Село  у  вишнях...На  гостинці
Пісні  нічліжників  лиш  чуть...

А  там,  в  тумані  за  горою,
Дзвінок  далеко  продзвенить.
І  тихо  знов...  А  над  рікою,
Як  вільний  табір  при  вогні,
Сидять  у  свитках  самотканих
Малі  хлопчата.    У  ті  дні
Фантазій  цвіт  –  мов  цвіт  півоній.
Було  святково  край  ріки,
Тому  так  милі  ви  сьогодні
Моїх  дитячих  мрій  роки!..

Так  милі
Серцю  заповітні
Дитячих  снів  
Минулі  дні.
Як  свідки
Образи  привітні
В  нічній
Прекрасній  тишині,
Встаєте  ви  переді  мною
На  стежці
Світлої  весни,  –
Шумлять  де  в  полі  
Три  сосни,  –
Щоб  міг  душі
Дать  супокою.

І  там,  де  плакав  я  немало
І  випив  біль  душі  до  дна,
Я  хочу  –  вічно  щоб  стояла
Прекрасно-сяюча  весна.

Весна!..  Весна!..
У  цвіті  ниви,
Цвітуть  над  озером  сади,
Широкі  радості  приливи
Хвилюють  серце  переливом
У  грудях  яро-молодих!..

Паўлюк  Трус  
Вясна

Вясна!..  Вясна!..
У  цвеце  нівы,
Цвітуць  асмуглыя  сады;
Кіпучай  радасці  прылівы
Хвалююць  сэрца  пералівам
Ў  грудзях  вяснова-маладых!..

I  п'ю  я  ў  моладасці  мілай
Кілішкі  поўныя  да  дна,
Што  мне  ў  маленстве  падарыла
Чароўна-светлая  вясна.

Яна  сустрэла  мяне  рана,
3  дарамі  ласкавай  зары,
Як  сонца  плавала  ў  тумане
Ды  сосны  плакалі  ў  бары.

Яна  сустрэла  мяне  ў  полі
3  вянкамі  чараў  і  надзей,
Дзе  песні  буйныя  на  волі
Свабодна  веялі  з  грудзей...
 .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

Вясна  у  цвяту!
Цвітуць  парэчкі,
Цвіце  язмін  на  дне  душы!..
Гаі  альховыя  над  рэчкай
Смяюцца  й  журацца  ў  цішы.

А  там,  у  ярах  пры  даліне,
У  вішнях  тонуць  хутары,
Дзе  спевы  кволаю  вятрынню
Калышуць  змрок  -  вячэрні  іней,  -
Плывуць  спакойна  з-пад  гары.

I  ловіць  сэрца  ў  заміранні
Акорды  жыцця  цераз  край:
"Гара  высокая  ў  тумане,
А  пад  гарой  зялёны  гай"...

Узыйдзе  месяц  над  курганам
У  вянках  прыгожасці  і  чар,
I  ўзорам  тонкім,  даматканым
Засцеле  ў  просіні  абшар.

Рассыпле  пацеркі  з  прыполу,
Заўе  карункі  на  расе,  -
Дзе  вербы  хіляцца  дадолу
У  сваёй  чаруючай  красе.

А  песня  коціцца  далінай
Ў  акордах,  поўных  пачуцця,
I  ў  сэрцы  родзіць  успаміны
Былых  аповесцей  жыцця!..

Бы  ў  казках  светлага  дзяцінства,
Жывыя  вобразы  ўстаюць...
 .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
У  вішнях  вёска...  На  гасцінцы,
Чуваць,  начлежнікі  пяюць...

А  там,  ў  тумане  за  гарою,
Званок  далёка  празвініць,
I  ціха  зноў...  Па-над  ракою,
Як  вольны  табар  пры  агні,
Сядзяць  у  світках  саматканых
Малыя  хлопцы.  Ў  тыя  дні
Цвіла  фантазія  півоняй,
Было  так  весела  ўсягды,  -
Таму  вы  й  мілы  мне  сягоння,
Мае  дзіцячыя  гады!..

Так  мілы
Сэрцу  дарагія
Дзіцячых  сноў
Былыя  дні.
Як  сведкі,
Вобразы  жывыя,
Ў  красе
Паўночнай  цішыні
Вы  ўстаеце  перада  мною
На  сцежках
Светлае  вясны,  -
Шумяць  дзе  ў  полі
Тры  сасны,  -
Каб  адпачыць
Я  мог  душою.

I  там,  дзе  плакаў  я  ці  мала
I  выпіў  боль  душы  да  дна,  -
Хачу,  каб  вечна  красавала
Прыгожа-светлая  вясна.

Вясна!..  Вясна!..
У  цвеце  нівы,
Цвітуць  над  возерам  сады;
Шырокай  радасці  прылівы
Хвалююць  сэрца  пералівам
У  грудзях  вяснова-маладых!..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512921
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.07.2014

Тетяна Дем’янова, Міраж

Кохання  міраж
погуляв  і  зі  мною:
з’явився  як  сонечка  лик  –
та,  ввівши  у  раж,
обнадіяв  маною:
завів  у  пустиню  і  зник.

І  кинув  мене  –
недолюбу-зневіру  –
у  пеклі  земнім  назавжди  –
на  лихо  земне  –
без  надії  і  віри,
без  хліба  і  краплі  води,

без  милих  очей  –
невичерпних,  як  море,
і  посмішки  –  світла  зорі...

Мене  все  пече:
і  пісок,  й  неозорість,
і  в  серці  уламки  жури...

Страждать  для  спокут?
Чи  не  краще  на  плаху,
ніж  смерть  цю  жорстоку  терпіть?
Навіщо  я  тут  –
недобита  як  птаха?
Без  крил  хіба  можна  злетіть?

У  горі  пливу.
В  безнадії  страждаю.
І  раптом  все  разом  в’яжу:

так  я  й  не  живу  –

я  всього  лиш  чекаю...

вертання
свого
міражу...

Таццяна  Дзям'янава
Міраж    

Кахання  міраж
пагуляў  і  са  мною:
з’явіўся  як  сонейка  лік  –
ды,  ўвёўшы  у  раж,
абнядоліў  маною:
завёў  у  пустыню  і  знік.

І  кінуў  мяне  –
недалюбу-зняверу  –
у  пекле  зямным  назаўжды  –
нібыта  ў  труне  –
без  надзеі  і  веры,
без  хлеба  і  кроплі  вады,

без  мілых  вачэй  –
невычэрпных,  як  нетры,
І  ўсмешкі  –  світальнай  зары...

Усё  гарачэй
і  пясок,  і  паветра,
і  сэрца  асклепкі  ўнутры…

Канаць  ад  пакут?
Ці  не  лепей  на  плаху,
чым  гэткая  жорсткая  смерць?
Навошта  я  тут  –
недабітая  птаха?
Без  крылаў  ці  можна  ўзляцець?

Схілю  галаву.
Задыхнуся  адчаем.
І  раптам  выснову  звяжу:

ды  я  й  не  жыву  –

я  дагэтуль  чакаю…

вяртання
свайго
міражу...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499234
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.05.2014

Тетяна Дем’янова, Притча про печиво

Аеропорт.  Дівчина  рейс  чекає.
А  щоб  корисно  стратить  вільний  час,
пакетик  печива  і  книжечку  тримає  –
журнал  якийсь  тонесенький  –  на  раз.

У  зал  чекання  з  купленим  заходить,
сідає  в  крісло  –  трохи  відпочить  –
і  бачить:    чоловік  якийсь  там  модний
від  неї  через  місце  вже  сидить.

Між  їх  –  пакет,  що  з  печивом  придбала.
Читаючи,  дівчина  ...  там  бере,
та  бачить  що  сусіда  теж  недбало
собі  бере  там  і  ...ой-ой!  –  жере!

Вона  –  іще.  І  він  час  не  марнує.
Вона  –    ізнов.  І  він  не  відстає.
Ну  і  нахаба  –  світ  не  бачив.  Ну  і...
Все  печиво  із  пачки  дістає!

Коли  ж  одне  у  пачці  зосталося,
дівча  ворожий  нагострило  згляд:
Що  зробить  він?  І  аж  горить  від  злосці:
Ну  і  сусід  дістався,  ну  і  гад!

А  він  те  печиво  розполовинив
і  щиро  з  усмішкою  дамі  подає...
Дівчина  в  жар.  Схопилась  в  ту  ж  хвилину.
Іще  й  сміється  –  злості  додає!

А  тут  і  рейс  її  вже  об’явили...
Коли  ж  літак  піднявся  в  вишину,
дівчини  руки  сумочку  відкрили...
І  вмить  немовби  хтось  її  проткнув:

Там  з  печивом  пакет,  що  не  дістала,
коли  сідала  в  крісло  почитать!
Вона  його  –  сусіда  –  об’їдала!
І  вже  «Пробач!»  для  нього  не  сказать!

Мораль  така:  до  того  як  жахатись
і  серце  в  кривді  марно  запікать,
можливо  краще  в  справі  розібратись
і  на  когось  собак  не  напускать.

Таццяна  Дзям'янава  
Прытча  пра  пячэнне        

Аэрапорт.  Дзяўчына  рэйс  чакае.
Каб  скаратаць  карысна  гэты  час,
пячэння  пачак,  кніжачку  купляе  –
часопіс  нейкі  тоненькі  –  на  раз.

У  зал  чакання  з  купленым  заходзіць,
сядае  ў  крэсла  –  трохі  адпачыць.
А  там  –  мужчына,  прыбраны  па  модзе,
праз  месца  з  кніжкай  нейкаю  сядзіць.

Між  іх  –  пакет.  Яе.  З  яе  пячэннем.
Дзяўчо  чытае  і...  адно  бярэ.
Ды  бачыць  што  сусед  вокаімгненна
бярэ  адтуль  жа  і  ...  а-ёй!  –  жарэ!

Яна  –  яшчэ.  І  ён  услед  шчыруе.
Яна  –  ізноў.  І  ён  не  адстае.
Ну  і  нахабнік  –  свет  не  бачыў.  Ну  і...
Усе  пячэнькі  выцягнуў  яе!

Калі  ж  адно  ў  пачочку  засталося,
дзяўчо  варожы  кінула  пагляд:
што  зробіць  ён?  І  успыхнула  ад  злосці:
ну  і  сусед  дастаўся,  ну  і  гад!

А  ён  пячэньку  лоўка  распаловіў,
з  усмешкай  шчырай  даме  падае...
Дзяўчына  –  скок.  І  ў  чырвань!  І  ні  слова.
Яшчэ  й  смяецца,  гэтакі,  з  яе!

А  тут  і  рэйс  чаканы  абвясцілі...
Калі  ж  узняўся  ў  неба  самалёт,
дзяўчыны  рукі  сумачку  адкрылі...
І  раптам  штось  працяла  навылёт:

Кулёк  з  пячэннем,  тым,  што  не  дастала,
калі  сядала  ў  крэсла  пачытаць!
Яна  яго  –  суседа  –  аб’ядала!
І  нат  "Прабач!"  яму  ўжо  не  сказаць!

Мараль  такая:  перш,  чым  абурацца
і  сэрца  крыўдай  марна  апякаць,
магчыма  лепш  у  справе  разабрацца
і  на  кагось  сабак  не  выпускаць.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499233
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.05.2014

Іван Йончев, Я не заздрю, що співаєш

Я  не  заздрю,  що  співаєш,
соловейку,  в  тихім  гаю,
що  з  тобою  рядом  в  небі
зорі  цілу  нічку  сяють.

Я  не  заздрю,  що  –  небесний  –
все  прекрасне  осяваєш,
чи  що,  Місяцю  сяйливий,
від    поетів  славу  маєш.

Та  я  зазадрю,  що  ти  можеш
ночі  літні  бути  з  тою  –
за  котрою,  Місяченьку,
шаленію  самотою.

Иван  Йончев  
Не  завиждам,  че  ти  пее

Не  завиждам,  че  ти  пее
всяка  вечер  славей  песни,
редом  с  тебе  че  сияят
цяла  нощ  звезди  небесни.
 
Не  завиждам,  че  -  неземен  -
земна  хубост  не  остави,
нито,  Месечко,  че  тебе
не  един  поет  те  слави.
 
Но  завиждам  ти,  че  всяка
лятна  нощ  ти  милваш  нея  -
мойта  дружка  -  по  която,
Месечко,  аз  луд  лудея.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497515
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.05.2014

Дімчо Дебелянов, Промінь

Люблю  тебе  як  промінь  росянистий,
що  на  росі  моїх  полів  блищить!
Неначе  мужній  яструб  в  небо  чисте,
моя  душа  до  тебе  в  світ  летить.

Тебе  я  жду,  як  річка  –  супокою,  
налий  же  спокій  в  бурю,  що  в  мені.
Тебе  шукаю  в  спеку,  і  зимою,
в  безоднях,  і  в  призірній  вишині.  

Димчо  Дебелянов  
Лъч

Обичам  те  кат  първи  лъч  -  росата,
роса  на  мойте  злачни  широти!  -
Кат  ястреб  смел,  изгубен  в  небесата,
душата  ми  към  твоя  свят  лети.

Желая  те  кат  ручей  лих  -  покоя,
покой  да  влееш  в  бурите  ми  ти.
И  търся  те  и  в  тъмний  мраз,  и  в  зноя,
и  в  бездни,  и  в  призвездни  висоти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497514
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.05.2014

Дімчо Дебелянов, Вночі

Блиск  місяця  сяйним  розливом
печально  безлюдну  освітлює  путь.
За  днем,  що  в  ганьбі  і  сльозах  –  нещасливим,
в  солодкому  сні  всі  страждання  підуть.

Простори  полів  безшелесних
не  знають  серпа,  ні  дзвінкої  коси  –
немовби  сонм  ангелів  з  амфор  небесних,
над  ними  летівши,  лив  бризки  роси.

Зоря  вниз  зірвалась  неспинно;
і  небо  глибоке  безмовне  повік,
і  чути  як  хвиля  за  хвилею  лине
в  прикритий  травою  глибокий  потік.

Тремчу  я,  і  тану,  й  прямую
у  море  спокійне,  де  промінь  згасав  –
так  тихий,  смиренний,  мов    знову  цілую
ті  очі  в  сльозах,  що  колись  цілував.

Димчо  Дебелянов  
Нощем

На  лунния  трепет  вълните
заливат  скръбта  на  безлюдния  път.
След  ден  на  позор  и  на  сълзи  прикрити
как  тихо,  как  сладостно  жалбите  спят.

Низ  ширните  плодни  простори
не  трепва  ни  сърп,  ни  звънтяща  коса  -
то  сякаш  сонм  ангели  с  бели  амфори
прелитат  над  тях  и  разръсват  роса.

Далечна  звезда  се  отронва;
пустинно  мълчи  небосводът  дълбок
 и  чут  е  вълна  как  вълната  догонва
 в  прикрития  в  тревните  пазви  поток.

Аз  тръпна,  аз  тая,  аз  плувам
в  море  от  покой  и  безсилни  лъчи
и  тъй  съм  смирен  -  сякаш  повтор  целувам
през  сълзи  целунати  нявга  очи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497278
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.05.2014

Дімчо Дебелянов, В темниці

О,  неволя  –  марніє
в  ній  знедолений  раб,
наче  пломінь  в  надії
то  міцнішав,  то  слаб.

Тут  жара  обпалила,
там  замерз  у  льодах,
і  своя  надломила,
і  чужа  ворожда.

І  за  сонцями  жалі,
що  погасли  вкінець,
і  у  серці  печалі
на  мільйони  сердець.

Наче  воїн  в  темниці
поневолений  ти
розв’язати  десницю
в  гнів  безумно-святий.

Димчо  Дебелянов  
В  тъмница

О,  неволя  -  да  крееш  
на  неволите  раб,  
да  възпламеняваш  и  тлееш  –  
ту  всесилен,  ту  слаб.  

Тук  обжегнат  от  зноя,  
там  помръзнал  в  студа,  
надломяван  от  своя  
и  от  чужда  вражда.  

Да  тъгуваш  по  скрити,  
неизгрели  слънца,  
сам  понесъл  тъгите  
на  мильони  сърца.  

Като  воин  в  тъмница  
да  не  можеш  -  пленен,  
да  развържеш  десница  
в  гняв  безумно-свещен.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497276
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.05.2014

Дімчо Дебелянов, Чи пам’ятаєш ти затишний двір

Чи  пам’ятаєш  ти  затишний  двір,
затишний  дім  в  білопінності  вишні?
Ах,  не  тривожте  в  темниці  мій  зір
скарги  далекі  і  спогади  лишні  –
темна  тюрма  затуманила  зір,
скарги  далекі  і  спогади  лишні,
сором  тримає  мене  наче  звір  –
кара  моя  за  всі  дні  ті  колишні!

Чи  пам’ятаєш  ти  затишний  двір,
шепіт  і  сміх  в  білопінності  вишні?
Ах,  не  тривожте  пісень  світлих  вир  –
ангельский  хор  в  моїх  днях  вже  колишніх,  
темна  тюрма  затуманила  зір,
скарги  далекі  і  спогади  лишні,
сон  в  мене  був  –  в  ньому  затишний  двір,
затишний  дім  в  білопінності  вишні!

Димчо  Дебелянов  
Помниш  ли,  помниш  ли  тихия  двор

Помниш  ли,  помниш  ли  тихия  двор,
тихия  дом  в  белоцветните  вишни?  -
Ах,  не  проблясвайте  в  моя  затвор,
жалби  далечни  и  спомени  лишни  -
аз  съм  заключеник  в  мрачен  затвор,
жалби  далечни  и  спомени  лишни,
моята  стража  е  моят  позор,
моята  казън  са  дните  предишни!
 
Помниш  ли,  помниш  ли  в  тихия  двор
шъпот  и  смях  в  белоцветните  вишни?  -
Ах,  не  пробуждайте  светлия  хор,
хорът  на  ангели  в  дните  предишни  -
аз  съм  заключеник  в  мрачен  затвор,
жалби  далечни  и  спомени  лишни,
сън  е  бил,  сън  е  бил  тихия  двор,
сън  са  били  белоцветните  вишни!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496807
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.05.2014

Дімчо Дебелянов, Пісня

Над  світлими  мріями  змора  ранкова  
розпластує  крила  сумні.
Печалюсь  за  зорями  –  сяйво  святкове
вже  скоро  погасне  мені.

Печалюсь  за  росами  –  висохли  рано
на  зблідлих    хирлявих  листах,
за  першою  піснею,  що  так  неждано
змертвілою  стала  в  устах.

Димчо  Дебелянов
Песен

Над  мойте  копнежи  умората  ранна  
крила  безотрадни  простря.  
Скърбя  за  зората,  тъй  дълго  желанна,  
която  тъй  скоро  умря.  

Скърбя  за  росата,  която  изсъхна  
над  болни  и  бледи  листа,  
за  първата  песен,  която  издъхна  
на  глухо  мъртвило  в  пастта.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496806
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.05.2014

Дімчо Дебелянов, Минуле

Ще  юності  білі  ті  квіти
не  знали  зовсім  про  вечірні  жалі,
тож  з  ними  йшла  вона  відкрито,
щоб  радість  розбудить  в  чужій  печалі;
в  очах  її,  немов  жаги  гірлянди,
зірок  іскрилась  хмара  вогняних
і  пестощів  бажали  дві  троянди,
що  здулися  на  грудях  молодих.

В  ніч  золотомісячну  зовом
своїм  на  свято  насолод  позвала,
але  не  зрозуміла  грішне  слово,
душа  про  це  цнотлива  не  сказала,
що  спала  в  ній;  і  перший  сон  прекрасний,
де  юності  були  ті  білі  квіти  –

тепер  в  печалі  погляд  її  гасне:
вони  цвітуть,  а  їй  пора  сивіти...

Димчо  Дебелянов  
Отмината

На  младостта  й  белите  цветя
не  бяха  вечерна  тъга  познали  
и  с  тях  окитена  вървеше  тя  
да  буди  радост  в  чуждите  печали;
в  очите  й  на  пламенни  възторзи  
разискряха  се  пламен  рой  звезди  
и  жаждаха  милувки  двете  рози  
напъпили  връх  нейните  гърди.  

Тя  в  златолунна  нощ  ме  позова  
на  празник,  на  безименни  наслади,  
но  неразбрала  грешните  слова,  
душата  девствена  се  не  обади,  
че  спяха  в  нея,  първи  сън  заспали,
на  младостта  ми  белите  цветя  -  

а  днес  по  нея  всеки  поглед  жали,  
че  те  цъфтят,  ала  повехна  тя...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496388
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.05.2014

Дімчо Дебелянов, Nevermore*

Вічні  провалля  тебе  відділили,
знаю,    що  в  далях  безкрайніх  стоїш,
так  як  проміння  крізь  тьму  з  небосхилу
жду  я  що  прийдеш...  Чи  прийдеш  коли?
–  Ніколи  більш!

