Валерій Яковчук

Франц Шуберт, Прекрасна мельниківна: Передсвятковий вечір (Вільгельм Мюллер)

Мав  би  рук  я
Тисячі  сильних,
То  крутив  би
Колеса  вільно!  
Зміг  би  лісом
Густим  ходити,  
Зміг  би  жорна
Я  крутити!
Мельниківна,  любов  моя,
Знала  б  як  кохаю  я!
Мельниківна,  любов  моя,
Знала  б  як  кохаю  я!

Ах,  руками  я  слабак!
Чи  підводжу,  чи  тримаю,
Чи  кую  щось,  чи  рубаю,  –
Кожний  хлопець  зробить  так.
Кожний  хлопець  зробить  так.
Коли  вечір  свіжий  наступає,
Відпочити  разом  ми  сідаєм,
І  господар  каже  мило:
Гарно  працю  ви  зробили;
Гарно  працю  ви  зробили;
Люба  дівчина  за  ним:
На  добраніч  вам  усім.
На  добраніч  вам  усім.

Мав  би  рук  я
Тисячі  сильних,
То  крутив  би
Колеса  вільно!  
Зміг  би  лісом
Густим  ходити,  
Зміг  би  жорна
Я  крутити!
Мельниківна,  любов  моя,
Знала  б  як  її  кохаю  я!
Мельниківна,  любов  моя,
Знала  б  як  її  кохаю  я!
Мельниківна,  любов  моя,
Знала  б  як  кохаю  я!

Franz  Schubert,  Die  schöne  Müllerin:  
Am  Feierabend  (Wilhelm  Müller)

Hätt  ich  tausend  
Arme  zu  rühren!  
Könnt  ich  brausend  
Die  Räder  führen!  
Könnt  ich  wehen  
Durch  alle  Haine!  
Könnt  ich  drehen  
Alle  Steine!  
Dass  die  schöne  Müllerin  
Merkte  meinen  treuen  Sinn!  
Dass  die  schöne  Müllerin  
Merkte  meinen  treuen  Sinn!  

Ach,  wie  ist  mein  Arm  so  schwach!  
Was  ich  hebe,  was  ich  trage,  
Was  ich  schneide,  was  ich  schlage,  
Jeder  Knappe  tut  mir's  nach.  
Jeder  Knappe  tut  mir's  nach.
Und  da  sitz  ich  in  der  grossen  Runde,  
In  der  stillen  kühlen  Feierstunde,  
Und  der  Meister  spricht  zu  allen:  
Euer  Werk  hat  mir  gefallen;  
Euer  Werk  hat  mir  gefallen;  
Und  das  liebe  Mädchen  sagt  
Allen  eine  gute  Nacht.  
Allen  eine  gute  Nacht.  

Hätt  ich  tausend  
Arme  zu  rühren!  
Könnt  ich  brausend  
Die  Räder  führen!  
Könnt  ich  wehen  
Durch  alle  Haine!  
Könnt  ich  drehen  
Alle  Steine!  
Dass  die  schöne  Müllerin  
Merkte  meinen  (meinen)  treuen  Sinn!
Dass  die  schöne  Müllerin  
Merkte  meinen  (meinen)  treuen  Sinn!
Dass  die  schöne  Müllerin  
Merkte  meinen  treuen  Sinn!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800733
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.07.2018

Едвард Ґріґ, Пісня Сольвейґ

Можливо,  що  пройдуть  зима  і  весна
(і  зима,  і  весна),
і  літо  теж  минеться,  ще  й  осінь  сумна
(ще  і  осінь  сумна),  –
Та  ти  колись  все  ж  прийдеш  –  упевнена  я
(упевнена  я);
я  ждатиму  вірно  –  це  обітниця  моя
(обітниця  моя).
А!
Хай  Бог  укріпляє,  як  світом  ідеш
(як  світом  ідеш)!
Хай  втішить,  як  йому  ти  у  ноги  впадеш
(ти  у  ноги  впадеш)!
Тут  я  жду  вірно  –  аж  ти  прийдеш  знов
(аж  ти  прийдеш  знов);
якщо  ж  ти  в  небесах,  то  стрічай  мою  любов
(стрічай  мою  любов)!  
А!

Edvard  Grieg  
Solveigs  sang

Kanske  vil  der  gå  både  Vinter  og  Vår
(både  Vinter  og  Vår),
og  naeste  Sommer  med,  og    det  hele  År
(og  det  hele  År);  –
men  engang  vil  du  komme,  det  ved  jeg  visst
(det  ved  jeg  viss);
og  jeg  skal  nok  vente,  for  det  lovte  jeg  sidst
(det  lovte  jeg  sidst).
A!
Gud  styrke  dig,  hvor  du  i  Verden  går
(i  Verden  går)!
Gud  glæde  dig,  hvis  du  for  hans  Fodskammel  står
(for  hans  Fodskammel  star)!
Her  skal  jeg  vente  til  du  kommer  igjen
(du  kommer  igjen);
og  venter  du  hist  oppe,  vi  træffes  der,  min  Ven
(vi  traeffes  der,  min  Ven)!
A!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800289
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.07.2018

Ніл Гілєвіч, Сонет

Поет  –  в  душі  вар’ят.  Обов’язково!
Без  цього  і  поезії  нема.
І  не  берися  за  перо  дарма,
Якщо  не  здатний  ошаліть  від  слова  –

Від  раптом  знайденого  в  нетрях-сховах,
Або  від  звільненого  із  ярма
Рутинних  штампів,  без  тавра-клейма,  –
Мов  тільки-що  воно  родилось  знову.