Збуджений  рано,  в  журбі  безпросвітній,
в  даль  задивляюсь  –  в  пітьмі  десь  стоїш,
з  сумом,  з  прокляттями,  в  тузі  самітній  
жду  я  на  ранок...    Чи  прийде  коли?  
–  Ніколи  більш!

Чорна  Неволя  сади  мої  мирні
снігом  засипала.  Темна  лиш  ніч.
Гімни  і  сміх  в  мої  ночі  безвірні  
жду  я  що  прийдуть...  Чи  прийдуть  коли?
–  Ніколи  більш!

*Ніколи  більш  (англ.)

Димчо  Дебелянов
Nevermore

Пропасти  вечни  делят  те  от  мене,  
зная,  че  ти  си  безкрайно  далеч,  
но  пак  като  лъч  след  вековно  затмение,  
чакам  да  дойдеш...  Ще  дойдеш  ли?  
-  Никога  веч!  

Рано  пробуден,  с  тъги  непросветни,  
впивам  аз  погледи  в  мрака  далеч  
и  с  клетви,  и  жал,  безутешно  преплетени,  
чакам  да  съмне...  Ще  съмне  ли?  
-  Никога  веч!  

Мойте  градини  Неволята  черна  
с  преспи  засипа.  Те  дремят  далеч,  
а  химни  и  смях  в  полунощ  обезверена  
чакам  да  трепнат!...  Ще  трепнат  ли?  
-  Никога  веч!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496387
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.05.2014

Дімчо Дебелянов, Передчуття

Нанизую  я  кожний  рік  за  роком,
я  все  вперед  і  все  вперед    лечу
в  пекельний  жар,  в  пустині  цій  жорстокій
надіюся  –  любові  тінь  схвачу.

Вінок  чоло  мені  не  украшає  –
струмком  там  ллється    піт  неначе  кров,
жорстока  мука  очі  закриває,
до  відпочинку  дух  мій  прагне  знов.

О,  йде  вже  час  жахіття  і  тривоги,
в  безодні  бачу  я  свою  біду,
і  розімкну  я  руки  від  знемоги,
і  в  темний  морок  з  криком  упаду.

Димчо  Дебелянов
Предчувствие  

Изнизват  се  години  след  години,
аз  все  напред  и  все  напред  летя,
и  в  адский  зной  на  тъжните  пустини
преследвам  призрака  на  любовта.

Венец  челото  ми  не  украсява  –
оттам  на  струйки  кървав  пот  се  лей,
ужасна  мъка  взорът  замъглява,
че  за  почивка  моят  дух  копней.

О  иде  час  на  ужас  и  тревога,
възпрян  на  бездните  край  тъмни  бряг  –
ръце  ще  да  отпусна  в  изнемога
и  с  грозен  вик  ще  литна  в  черний  мрак.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496203
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.05.2014

Дімчо Дебелянов, Блиск місяця

Блиск  місяця  сяйним  розливом
безлюдну  освітлює  путь  –
край  неї,  схилившись  журливо,
лиш  верби  ростуть.

Дух  свіжий  із  нив  занімілих
притишує  пал  вогняний  –
немовби  рій  ангелів  білих
несе  супокій.

Зоря  за  зорею  злітає
з  пустинного  зводу  навік,
далеко  голосить  й  змовкає
у  горах  потік.

І  в  мріях,  повитих  журбою,
пливу  я  в  знемозі  ночей  –  
і  в  спогадах  дальніх  лиш  двоє
пестливих  очей.
***
(варіант)
Блиск  місяця  сяйним  розливом
безлюдну  освітлює    путь  –
як  тіні,  схилившись  журливо,
лиш  верби  край  неї  ростуть.

Дух  свіжий  із  нив  занімілих
притишує  пал  вогняний  –
немовби  сонм  ангелів  білих
несе  золотий  супокій.

Зоря  за  зорею  злітає
з  пустинного  зводу  навік,
замовкла  душа:  лиш  співає
у  горах  шумливий  потік.

І  в  мріях,  повитих  пітьмою,
пливу  я  в  знемозі  ночей  –  
і  в  спогадах  дальніх  лиш  двоє
пестливих  промінних  очей.

Димчо  Дебелянов  
Лунен  блясък

На  лунния  блясък  вълните
заливат  безлюдния  път  -
край  него  под  бреме  превити
върбите  стърчат.

Лъх  ведър  нивята  заспали
Облъхва  след  огнений  зной  -
то  сякаш  рой  ангели  бяли
разливат  покой.

Звезда  към  звездата  полита
от  свода  пустинно-дълбок  -
далеко  ридае  и  глъхне
планински  поток.

И  в  блянове  смътни  увлечен,
аз  плувам  с  безсилни  лъчи  -
и  милват  ме  в  спомен  далечен
две  тихи  очи.
***
(вариант)  
Над  лунния  блясък  вълните
заливат  пустинния  път  -
кат  сенки  печални  върбите
безмълвни  край  него  стърчат.  

Лъх  ведър  нивята  заспали
облъхва  след  огнений  зной  -
то  сякаш  сонм  ангели  бяли
преливат  ги  с  златен  покой.  

Звезда  към  земята  полита
от  свода  бездънно  дълбок,
душата  се  вслушва:  долита
глух  шум  от  планински  поток.

И  в  блянове  тъмни  увлечен,
аз  плувам  в  безсилни  лъчи,
милуван  от  спомен  далечен
за  две  лъчезарни  очи...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496202
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.05.2014

Яна Язова, Маска

У  юності  моїй  при  ніжній  ласці  
у  посмішці  губи  стогнанням  відкрило;
душа  так  гримасу  свою  полюбила  –
були  всі  відриті  –  лиш  я  була  в  масці.

Чисті  зіниці  –  нікому  не  збагнути
давно  там  зрощену  отруту  зміїну;
спить  моя  злоба  –  від  неї  не  загину  –
і  дні  оті  минулі  не  можу  вернути.

Я  кожну  ніч  маску  свою  обновляю,
лице  щоб  під  нею  від  страху  ховати,
і  спогади  тайно  у  серці  тримати  –
а  хто  я  тепер  є  –  і  сама  не  знаю.

Думаю:  в  могилу  мене  старість  пхає  –
чи  прийде  смерть  по  дух  мій  безпорадний?
І  коли  в  путь  візьме  нас  час  нещадний  –
під  маскою  смерті  кого  він  впізнає?

Яна  Язова  
Маска

На  първа  младост  при  нежната  ласка
на  устни  ми  стонът  в  усмивка  избликна;
душата  ми  свойта  гримаса  обикна  —
всред  всички  открити  —  аз  ходех  със  маска.
 
Чисти  зениците  —  в  тях  никой  не  зърна
отдавна  закърмена  змийска  отрова;
спи  ми  и  злобата  —  не  ще  ми  отровя  —
и  дните  си  минали  не  мога  да  върна.
 
Но  всяка  нощ  нова  си  маска  чертая,
и  денем  под  нея  от  страх  се  прикривам,
и  спомена  тайно  в  сърце  си  заривам  —
и  вече  коя  съм  —  самичка  незная.
 
И  мисля:  към  гроба  ме  старост  затласка  —
на  моя  дух  грохнал  дойде  ли  смъртта?
Когато  за  път  ще  ме  вземе  и  тя  —
кого  ще  намери  под  смъртната  маска?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494025
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.04.2014

Христо Смірненські, Гладіатор

Спокійно  він  став  на  широкій  арені,
піднята  його  голова  –
там  натовпу    гомін  і  шум  безперервні,
літають  неясні  слова.

Наліво  від  входу  в  туніці  сріблистій
маленька  рабиня  стоїть
і  факели  в  кучері  їй  золотисті
продовжують  золото  лить.

Мечем  він    у  щит  ударяє  трикратно,
відлуння    у  даль  дзеленчить,
і  натовп  –  весь  ситий,  багатий,  ошатний,  –
ще  дужче  довкола  кричить.

Та  дивно  –  в  відвазі,  що  їх  охопила,
стоїть  гурт  рабів  молодих,
щити  поскидали  і  руки  схрестили
на  бронзових  грудях  своїх:

«О,  п’яні,  розпусні  патриції,  знову
бажаєте  смерть  споглядать?
Ті  іскряні  факели  в  вечір  чудовий
для  диких  захоплень  горять?

Безумці!  Сталеві  усі  мої  м’язи,
я  кров’ю  меча  гартував,
тому-то  арену  оцю  ще  ні  разу
поборений  не  покидав.

Братів  я  пронизував.  Знову  і  знову!
О,  жертви,  безмірний  їх  стрій!
Сьогодні  ж  увечері  будьте  готові  –
я  вас  викликаю  на  бій...»

В  страху  непомірнім,  в  тривозі  великій,
патриції  стали  втікать,
підняв    він  меча  і  накинулась  з  криком
на  них  гладіаторів  рать.

Розгублена  варта  з  прокляттям    спиняє
розбурхану  хвилю  рабів,
і  жовтий  пісок  в  ту  ж  хвилину  вкриває
шарлаховий  крові  розлив.

І  перші,    хто  кинувсь  і  хто  заступає,
із  серцем  пробитим  впадуть;
по  трупах  із  ревом  юрба  пролітає,
шалено  пробивши  свій  путь.

І  тільки  рабиня  стоїть  з  білим  ликом  –
лиш  крові  краплини  злились
на  край  білосніжної  в  неї  туніки,  –
та  очі  опущені  вниз.

А  з  міста  на  помсту  жорстоку,  сувору,
ватагу  виводить  Спартак  
і  бурно  несеться  крізь  ніч  яснозору:
«Брати,  піднімайтесь  ось  так!»

Христо  Смирненски  
Гладиатор

Спокоен  той  спря  сред  арената  ширна,
спокоен  изправи  глава  -
гърми  там  тълпата  и  глъчка  неспирна
отронва  неясни  слова.

Отляво  до  входа,  в  сребриста  туника,
робинята  малка  стои;
по  златните  къдрици  факлите  бликат
игриви,  златисти  струи.

Удари  той  с  меча  трикратно  по  щита,
ехото  далеч  прозвъни,
и  ето:  тълпата,  охолна  и  сита,
крещи  пак  от  всички  страни.

Но  странно:  от  дързост  незнайна  обзети,
край  него  се  роби  тълпят,
захвърля  той  щита  и  скръства  ръцете
на  голата  бронзова  гръд:

 "О,  блудни,  пияни  патриции,  пак  ли
жадувахте  кърви  и  смърт?
И  тази  ли  вечер  разискрени  факли
за  диви  възторзи  горят?

Безумци!  Стоманен  е  всеки  мой  мускул
и  меча  ми  в  кръв  е  кален,
че  тая  арена  не  съм  я  напускал
от  никого  в  бой  победен.

Пронизвах  аз  братя.  Все  нови  и  нови!
О,  жертви,  без  име,  без  брой!
Но  таз  вечер  вие  бъдете  готови,
аз  вас  призовавам  на  бой..."

Сред  ужас  нечакан,  сред  паника  бурна,
патриции  хукнаха  в  миг,
а  вдигна  той  меча,  и  вихром  се  втурна
тълпа-  гладиаторска  с  вик.

Смутената  стража  изпречи  се  с  крясък
пред  буйната  робска  вълна;
и  мигом  обагри  се  жълтия  пясък
със  кървави  тъмни  петна.

Но  втурнал  се  първи,  той  първи  възпре  се,
простре  се  с  пронизана  гръд;
през  трупа  му  с  рев  се  тълпата  понесе,
пробила  си  шеметно  път.

И  само  робинята  спря  бледолика:
в  кръвта  му  намокри  едва
тя  края  на  своята  снежна  туника
и  тръгна,  привела  глава.

А  там  -  из  града,  за  разплата  желязна
тълпите  повел  бе  Спартак
и  бурно  ехтеше  в  нощта  златозвездна:
"На  крак,  братя  роби,  на  крак!"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493634
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2014

Дімчо Дебелянов, Усміхнулись хвилі

Усміхнулись  хвилі  в  берегах  зелених  –
під  милозвучний  дзвін  приходить    день    ясний  –
із  таємних  далей  голос  йде  до  мене...
 –  А  що    значить  сон  цей,  так  дивно  нечіткий?

Чи  не  з  того,  що  море  днів  моїх  буття
затихло  з  бурного    кипіння  в  темну  ніч,
з  гарячими  словами  в  світле  майбуття,
моя  кохана  мріє,  чи  не  твій  це  клич?

Невже  прийде  мені  моя  колишня  міць,
й  весною  квіти  знов  піднімуться  цвісти,
що  втратили  вночі  красу  прекрасних  лиць
під  злими  крилами  печалі  й  самоти?

Чи  вірю  я?  ...  Хвилі  в  берегах  зелених  –
під  милозвучний  дзвін  приходить    день    ясний  –
із  таємних  далей  голос  йде  до  мене...
 –  А  що    значить  сон  цей,  так  дивно  нечіткий?

Димчо  Дебелянов    
Усмихнати  вълни  

Усмихнати  вълни  край  цветни  брегове  -  
с  протяжно-сладък  звън  настъпя  златний  ден  –  
из  тайни  далнини  глас  нежен  ме  зове...  
-  Що  значи  този  сън,  тъй  странно  замъглен?  

Не  си  ли  това,  море  на  мойте  дни,  
утихнало  в  нощта  след  бурний  свой  кипеж,  
и  с  пламенни  слова  към  светли  бъднини,  
възлюбена  мечта,  не  ти  ли  ме  зовеш?  

Нима  ще  бликне  пак  в  гърди  предишна  мощ,  
ще  вдигнат  ли  чела  цветя  на  пролетта,  
отхранени  сред  мрак,  повехнали  сред  нощ,  
под  ледните  крила  на  скръб  и  самота?  

Да  вярвам  ли?...Вълни  край  цветни  брегове,  
с  протяжно-сладък  звън  настъпя  златний  ден.  
Из  тайни  далнини  глас  нежен  ме  зове...  
-  Що  значи  този  сън,  тъй  странно  замъглен?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493459
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.04.2014

Дімчо Дебелянов, З надією дерева всі стояли

З  надією  дерева  всі  стояли,
щоб  їх  промінням  сонце  освітило,
та  в  темну  ніч  у  небі  святкували
і  вранці  снігом  їх  гілки  схилило.

Замовкли  у  своїй  гіркій  зажурі
під  тягарем  одежи  снігової  –
бо  зрозуміли  в  марень  час  похмурий
безплідність  їх  надії  золотої.

Димчо  Дебелянов
И  все  с  надежда  бяха  дървесата

И  все  с  надежда  бяха  дървесата
лъчи  над  тях  ден  слънчев  да  пророни,
но  в  тъмна  нощ  бе  празник  в  небесата
и  сняг  обсипа  голите  им  клони.
 
Замлъкнаха  те,  в  горка  скръб  замрели,
под  бремето  на  новите  одежди  -
на  бляновете  в  сетний  час  съзрели
безплодьето  на  своите  надежди.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493458
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.04.2014

Дімчо Дебелянов, Розстань

Я  пам’ятаю  розстань  серед  поля  –
там  з  гордим  повновладдям  чорна  Тьма
з  усіх  країв  злих  світу  жартома
на  учту  кличе  вихори  сваволі.

Ось  з  півдня  суне  незчисленна  рать,
а  друга  з  півночі  в  ревінні  канонади,
і  серед  чорних  грізних  хмар  громади
злорадні  жаху  посмішки  горять.

Я  пам’ятаю  крик  –  слабкий,  в  зажурі,
безсильний  там,  де  тріумфує  гнів,
там  подорожній  смерті  чорний  зів,
ридаючи,  вже  бачить  серед  бурі.

І  може  буть  (згадаю  я  не  раз!),
що  буря  то  була  моєї  муки,
нависла  стоголова  і  сторука
над  світом  в  той  один  безумний  час.

Я  пам’ятаю  як  пройшло  горіння,
немов  пожежі  згаслої  зоря,
і  пам’ятаю  що  від  вівтаря
мого  не  залишилося  й  каміння.
_____________________

Тепер  пройшли  надії-мертвяки  –
врятований  –  в  пустинях  сніговійних
і  міць  моя,  і  весняні  вінки,
мені  вже  сняться  в  ночах  безнадійних.

Димчо  Дебелянов  
Кръстопът  

Аз  помня  кръстопът  в  поля  безбрежни,  
там  с  гордо  пълновластие  Нощта  
от  всички  зли  покраища  в  света  
на  пир  извика  вихрите  метежни.  

От  юг  потръгна  неброима  рат,  
от  север  друга  с  тътен  се  зададе  
и  пламнаха  сред  облачни  грамади  
усмивките  на  ужаса  злорад.  

Аз  помня  вик,  ту  сдавен,  ту  издигнат  
безсилно  сред  тържествения  рев,  
там  пътник  на  смъртта  пред  черний  зев  
ридаеше,  от  бурята  настигнат.  

И  може  би  (през  рани  спомням  аз!)  
то  беше  бурята  на  мойта  мъка,  
нависнала  стоглава  и  сторъка  
над  моя  свят  в  един  безумен  час.  

Аз  помня  как  утихна  нейний  пламък,  
като  заря  на  угасен  пожар,  
и  помня,  че  от  моя  скъп  олтар  
не  бе  остало  камък  върху  камък.  
 _____________________

Сега  понел  надежи-мъртвеци,  
спасен,  аз  бродя  из  пустини  снежни  
и  свойта  мощ  и  пролетни  венци  
сънувам  в  полунощи  безнадеждни.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493250
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.04.2014

Дімчо Дебелянов, Потік, що стогне у долині

Потік,  що  стогне  у  долині,
вкладає  спогад  в  кожний  звук  –
колись  удвох  ми  тут  із  нею
єднались  стиском  наших  рук.

Ішли  ми  тихо  і  тремтливо,
і  нас  п’янив  тут  дивний  чар,
бо  радість  перша  –дні  щасливі,
в  весну  ту  першу  –  перший  жар.

Та  на  устах  не  появились
слова,    сподівані  в  той  час,
і  хоч  так  близько  ми  тулились  –
були  далекі  водночас.

Димчо  Дебелянов    
Потокът  стене  в  долината

Потокът  стене  в  долината,
отеква  спомен  в  всеки  звук  -
тук  нявга  двамата  със  нея
пристъпвахме  един  до  друг.
 
Валеше  тихо,  едностайно,
но  нас  опил  бе  дивен  чар
пред  радост  първа  -  щастие  незнайно,
пред  първа  пролет  -  първи  жар.
 
Ала  на  устни  не  изгрея
с  години  чаканата  реч,
че  бяхме  близко  двама  с  нея
и  пак  безкрайно  надалеч.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493057
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.04.2014

Дімчо Дебелянов, Присвята

I
Це  тій,  що  в  темні  ночі  мовчазливі
як  привид    входить  в  тихий  мій  куток  –
життя  нового  в  жили  дасть  розливи,
душі  моїй  блаженства  дасть  ковток!

Це  тій,  що  буйно  в  серці  розцвітає,
зорею  освітляє  небокрай,
і  човен  мій  дбайливо  направляє
по  морю  щастя  в  світлий  дивний  край!

Це  тій,  що  схована  в  журбі  безкрайній,
коли  впаду,  подоланий  в  борні,
вночі  мою  могилу  знайде  тайно
і  там  заплаче  гірко  по  мені!...

II
Коли  цвіли  весною  вишні,
хмільним  від  запахів  я  був,
лежав  під  ними  –  вітер  втішний
пилок  з  квіток  на  мене  дув.

Тепер  вернувсь,  та  вже  витає
над  ними  смерті  сум  хисткий
і  вітер  не  пилок  стрясає,
а  жовті  зморщені  листки.

III
Твої  уста  з  солодкістю    малини,
о,  квітів  травня  ароматний  зов!
Блаженний  той,  хто  перший  раз  відчинить
уста  твої  –  малинову  любов!

Підсніжники  твоє  лице  вкривають,
посипані  брильянтами  роси...
Ах!    Той  щасливець  є,  хто  засинає    
вночі  обвитий  в  кучері  коси!..

IV
Сіло  сонце  золоте  за  гаєм,
Залишило  тишу  скрізь  німу;
Місяць  срібний  мовчки  розсіває
Світло-білі  промені  в  пітьму!

Ось  несе  вечірній  тихий  вітер
спокій  із  віддалених  країв,
тихо  шепчуть  молоденькі  віти
над  могилою  моєю  спів.

V
Збережу  його  я  –  першого  листа,
що  писав  для  тебе  –  променів  букет,
перш  ніж  осінь  серце  стисне  в  холодах!
Збережу  його  я  –  решту  моїх  днів
буду  все  читати  у  гірких  сльозах.

Напишу  тобі  я  –  перші  ті  слова,
що  мені  сказала,  вогняним  пером
на  стражденнім  серці  –  мій  порожній  храм  
і  в  житті  похмурім  –  непроглядна  ніч  –
лиш  вони  так  дивно  засіяють  там.

Схороню  я  –  мрію  першу  цю  мою,
що  родив  з-за  тебе  в  ночі  мовчазні!
Схороню  в  солодкій  самоті  нічній
в  потайному  місці  –  на  могилі  тій
посаджу  лиш  квіти  осені  сумні!..

Димчо  Дебелянов    
Посвещение  
I
На  таз,  кoято  в  нощи  мълчаливи
кат  призрак  свят  дохожда  в  моя  кът
и  нов  живот  ми  в  жилите  разлива
и  с  райска  сладост  пълни  ми  духът!
 
На  таз,  коя  вирее  ми  в  сърцето
и  кат  звездица  в  тъмний  мрак  сияй,
и  мойта  лодка  води  сред  морето
на  щастьето  към  светлий  хубав  край!
 
На  таз,  коя  зарита  в  скръб  безкрайна,
кога  в  борбата  падна  аз  сломен,
на  моят  гроб  ще  дойде  в  нощ  потайна
сълзици  да  пролее  зарад  мен!...

II
Когато  вишните  цъфтяха,
от  нежний  мирис  упоен,
под  тях  почивах  и  ветрецът
прах  цветен  сипеше  над  мен.
 
Днес  пак  отидох,  но  крила  си
над  тях  простряла  бе  смъртта
и  не  с  прах  вятрът  ме  поръси,
а  с  жълти  сгърчени  листа.

III
Малинен  дъх  разпръскват  твойте  устни,
о,  сладък  дъх  на  майските  цветя!
И  преблажен  е,  който  пръв  откъсне
от  тях  малината  на  любовта!
 
Кокичета  страните  ти  покриват,
посипани  с  брилянтена  роса...
Ах!  Кой  щастливец  нощем  ще  обвиват
къдриците  на  твоята  коса!...

IV
Скри  се  златно  слънце  зад  горите,
вредом  легна  мъртва  тишина;
месец  бледен  мълком  в  мрачините
си  светлика  сребърен  пръсна!
 
И  ей,  тих  вечерник  се  зададе
отдалеко,  жаден  за  покой  -
тихо  шепнат  вейчиците  млади
и  се  свеждат  върху  гробът  мой.

V
Аз  ще  го  запазя  -  първото  писмо,
що  за  тебе  писах  -  китка  от  лъчи,
преди  ощ  сърце  ми  есен  да  смрази!
Аз  ще  го  запазя  -  всеки  ден  и  час
ще  го  препрочитам  с  горестни  сълзи.
 
Аз  ще  ги  напиша  -  първите  слова,
що  ми  ти  продума,  с  огнено  перо
връз  сърцето  страдно  -  пуст  безмълвен  храм  -
и  в  живота  мрачен  -  непрогледна  нощ  -
само  те  щат  дивно  да  сияят  там.
 
Аз  ще  я  погреба  -  първата  мечта,
зарад  теб  родена  в  мълчалива  нощ!
Аз  ще  я  погреба  в  сладка  самота
във  незнайно  кътче  и  връз  нейни  гроб
ще  посея  тъжни  есенни  цветя!...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492797
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.04.2014

Дімчо Дебелянов, Сон

Для  мене  снився  сон  –  о,  сни  невірні!
над  прірвою,  у  мороці  густім
стояли  ми;  в  глибинах  непомірних
котились  хвилі  з  гуркотом  глухим.  

Для  мене  ти  –  щоб  ніч  мою  розсіять,
та  темна  ніч  була  в  моїй  душі,
передчуття  страшні  в  ній  без  надії
даремно  намагався  заглушить.

Умить  покров  із  жаху  і  тривоги
закрив,  як  мла,  печальний  погляд  мій  
і  я  упав  –  від  сильної  знемоги
не  втримався  на  скелі  кам’яній.

Останній  крик  прорізав  тишу  лихом  –
я  в  прірву  падав  –  жить  була  жага,
а  ти  злорадним  сатанинським  сміхом
лиш  пирхнула,  зігнувшись  як  дуга!

Димчо  Дебелянов  
Сън

Сънувах  сън  -  о,  сънища  неверни!  -
Над  бездна,  в  непрогледни  мрачини
стояхме;  в  дълбините  неизмерни
с  глух  ропот  се  премятаха  вълни.

До  мен  бе  ти,  що  мойта  нощ  разсея,
но  с  нощ  бе  пълна  моята  душа,
и  страшните  предчувствия  във  нея
напразно  се  стремях  да  заглуша.

В  миг  булото  на  ужас  и  тревога
печалния  ми  поглед  замъгли
и  паднах  аз  в  най-горка  изнемога,
подхлъзнах  се  от  мокрите  скали.

Предсмъртен  вик  процепи  тишината  -
аз  паднах  в  бездни,  -  свяст  ми  се  зави,
и  ти,  с  злорадний  смях  на  Сатаната,
изкиска  се  и  гърбом  се  изви!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492587
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.04.2014

Дімчо Дебелянов, Турбота

Прокинуся  –  день  заглядає  від  порога,
солодких  снів  нічних  прогнав  останній  знак.
Що  нині  жде  мене  –  розгром  чи  перемога?
Не  знаю  чи  чекаєш  ти,  а  чи  не  так?

З  похиленим  чолом  стоїш  ти  тут  отак,
і  косу  срібну  переплутала  знемога,
у  погляді  твоїм  блищать  неспокій,  страх.
Іду  –  за  мною  йдеш  з  блідим  лицем  тривоги.

Я  вранці  збуджений  твій  подих  відчував,
коли  я  мав  підйом,  коли  було  й  падіння;
скажи  –  за  захватом    я  гіркість  випивав,

і  скільки  тих  божеств  без  ясного  проміння
у  серці  страдному  нероджені  вже  мруть,
моя  Турбото,  йдеш  зі  мною  в  дальню  путь!

Димчо  Дебелянов  
Грижа

Пробуждам  се  -  денят  в  прозорците  ми  гледа,  
на  сладосънна  нощ  прогонил  сетний  знак.  
Днес  що  ме  чака  вън  -  разгром  или  победа?  -  
Не  знам,  но  ти,  нали,  но  ти  ме  чакаш  пак?  

С  оборено  чело  стоиш  на  моя  праг,  
прошарени  коси  разпуснала  в  безреда,  
проблясва  в  твоя  взор  тревожен  полузрак.  
Излизам  -  и  по  мен  ти  тръгваш  смъртно-бледа.  

Покрусен  в  ранина  аз  сещам  твоя  дих  
при  всеки  смел  подем,  при  всякое  падение;  
кажи,  след  кой  възторг  горчилки  аз  не  пих,  

и  колко  божества  измряха  неродени  
на  страдното  сърце  в  най-пазения  кът,  
о,  Грижа,  спътнице  в  нерад  и  стръмен  път!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492362
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.04.2014

Дімчо Дебелянов, Чорна пісня

Помираю  й  зі  світлом  роджуся  –
різнолика,  безладна  душа,
те,  над  чим  цілий  день  я  труджуся,
буду  злісно  трощить  по  ночах.

Лиш  покличу  дні  світло-смиренні  –
бурі  з  моря  вже  силу  беруть,
а  шукаю  я  бурю  –  край  мене
усі  крики  і  гомін  замруть.

Про  зорю  вогнесяючу  мрію  –
на  очах  маю  лиш  сліпоту,
навесні  мов  на  осінь  марнію,  
восени  мов  весною  цвіту.

У  байдужості  час  пропливає,
гасне  там  непрожите  життя,
і  розвіяний  плач  мій  вмирає
над  пустелею  без  укриття.

Димчо  Дебелянов  
Черна  песен

Аз  умирам  и  светло  се  раждам  -  
разнолика,  нестройна  душа,  
през  деня  неуморно  изграждам,  
през  нощта  без  пощада  руша.

Призова  ли  дни  светло-смирени,
гръмват  бури  над  тъмно  море,  
а  подиря  ли  буря  -  край  мене  
всеки  вопъл  и  ропот  замре.  

За  зора  огнеструйна  копнея,
а  слепи  ме  с  очите  си  тя,  
в  пролетта  като  в  есен  аз  крея,  
в  есента  като  в  пролет  цъфтя.

На  безстрастното  време  в  неспира
гасне  мълком  живот  неживян,  
и  плачът  ми  за  пристан  умира  
низ  велика  пустиня  развян.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492305
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.04.2014

Дімчо Дебелянов, Сонет

Прийди  і  дай  для  мене  радість  ясну,
проміння  лий  у  хмуру  ніч  мені,
прийди,  бо  я  самотній  в  горі  гасну,
в  неволі  золоті  втрачаю  дні.

Відкрию  я  тобі  всі  темні  тайни,
крізь  ночі  зоряні  чекатиму  я  сам.
Єдина  ти  у  всесвіті  безкрайнім  –
немов  весталка  освітляє  храм.

Розсій  же  долі  смуток  невимовний,
усміхнена  й  від  щастя,  й  від  біди,
вінок  з  пісень  сплету  тобі  коштовний.

О,  чарівне  дитя,  дитя  безгрішне,
дивись,  відходить  травень  назавжди
і  в’яне  вже  троянда  безутішно.

Димчо  Дебелянов  
Сонет

Ела  и  дай  ми  свойта  радост  ясна,
лъчи  обилни  в  мрачна  нощ  пръсни,
ела,  в  нерадост  аз  самотен  гасна,
в  неволя  губя  свойте  златни  дни.

Аз  ще  открия  тъмните  си  тайни,
през  звездни  нощи  ще  те  чакам  сам.
Една  ще  си  в  вселената  безкрайна,
като  весталка  в  светъл,  хубав  храм.

Разсей  скръбта  на  тъмна  орисия,
усмихната  и  в  радост  и  в  беда,
най-скъп  венец  от  песни  ще  ти  свия.

О,  хубаво  дете,  дете  безгрешно,
виж,  вече  май  отлита  навсегда,
а  розата  увяхва  безутешно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492014
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.04.2014

Дімчо Дебелянов, Троянди

Зловісні  тіні  на  сумних  дорогах
зійшли,  звільнивши  променисту  путь  –
і  день  за  днем,  у  світлих  перемогах
припливи  щастя  хвилею  ростуть.

Криштальне  небо  нашої  любові,
я  знаю,  грізним  бурям  не  закрить,
в  моєму  серці  промені  святкові
зуміли  всі  куточки  освітить.

В  садах  весна  так  радісно  буяє  –
мороз  і  сніг  хіба  її  зведуть?
Воскрес  мій  день  і  ніч  уже  згасає,
й  троянди  все  цвітуть,  цвітуть,  цвітуть.

Димчо  Дебелянов
Рози

Злокобни  сенки  в  пътища  неради,
отминати,  далеч  остават  те  -
и  ден  из  ден,  с  по-светли  изненади
на  щастието  приливът  расте.

Кристалното  небе  на  любовта  ни,
знам,  няма  бурята  да  помрачи
и  кът  един  дори  не  ще  остане
в  сърце  ми,  непрепълнен  със  лъчи.

В  градини  пролет  радостна  полъхна  -
слана  и  преспи  ли  ще  ги  смутят?  
Възкръсна  моя  ден,  нощта  издъхна
и  розите  цъфтят,  цъфтят,  цъфтят.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491872
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.04.2014

Дімчо Дебелянов, Спогади

I
Було  недавно:  в  мить  ясну
примарний  сон  мене  збудив  –
й  неначе  тисячі  віків
пройшли  з  тих  пір  –  так  час  летів.

З  зігрітим  радістю  лицем
чув  зов  в  майбутні  світлі  дні
і  від  незнаних  берегів
я  бачив  хвилі  вдалині.

Життя  розкрило  молоде
красу  нетлінності  мені,
покрите  розсипом  перлин
в  проміннях  сонця  навесні.

Я  знав  –  мене  там  радість  зве,
і  я  стояв  слабкий,  німий,
скував  і  думку,  і  язик
невільний    страх  і  сум  нічний.

Було  недавно:  в  мить  ясну
примарний  сон  мене  збудив  –
й  неначе  тисячі  віків
пройшли  з  тих  пір  –  так  час  летів.

II
Родились  в  тузі  –  тужні  мруть
і  сподівання,  й  сила  віри  –
о,  дні,  де  скінчиться  наш  путь
в  борні  безумства  і  зневіри?

Вогонь  в  душі  моїй  погас,
я  над  безоднею  схилився,
красі  весни  приходить  час,
весняна,  світла  прийде  пісня!

Ридають  спогади  в  душі,
о,  плач  це  ангелів  неспинний,
і  травень  дивний  вже  спішить  
з  його  потоком  швидкопінним!

Родились  в  тузі  –  тужні  мруть
і  сподівання,  й  сила  віри  –
о,  дні,  де  скінчиться  ваш  путь
в  борні  безумства  і  зневіри?

Димчо  Дебелянов  
Спомени
I
Не  бе  отдавна:  в  златен  миг
от  тежък  сън  се  сепнах  аз  -
а  сякаш  бездни-векове
изминали  са  оттогаз.

С  огрян  от  радост  ведър  лик
чух  зов  към  светли  бъднини
и  край  незнайни  брегове
съзрях  притихнали  вълни.

Пред  мен  животът  млад  разкри
нетленната  си  красота,
поръсен  с  бисерни  зари
от  слънцето  на  пролетта.

Аз  знаех  -  радост  ме  зове
и  пак  и  слаб,  и  ням  стоях,
с  вковани  мисъл  и  език
от  тъмен  смут,  неволен  страх.

Не  бе  оттдавна:  в  златен  миг
от  тежък  сън  се  сепнах  аз  -
и  сякаш  бездни-векове
изминали  са  оттогаз.

II
В  тъги  родени,  тъжни  мрат
и  упования,  и  вяра  -
о,  дни,  де  свършва  наший  път,
де  тъй  в  безумна  изпревара?

В  душа  ми  пламък  не  оста,
над  бездна  пак  стоя  надвесен,
а  как  бе  дивна  пролетта,
как  светла  -  пролетната  песен!

В  душа  ми  споменът  ридай
о,  плач  на  ангелите  пленни,
а  как  бе  дивен  китни  май
с  потока  негов  бистропенни!

В  тъги  родени,  тъжно  мрат
и  упования,  и  вяра  -
о,  дни,  де  свършва  ваший  път,
де  тъй  в  безумна  изпревара?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491870
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.04.2014

Євгенія Янішчиць, Калина зими

Полум’ям    ясним  в  душі  обпалила.
Полум’ям  білим  взяла  з  небуття.
...  Ой  закипає  зимою  калина,
Грона  її  –  як  надія  життя.

Ягідка  пізня  привабливо-люба.
Травня  фата  відійшла  по  весні.
Ясно-червоні  з  пухлинкою  губи
Світяться  тихо-щасливо  крізь  сніг.

Де  я  сьогодні  піду  без  упину,
Щоб  невгамовній  душі  догодить?
Світло  покличу  подружку-калину  –
Сумом  моїм  хай  на  мене  зорить.

Білопушисті  піднесені  брови.
Час  завмирання.  І  час  відкриття.
Доля  моя  –  ніби  гроно  любові
Б’ється  над  спокоєм  гілки  життя.

Яўгенія  Янішчыц  
Каліна  зімы

Полымем  зыркім  душу  апаліла.
Полымем  белым  ўзняло  з  небыцця.
...Ой  жа  зімой  закіпае  каліна,
Гронка  яе  —  як  надзея  жыцця.

Позняя  ягадка  позняй  спакусы.
Вэлюм  маёвы  растаў  па  вясне.
Запунсавела-прыпухлыя  вусны
Свецяцца  ціха-шчасліва  праз  снег.

Выберу  сёння  якую  вандроўку,
Каб  неўталоннай  душы  дагадзіць?
Светла  аклікну  каліну-сяброўку  —
Сумам  маім  на  мяне  паглядзіць.

Белапушыстыя  ўскінуты  бровы.
Час  замірання.  I  час  адкрыцця.
Доля  мая  —  нібы  гронка  любові
Б'ецца  над  сцішанай  голькай  жыцця.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491629
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.04.2014

Тетяна Дем’янова, Перекладачам присвячується

Переклади  
мене.
Переведи
душі  порив  в  твої  далекі  ширі
крізь  слів  містки,
по  кладочках  довіри,
понад  імлою  забуття  ріки.
Переклади  
мене.
Вогонь  зроди  
і  освяти  –  бо  робиш  добрі  дії  –
любові  спів,
підкинь  мої  надії
у  синь  небес  –  як  білих  голубів.
Переклади  
мене.
Не  обійди
багаття  почуттів,  дум,  одкровення.
Підсиль  вогонь,
роздуй  своїм  натхненням,
додай  таланту  іскрочку  твого.
Переклади  
мене.
І  не  суди  
за  жар  душі  –  мій  скарб  післяжиттєвий.
Скажи:  «Амінь!»
і  слово  дай  кінцеве,
що  збережеш  хоч  жменьку  –
на  спомин.  

Таццяна    Дзям'янава  
Перакладчыкам  прысвячаецца

Перакладзі  
мяне.
Перавядзі
душу  маю  на  свой  высокі  бераг
праз  слоў  масткі  
па  кладачках  даверу
па-над  імглой  забыўнасці-ракі.
Перакладзі  
мяне.
Агонь  звядзі  –
і  асвяці  –  па  праву  дабрадзея  –
маю  любоў
і  ўскінь  мае  надзеі
у  сінь  нябёс  –  як  белых  галубоў.
Перакладзі  
мяне.
Не  абыйдзі
касцёр  пачуццяў,  думак,  летуценняў.
Падкінь  шчапы,  
раздзьмі  сваім  натхненнем,  
дадаўшы  іскру  таленту  твайго.
Перакладзі  
мяне.
Ды  не  судзі
за  вугалькі  –  мой  скарб  пасляжыццёвы.
Скажы:  "Амін!"
і  дай  нябожы  слова:  
что  зберажэш  хоць  жменьку  –
на  ўспамін.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491469
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.04.2014

Пейо Яворов, Демон

Я  є  вихор  і  імла,
владика  царства  без  межі;
я  маю  крила  від  орла,
орла  кігті  як  ножі.
Я  є  вихор  і  імла,  
порив  і  час  мені  чужі,
не  знає  цілі  мій  політ.
Я  –  вогонь  і  лід.

А  ти  ляклива  голубиця.
Мене  боїшся  ти  дарма,
бо  будеш  ти  з  орлом  самим,  з  орлом  орлиця.
Той  день  благословиш  сама.

Я  всюдисущий  –  втрачену  підняв
тебе;  могутній,  темний  обійняв.
У  край  далекий  віднесу  –
за  обрій  найсміліших  мрій.
Високо  в  небо  піднесу  
в  самотності  твоїй,
щоб  ти  під  зорями  була,
бо  дух  мій  –  дух  орла.
Я  проживаю  там.
Але  я  сам...

Хай  буде  спека,  буде  лід!
В  підземнім  полум’ї  горів,
але  ніколи  не  згорів.
Без  цілі,  без  путі  політ!
В  надземнім  холоді  літав,
але  ніколи  не  змерзав.

Дарма,  ляклива  голубице,
мене  боїшся  ти,  дарма  –  
бо  будеш  ти  з  орлом  міцним,  з  орлом  орлиця...
Той  день  благословиш  сама.

Я  маю  кігті  як  в  орла,
і  жар,  і  лід  –  щоб  ти  була
у  ярій  гостроті.
Далеко...  і  високо...  там,
де  завжди  проживаю  сам,
другиня  в  гордій  самоті,
ти  станеш  льодом  у  вогні,
згориш  в  безмежжі  льодянім.

Моїми  кігтями  орла    
твоя  пробита  плоть,
я  теж  візьму  твій  дух...
Далеко  від  землі,  де  легко  прах  збороть,
де  зоряна  імла,  –
гострий  зір  і  слух  –
вогнем  горітиме  вся  плоть,
а  льодом  буде  дух!

І  гірко  будеш  ти  ридать,
і  проклянеш  народження  весну:
земля  і  небо  закричать,
почувши  скаргу  навісну.

І  нам  обом  настане  час  –
там  буде  наш  подружній  путь,
для  мого  дикого  безумства  час,
твого  короткого  блаженства  путь!

І  взявши  в  кігті,  я  відтак
з  тобою  вгору  полечу;
як  буря  силою  своєю
кружляє  лист  і  я  отак
тобою  буйно  заверчу    
між  небесами  і  землею.

А  те,  що  я  чекаю  сам,
тобі  все  найщедріш  віддам:
в  нестямі  світовій,  в  хмелю,
блаженством  вічним  смерті  наділю.

Знов  розгорну  я  два  крила,
без  путі,  в  пориві  мій  політ,
вихор  і  імла,
кігті  хижака  –  жар  і  лід...
Знов  розгорну  я  два  крила
І  понесе  печалі  плин,
вихор  і  імла,
про  тебе  спогад  лиш  один.

Дарма,  ляклива  голубице,
Мене  боїшся  ти,  дарма  –  
Бо  будеш  ти,  хоч  мить  одну,  з  орлом  міцним,  з  орлом  орлиця...
Той  день  благословиш  сама!