Коли  не  чуєш  ти  його  таким,  –
Як  полум’я  від  протягу  –  тремким,
Бурхливим,  як  вино,  що  дно  зриває,

Або  цілющим,  як  вода  жива  є,  –
Тоді  покинь  поезію,  покинь,
Бо  ще  твій  дар  від  тебе  Бог  ховає.

Ніл  Гілевіч
Санэт  

Паэт  –  крыху  вар’ят.  Абавязкова!
Бяз  гэтага  паэзіі  няма.
I  не  бярыся  за  пяро  дарма,
Калі  ня  здольны  ашалець  ад  слова  –
 
Ад  раптам  знойдзенага  ў  нэтрах-сховах
Або  ад  вызваленага  зь  ярма
Руцінных  штампаў,  без  таўра-кляйма,  –
Бы  толькі  што  радзілася  нанова.
 
Калі  ня  чуеш  ты  яго  такім  –
Як  полымя  на  ветры  –  трапяткім,
Бунтоўным,  як  віно,  што  дно  ўзрывае,

Або  гаючым,  як  вада  жывая,  –
Тады  пакінь  паэзію,  пакінь.
Бог  ад  цябе  твой  дар  яшчэ  хавае.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800075
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.07.2018

Максим Богданович, Білий хрест, плита, внизу – могила

Білий  хрест,  плита,  внизу  –  могила;
Ніжним  цвітом  ружа  зацвіла.
Тут  колись,  мій  друже,  ти  спочила,  –
Породила  в  муках  і  лягла.

Все  минулося  –  і  біль,  і  горе,
Все  кудись  далеко  відійшло,
Але  строгий  напис:  «Disce  mori»*
Нагадає,  що  тоді  було.

*  Учись  вмирати  (лат.)

Максім  Багдановіч  
Белы  крыж,  пліта,  пад  ёй  –  магіла

Белы  крыж,  пліта,  пад  ёй  –  магіла;
Мілым  кветам  рожа  зацьвіла.
Тут  калісьці  ты,  мой  друг,  спачыла,  –
Спарадзіла  ў  муках  і  лягла.
 
Ўсё  мінулася  –  і  боль,  і  гора,  –
Ўсё  кудысь  далёка  адышло;
Але  строгі  надпіс:  «Disce  mori»
Нагадае,  што  з  табой  было.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800074
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.07.2018

Павлюк Трус, В ніч купальську чудну

В  ніч  купальську  чудну
над  водою  одні
цілувалися  явір  з  калиною.
Як  дрімали  поля,  
небо  стихло  у  сні,  –  
з  чарівною  зустрівсь  я  дівчиною...

Як  дрімали  поля,
а  в  полях  та  й  туман,
ой,  туман  той  молочно-сріблистий
жита  рунь  поливав,
кучерявив  твій  стан,  –
ми  ішли  по  долині  імлистій.

А  в  долині  німій
пурпур-квіти  цвіли,
ти  віночок  плела  променистий.
Золотився  вогнем
ранок  в  шатах  імли,
як  минали  долину  імлисту.

І  пішли
                         ми,  пішли,
нас  вели  почуття
на  розлоги  полів  синьоокі.
Тільки  співи  дівчат,
ой,  та  співи  життя
розпливались
           широко,
                                       широко...

Не  розложистий  гай
під  горою  шумів,
не  зозуля  в  гаю  тім  кувала,  –
в  ніч  купальську  чудну,
як  тебе  я  зустрів,
ти  про  щастя  натхненно  співала.

Паўлюк  Трус  
У  купальскую  ноч

У  купальскую  ноч
над  прасторамi  вод
цалавалiся  явар  з  калiнаю.
Як  драмалi  палi,
засынаў  небасвод,  -
я  спаткаўся  з  чароўнай  дзяўчынаю...
 
Як  драмалі  палі,
а  ў  палях  ды  туман,
ой,  туман-малачай  серабрысты
жыта  рунь  паліваў
і  кудзеліў  твой  стан,  -
мы  ступалі  далінай  імглістай.
 
А  ў  даліне  ў  цішы
чырвань-кветкі  цвілі,
ты  вяночкі  пляла  прамяністыя.
Залаціўся  агнём
золак  ранні  ўдалі,
як  мінулі  даліну  імглістую.
 