Пейо  Яворов  
Демон

Аз  съм  вихър  и  мъгла,
владея  царство  без  предел:
че  имам  орлови  крила
и  ноктете  на  орел.
Аз  съм  вихър  и  мъгла:
не  зная  време,  нито  цел
в  размах,  пориви  и  стремеж.
Аз  съм  зной  и  скреж.

А  ти  си  плаха  гълъбица.
Напразно  се  боиш  от  мен.
Ще  бъдеш  ти,  с  орел  самин,  с  орел  орлица.
И  благослови  тоя  ден.

Изгубена  те  найдох  —  вездесъщ,
и  те  обгърнах,  тъмен  и  могъщ.
Далеко  ще  те  отнеса:
отвъд  най-смелата  мечта.
Високо  ще  те  изнеса
на  горда  самота
в  призвездния  предел.
Духът  ми  е  орел.
И  аз  живея  там.
Но  аз  съм  сам…

Да  бъда  зной,  да  бъда  скреж!
В  подземни  пламъци  горях
и  нивга  никого  не  сгрях.
Без  цел  размах,  без  път  стремеж!
В  свръхземен  студ  се  вкамених
и  никого  не  разхладих.

Напразно,  плаха  гълъбица,
напразно  се  боиш  от  мен.
Ще  бъдеш  ти,  с  орел  могъщ,  с  орел  орлица…
И  благослови  тоя  ден.

Аз  имам  орлови  нокте:
и  жар  и  лед  —  това  са  те  
в  ярка  острота.
Далеко…  и  високо…  там,
където  аз  живея  сам,
другарка  в  будна  самота,
ти  в  пламък  ще  се  вледениш,
под  кървав  студ  ще  изгориш.

Че  с  ноктете  на  орел,
пронизал  тая  плът,
ще  досегна  твоя  дух…
Далеко  от  света,  високо  над  прахът,
в  призвездния  предел,  —
зрение  и  слух  —
ще  бъде  в  огън  тая  плът,
а  лед  ще  бъде  твоя  дух!

И  горко  ще  ридаеш  ти,
ще  прокълнеш  рождения  си  час:
земята  и  небето  ще  кънти
от  твоя  стон,  от  твоя  глас.

Тогаз  ще  дойде  и  часът
за  нашия  задружен  път:
на  моето  безумие  часът,
за  твоето  блаженство  кратък  път!

И  грабнал  те  в  ноктете  си  тогаз,
с  тебе  лих  ще  полетя;
и  както  бурята  премята
заграбен  лист,  така  и  аз
бясно  ще  те  завъртя
между  небето  и  земята.

Онуй,  което  чакам  сам,
най  щедро  тебе  ще  го  дам:
в  пиянство,  в  шемет  над  света
блаженството  велико  на  смъртта.

И  ще  размахам  пак  крила
без  път,  в  пориви  и  стремеж,
вихър  и  мъгла,
с  нокте  на  хищник  —  зной  и  скреж…
И  ще  размахам  пак  крила,
понесъл  горестно  самин,
вихър  и  мъгла,
за  тебе  споменът  един.

Напразно,  плаха  гълъбица,
напразно  се  боиш  от  мен.
Ще  бъдеш  ти,  макар  за  миг,  с  орел  могъщ,
с  орел  орлица…
И  благослови  тоя  ден!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491193
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.04.2014

Генрі Лоньґфелоу, Пісня про Гаявату: 2. Чотири Вітри

«Муджеківісові  слава!»  –
Старці  й  воїни  кричали,
Як  вернувся  він  додому
З  Поясом  священним  Вомпум
З  краю,  де  Північний  Вітер,
З  царства  білого  Вабасо,
З  тих  земель,  де  Білий  Кролик.

Він  украв  той  Пояс  Вомпум,
Зняв  із  шиї  Міші-Мокви,
Із  Великого  Ведмедя,
Зі  страховища  гірського,
Поки  спав  той,  товстотілий,
На  стрімкій  гірській  вершині,
Наче  вкритий  мохом  камінь,  –
В  бурих,  сірих  плямах  моху.

Тихо  він  підкравсь  до  нього,
Так,  що  майже  доторкався
Кігтів  чудиська  червоних,
Так,  що  грів  гарячий  подих
Муджеківісові  руки,
Як  тягнув  він  Пояс  Вомпум
Через  вуха,  що  не  чули,
Через  очі,  що  заснули,
Через  довгий  ніс  і  ніздрі,
Через  чорні  мокрі  ніздрі,–
З  них  важке  сопіння  гріло
Муджеківісові  руки.  

А  тоді  підняв  дубину,
Крикнув  грізний  клич  до  бою
І  страшного  Міші-Мокву
В  осередок  лоба  вдарив,
Вдарив  просто  між  очима.

Сторопілий  від  удару,
Встав  гірський  Ведмідь  Великий,
Та  коліна  затрусились,  –
Він  заскиглив,  наче  жінка,
Захитавсь,  вперед  гойднувся
І  осів  на  задні  лапи;
А  могутній  Муджеківіс,
Стоячи  безстрашно  поруч,
Гучно  з  нього  насміхався,
Говорив  йому  глузливо:

«Чуй,  Ведмедю,  боягуз  ти!
Не  Сміливець,  як    вважаєш,
Бо  не  вив  би  і  не  скиглив,
Як  нещасна  квола  жінка!
Наші  племена  ворожі,
Ми  давно  уже  воюєм;
Нині  бачиш  –  ми  сильніші,
Тож  скоріш  зникай  у  лісі,
Тож  затаюйся  у  горах!
Бо  якби  мене  ти  здужав,
Я  б  тоді  й  не  застогнав  би,
Але  ти,  Ведмедю,  скиглиш
І  ганьбиш  свій  рід  скиглінням,
Як  нещасна  Шоґодайа,
Як  стара  ляклива  жінка!»

Знов  підняв  свою  дубину
Й  опустив  на  Міші-Мокву,
В  осередок  лоба  вдарив,  –
Череп  тріснув,  наче  крига,
Що  рибалка  трощить  взимку.
Так  загинув  Міші-Моква,
Цей  гірський  Ведмідь  Великий,
Жах  і  пострах  всіх  народів.

 «Муджеківісові  слава!»  –
Люди  голосно  кричали.
«Муджеківісові  слава!  
Вітром  Західним  хай  буде,
Від  сьогодні  і  навіки
Хай  верховну  владу  має  
Над  небесними  вітрами.
Вітер  Західний  тепер  він
Кабеюн  –  не  Муджеківіс!»

І  коли  став  Муджеківіс
Батьком  всіх  Вітрів  Небесних,–  
Вітер  Західний  собі  взяв,
Дітям  дав  своїм  всі  інші:
Вейбуну  дав  Східний  Вітер,
Дав  Південний    Шавондасі,
А  Північний  Вітер,  лютий,  –
Дав  Кабібоноцці  злому.

Був  прекрасним  юний  Вейбун,
Що  завжди  приносив  ранок,
Це  його  сріблясті  стріли
Тьму  з  долин  і  гір  тіснили;
Це  його  лице  палало
Сяйвом  ніжного  рум’янцю;
Зов  його  будив  оселі,
Кликав  оленя  й  мисливця.

Був  самотній  в  небі  Вейбун;
Хоч  йому  пташки  співали,
Хоч  йому  повітря  пахом  
В  лузі  квіти  наповняли,
Хоч  його  ліси  і  ріки
Піснею  стрічали  завжди,
Та  сумний  він  був  у  серці,
Бо  самотній  був  у  небі.

Якось  глянувши  на  землю
Вранці,  як  оселі  спали
І  туман  лежав  на  річці,
Мов  мара,  що  мре  від  сонця,
Він  побачив  там  дівчину,
Що  ішла  самотня  в  лузі,
Півники  й  ситняг  збирала
Понад  річкою  на  лузі.

Тож  тепер  дививсь  щоранку
Він  на  землю,  де  лиш  бачив
Два  озерця  –  сині  очі,
Що  на  нього  поглядали.
Покохав  він  ту  дівчину,
Що  бажала  теж  зустрітись,
Бо  були  самотні  двоє  –
На  землі  вона,  він  в  небі.

Він  до  неї  залицявся
Ніжно,  з  посмішкою  сонця,
Словом  звабним  залицявся,
І  зітханням,  і  піснями,
Тихим  шепотом  в  гіллячках,
Музикою  й  ароматом,
Поки  не  притис  до  серця;
У  пурпурні  шати  кутав,
Поки  не  зробив  зорею,
Що  на  грудях  тріпотіла;
І  тепер  у  небі  завжди
Видно,  як  вони  гуляють,
Вейбун  разом  з  Вейбун-Енунґ,
Вейбун  і  Зоря  Ранкова.

Ну,  а  злий  Кабібонокка
Жив  між  айсбергів  холодних,
В  вічних  сніжних  кучугурах,
В  царстві  білого  Вабасо,
В  землях  тих,  де  Білий  Кролик.
Це  його  рука  вбирала
Восени  в  багрець  дерева,
Лист  жовтила  й  червонила;
Це  був  він,  хто  ніс  сніжниці,
Дерся  крізь  ліси  зі  свистом,
Сковував  річки  й  озера,
Гнав  гагар,  чайок  на  південь,
Гнав  баклана  і  кроншнепа
В  гнізда  з  осоки  і  слані
В  теплім  царстві  Шавондасі.

Якось  злий  Кабібонокка
Вийшов  з  хижі  в  кучугурах,
Із  домівки  серед  криги,
І  засніжене  волосся
Простяглось    за  ним,  мов  річка,
Мов  зимова  чорна  річка,
Як  з  виттям  він  мчав  на  південь  
Над  замерзлою  землею.

Між  осок  і  очеретів
Він  побачив  Шинґебіса  –
Цей  нирок  тяг  низку  риби
По  замерзлих  багновищах,  –
Досі  ще  блукав  по  пустках,
Хоч  рідня  була  давно  вже
В  теплих  землях  Шавондасі.

Крикнув  злий  Кабібонокка:
«Хто  мене  тут  не  боїться?
Хто  в  моїх  тут  володіннях
В  час,  як  Вава  відлетіла,
В  час,  як  гуска  мчить  на  південь,
І  Шу-шу-ґа,  сіра  чапля,
Теж  давно  втекла  на  південь?
Я  в  його  вігвам  проникну,  –
Жар  у  вогнищі  задую!»

І  вночі  Кабібонокка
До  житла  підкравсь,  шалений,
Навалив  замети  снігу,
Вив  у  продуху  для  диму,
Люто  потрясав  жердини,
Ляскав  пологом  на  вході.
Шинґебіс  же  не  злякався,
Шинґебіс  не  турбувався;
Для  вогню  чотири  кряжі
Мав  для  місяців  зимових,
А  для  їжі  –  вдосталь  риби.
Біля  вогнища  вмостився,
Грівсь  безжурно,  їв,  сміявся,
І  співав:  «Кабібонокко,
Ти  мені  товариш  згубний!»

І  ввійшов  Кабібонокка;
Шинґебіс,  нирок  відважний,
Відчував  його  присутність,
Дихання  його  морозне,
Та  продовжував  співати,
І  не  перестав  сміятись,
Тільки  повернув  колоду,
Щоб  вогонь  горів  сильніше,
Щоб  летіли  в  продух  іскри.

З  лоба  у  Кабібонокки,
Із  засніженої  гриви,
Краплі  поту  вниз  спадали,
Попіл  ямками  вкривали,
Наче  з  покриття  хатини,
Мов  з  гілок  похилих  тсуги*,
Снігу  талого  краплини
Роблять  діри  в  кучугурах.

Та  знесилений  нарешті
Тою  спекою  і  сміхом,
Він  не  стерпів  спів  веселий,
Вискочив  крізь  лаз  вігваму,
Став  топтать  річки  й  озера,
Сніг  робити  там  твердішим,
Лід  робити  там  товстішим,
І  все  кликав  Шинґебіса  
На  двобій  до  нього  вийти,
Вийти  битись  без  одежі
На  замерзлому  болоті.

Вийшов  Шинґебіс  відважний,  –
Ніч  з  Північним  Вітром  бився,
На  болоті  без  одежі
Він  долав  Кабібонокку,  –
Аж  в  того  став  подих  тихшим,
Аж  морозний  стиск  став  слабшим,
Аж  хитнувсь,  назад  подався,
Битий,  знічений  вернувся
В  царство  білого  Вабасо,
До  земель,  де  Білий  Кролик.
Все  ще  чув  він  сміх  нестримний,
Чув  як  Шинґебіс  відважний
Все  співав:  «Кабібонокко,
Ти  мені  товариш  згубний!»

Шавондасі,  жирний  ледар,
Проживав  на  дальнім  півдні,
Де  мрійливе  сяйво  сонця,
Де  ласкаве  вічне  Літо.
Посилав  птахів  він  звідти,
Посилав  дрозда  Опечі
І  сіалію*  Овайсу,
Також  ластівочку  Шошо;
Дику  гуску  слав  на  північ,
Слав  тютюн  він,  слав  і  дині,
Й  винограду  сині  грона.
 
В  нього  з  люльки  дим,  пінявшись,
Сповнив  небо  млою,  мревом,
Сповнив  мрійністю  повітря,
Дав  для  вод  тремтливі  зблиски,
Грубі  пагорби  пригладив,
Літо  Бабине  навіяв
На  сумну  північну  землю,
В  хмурий    Місяць  Снігоступів.

Безтурботний  Шавондасі!
Та  в  житті  один  мав  смуток,
В  серці  мав  одну  скорботу.
Раз,  коли  дививсь  на  північ,
То  на  прерії  далекій
Він  побачив  одиноку
Дівчину  струнку,  високу,
Що  самотня  там  гуляла;
Був  на  ній  убір  зелений,
Коси,  наче  сонце,  сяли.

День  за  днем  дививсь  на  неї,
День  за  днем  зітхав  жадливо,
День  за  днем    палало  серце
Від  любові  і  пориву
До  тих  жовтих  кіс  дівчини.
Та  занадто  був  ледачий
Щоб  устати  й  залицятись.
Так!  Ледачий  і  повільний,
Щоб  її  наздоганяти;
Тож  лише  дививсь  на  неї,
Сидячи,  зітхав  з  жагою
За  дівчиною  із  прерій.

Якось,  глянувши  на  північ,
Він  побачив:  жовті  коси
Геть  змінились  –  стали  білі,
Наче  вкрились  білим  снігом.
«Брате  мій  з  земель  Північних,
З  царства  білого  Вабасо,
Із  земель,  де  Білий  Кролик!
Ти  украв  мою  дівчину,
Ти  прикрив  її  рукою,
Ти  зманив  мою  дівчину
Побрехеньками  про  Північ.

Так  нещасний  Шавондасі
Видиха́в  у  простір  кривду;
І  блукав  Південний  Вітер
В  преріях  з  жаги  зітханням,
Із  зітханням  Шавондасі,
Тож  повітря,  мов  сніжинки,
Будяковий  пух  наповнив,
І  дівчина  жовтокоса
Зникла  із  очей  навіки;
Більш  не  бачив  Шавондасі
Дівчину  золотокосу!

Безталанний  Шавондасі!
Не  на  жінку  задивлявсь  ти,
Не  по  дівчині  зітхав  ти,
Бо  була  то  лиш  кульбаба,
Що  на  неї  мрійним  Літом
Ти  дививсь  з  таким  бажанням
І  зітхав  по  ній  з  жагою;
І  ти  здув  її  навіки,
Здув  її  своїм  зітханням.
О,  сердешний  Шавондасі!

Так  роздав  Вітри  Чотири;
Муджеківіса  сини  там
Мали  місце  своє  в  небі,
Кожний  свій  куток  на  небі;
Вітер  Західний  для  себе
Взяв  могутній  Муджеківіс.

*Тсуга  –  вічнозелене  дерево  з  конусоподібною  кроною,  з  плескатою  хвоєю.
*Сіалія  –  синьопера  співоча  пташка  родини  дроздових.

Henry    Longfellow,  The  Song  of  Hiawatha:  
2.  The  Four  Winds

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490755
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2014

Наталія Арсеньєва, Коб не мати

Є  багато  в  житті  метушні,
є  багато  неправди  і  болю.
Від  дитинства  вже  –  серце  в  вогні,
від  дитинства  вже  –  кривди  нас  колють.

Ледве  витягнеш  руки  в  життя  –
все  не  хлібом,  камінням  нам  платить.
Не  дало  б  йому  ради  дитя,
коб  не  небо,  не  сонце,
не  мати.

Мати...  Мама...  як  скромно  звучить
оце  тепле  і  лагідне  слово,
тож  всі  жалі,  всі  жахи  вночі
перед  ним  схилять  голови  знову.

Мамо!  Скільки  ж  ти  раз  до  зорі
над  недужими  нами  сиділа,
нам  полегшень  давала  дари,
стерпле  тіло  устами  нам  гріла...

Скільки  сліз  загубила  ти  скрізь,
таких  чистих,  гарячих  і  щирих,
коли  доля  нас  гнала  кудись
від  тебе,  з  вітром  синім  у  вирій!

Мамо!  Люба!  Ти  лиш  не  кривдуйсь
на  нас,  птахів  неспинних,  крилатих:
із  ТВОЇМ  ім’ям  я  іду
в  світ,  СВОЇХ  годувати  пташаток!

Натальля  Арсеньнева    
Каб  ня  маці  

Шмат  на  сьцежках  людскіх  мітусьні,  
шмат  няпраўды  гаркое  і  болю.  
Ад  маленства  ўжо  –  сэрцы  ў  агні,  
ад  маленства  ўжо  –  крыўды  нас  колюць.  

Ледзьве  выцягнеш  рукі  ў  жыцьцё,  –  
ўсё  ня  хлебам,  каменьмі  нам  плаціць.  
Не  дало  б  яму  рады  дзіцё,  
каб  ня  неба,  ня  сонца,  
ня  маці.  

Маці...  Мама...  як  сьціпла  гучыць  
гэта  цёплае,  цёплае  слова,  
ды  ўсе  жалі,  ўсе  жахі  начы  
перад  ім  пахіляюць  галовы.  

Маці!  Колькі  ж  ты  раз  да  зары  
над  схварэлымі  намі  сядзела,  
сьцень  палёгкі  сачыла  ў  твары,  
грэла  вуснамі  сьцерплае  цела...  

Колькі  скрозь  пагубляла  ты  сьлёз,  
гэткіх  чыстых,  гарачых  і  шчырых,  
калі  гналі  нас  прага  і  лёс  
ад  цябе,  зь  ветрам  сінім  у  вырай!  

Мама!  Любая!  Ты  не  крыўдуй  
на  нас,  птушак  няспынных,  крылатых:  
із  ТВАІМ  я  імём  іду  
ў  сьвет,  СВАЕ  гадаваць  птушаняты!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489231
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.03.2014

Міхась Ковиль, Авель

Тільки  місяць  ясний  гляне
На  мене  крізь  ґрати  –
Бачу  вічне  я  змагання:
Каїн  коле  брата...

Бідний  Авель,  рідний  брате,
Долю  спільну  маєм:
Ти  життя  давно  вже  втратив,
Смерть  мене  чекає.

Що  ж,  змагання  так  змагання  –
Розламаю  ґрати,
Поки  сонце  з  неба  гляне,
Замордую  брата...

У  моїй  живе  він  хаті,
Все  моє  він  має...
Заколю,  спалю  багатство...
Хай  же  Каїн  знає.

Міхась  Кавыль    
Абель  

Толькі  месяц  ясны  гляне    
На  мяне  праз  краты  -    
Бачу  вечнае  змаганьне:    
Каін  коле  брата...    

Бедны  Абель‚  родны  браце‚    
Лёс  адзін  мы  маем:    
Ты  жыцьцё  даўно  ўжо  страціў‚    
Сьмерць  мяне  чакае.    

Што-ж?  Змаганьне  дык  змаганьне  -    
Разламаю  краты‚    
Покуль  сонца  з  неба  гляне‚    
Замардую  брата...    

У  маёй  жыве  ён  хаце‚    
Усё  маё  ён  мае...    
Закалю‚  спалю  багацьце...    
Каін    хай-жа  знае.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489230
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.03.2014

Тетяна Дем’янова Зима. Завії. Холоди

Зима.  Завії.  Холоди.
Камін  потріскує  поліном.
А  за  вікном  цвітуть  сади  
Предивним  морем  білопінним.

Струмує  світло  з-за  вікна,
Лягає  усміхом  на  лиця  –
І  тягне  бігти  ширина  –
Туди,  де  грудень  веселиться.

Туди,  де  вічність  до  весни,
Але  усюди  в’ються  мухи  –
Коли  свій  килим  чарівний
Збиває  пані  завірюха.

Трясе  подушку  снігову
На  ковдру  бархатну  пухову.
І,  не  присівши,  на  нову
Міняє  постіль  знову  й  знову.

Удень,  вночі  шукає,  де
Ретельно  вимести  подвір’я.
І  так  старається,  мете,
Що  аж  на  вії  ліпить  пір’я.

То  несподівано  бере
І  для  кущів  мудрує  кіски,
Чи  з  сонних  чорнених  дерев
Біленькі  зліплює  берізки.

Таццяна  Дзям'янава  
Зіма.  Завеі.  Халады

Зіма.  Завеі.  Халады.
Камін  патрэсквае  паленнем.
А  за  акном  цвітуць  сады
Дзівосным  морам  белапенным.
 
Святло  струменіцца  з-за  штор,
Кладзецца  ўсмешкаю  на  твары  –
І  цягне  бегчы  на  прастор  –
Туды,  дзе  снежань  гаспадарыць.
 
Туды,  дзе  вечнасць  да  вясны,
Але  паўсюль  уюцца  мухі  –
Калі  пярыны-дываны
Ўзбівае  пані  завіруха.
 
Падушкі  снежныя  трасе
Над  пышнай  коўдраю  пуховай.
І,  не  прысеўшы,  пакрысе
Мяняе  посцілкі  нанова.
 
І  ўдзень,  і  ўноч  шукае,  дзе
Зрабіць  чарговую  прыборку.
І  так  шчыруе,  так  мяце,
Што  аж  на  вейкі  лепіць  пёркі.
 
І  ўсё  імкнецца  неспадзеў
Кусточкам  вымудрыць  прычоскі
І  з  учарнелых  сонных  дрэў
Стварыць  бялюткія  бярозкі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488545
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.03.2014

Консуело Веласкес, Поцілуй міцно

Поцілуй,  поцілуй  міцно,
Наче  ця  ніч  є  остання,  остання  для  нас.
Поцілуй,  поцілуй  міцно,
Бо  я  боюсь,  що  втрачаю  тебе  у  цей  час.

Хочу  тебе  дуже  близько
Я  мати  і  бачить  себе  у  очах.
Думаю  завтра  можливо
Я  буду  в  далеких,
В  далеких  краях.

Consuelo  Velasquez  
Bésame  mucho  

Bésame,  bésame  mucho
como  si  fuera  esta  noche  la  última  vez
bésame,  bésame  mucho
que  tengo  miedo  perderte,  perderte  después

Quiero  tenerte  muy  cerca  
Mirarme  en  tus  ojos,  verte  junto  a  mi
piensa  que  tal  vez  mañana
Yo  ya  estaré  lejos
Muy  lejos  de  ti

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487996
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.03.2014

Генрі Лоньґфелоу, Пісня про Гаявату: 1. Люлька Миру

На  високі  Гори  Прерій,
На  Червону  Каменярню,
Ґітчі  Меніто  могутній,
Володар  Життя,  спустився.
Ставши  на  червоних  скелях,
Він  скликав  усі  народи,
Племена  людські  до  гурту.

Від  слідів  його  стікала
Річка  просто  в  сяйво  ранку
І  зникала  у  безодні
З  блиском  Ішкуди,  комети.
Дух,  схилившись  над  землею,
Позначив  на  лузі  пальцем
Путь  її  виткий  і  мовив:
«Мчи  дорогою  цією!»

Він  з  червоного  каміння
Виламав  кусок  рукою,
З  нього  висік  чашу  люльки,
Різьбленням  її  прикрасив;
З  очерету  біля  річки
Взяв  чубук  –  тростину  довгу
Із  зеленими  листками;
Люльку  він  набив  корою,
Із  червоних  верб  корою;
І  дихнув  на  ліс  сусідній
Так,  що  там  гілки  великі
Стали  тертися  й  горіти.
І  розпрямившись  на  горах,
Ґітчі  Меніто  могутній
Запалив  там  Люльку  Миру,
Як  сигнал  для  всіх  народів.

Дим  здіймався  плавно,  плавно
В  тихому  повітрі  ранку:
Спершу  темною  стягою,
Потім  –  щільна  синя  пара,
Потім  –  сніжно-біла  хмара,
Як  верхи  дерев  зимою;
І  все  вився,  вився,  вився,
Поки  не  торкнувся  неба,
І,  зламавшись  там  об  небо,
Скрізь  довкола  покотився.

Із  долини  Тавасента,
Із  Вайоміньґа  долини,
Із  гаїв  у  Таскалусі,
Від  далеких  Гір  Скелястих,
Від  озер,  річок  Північних
Всі  побачили  народи,
Як  піднявся  дим  далекий,
Дим  Паквана  Люльки  Миру.

І  Провісники  народів
Говорили:  «То  Паквана!
Димним  знаком    Люльки  Миру,
Що  зігнувсь,  як  прут  вербовий,
Як  рука,  що  всім  махає,
Ґітчі  Меніто  могутній
Племена  у  гурт  скликає,
Кличе  воїнів  на  раду».

Вздовж  річок  і  по  рівнинах
Йшли  всі  воїни  народів:
Йшли  Могавки  й  Делавери,
Йшли  і  Чокто,  і  Команчі,
Йшли  Шошони  й  Чорноногі,
Йшли  і  Пауни,  й  Омахо,
Йшли  Мандани  і  Дакоти,
Йшли  Гурони  і  Оджібве;
Воїни  зійшлися  разом
За  сигналом  Люльки  Миру
Там,  де  скельні  Гори  Прерій,
Де  Червона  Каменярня.

Всі  стояли  серед  лугу
У  спорядженні  та  в  зброї,
В  фарбах,  наче  лист  осінній,
В  фарбах,  наче  небо  вранці,
Дико  зиркавши  взаємно;
Лютий  виклик  на  обличчях,
Ворожда  в  серцях  одвічна,
І  ненависть  спадкоємна,
Помсти  прагнення  родове.

Ґітчі  Меніто  могутній,
Сотворитель  всіх  народів,
Оглядав  їх  співчутливо,
З  батька  жалем  і  любов’ю;
Поглядав  на  лють  і  сварку,
Як  на  сутичку  дитячу,
Як  на  ворожду  дитячу!

Звів  над  ними  праву  руку,
Щоб  здолати  вперту  вдачу,
Щоб  ослабити  завзяття
Правої  руки  снагою;
Мовив  голосом  величним,
Голосом  гучних  потоків,
Що  летять  в  бездонну  прірву,
Давши  їм  пересторогу:

«О  мої  нещасні  діти!
Слово  слухайте  розумне,
Слово  слухайте  пророче,
З  вуст  Володаря  і  Духа,
З  вуст  того,  хто  сотворив  вас!

Дав  я  землю  вам  для  ловів,
Дав  вам  води  для  рибальства,
Дав  ведмедя  і  бізона,
Дав  вам  оленя  й  козулю,
Дав  бобра  вам  і  казарку,
Болота  наповнив  птаством,
Ріки  рибою  наповнив;
Так  чого  ж  для  вас  бракує?
Чом  на  брата  брат  полює?

Я  стомивсь  від  ваших  сварок,
Від  кривавих  частих  воєн,
Від  моління  про  відплату,
Від  незгод  і  ворожнечі;
Ваша  сила  лиш  у  згоді,
А  загроза  –  у  незгоді;
Тож  у  мирі  будьте  далі,
Як  брати  живіть  сукупно.

Я  пришлю  до  вас  Пророка,
Визволителя  народів,
Хто  вести  вас  буде,  вчити,
Хто  страждати  буде  з  вами.
І  як  приймете  поради,
Будете  ви  процвітати,
А  як  ні  –  за  ваш  непослух
Доведеться  пропадати!

Вмийтесь  в  річці  перед  вами,
Змийте  фарбу  із  обличчя,
Змийте  з  пальців  плями  крові,
Закопайте  вашу  зброю,
Відколіть  червоний  камінь,
Люльки  Миру  вирізайте,
Рвіть  тростини,  що  за  вами,
Їх  прикрасьте  барвним  пір’ям,
Запаліть  Люльки  всі  разом,
Як  брати  живіть  віднині!»

Воїни  зі  шкіри  одяг
Разом  скинули  на  землю,
Разом  кинули  всю  зброю,
В  річку  поспіхом  пірнули,
Змили  фарбу  із  обличчя.
Вище  них  була  прозора
Річка,  що  від  стіп  стікала,  –
Від  Життя  Владаря  бігла.
А  від  них  вода  стікала
Вже  брудна  від  смуг  червоних,
Наче  змішана  із  кров’ю!

Вийшли  воїни  із  річки,
Ратну  фарбу  з  лиць  обмивши,
Біля  річки  закопали
В  землю  палиці,  всю  зброю.
Ґітчі  Меніто  могутній,
Дух  Великий,  сотворитель,
З  немічних  дітей  сміявся!

Мовчки  воїни  зі  скелі
Вирвали  червоний  камінь,
Люльки  Миру  змайстрували,
Вирвали  тростини  довгі,
Їх  убрали  барвним  пір’ям
І  направились  додому.
А  Життя  Володар  знявся
Крізь  розкритий  хмарний  полог,
Крізь  відкриті  двері  неба,
Розчинившись  перед  ними
В  димі,  що  його  обкутав,
У  Паквані  Люльки  Миру!

Henry    Longfellow,  The  Song  of  Hiawatha:  
1.  The  Peace-Pipe

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487747
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2014

Наталія Арсеньєва, Жовті всі клени

Жовті  всі  клени,  у  фарбах  осини,
Грона  криваві  в  гіллі  горобини,
Небо  синіє...  В  північні  години
Дощ  з  догоряючих  зір.

В  травах  пожовклих  –  ниток  не  злічити,
Людям  ніколи  більш  тонших  не  звити,
Айстр  у  саду  найостанніші  квіти  –
Осені  тоскний  убір.

Осінь  прибралася  в  сонце  й  калину,
В  золоті  –  листя,  нитки  –  у  перлинах,
З  ліри  її  витікає  невпинно
Струнний  глухий  перебір.

Душу  травмують  вловимі  ледь  звуки  –
І  самохіть  опускаються  руки,  –
Родять  у  серці  вони  жальні  муки,
Осені  пісню  плачу.

Родиться  пісня  і  в  вічність  спливає
Разом  з  листками,  що  клен  отрясає,
З  сонцем,  що  в  листях  дерев  догоряє,
В  перших  краплинах  дощу...

Натальля  Арсеньнева  
Жоўтыя  клёны

Жоўтыя  клёны,  у  фарбах  асіны,  
Гронкі  крывавыя  ў  вецьці  рабіны,  
Сіняе  неба...  Ў  начныя  часіны  
Дождж  з  дагараючых  зор.  
 
Ў  травах  пажоўклых  бліскучыя  ніці  —  
Людзям  ніколі  танчэйшых  ня  зьвіці,  
Астры  астатнія  ў  садзе  –  ня  рвіце:  
Восені  гэта  убор.  

Восень,  прыбраўшыся  ў  кроў  і  у  сонца,  
Ў  золата  –  лісьце,  ў  жамчуг  –  валаконцы,  
Зь  ліры  сваей  здабывае  бясконца  
Струнаў  глухі  перабор.  

Раняць  душу  ледзьве  чутныя  гукі  –  
Самі  сабой  апускаюцца  рукі,  –  
Родзяць  у  сэрцы  жальлівыя  згукі,  
Восені  песьню-жальбу.  

Родзіцца  песьня  і  ў  небыт  сплывае  
Разам  зь  лістамі,  што  клён  абтрасае,  
З  сонцам,  што  ў  чырвані  дрэў  дагарае,  
Зь  першаю  кропляй  дажджу...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486148
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.03.2014

Нарциза Жміховська, Дивна дівчина

Дивна  дівчина!  Казав  я:
Візьми  що  бажаєш  –
Квіти  в  одяг,  для  забави
Діаманти  маєш.

Засумуєш  –  на  потіху
Пісню  дам  красиву;
Хочеш  щастя  –  дам  я  серце
І  любов  правдиву.

Разом  все  оте  зібрала,
Все  перемішала
І  себе  в  пісні  на  людях
Мов  у  квіти  вбрала.

А  як  сльози  набігали,
На  обличчя  смуток  –
Було  досить  на  потіху
Незабудок  жмуток.

Ось  такі  жорстокі  мала
Плутання    таланти!  –
Моє  серце  –  для  забави,
Для  щастя  –  брильянти...

Narcyza  Żmichowska
Dziwne  dziewczę  

Dziwne  dziewczę!  Ja  mówiłem:
Wybierz,  co  chcesz,  sobie;
Kwiat  do  stroju,  do  zabawy
Dam  diamentów  tobie.
 
A  gdyś  smutna,  na  pociechę
Dam  piosenkę  tkliwą;
A  chcesz  szczęścia,  to  dam  serce
I  miłość  prawdziwą.
 
Ona  wszystko  razem  wzięła,
Razem  pomieszała  —
W  moją  piosnkę  się  przed  ludźmi
Jak  w  kwiatek  ubrała.
 
A  gdy  łezki  miała  w  oczach,
Gdy  na  twarzy  smutek,
Dość  jej  było  na  pociechę
Wiązki  niezabudek.
 
I  w  czym  gorszy,  okrutniejszy
Zamęt  niepojęty!  —
Serce  wzięła  na  zabawkę,
Na  szczęście  —  diamenty...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485508
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.03.2014

Альфред Тенісон, Леді із Шалот

ЧАСТИНА  I

На  тому  березі  ріки
Ячменю  й  жита  колоски,
Що  вбрали  схил  як  в  рушники;
І  полем  шлях  ліг  напрямки
До  брами  замку  Камелот.
Туди  й  сюди  там  люди  йдуть,
І  бачать  –  лілії  цвітуть,
Що  біля  острова  ростуть  –
Круг  острова  Шалот.

Осики  й  верби  у  тремтінні,
І  вітру  ніжне  шепотіння,
І  хвиль  на  річці  мерехтіння,
Що  у  невпинному  стремлінні
Біжать  до  замку  Камелот.
І  сірі  стіни  оглядають
Поля,  де  квіти  розцвітають,
А  тихий  острів  укриває
Там  Леді  із  Шалот.  

Схилились  верби  край  води,
Де  барж  хвилюються  сліди
За  кіньми  вільної  ходи,
І  човен  легко  мчить  туди,
Де  видно  замок  Камелот.
А  чи  весела,  чи  сумна?
А  чи  стоїть  біля  вікна?
Чи  знана  в  краї  цім  вона,
Та  Леді  із  Шалот?

Лиш  женці  у  час  ранковий
Між  ячменів  остюкових,
Чують  пісню  загадкову
З-над  ріки,  що  мчить  казково
Вниз  до  замку  Камелот.
Місяць  заблищав  рогатий,
Вечір.  Час  снопи  складати.
Люди  шепчуть:  «Це  заклята
Леді  із  Шалот».

ЧАСТИНА  II

Вона  впродовж  ночей  і  днів
Тче  тканку  барвних  кольорів,
І  чує,  що  прокляття  гнів
На  ній,  лиш  спинить  свій  порив,
Щоб  глянути  на  Камелот.
Проклять  вона  не  знає  суть,
І  руки  безупинно  тчуть,
А  решту  хоче  все  забуть
Ця  Леді  із  Шалот.

І  відсвіт  дзеркала  малого
Дає,  без  погляду  прямого,
Для  неї  зміст  життя  земного
І  бачить  там  вона  дорогу,
Що  в’ється  просто  в  Камелот.
Там  видно  вигини  ріки,
Сільські  похмурі  простаки
І  у  червоному  жінки
Проходять  повз  Шалот.  

Бувало  –  купочка  дівчат,
На  тихім  конику  абат,
Стрункий  юнак  –  пастух  ягнят,
Чи  паж,  одягнутий  в  шкарлат,
Йдуть  мимо  в  замок  Камелот.
А  часом  в  дзеркалі  мельком
Проїдуть  лицарі  верхом,
Та  не  схиливсь  ніхто  чолом
До  Леді  із  Шалот.

Тож  зайнята  тканням  своїм
Пейзажу  в  люстрі  чарівнім;
Там  часто  в  спокої  нічнім
Йде  погреб  з  факелом  тремким
І  з  музикою  в  Камелот;
То  в  місячних  ночах  ясних
Йдуть  любо  пари  молодих.
«Я  хвора  від  думок  сумних»  –
Це  Леді  із  Шалот.

ЧАСТИНА  III

На  постріл  лука  вдалині
Він  їхав  полем  на  коні,
Горіли  сонячні  вогні
На  мідній  лицарській  броні,
Це  –  гордий  Ланселот.
Він  на  щиті  картину  мав  –
Там  лицар  на  коліна  став,  
Вклонившись  дамі.  Щит  сіяв
В  полях  узбіч  Шалот.

Вуздечка  в  сяйві  камінців  –
Немовби  гурт  зірок  яснів,
Що  у  Галактиці  висів;
Дзвінок  на  упряжі  дзвенів
Коли  він  їхав  в  Камелот.
На  портупеї  ріг  звисав,
Що  сріблом-золотом  сіяв,
І  дзенькіт  зброї  пролітав
В  полях  узбіч  Шалот.

І  під  погожим  небосхилом
Каміння  на  сідлі  сліпило,
Плюмаж  і  шолом  –  все  горіло
Немов  одне  жарке  горнило
Коли  він  їхав  в  Камелот.
Як  в  ночі  пурпурний  декор,
Розшитий  в  зоряний    узор,
Мчав  бородатий  метеор
Над  мовчазним    Шалот.

На  лобі  промені  сіяли,
Копита  чищені  ступали,
І  чорні  кучері  спадали
З-під  шолома  униз  недбало,  
Коли  він  їхав  в  Камелот.
Показавсь  він  над  рікою
Тінню  в  дзеркалі  хисткою,
«Тіра-ліра»  –  над  рікою
Співав  Сер  Ланселот.

Ткання  покинула  й  верстат,
Зробила  крок  до  чорних  ґрат  
І  бачить  лілій  водних  сад,
Плюмаж,  цвітіння,  сяйво  лат,
Вона  там  бачить    Камелот.
Ткання  її  униз  летить,
Надвоє  дзеркало  тріщить,
«Прокляття  на  мені!»  –  кричить
Ця  Леді    із  Шалот.

ЧАСТИНА  IV

Буремний  схід  шумів  вітрами
І  грався  жовтими  лісами,
Ридав  потік  між  берегами,
Лилося  небо  вниз  дощами
Над  замком  Камелот.
Спустилась.  Стала  над  водою,
Де  човен  плавав  під  вербою,
На  ньому  вивела  з  журбою:
«Я  Леді    із  Шалот».

У  смерку  бачивши  хисткім,
Немов  віщун,  немов  крізь  дим,
Нещастя  у  житті  своїм  –
Безтямним  поглядом  скляним
Дивилася  на  Камелот.
І  у  вечірній  тишині
Ланцюг  пустила  і  в  човні
Ріка  несла  неначе  в  сні
Цю  Леді    із  Шалот.

Лежала  в  білому,  сумна,
Край  полоскався  полотна,
Неначе  лист  спадав  до  дна.
Крізь  шум  нічний  пливла  вона
По  річці  в  замок  Камелот.
Плив  човен  поміж  берегів,
Між  схилів,  верб,  нічних  полів;
Співала  свій  останній  спів
Ця  Леді    із  Шалот.

І  чувся  спів  її  урочий,
Що  влився  у  чарівність  ночі,
Аж  поки  кров  її  дівоча
Не  захолола.  Згасли  очі,
Повернуті  на  Камелот.
Блищала  річка  в  берегах;
Будинків  човен  не  досяг,
Як  вмерла  з  піснею  в  устах
Ця  Леді    із  Шалот.

Між  веж,  балконів  і  домів,
Між  галерей  і  стін  садів
Збіліла,  без  житття  слідів,
Пливла  вона  між  берегів
Безмовно  в  Камелот.
Горять  на  пристані  вогні,
Прийшли  там  мешканці  сумні
І  прочитали  на  човні:
«Я  Леді    із  Шалот».

А  хто  це?  Що  тут?  –  знать  хотіли;
В  палаці  вікна  всі  горіли,
Та  миттю  звуки  заніміли
І  від  страху  себе  хрестили
Всі  лицарі  у  Камелот.
Лиш  Ланселот  в  журбі  сказав:
«Лице  прекрасне  Бог  їй  дав
І  з  милості  її  забрав  –  
Цю  Леді    із  Шалот».

Alfred  Tennyson  
The  Lady  of  Shalott  (1842)

PART  I
 
On  either  side  the  river  lie
Long  fields  of  barley  and  of  rye,
That  clothe  the  wold  and  meet  the  sky;
And  thro'  the  field  the  road  runs  by
To  many-tower'd  Camelot;
And  up  and  down  the  people  go,
Gazing  where  the  lilies  blow
Round  an  island  there  below,
The  island  of  Shalott.

Willows  whiten,  aspens  quiver,
Little  breezes  dusk  and  shiver
Thro'  the  wave  that  runs  for  ever
By  the  island  in  the  river
Flowing  down  to  Camelot.
Four  gray  walls,  and  four  gray  towers,
Overlook  a  space  of  flowers,
And  the  silent  isle  imbowers
The  Lady  of  Shalott.

By  the  margin,  willow  veil'd,
Slide  the  heavy  barges  trail'd
By  slow  horses;  and  unhail'd
The  shallop  flitteth  silken-sail'd
Skimming  down  to  Camelot:
But  who  hath  seen  her  wave  her  hand?
Or  at  the  casement  seen  her  stand?
Or  is  she  known  in  all  the  land,
The  Lady  of  Shalott?

Only  reapers,  reaping  early
In  among  the  bearded  barley,
Hear  a  song  that  echoes  cheerly
From  the  river  winding  clearly,
Down  to  tower'd  Camelot:
And  by  the  moon  the  reaper  weary,
Piling  sheaves  in  uplands  airy,
Listening,  whispers  "  'Tis  the  fairy
Lady  of  Shalott."

PART  II

There  she  weaves  by  night  and  day
A  magic  web  with  colours  gay.
She  has  heard  a  whisper  say,
A  curse  is  on  her  if  she  stay
To  look  down  to  Camelot.
She  knows  not  what  the  curse  may  be,
And  so  she  weaveth  steadily,
And  little  other  care  hath  she,
The  Lady  of  Shalott.

And  moving  thro'  a  mirror  clear
That  hangs  before  her  all  the  year,
Shadows  of  the  world  appear.
There  she  sees  the  highway  near
Winding  down  to  Camelot:
There  the  river  eddy  whirls,
And  there  the  surly  village-churls,
And  the  red  cloaks  of  market  girls,
Pass  onward  from  Shalott.

Sometimes  a  troop  of  damsels  glad,
An  abbot  on  an  ambling  pad,
Sometimes  a  curly  shepherd-lad,
Or  long-hair'd  page  in  crimson  clad,
Goes  by  to  tower'd  Camelot;
And  sometimes  thro'  the  mirror  blue
The  knights  come  riding  two  and  two:
She  hath  no  loyal  knight  and  true,
The  Lady  of  Shalott.

But  in  her  web  she  still  delights
To  weave  the  mirror's  magic  sights,
For  often  thro'  the  silent  nights
A  funeral,  with  plumes  and  lights
And  music,  went  to  Camelot:
Or  when  the  moon  was  overhead,
Came  two  young  lovers  lately  wed:
"I  am  half  sick  of  shadows,"  said
The  Lady  of  Shalott.

PART  III

A  bow-shot  from  her  bower-eaves,
He  rode  between  the  barley-sheaves,
The  sun  came  dazzling  thro'  the  leaves,
And  flamed  upon  the  brazen  greaves
Of  bold  Sir  Lancelot.
A  red-cross  knight  for  ever  kneel'd
To  a  lady  in  his  shield,
That  sparkled  on  the  yellow  field,
Beside  remote  Shalott.

The  gemmy  bridle  glitter'd  free,
Like  to  some  branch  of  stars  we  see
Hung  in  the  golden  Galaxy.
The  bridle  bells  rang  merrily
As  he  rode  down  to  Camelot:
And  from  his  blazon'd  baldric  slung
A  mighty  silver  bugle  hung,
And  as  he  rode  his  armour  rung,
Beside  remote  Shalott.

All  in  the  blue  unclouded  weather
Thick-jewell'd  shone  the  saddle-leather,
The  helmet  and  the  helmet-feather
Burn'd  like  one  burning  flame  together,  
As  he  rode  down  to  Camelot.
As  often  thro'  the  purple  night,
Below  the  starry  clusters  bright,
Some  bearded  meteor,  trailing  light,
Moves  over  still  Shalott.

His  broad  clear  brow  in  sunlight  glow'd;
On  burnish'd  hooves  his  war-horse  trode;
From  underneath  his  helmet  flow'd
His  coal-black  curls  as  on  he  rode,
As  he  rode  down  to  Camelot.
From  the  bank  and  from  the  river
He  flash'd  into  the  crystal  mirror,
"Tirra  lirra,"  by  the  river
Sang  Sir  Lancelot.

She  left  the  web,  she  left  the  loom,
She  made  three  paces  thro'  the  room,
She  saw  the  water-lily  bloom,
She  saw  the  helmet  and  the  plume,
She  look'd  down  to  Camelot.
Out  flew  the  web  and  floated  wide;
The  mirror  crack'd  from  side  to  side;
"The  curse  is  come  upon  me,"  cried
The  Lady  of  Shalott.

PART  IV

In  the  stormy  east-wind  straining,
The  pale  yellow  woods  were  waning,
The  broad  stream  in  his  banks  complaining,  
Heavily  the  low  sky  raining
Over  tower'd  Camelot;
Down  she  came  and  found  a  boat
Beneath  a  willow  left  afloat,
And  round  about  the  prow  she  wrote
The  Lady  of  Shalott.

And  down  the  river's  dim  expanse
Like  some  bold  seër  in  a  trance,
Seeing  all  his  own  mischance--
With  a  glassy  countenance
Did  she  look  to  Camelot.
And  at  the  closing  of  the  day
She  loosed  the  chain,  and  down  she  lay;
The  broad  stream  bore  her  far  away,
The  Lady  of  Shalott.

Lying,  robed  in  snowy  white
That  loosely  flew  to  left  and  right--
The  leaves  upon  her  falling  light--
Thro'  the  noises  of  the  night
She  floated  down  to  Camelot:
And  as  the  boat-head  wound  along
The  willowy  hills  and  fields  among,
They  heard  her  singing  her  last  song,
The  Lady  of  Shalott.

Heard  a  carol,  mournful,  holy,
Chanted  loudly,  chanted  lowly,
Till  her  blood  was  frozen  slowly,
And  her  eyes  were  darken'd  wholly,
Turn'd  to  tower'd  Camelot.
For  ere  she  reach'd  upon  the  tide
The  first  house  by  the  water-side,
Singing  in  her  song  she  died,
The  Lady  of  Shalott.

Under  tower  and  balcony,
By  garden-wall  and  gallery,
A  gleaming  shape  she  floated  by,
Dead-pale  between  the  houses  high,
Silent  into  Camelot.
Out  upon  the  wharfs  they  came,
Knight  and  burgher,  lord  and  dame,
And  round  the  prow  they  read  her  name,
The  Lady  of  Shalott.

Who  is  this?  and  what  is  here?
And  in  the  lighted  palace  near
Died  the  sound  of  royal  cheer;
And  they  cross'd  themselves  for  fear,
All  the  knights  at  Camelot:
But  Lancelot  mused  a  little  space;
He  said,  "She  has  a  lovely  face;
God  in  his  mercy  lend  her  grace,
The  Lady  of  Shalott."

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485228
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.03.2014

Міхась Ковиль, Віланела

З  тобою  був  я  справедливий.
Пройшов  по  серці  списом  час  –
Тепер  я  грішний,  нещасливий.

Не  раз  я  чув  твій  сміх  глумливий
І  докоряв  собі  не  раз.
З  тобою  був  я  справедливий.

Мене  вели  душі  припливи,
Святих  надій  вогонь  не  гас.
Тепер  я  грішний,  нещасливий.

Підводив  юний  дух  гульливий,
В  багні  гріхів  груз  повсякчас.
З  тобою  був  я  справедливий.

У  сні  ловив  твій  лик  тремтливий,
Носив  портрет  твій  напоказ.
Тепер  я  грішний,  нещасливий.

Стежки  поплутав  вік  стрімливий,
Кохань  солодкість  –  не  для  нас.
З  тобою  був  я  справедливий,
Тепер  я  грішний,  нещасливий.

Міхась  Кавыль
Віланэль

З  табою  быў  я  справядлівы.    
Прайшоў  па  сэрцы  дзідай  час‚    
Цяпер  я  грэшны‚  нешчасьлівы.    

Ці  раз  я  чуў  твой  сьмех  глумлівы    
І  дакараў  сябе  ці  раз.    
З  табою  быў  я  справядлівы.    

Мяне  вялі  душы  прылівы‚    
Сьвятых  надзей  агонь  ня  гас.    
Цяпер  я  грэшны‚  нешчасьлівы.    

Пад'юджваў  юны  дух  гульлівы‚    
Ў  парокаў  багне  часта  граз.    
З  табою  быў  я  справядлівы.    

У  сьне  лавіў  твой  цень  трымсьлівы‚    
Насіў  партрэт  твой  на  паказ.    
Цяпер  я  грэшны‚  нешчасьлівы.    

Паблытаў  сьцежкі  век  імклівы‚    
Каханьня  слодыч  -  не  для  нас.    
З  табою  быў  я  справядлівы‚    
Цяпер  я  грэшны‚  нешчасьлівы.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485081
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.03.2014

Тодор Кляшторний, Спогад

Вечірні  примари  пропали...
Над  річкою  в  мріях  сосна,
А  там,
Де  берези  стояли,
Блакить  розкидає  весна.
І  першу  я  пісню  колись  то
Складав  о  такій  же  порі...
Дерева  шепталися  листом
В  вечірніх  огарках  зорі.
Котилися  хвилі  рухливі
Де  морок  туманів  синів...
Гуслярили  далі  грайливі
На  струнах  хмільних  солов’їв...
Дні,  тижні  уже  пролетіли
(Минулого  більш  не  зустріть),
Огарки  зорі  догоріли,
А  пісня  в  душі  не  згорить...
І  першу  я  пісню  колись  то
Чарівній  весні  там  співав,
Тоді  позолоченим  листом  
Під  зіркою  вечір  сіяв.
Вечірні  примари  пропали,
Над  річкою  в  мріях  сосна,
А  там,
Де  берези  стояли,
Блакить  розкидала  весна.

Тодар  Кляшторны
Успамін  

Вячэрнія  сьцені  апалі...  
Над  рэчкаю  дрэмле  сасна,  
А  там,  
У  бярозавых  далях  
Блакіт  асыпае  вясна.  
Я  першую  песьню  калісьці  
Складаў  а  такой  жа  пары...  
Шапталася  соннае  лісьце  
У  вячэрніх  агарках  зары.  
Дрыжэлі  зыбучыя  хвалі,  
Каціліся  ў  сінь  туманоў...  
Гусьлярылі  звонкія  далі  
На  струнах  п’яных  салаўёў...  
Мінаюць  і  дні  і  нядзелі  
(Мінулага  зноў  не  сустрэць),  
Агаркі  зары  дагарэлі,  
А  песьні  ў  душы  не  згарэць...  
Я  першую  песьню  калісьці  
Чароўнай  вясьне  падарыў,  
Тады  залацістае  лісьце  
Цьвіло  ў  пералівах  зары.  
Вячэрнія  сьцені  апалі  
Над  рэчкай  драмала  сасна.  
А  там,  
У  бярозавых  далях  
Блакіт  асыпала  вясна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484971
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.03.2014

Янка Купала, Залишмо марно ми на долю нарікать

Залишмо  марно  ми  на  долю  нарікать,
Щоб  скарги  нам  крізь  сльози  не  росли,  –
Нам  треба  жити  й  долю  поправлять,
Щоб  нас  потомки  потім  не  кляли.

Стежини  блудні  темного  життя
Науки  сонцем  мусим  освітить,
Щоб  ми  і  наше  в  пришлості  дитя,
Не  блудячи,  могли  свій  вік  дожить.

Свободи  стяг  нехай  веде  усіх
У  світ  на  битву  з  мороком  і  злом,
А  крик  погроз  мучителів  глухих
Ми  глушим  пісні  вільної  крилом.

Наука  й  воля  втішать  нас  в  біді,
Засієм  зерна  долі  і  хвали,
І  заживем  у  щасті  ми  тоді,
Як  прадіди  ніколи  не  жили.

Янка  Купала  
Пакіньма  напуста  на  лёс  свой  наракаць

Пакіньма  напуста  на  лёс  свой  наракаць,  
Скрозь  сьлёзы  скаргі  сеяць  па  зямлі,  –  
Нам  трэба  жыць  і  долю  папраўляць,  
Каб  нас  патомкі  з  часам  не  клялі.  

Блудныя  сьцежкі  цёмнага  жыцьця  
Навукі  сонцам  мусім  расьсьвятліць,  
Каб  мы  і  наша  ў  прышласьці  дзіця,  
Ня  блудзячы,  маглі  свой  век  дажыць.  

Штандар  свабоды  хай  вядзе  усіх  
У  сьвет  на  бітву  зь  цемрай  і  са  злом,  
А  гікі  грозьб  мучыцеляў  глухіх  
Глушыма  вольнай  песьні  перуном.  

Навукай,  воляй  зможам  стогн  бяды,  
Засеем  долю  на  роднай  зямлі,  
I  зажывём  шчасьліва  мы  тады,  
Як  прадзеды  век  нашы  не  жылі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484388
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.03.2014

Максим Богданович, Вечір на заході в попелі тушить

Вечір  на  заході  в  попелі  тушить
Кучу  вугілля  червоних  кусків;
Тихо  все;  вітер  листків  не  зворушить,
Не  колихаються  трави  полів;
Довшають  тіні  неясні  в  долині,
Пташки  присталої  тихший  політ;
Сумно  пливе  молодик  блідо-синій
В  небі  вечірнім,  зеленім  як  лід;
Сяють  сніжинками  зорі  печально,
Збіжжя,  росою  покрите,блищить...
Киньмо  же  думи  про  долю  безжальну,
Щоб  у  душі  відпочити  на  мить!

Максім  Багдановіч  
Вечэр  на  захадзе  ў  попелі  тушыць

Вечар  на  захадзе  ў  попеле  тушыць
Кучу  чырвоных  кавалкаў  вугля;
Ціха  ўсё;  вецер  лістка  не  зварушыць,
Не  скалыхнуцца  ні  траўкай  паля;
Цёмныя  цені  даўжэй  у  лагчыне,
Птушкі  прыстаўшай  марудней  палёт;
Сумна  плыве  маладзік  бледна-сіні
Ў  небе  вячэрнім,  зялёным,  як  лёд;
Іскрацца  зорак  сьняжынкі  маркотна,
Збожжа  пакрылася  шызай  расой...
Кіньма  жа  думкі  аб  долі  гаротнай,
Хоць  бы  на  момант  спачынем  душой!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478635
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.02.2014

Лариса Геніюш, Кусочок неба

Мене  світ  сяйвом  не  зустрів  –
останній  блиск  погас  учора,
а  серце  тисячами  стріл
знов  злісно  пронизало  горе.

У  груди  хвилі  б’ють  із  дна.
Серед  запінених  прибоїв
стою  у  бурі  я  одна
в  глибокій  вірі,  що  устою.

Нависла  тяжкість  чорних  хмар,
шаліє  буря,  сил  так  треба...
Здіймаю  вверх  лиця  тягар,
там  блиснув  в  тьмі    кусочок  неба.

Ларыса  Геніюш  
Кусочак  неба

Мяне  сьвет  ласкі  не  сустрэў  –  
апошні  блеск  пагас  учора,  
а  сэрца  тысячамі  стрэл  
йзноў  злосна  пранізала  гора.  

Б’юць  у  грудзі  хвалі  мне  із  дна.  
Паміж  запененых  прыбояў  
стаю  прад  бураю  адна  
з  глыбокай  верай,  што  ўстою.  

Навісла  цяжасьць  чорных  хмар,  
шалее  бура,  сіл  мне  трэба...  
Уздымаю  з  болем  угору  твар,  
там  у  цьме  бліснуў  кусочак  неба.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478634
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.02.2014

Павлюк Трус, Роки біжать…

Роки  біжать,
Роки  каміння  кришать,
А  море  б’є,
Цілують  хвилі  дно.
На  скелях  гордого
Кавказького  узвишшя
Тобі  зів’ю  я  зоряний  вінок!

Стою  один...
Мовчать  в  горах  аули,
Долини  журяться
Під  краплями  роси,
І  плаче  степ
Глухим  вечірнім  гулом
У  поцілунках  дикої  краси.

А  там,  де  сон,
Де  темні  небосхили,
Біліє  в  інеї
Засніжений  Ельбрус...
Тобі,  Кавказ,
Поети  спів  творили,
Сьогодні  й  я
Акорди  підберу!..

Стою  один,
Де  саклі  під  горою
Узори  тчуть
З  хитливої  імли,
Де  над  обривами
Високо  наді  мною
Між  скель  кружляють
Вольнії  орли.

Тобі,  Кавказ,
Чудні  оповідання
Складали  дні
Глухої  давнини.
Там  Пушкін,  Лермонтов
В  тяжкі  часи  повстання
Твою  красу  прославили  вони.

Стою  один...
Стою,  мовчу  й  дивлюся,
Як  скелі  кришаться
Під  вічністю  весни.
Я  серцем  тут,
А  думи  в  Білорусі,
На  хвилях  Німану,
Де  плавають  човни.

Де  сипле  синь
Корали  на  озера
І  тче  узор
На  темній  глибині,
Де  радість-сміх,
Як  зірка  срібнопера,
Де  сум  дзвінкий
В  джерельній  бистрині!

Роки  біжать,
А  дні  каміння  кришать,
І  море  б’є,
Цілують  хвилі  дно.
На  скелях  гордого  
Кавказького  узвишшя
Тобі  зів’ю  я  зоряний  вінок!

Паўлюк  Трус    
Гады  бягуць...

Гады  бягуць,
Гады  каменні  крышаць,
А  мора  б'е,
Цалуюць  хвалі  дно.
На  скалах  гордага
Каўказскага  узвышша
Табе  саўю  сузорысты  вянок!

Стаю  адзін...
Маўчаць  ў  гарах  аулы,
Даліны  журацца
Пад  кроплямі  расы,
I  плача  стэп
Глухім  вячэрнім  гулам
У  пацалунках  дзікае  красы.

А  там,  дзе  сон,
На  цёмным  небасхіле
Бялее  ў  шэрані
Аснежаны  Эльбрус...
Табе,  Каўказ,
Паэты  спеў  дарылі,
Сягоння  й  я
 Акорды  падару!..

Стаю  адзін,
Дзе  саклі  пад  гарою
Узоры  ткуць
3  зыбучае  імглы,
Дзе  над  абрывамі
Высока  нада  мною
Між  скал  віюцца
Горныя  арлы.

Табе,  Каўказ,
Чароўныя  паданні
Складалі  дні
Глыбокай  старыны.
Там  Пушкін,  Лермантаў
Ў  часы  былых  паўстанняў
Тваю  красу  авеялі  яны.

Стаю  адзін...
Стаю,  маўчу  й  дзіўлюся,
Як  скалы  крышацца
Пад  вечнасцю  вясны.
Я  сэрцам  тут,
А  думы  ў  Беларусі,
На  хвалях  Нёмана,
Дзе  плаваюць  чаўны.

Дзе  сыпле  сінь
Каралі  на  азёры
I  тчэ  дасэнь
На  цёмнай  глыбіні,
Дзе  радасць  -  смех,
Як  цвет  асенніх  зораў,
Дзе  звонкі  сум,
Як  моладасць  крыніц!

Гады  бягуць,
А  дні  каменні  крышаць,
I  мора  б'е,
Цалуюць  хвалі  дно.
На  скалах  гордага
Каўказскага  узвышша
Табе  саўю  сузорысты  вянок!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477197
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.02.2014

Уільям Уордсуорт, Нарциси

Я  йшов  самотнім,  наче  хмара,
Що  над  долинами  пливе,
Аж  раптом  там  побачив  чари  –  
Нарцисів  золото  живе;
Над  озером,  де  переліс,
Йшов  з  ними  в  танець  ніжний  бриз.

Як  зір  сяйних  безмежний  рій,
Що  всіяли  Чумацький  Шлях,
Тягнули  безкінечний  стрій
По  бухти  мирних  берегах  –
Немов  стотисячний  вінок
Пустився  в  радісний  танок.

А  поруч  танець  водних  хвиль,
Та  в  них  веселість  вже  не  та;
Тут  на  поета  звідусіль
Спливає  щастя  повнота.
Я  все  дивився,  та  не  знав  –
Яке  ж  багатство  я  спіткав.

Коли  лежу  я  по  ночах
У  дум  печальних  гіркоті,
Майнуть  вони  в  моїх  очах
Вінком  блаженства  в  самоті;
І  серце  щастям  молоде
В  танок  з  нарцисами  іде.

William  Wordsworth    
Daffodils
 
 I  wandered  lonely  as  a  cloud  
 That  floats  on  high  o'er  vales  and  hills,  
 When  all  at  once  I  saw  a  crowd,  
 A  host,  of  golden  daffodils;  
 Beside  the  lake,  beneath  the  trees,    
 Fluttering  and  dancing  in  the  breeze.      

 Continuous  as  the  stars  that  shine  
 And  twinkle  on  the  Milky  Way,  
 They  stretched  in  never-ending  line  
 Along  the  margin  of  a  bay:    
 Ten  thousand  saw  I  at  a  glance,  
 Tossing  their  heads  in  sprightly  dance.      

 The  waves  beside  them  danced;  but  they  
 Out-did  the  sparkling  waves  in  glee:  
 A  poet  could  not  but  be  gay,    
 In  such  a  jocund  company:  
 I  gazed—and  gazed—but  little  thought  
 What  wealth  the  show  to  me  had  brought:      

 For  oft,  when  on  my  couch  I  lie  
 In  vacant  or  in  pensive  mood,
 They  flash  upon  that  inward  eye  
 Which  is  the  bliss  of  solitude;  
 And  then  my  heart  with  pleasure  fills,  
 And  dances  with  the  daffodils.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473632
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.01.2014

Крістіна Росеті, День народження

А  серце  як  співочий  птах
З  гніздом  між  стебел  водяних;
А  серце  –  яблуневий  сад,
Обвислий  від  плодів  рясних;

А  серце  –  мушля  в  кольорах,
Що  в  морі  тихому  пливла;
А  серце  радісніше  всіх  –
Моя  любов  мені  прийшла.

Зведіть  мені  шовковий  трон,
Прикрасьте  в  хутро  і  шарлат,  
Різьбіть  на  ньому  голубів,
Стооких  павичів,  гранат.

Щоб  в  золоті  та  сріблі  грон
У  герб  краса  листків  лягла,
Бо  день  народження  мого  
Настав  –  моя  любов  прийшла.

Christina  Rossetti
A  Birthday

 My  heart  is  like  a  singing  bird
Whose  nest  is  in  a  water'd  shoot;
My  heart  is  like  an  apple-tree
Whose  boughs  are  bent  with  thickset  fruit;

My  heart  is  like  a  rainbow  shell
That  paddles  in  a  halcyon  sea;
My  heart  is  gladder  than  all  these
Because  my  love  is  come  to  me.

Raise  me  a  dais  of  silk  and  down;
Hang  it  with  vair  and  purple  dyes;
Carve  it  in  doves  and  pomegranates,
And  peacocks  with  a  hundred  eyes;

Work  it  in  gold  and  silver  grapes,
In  leaves  and  silver  fleurs-de-lys;
Because  the  birthday  of  my  life
Is  come,  my  love  is  come  to  me.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473631
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.01.2014

Янка Купала, Рідне слово

Могутнє  ти  слово,  моє  рідне  слово!
Зі  мною  у  сні  й  наяву;
В  душі  ти  мелодію  граєш  чудову,
Ти  пісню  навчило  нову.

Немеркнуче  слово,  моє  рідне  слово!
Ти  кривду,  неправду    змогло;
Хоч  гнали  тебе,  одягали  окови,
Все  марно  –  живеш  як  жило!

Ти  вільності  слово,  моє  рідне  слово!
Як  музика  рвешся  з  грудей!
Хоч  гадини  сикають,  кружаться  сови,
Живеш  ти  для  слави  людей.

Ти  загнане  слово,  моє  рідне  слово!
На  рідних  грими  рубежах:
Що  мамина  мова,  хоч  й  нищена  мова,
Миліша  ніж  знатна  чужа!

Янка  Купала    
Роднае  слова

Магутнае  слова,  ты,  роднае  слова!  
Са  мной  ты  на  яве  і  ў  сьне;  
Душу  мне  затрэсла  пагудкаю  новай,  
Ты  песень  наўчыла  мяне.  

Бясьсьмертнае  слова,  ты,  роднае  слова!  
Ты  крыўды,  няпраўды  змагло;  
Хоць  гналі  цябе,  накладалі  аковы,  
Дый  дарма:  жывеш,  як  жыло!  

Свабоднае  слова,  ты,  роднае  слова!  
Зайграй  ты  сьмялей,  весялей!  
Хоць  гадзіны  сыкаюць,  кружацца  совы,
Жывеш  ты  на  хвалу  людзей.  

Загнанае  слова,  ты,  роднае  слова!  
Грымні  ж  над  радзімай  зямлёй:  
Што  родная  мова,  хоць  бедная  мова,  
Мілей  найбагатшай  чужой!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473475
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.01.2014

Янка Купала, Бувають миті

Бувають  миті    –  смуток  всюди,
Душа  і  ниє  і  болить;
Вогонь  пекельний  палить  груди,
І  нічим  той  вогонь  залить.

В  такій  хвилині  многотрудній
Немилим  робиться  життя,
Прокляв  би  весь  цей  світ  злолюдний
І  серця  рідного  биття.

Прокляв  би  світ,  буття,  і  долю,
Усе  б  на  ліс  сухий  послав,
І  дав  би  думам  спати  вволю,
І  сам  би  спав,  навіки  спав.

Янка  Купала  
Бываюць  хвілі

Бываюць  хвілі  горкіх  жаляў,  
Душа  і  ные,  і  баліць;  
Агонь  пякельны  грудзі  паліць,  
I  нечым  той  агонь  заліць.  

У  гэткай  хвілі  цяжкай,  труднай  
Нямілым  робіцца  жыцьцё,  
Пракляў  бы  цэлы  сьвет  злалюдны  
I  сэрца  роднага  біцьцё.  

Пракляў  бы  сьвет,  і  быт,  і  долю,  
Усё  б  на  лес  сухі  паслаў  
I  даў  бы  думам  спаць  уволю  
I  сам  бы  спаў,  навекі  спаў.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473474
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.01.2014

Янка Купала, Моя віра

Не  вірю  ідолам  поганим,
Що  вирізають  різьбярі,
Божкам  не  віру  барвно  вбраним,
Що  мажуть  спритно  малярі.

Не  вірю  купленим  пророкам,
Що  на  амвон  брехать  стають
І  дивляться  неситим  оком,
Де  більш  червінців  їм  дають.

Не  вірю  в  фокусників  чуда
Усіх  народів  і  віків,
Що  в  хід  пускають  хитро  всюди
Туман  на  темних  сліпаків.

Не  вірю  в  кам’яні  божниці,
Що  свячені  в  крові  людській,
Де  накладають,  як  в  темниці,
На  дух  живий  ланцюг  тяжкий.

Тож  ні  за  жодну  плату,  міру
Цій  ворожбі  себе  не  дам...
В  народ  і  край  свій  тільки  вірю
І  вірю  тільки  в  себе  сам.

Янка  Купала  
Мая  вера

Ня  веру  ідалам  паганым,  
Што  выразаюць  разьбяры,  
Бажкам  ня  веру  маляваным,  
Што  мажуць  фарбай  маляры.  

Ня  веру  купленым  прарокам,  
Што  з  казальніц  за  грошы  лгуць  
І  сочаць  прагавітым  вокам,  
Скуль  больш  чырвонцаў  ім  нясуць.  

Ня  веру  ў  фокусьнікаў  цуды  
Усіх  народаў  і  вякоў,  
Што  ў  ход  пускаюць  хітра  ўсюды  
Туман  на  цёмных  сьлепакоў.  

Ня  веру  ў  каменны  багоўні,  
У  людской  асьвенчаны  крыві,  
Дзе  толькі  вяжуць,  бы  ў  прыгоне,  
Жывому  духу  ланцугі.  

Ні  за  якую  плату,  меру  
Ня  дамся  гэтай  варажбе...  
Ў  народ  і  край  свой  толькі  веру  
I  веру  ў  самаго  сябе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472966
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.01.2014

Янка Купала, По шляху

Біжить  у  білий  світ,  немов  вужака,
Старий,  утоптапний  віками  шлях,
Він  снить  про  давні  думи,  неборака,
Що  чув  на  грудях  змучених  в  віках.

Берези  –  плачниці  сумні  –  повисли
З  боків,  німа  немовби  варта-страж,
Не  дбаючи,  чого  стоять,  де  вийшли,
Киваючи  лише  на  шлях  –  ти  наш!

А  вітер  їм  безбожності  мотиви
То  тихо  шепче,  то  гуде,  як  звір,
Голублячи,  цілує  їх,  мов  діву,
І  кличе  їх  у  променисту  шир.

Поміж  берізок-плачниць  битим  шляхом
Іду  я  з  ношею  розбитих  дум,
Один  іду,  а  підганяє  тайним  жахом
Товариш  вірний  мій  –  безсмертний  сум.

Я  –  шлях,  що  вік  не  має  супокою,
Ні  в  чорний  день,  ні  в  нічку  осяйну,
Посвячений  недбалою  рукою
Вести  життя  жадливе  вдалину.

Я  –  плачниця  ота  сумна  –  береза,
Що  осінню  оголена  з  листків,
Зимою  від  морозів  нетвереза,
І  від  вируючих  роз’юшених  вітрів.

Я  –  вітер  той,  що  слізно  в  соннім  полі
І  в  буйнім  лісі  виє,  сирота,
Нічлігу  не  знаходячи  на  волі,
Коли  стискає  серце  туга-самота.

Іду  шляхом  я  і  свій  зір  впираю,
Як  сфінкс,  у  сфінксову  мовчазну  даль,
І  мукам  я  своїм  не  бачу  краю,
І  сил  не  маю  вирвать  з  серця  жаль...

Заколихався  яструб  бистроокий,
Між  небом  і  землею  він  завис  –
Мене  і  день  мій  бачить  одинокий,
Й  очами  міряє  насмішкувато  низ.

О,  хай  би  душу  вилущив  із  тіла
І  на  хвилину  втримав  в  небесах,
Щоб  раз,  лиш  раз  ще  погляд  розстелила
Звідтіль,  з-під  сонця,  на  земний  свій  шлях!

Янка  Купала
Па  шляху

Ляжыць,  уецца  ў  бел-сьвет,  як  вужака,  
Стары,  утоптаны  вякамі  шлях,  
Сьнючы  былыя  сказы,  небарака,  
Што  перачуў  на  змучаных  грудзях.  

Бярозы  –  плачкі  сумныя  –  павісьлі  
Абапал,  як  нямая  варта-страж,  
Ня  дбаючы,  чаго  стаяць,  скуль  выйшлі,  
Адно  ківаючы  на  шлях  –  ты  наш!  

А  вецер  ім  бязбожныя  напевы  
То  ціха  шэпча,  то  гудзіць,  як  зьвер,  
Галубячы,  цалуе  іх,  як  дзеваў,  
I  кліча  іх  на  радасны  бязьмер.  

Паміж  бярозаў-плачак  гэтым  шляхам  
Іду  я  з  ношкаю  разьбітых  дум,  
Адзін  іду,  а  падганяе  тайным  жахам  
Прыяцель  верны  мой  –  бязьсьмертны  сум.  

Я  –  шлях,  якому  век  няма  спакою  
Ні  ў  чорны  дзень,  ні  ў  месячную  ноч,  
Пасьвенчаны  нядбалаю  рукою  
Жадобнае  жыцьцё  вясьці  апроч.  

Я  –  тая  плачка  сумная  –  бяроза,  
Увосень  абгалечана  зь  лістоў,  
Дрыжачая  зімою  ад  марозаў  
I  ад  бушуючых  разьюшаных  віхроў.  

Я  –  вецер  той,  што  сьлёзна  ў  сонным  полі  
I  ў  буйным  лесе  вые  сіратой,  
Начлегу  не  знаходзячы  ніколі  
З  сваёю  горка-жаласнай  журбой.  

Іду  па  шляху  я  і  пазіраю,  
Як  сфінкс,  у  сфінксаву  нямую  даль,  
I  не  знаходжу  мукам  сваім  краю,  
I  сіл  ня  маю  вырваць  з  сэрца  жаль...  

Закалыхаўся  ястраб  быстравокі,  
Між  небам  і  зямлёй,  як  лунь,  завіс  –  
Мяне  і  дзень  мой  сочыць  адзінокі,  
З  насьмешкай  мерачы  вачамі  ніз.  

О,  каб  ён  вылушчыў  душу  мне  зь  цела  
I  затрымаў  на  хвілю  у  высях,  
Каб  раз,  адзін  раз  толькі  паглядзела  
Адтуль,  з-пад  сонца,  на  зямны  свой  шлях!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472965
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.01.2014

Янка Купала, На суд

На  суд  вам,  книжники,  себе  я  віддаю,
Судіть  по  тих  статтях,  що  пише  ваш  закон;
Було  життя  мені  –  кріпаччини  полон,
Хоч  душу  не  давав  я  і  не  дам  стоптать  свою.

Минав  я  вашу  фарисейську  всю  сім’ю,
Мене  не  знищив  вашим  ідолам  поклон,
Коли  ж  з  грудей  і  вилітав  тяжкий  прокльон,
То  кляв  я  сам  себе  і  мук  своїх  змію.

Нічим  грішнішим  я  від  вас  грішить  не  знав,
Пив  чарку  кривди  і  терпіння  –  все  до  дна,
І  не  споганила  мене  облуда  ні  одна.

Один  лиш  гріх  на  душу,  наче  лев,  напав,
Проступок,  судді,  мій:  я  серце,  серце  мав!
Але  ж  чи  є  така  страшенна  в  цім  вина?!

Янка  Купала
На  суд  

На  суд  вам,  кніжнікі,  сябе  я  аддаю,
Судзіце  па  стаццях,  як  піша  ваш  закон;
Было  ж  жыццё  мне  -  узаконены  прыгон,
Хоць  я  не  даў  вам  і  не  дам  стаптаць  душу  сваю.
 
Мінаў  я  вашу  фарысейскую  сям'ю,
Мяне  не  збэсціў  вашым  ідалам  паклон,
Калі  ж  з  грудзей  і  вылятаў  пракляцця  стогн,
То  кляў  я  сам  сябе  і  мук  сваіх  змяю.
 
Нічым  грашыць  ад  вас  грашнейшым  я  не  ўмеў,-
Піў  чарку  крыўды  і  цярпення  -  ўсё  да  дна,
І  не  спаганіла  мяне  аблуда  ні  адна.
 
Адзін  грэх  толькі  лёг  мне  на  душу,  як  леў,
Праступак,  суддзі,  мой:  я  сэрца,  сэрца  меў!
Але  ці  ж  гэта  так  страшэнная  віна?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472712
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.01.2014

Янка Купала, А ти, брате, спи!

Весна.  Сонце  вже  на  сході,
Світить  по  землі;
Дух  збудився  у  народі  –
Встали  і  пішли.

Є  і  праці,  є  і  поту  –
Спать  нема  коли!
Дружно  валять  на  роботу,
А  ти,  брате,  спи!..

Спи,  на  сльози  і  на  горе
Ручкою  махай;
Хоч  зробив  би  ти  з  них  море,
А  кажи:  нехай!

Хай  ті  працю  починають
Рано  до  зорі,
Що  свободоньку  кохають  –
А  ти,  брате,  спи!..

Злидні    гостями  у  хаті,
В  кривдах  клякне  дух;
Діти,  жінка  шлють  прокляття...
Ти  ж,  як  той  обух!

Плуг  дрімає  і  облогом
Шмат  землі  лежить;
Ржа  косу  їсть  над  порогом...
А  ти,  брате,  спи!

Спи,  а  може,  хто  заблудить
У  твій  бідний  край
І  тебе  в  душі  розбудить  –
Крикне:  «Уставай!»

Ти  на  гомін  той  народу
Смолоскип  бери,
Іншим  освітляй  свободу!...
Ну  а  може  ...  спи?!

Янка  Купала    
А  ты,  браце,  сьпі!

Вясна.  Сонца  узыходзе,
Сьвеце  на  зямлі;
Дух  збудзіўся  у  народзе,  —
Усталі,  пайшлі.

Ёсьць  і  працы,  ёсьць  і  поту,  —
Спаць  няма  калі!
Дружна  валяць  на  работу,  —
А  ты,  браце,  сьпі!..

Сьпі,  на  сьлёзы  і  на  гора
Рукою  махай;
Хоць  зрабіў  бы  ты  зь  іх  мора,
А  кажы:  няхай!

Няхай  тыя  уставаюць
Рана  да  зары,
Што  свабодачку  кахаюць!  —
А  ты,  браце,  сьпі!..

Недастатак  госьце  ў  хаце,
З  крыўдаў  дух  замёр;
Дзеці,  жонка  шлюць  пракляцьце…
Ты  ж,  як  той  тапор!

Дрэмле  сошка,  і  адлогам
Шнур  ляжыць  даўгі;
Ржа  касу  есьць  над  парогам…
А  ты,  браце,  сьпі!

Сьпі,  а  можа,  хто  заблудзе
У  твой  бедны  край
І  цябе  з  душой  разбудзе,  —
Крыкне:  «Уставай!»

Ты  на  гоман  той  народны
Паходню  бяры
І  другіх  будзі  з  паходняй!..
А  мо  лепей…  сьпі?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472711
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.01.2014

Олесь Гарун, Життя

Живе  спокійно  віл  під  тим  ярмом  своїм,
Намуляв  шию  геть.  Скрізь  мозолі  до  болі!
Підкинуть  сіна  жмут  –  йому  й  того  доволі.
Життя  нікчемне  не  назвеш  благим.

Терпляче  зносить  він  незручності  життя:
Нехай  його  постійно  лають  лихо,
Хай  свище  бич  страшний,  –  покірливо  і  тихо
Іде  розорою.  Керує  ним  дитя.

Живи  спокійно,  воле,  йди  в  своїм  ярмі,
Тягай  плуги  і  лий  свій  піт  на  пана,
Бо  ти  не  знаєш  що  таке  пошана.
Пощо  вона  тобі?  Сліпому  добре  в  тьмі.
Так  легше  йти  йому  шляхом  жебрачим...

А  ти  –  природи  цар?  Життя  інакше  бачиш?!

Алесь  Гарун  
Жыццё

Жыве  спакойна  вол  пад  тым  ярмом  сваім,
Намуляў  карак.  Мазолі,  скрозь  мазолі!
Падкінуць  сена  жмут  –  яму  й  таго  даволі.
I  лёс  мізэрны  свой  не  назаве  благім.  

Цярпліва  зносіць  ён  нявыгады  жыцця:
Няхай  яго  часамі  злаюць  ліха,
Хай  свішча  страшны  біч,  –  пакорліва  і  ціха
Ідзе  разораю.  Кіруе  ім  дзіця.  

Жыві  ж  спакойна,  вол,  хадзі  ў  сваім  ярме,
Цягай  плугі  і  лій  свой  пот  на  пана,
Хаця  не  ведаеш,  якая  рэч  пашана.
Нашто  яна  табе?  Сляпому  добра  ў  цьме,
Лягчэй  ісці  яму  дарогаю  жабрачай...  

A  ты  –  жывёлаў  цар?  Ці  ж  ты  жывеш  іначай?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472472
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.01.2014

Олесь Гарун, Дівчині

Тебе  зустрів  і  сам  не  знаю,
Від  серця  щирого  кажу,
Яку,  дівчино,  думку  маю
І  спів  про  те  який  зложу.

Здається  щось  так  сколихнула
В  душі  випадком  ти  мені,
І  струни  пам’яті  торкнула,  –
Дзвенять  ледь  чутно  вдалині.

Чи  ж  буде  час  –  тебе  зустріти
Іще  раз  трапиться  коли,
І  струнам  серця  знов  бриніти
У  тих  піснях,  що  вже  були?

Ніхто  не  скаже!  Тільки  знаю
І  це  відкрию  я  тобі:
Нехай  тебе  я  не  спіткаю  –
Покинеш  слід  ти  по  собі.

І  в  час,  коли  в  лиху  годину
Серед  безлюддя  пустоти
Обляжуть  присмутку  хмарини,  –  
Промінням  сонця  будеш  ти!

Алесь  Гарун    
Дзяўчаці

Цябе  спаткаў  і  сам  не  знаю,
Ад  сэрца  шчырага  кажу,
Якую,  дзеўча,  думку  маю
І  спеў  аб  тым  які  злажу.  

Здаецца,  нешта  ўскаланула
 Ў  душы  маёй  ты  незнарок,
Былога  струны  закранула,  -
Звіняць  ледзь  чутна  аддалёк.

Ці  ж  будзе  час,  што  нам  спаткацца
Яшчэ  раз  здарыцца  калі,
І  струны  сэрца  разбрымяцца
У  тыя  песні,  што  былі?

Ніхто  не  скажа!  Толькі  знаю
І  не  ўтаюся  ад  цябе:
Няхай  цябе  я  не  спаткаю,  -
Пакінеш  след  ты  па  сабе.

І  ў  час,  калі  гадзінай  шарай
Сярод  бязлюддзя  пустаты
Нуда  абляжэць  чорнай  хмарай,
Праменнем  сонца  будзеш  ты!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472471
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.01.2014

Мілета Якшіч, Ніч у полі

Піняться  зорі  в  небесах  урочих,
Місяць  піднявся,  даль  м’яко  сяє
Від    його  світла,  ніжний  подих  ночі
Трави  і  колосся    тихо  гойдає.

Поле  заснуло,  де  життя  кипіло,
Де  метелик  пурхав,  пташка  співала,  –
Ніч  ув’язала  спокоєм  щосили,
Шепотом  милим  його  вколихала.

Все  шукає  спокій...  я  цього  хочу,
Північ  проходить,  вже  зоря  згасає,
У  високім  небі  світло  ще  блискоче,
Та  в  моїм  серці  спокою  немає.

Йтиму  без  спину  крізь  поля  широкі
З  думкою  про  неї  і  про  розлуки,
В  пристрасті  й  сумі,  зовсім  одинокий  –
О,  тиха  нічко  неспання  і  муки!

Милета  Јакшић  
Ноћ  у  пољу    

Пењу  се  звезде  на  тамна  небеса,
Изгрева  месец,  крај  мекога  сјаја
Сија  се  даља,  тихо  се  потреса  
Трава  и  класје  од    ноћног  дисаја.

Поприште  глухо  где  је  живот  врио,
Лето  лептирак,  цвркутала  шева
Оковала  је  ноћ  и  покој  мио
И  страсни  шапат  над  њиме  разлева.

Све  мира  нађе...  тек  се  мени    чини,
Минуће  поноћ  и  звезде  ће  заћи,
Блиснуће  светлост  небу  на  висини,
Али  ја  мира  нећу  никад  наћи.

Прећи  ћу  миље  кроз  поља  далека
Све  о  њој  мислећ`  од  скорог  растанка,
Сам  с  чежњом  својом  и  тугом  без  лека  –
О,  тиха  ноћи  без  мира  и  санка!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472013
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.01.2014

Тетяна Зіненко, Віночок тріолетів: Вас нема

1
За  час  оцей,  що  я  Вас  не  побачу,
Почнеться  і  закінчиться  зима...
І  сподівання  всі  мої  –  дарма
За  час  оцей,  що  я  Вас  не  побачу.
Розлуку  нашу  не  переіначу  ,
А  вірш  уже  назвався:  «Вас  нема».
За  час  оцей,  що  я  Вас  не  побачу,
Почнеться  і  закінчиться  зима...

2
Нехай  зима,  а  я  перезимую  –
Під  снігом  журавлиночка  гаряча.
І  ми  іще  зустрінемось  одначе.
Нехай  зима,  а  я  перезимую.
Ніколи  Ви  не  знайдете  другую:
Ну,  хто  по  Вас  іще  ось  так  заплаче?  –
Нехай  зима,  а  я  перезимую  –
Під  снігом  журавлиночка  гаряча.

3
Чи  дочекаюся  спіткання,
Щоб  Вам  у  очі  надивитись?
Чи  у  ваганні  буду  битись,
Чи  дочекаюся  спіткання?
І  засміюся  від  страждання,
Щоб  із  плачем  у  серці  критись...
Чи  дочекаюся  спіткання,
Щоб  Вам  у  очі  надивитись?


Таццяна  Зіненка
Нізка  трыялетаў:  Вас  няма

1
За  гэты  час,  што  я  Вас  не  пабачу,
Пачнецца  і  закончыцца  зіма...
І  спадзяванні  ўсе  мае  —  дарма
За  гэты  час,  што  я  Вас  не  пабачу.
Бо  нашу  ростань  я  не  перайначу,
А  верш  ужо  назваўся:  «Вас  няма».
За  гэты  час,  што  я  Вас  не  пабачу,
Пачнецца  і  закончыцца  зіма...

2
Няхай  зіма,  а  я  перазімую
Пад  снегам  журавінкаю  гарачай.
І  мы  яшчэ  сустрэнемся  няйначай.
Няхай  зіма,  а  я  перазімую.
Ніколі  Вы  не  знойдзеце  другую:
Ну,  хто  по  Вас  яшчэ  вось  так  заплача?  —
Няхай  зіма,  а  я  перазімую
Пад  снегам  журавінкаю  гарачай...

3
Ці  дачакаюся  сустрэчы,
Каб  Вам  у  вочы  наглядзецца?
Ці  знемагуся  ў  паняверцы,
Ці  дачакаюся  сустрэчы?
І  засмяюся  недарэчы,
Каб  не  пачуць,  як  плача  сэрца...
Ці  дачакаюся  сустрэчы,
Каб  Вам  у  вочы  наглядзецца?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470075
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.01.2014

Тетяна Зіненко, А Ви просили не кохать

Я  Вас  не  кохаю.
Я  думать  про  Вас  не  стихаю.
Журбу  безкінечну
Черпаю  зірковим  ковшем.
Платіть  же  для  травня,
Що  в  серці  таємно  тримаю:
Нехай  він  за  мене
Відплаче  раптовим  дощем.
А  я  засміюся
Услід  тим  відлунням  горішнім
І  з  вітром  по  світу
Почну  безпритульно  блукать.
І  буде  Вас  вічно
Гукать  моє  серце  невтішне:
«Я  Вас  не  кохаю!
Я  Вас...    не  повинна  кохать...»

Таццяна  Зіненка
А  Вы  прасілі  не  кахаць  

Я  Вас  не  кахаю.
Я  думаць  пра  Вас  не  сціхаю.
Журбу  неабдымную
Чэрпаю  зорным  каўшом.
Плаціце  нясквапна
Майму  неспазнанаму  маю:
Няхай  за  мяне  ён
Адплача  раптоўным  дажджом.
А  я  засмяюся
Услед  перуноваму  рэху
І  з  ветрам  па  свеце
Пачну  беспрытульна  блукаць.
І  будзе  Вас  вечна
Гукаць  маё  сэрца-няўцеха:
«Я  Вас  не  кахаю!
Я  Вас...  не  павінна  кахаць...»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470074
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.01.2014

Тетяна Дем’янова, Дощ-злива тулить небо до землі

Дощ-злива  тулить  небо  до  землі,
зшиває  їх  струмливими  стібками
і  стягує  заслоною  між  нами,
щоб  ми    зустрітись  не  могли  в  імлі.

Щоб  ти  забув  мене  вдалечині,
а  я  в  журбі  не  марила  тобою.
Розділені  розлукою-бідою,  –
не  вогнища  ми  –  вигаслі  вогні.

На  жаль,  минулий  жар  не  розпалить.
Міцніє  зливи  шал  –  за  ниттю  нить  –
мов  до  хреста  цвяхами  прибиває.

Ридаючи,  ллє  слізні  ручаї,
і  рани  всі  роз'ятрює  мої,
і  сіль  з  очей  з  прихильністю  змиває.

Таццяна  Дзям'янава  
Залева  туліць  неба  да  зямлі

Залева  туліць  неба  да  зямлі,
зшывае  іх  бруістыми  сцяжкамі
і  сцягвае  заслонаю  між  намі,
каб  мы  з  табою  стрэцца  не  маглі.

Каб  ты  забыў  мяне  ўдалечыні,
а  я  табой  не  трызніла  ў  расстанні.
Па  двух  баках  навалы,  быццам  здані,  –
не  вогнішчы,  а  згаслыя  агні.

На  жаль,  агмень  былы  не  распаліць.
Крапчэе  ліўня  шал  –  за  ніццю  ніць  –
як  да  крыжа  цвікамі  прыбівае.

Наўзрыд,  як  па  сканалых,  слёзы  лье,  
і  раны  развярэджвае  мае,
і  соль  з  вачэй  спагадліва  змывае.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469837
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.01.2014

Дімітр Бояджієв, Пантера

Як  рикання  пантери  
звучить  мені  твій  сміх.
Блідий  весь  прислухаюсь  –
тремтить  душа  від  них.

І...  все  ж  тягну  я  руки
де  чорна  красота,
і  не  з  прокляттям  грізним  –
з  молитвою  уста...

Димитър  Бояджиев
Пантера

Риканье  на  пантера
се  счува  в  твоя  смях.
Кат  глина  блед  те  слушам
с  дух  трепетен  и  плах...
 
И...пак  ръце  протягам
към  черна  красота
и  не  със  клетва  грозна  –
с  молитва  на  уста...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469836
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.01.2014

Павлюк Трус, Тріолет: Мов струни дзвінчатих цимбалів

Мов  струни  дзвінчатих  цимбалів,
У  серці  пісня  задзвеніла
І  в  лузі  змовкла,  заніміла,
Мов  струни  дзвінчатих  цимбалів.
В  думках  вона  зазеленіла,
Там  не  лягла  роса  печалі...
Мов  струни  дзвінчатих  цимбалів,
У  серці  пісня  задзвеніла.

Паўлюк  Трус  
Трыялет:  Як  струны  звонкія  цымбалаў

Як  струны  звонкія  цымбалаў,
У  сэрцы  песня  зазвінела
І  змоўкла  ў  лузе  анямелым,
Як  струны  звонкія  цымбалаў.
Яна  у  думках  зарунелых
Расою  ранняй  не  апала…
Як  струны  звонкія  цымбалаў,
У  сэрцы  песня  зазвінела.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469161
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.12.2013

Сергій Законніков, Прикмети

Придумав  я  свої  прикмети:
Невдало  день  новий  пройде,
Якщо  на  образ
Милий,  світлий,
Уранці  тінь  густа  впаде.

А  друга  –
Буде  день  щасливим,
Бо  губи  співами  звучать,
Бо  знов  іскриночки  грайливо
Мигтять  у  сонячних  очах.

Люблю  прикмету  тільки    ту  я,
Що  краща  від  прикмет  усіх:
Коли  кохана  поцілує
Світ  посмішкою  уст  своїх.

Сяргей  Законьнікаў
Прыкметы

Прыдумаў  я  свае  прыкметы:
Няўдалым  будзе  новы  дзень,
Калі  на  воблік,
Мілы,  светлы,
Уранку  набягае  цень.

Другая  ж  —
Будзе  дзень  шчаслівым,
Бо  вусны  спеўна  ўжо  гучаць,
Бо  зноў  іскрынкі  дурасліва
Мігцяць  у  сонечных  вачах.

Люблю  прыкмету  толькі  тую,
Найлепшую  з  усіх  прыкмет:
Калі  каханая  цалуе
Сваёй  усмешкай  белы  свет.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469160
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.12.2013

Петер Белла-Горал, Згадування

Скільки  раз  у  небі
заспіва  пташина,
стільки  раз  про  тебе
думаю,  дівчино!
Скільки  тих  пташинок
кожний  день  співає  –
стільки  раз  твій  милий
тебе  пригадає.

Лиш  вечірня  зірка
перша  засвітила,
у  ту  ж  мить  про  тебе
я  згадаю,  мила!
Скільки  тих  зоринок
світить  ніччю  з  неба  –
стільки  раз,  кохана,  
думаю  про  тебе!

Peter  Bella-Horal  
Vzpomínanie
 
Koľko  ráz  na  hore
zaspieva  vtáčatko,
za  každým  na  teba
vzpomniem  si,  dievčatko!
Koľko  tých  vtáčeniec
každý  deň  zaspieva:
toľko  ráz  milý  tvoj
na  teba  myslieva.

Keď  prvá  z  večera
zablysne  hviezdička,
za  každým  na  teba
vzpomniem  si,  dušička!
Koľko  tých  hviezdičiek
svieti  v  noci  s  neba:
toľko  ráz  —  má  milá,  —
myslievam  na  teba!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468959
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 28.12.2013

Петер Белла-Горал, Сопілка

   
Травневої  ночі,  коли  тихо  всюди,
коли  соловейко  піснею  розбудить,
коли  чути  річки    в  берегах  розваги,
видно  ватри  в  горах,  що  кладуть  ватаги.

Тоді  мною  дивна,  ой!  панує  воля:
я  візьму  сопілку,  сяду  скраю  поля,
а  там  та  сопілка  так  мило  заграє  –
перша  нота  другій  ручку  простягає.

Ту  мою  сопілку,  що  із  яворини,
від  двору  до  двору  почують  дівчини,
від  двору  до  двору,  та  й  до  комірчини;
не  одне  дівчатко  віконце  відчинить:

Як  граю  про  луки,  про  поле  зелене,
і  про  ту  дівчину,  що  мила  для  мене,
і  про  зорний  килим,  що  небо  вкриває,
і  про  те  кохання,  –  що  кінця  не  має...

Peter  Bella-Horal  
Píšťalka

Za  májovej  noci,  keď  je  ticho  všade,
keď  slávik  si  nôti  na  jabloni  v  sade,
keď  počuť  potôček,  z  brehu  jak  vyviera,
vidno  vatry  v  horách,  čo  kladú  pastiera.

Vtedy  i  mňa  divná,  hej!  nadíde  zvoľa:
vezmem  si  píšťalku,  vyjdem  si  do  poľa,
a  tá  píšťalečka  tak  milo  vyhráva:
jedna  nôta  druhej  rúčku  si  podáva.

Píšťalečku  moju,  rezanú  z  javora,
počujú  dievčence  od  dvora  do  dvora;
od  dvora  do  dvora,  do  každej  komory;
nejedno  dievčatko  okienko  otvorí:

Keď  pískam  o  holi,  o  zelenom  poli,
i  o  tom  dievčatku,  čo  mi  je  po  vôli,
i  o  tých  hviezdičkách  na  božom  sklepení,
i  o  tej  ľúbosti,  —  ktorej  konca  neni…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468958
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 28.12.2013

Сергій Законніков, Вірю землі

Над  краєм  недремного  житнього  поля,
Де  сонце  купається  в  росній  траві,
Стою
Й  більш  нічого  не  треба  для  долі,
Ніж  знати,
Що  сили  земні  ще  живі.

І  їх  не  уб’ють  ні  отрута,
Ні  зрада,
Ні  підлість,
Ні  глум,  ні  безчесні  суди,
Бо  є  у  землі  наймогутніша  влада,
Їй  мусить  коритись  людина  завжди.

Лежить  на  долоні  твій  колос
Як  доля,
Пройшла  крізь  усе,
А  його  зберегла,
І  мова  під  гнітом  не  щезла  ніколи,
Бо  хоч  як  волошка,
Та  в  житі  цвіла.

Тебе  вже  не  раз  хоронили  в  могилі,
На  хрест  твій  чіпляли  терновий  вінок...
А  ти  котиш  стиглі,  пісень  повні  хвилі
І  разом  з  планетою  мчиш  до  зірок.

Брехня,
Фарисейство  нагнали  оскому,
Прислужники  знов  на  олімп  заповзли...
Тому  так  не  хочеться  вірить  нікому  –
Я  вірю  лиш  в  мудрість  і  силу  землі.

Сяргей  Законьнікаў  
Веру  зямлі

На  ўзмежку  нядрэмнага  жытняга  поля,
Дзе  сонца  купаецца  ў  роснай  траве,
Стаю
І  нічога  не  трэба  мне  болей,
Чым  ведаць,
Што  сіла  зямная  жыве.

Яе  не  заб’юць  ні  атрута,
Ні  здрада,
Ні  подласць,
Ні  самы  абразлівы  здзек,
Бо  ёсць  у  зямлі  наймагутная  ўлада,
Скарыцца  якой  мусіць  сам  чалавек.

Ляжыць  на  далоні  твой  колас,
Як  доля,
Прайшла  праз  усё,
А  яго  зберагла,
І  мова  пад  гнётам  не  счэзла  ніколі,
Бо  хоць  васілёчкам,
Ды  ў  жыце  цвіла.

Цябе  ўжо  не  раз  прадавалі,  хавалі,
Стаўлялі  над  воляй  і  годнасцю  крыж...
А  ты  коціш  спелыя,  спеўныя  хвалі
І  разам  з  планетай  да  зорак  ляціш.

Хлусня,
Фарысейства  нагналі  аскому,
Дачаснікі  зноў  на  алімп  успаўзлі...
Таму  мне  не  хочацца  верыць  нікому,
Я  верую  ў  мудрасць  і  сілу  зямлі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468068
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.12.2013

Лариса Геніюш, Лев

В  кошлатій  гриві  з  космами  густими,
тамуючи  свій  лютий  гнів  і  рев,
ходив  по  клітці  гордий  син  пустині  –
невільний  лев.
І  ґрати  легко  крок  його  спиняли,
незламність  сталі  він  давно  спізнав,
і  лапа  піднімалася  й  спадала
у  силі  грізній  на  залізний  сплав.
У  снах  свободу  бачив,  рідні  схили,
левиці  хижої  страшний  стрибок,
розлог  очам,  прилив  могутній  сили,
розпечений  під  лапами  пісок.
І  рев  із  клітки  вирвався  на  волю  –
як  згадка  дальніх  африканських  гір
і  скрип  зубів  у  ворога  на  горлі:
жагу  до  волі  ревом  свідчив  звір.
Свист  батога  розсік  вогнем  той  спогад,
біль  загострив  в  невільнім  серці  злість:
до  нього  із  ознакою  тривоги
йшов  пан  його  –  в  руках  батіг  і  кість.
Погрозами  крикливими  й  обманом,  
пісною  кісткою  спинив  він  лютий  рев  
і  волі  крик,  і  стих  побитий  паном,
забувши  силу  предків  своїх,  лев.
Мучителя  покинувши  живого,
на  кістку  зуби  жадібні  затяв,
а  у  цей  час  в  його  пустині  вбогій
гієни  не  стихали  від  виття...
Такий  закон  і  біг  життя  шалений  –
коли  левині  замовкають  десь  сини,
з  печер  виходять  жадібні  гієни
і  в  мертвеччині  тішаться  вони.

Ларыса  Геніюш
Лев

З  калматай  грывы  космамі  густымі,  
напружаны,  ў  вачах  схаваўшы  гнеў,  
хадзіў  па  клетцы  горды  сын  пустыні  –  
зыманы  леў.  
Сто  кратаў  лёгка  крок  яго  спынялі,  
нязломнасьць  сталі  ён  даўно  спазнаў,  
і  лапа  падымалася  і  ападала  
цяжкою  сілай  на  жалезны  сплаў.  
У  снах  свабоду  бачыў  і  яскіню,  
драпежнай  львіцы  сьмерцяносны  скок,  
прастор  вачам,  прыліў  магутнай  сілы,  
распалены  пад  лапамі  пясок.  
І  роў  пранік  глухое  навакольле  –  
ўспамін  далёкіх,  афрыканскіх  гор,  
і  скрып  зубоў  у  ворага  на  горле,  
і  прагу  волі  нёс  ён  у  прастор.  
Сьвіст  бізуна  расьсёк  агнём  ўспаміны,  
боль  завастрыў  ў  нявольным  сэрцы  злосьць:  
супроць  яго  ў  кароткіх  перапынах  
йшоў  пан  яго  –  ў  руках  бізун  і  косьць.  
Крыклівай  грозьбай,  ласкавым  абманам  
і  таннай  косткаю  спыніў  ён  люты  гнеў  
і  волі  крык,  і  сьціх  дрэсіраваны,  
забыўшы  сілу  продкаў  сваіх,  леў.  
Мучыцеля  пакінуўшы  жывога,  
на  костцы  зубы  прагныя  зацяў,  
а  ў  гэты  час  ў  пустыні  яго  срогай  
гіены  не  сьціхалі  ад  выцьця...  
Такі  закон  і  бег  жыцьця  нязьменны  –  
калі  змаўкаюць,  адышоўшы,  львы,  
зь  пячэр  выходзяць  прагныя  гіены  
і  вокал  падлам  цешацца  яны.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468064
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.12.2013

Марія Шевченок, Хоч дні мої, як і колись, цвітуть

Хоч  дні  мої,  як  і  колись,  цвітуть,
Та  краща  квітка  з  них  вже  облетіла,
А  я  не  встигла  навіть  зазирнуть
У  кожний  з  них  прискіпливо  і  сміло.

Їх  біль,  їх  голос  б’ють  у  сиву  скронь,
В  їх  хвилі  серце,  захлинувшись,  б’ється;
Горить  на  кленах  золотий  вогонь,
І  тонким  сріблом  павутина  в’ється.

А  скоро  закурличуть  журавлі
У    піднебессі  сірім,  лиховіснім,
І  голос  їх  озветься  на  землі
В  моїй  щасливій,  та  замовклій  пісні.

Куди  вони  спішать  у  цій  імлі,
У  далечінь  яку  так  квапно  рвуться?
І,  може,  то  летять  не  журавлі,
А  дні  мої,  що  більше  не  вернуться.

Марыя  Шаўчонак  
Хоць  дні  мае,  як  некалі,  цвітуць

Хоць  дні  мае,  як  некалі,  цвітуць,
Ды  лепшая  іх  кветка  абляцела,
Я  ж  не  паспела  нават  зазірнуць
У  кожны  з  іх  уважліва  і  смела.

Іх  боль,  іх  голас  бюцца  сёння  ў  скронь,
Іх  хваляй  захлінулася  ўсё  сэрца,
Гарыць  кляноў  нягаснучы  агонь,
І  тонкім  срэбрам  павуцінне  ўецца.

А  хутка  закурлычуць  журавы
У  шэрым  апусцелым  паднябессі,
І  голас  іх  адклікнецца  жывы
Маёй  шчаслівай,  недапетай  песні.

Куды  яны  спяшаюцца,  куды,
У  далячынь  якую  так  ірвуцца?
І,  можа,  то  ляцяць  не  журавы,
А  дні  мае,  якім  больш  не  вярнуцца.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467946
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.12.2013