І  пайшлі,
                         і  пайшлі
мы  на  вольны  прасцяг,
у  прасторы  палёў  сінявокія.
Толькі  спевы  дзяўчат,
ой,  ды  спевы  жыцця
усплывалі
                               далёка,
                                                   далёка…
 
Не  развесісты  гай
гаманіў  пад  гарой,
не  зязюля  ў  гаі  кукавала,  -
у  купальскую  ноч
пры  спатканні  з  табой
ты  аб  шчасці  з  запалам  спявала.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799837
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.07.2018

Максим Богданович, Сонет: Вночі замерзло джерело криниці

Вночі  замерзло  джерело  криниці;
Твоя  пора,  зимових  днів  нуда!
Завмерла  джерела  дзвінка  хода
І  зверху  снігу  пласт  уже  сріблиться.

Та  все  дарма,  бо  там,  під  ним,  струмиться
Жива,  могутня,  збурена  вода.
Чекай!  Ще  прийде  час  її  труда
І  хвиль  нестримних  хор  на  волі  заіскриться!

Приміряв  я  цей  символ  і  собі,
Схилившись  у  надмірній  боротьбі,
Тож  рідної  природи  втямив  слово.

А  як  –  втаю,  бо  кожний  з  вас  поет.
Самі  розсійте  смерк  легкий  прамови,
Душі  промінням  висвітіть  секрет!

Максім  Багдановіч  
Санет:  Замёрзла  ноччу  шпаркая  крыніца

Замёрзла  ноччу  шпаркая  крыніца;
Твая  пара,  зімовая  нуда!
Цяпер  няма  ўжо  руху  ні  сляда,
I  нават  зверху  слоем  снег  лажыцца.
 
Ды  ўсё  дармо,  бо  там,  пад  ім,  струіцца
Магутная,  жывучая  вада.
Чакай!  Яе  йшчэ  прыйдзе  чарада!
Здалее  хваляў  хор  на  вольны  свет  прабіцца.
 
Прыклаў  я  гэты  сімвал  да  сябе,
Схіліўшыся  ў  надсільнай  барацьбе,
I  разгадаў  прыроды  роднай  словы.
 
Як  —  прамаўчу,  бо  кожны  з  вас  —  паэт.
Рассейце  ж  самі  лёгкі  змрок  прамовы,
Сваёй  душы  туды  праліце  свет!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799836
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.07.2018

Робер Деснос, Завтра

Я  б  і  в  сто  тисяч  літ  мав  би  силу  в  собі,
Щоб  чекати  тебе,  завтра,  повне  надій.
Час,  як  старець  слабкий,    що  зігнувсь  у  журбі,  
Лиш  зітхне  –  новий  ранок  і  вечір  новий.

Місяці  вже  пройшли,  у  чеканні  наш  дух,  
Виглядаєм,  тримаємо  світло  й  вогонь,
Тиху  мову  ведем,  насторожуєм  слух
До  тих  звуків,  що  згинули  в  колі  безсонь.

Ми  засвідчуєм  знов  нині  з  ночі  глибин  
Всю  красу,  що  приходить  із  радісним  днем.
І  якщо  не  заснем  –  стрінем  розсвіту  плин,
Щоб  признати  нарешті  –  сьогодні  живем.

Robert  Desnos  
Demain  

Agé  de  cent  mille  ans,  j'aurais  encor  la  force  
De  t'attendre,  ô  demain  pressenti  par  l'espoir.  
Le  temps,  vieillard  souffrant  de  multiples  endorses,  
Peut  gémir  :  Le  matin  est  neuf,  neuf  est  le  soir.

Mais  depuis  trop  de  mois  nous  vivons  à  la  veille,  
Nous  veillons,  nous  gardons  la  lumière  et  le  feu,  
Nous  parlons  à  voix  basse  et  nous  tendons  l'oreille  
A  maint  bruit  vite  éteint  et  perdu  comme  au  jeu.

Or,  du  fond  de  la  nuit,  nous  témoignons  encore  
De  la  splendeur  du  jour  et  de  tous  ses  présents.  
Si  nous  ne  dormons  pas  c'est  pour  guetter  l'aurore  
Qui  prouvera  qu'enfin  nous  vivons  au  présent.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799827
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.07.2018

Майкл Уільям Балф, Циганська дівчина: Дія 2 сцена 1. Арія Арліни

АРЛІНА
Приснилось  –    у  пишних  палатах  жила,
Васали  там  з  безліччю  слуг,
Я  надія  та  гордість  для  них  була,
Для  тих,  що  зібрались  навкруг.  
І  багатства  без  ліку,  і  славне  ім’я
Мала  в  спадок  я  від  батьків;
Та  найбільша  була  там  утіха  моя,
Що  все  так  же  мене  ти  любив,
Що  все  так  же  мене  ти  любив,  любив,
Що  все  так  же  мене  ти  любив,  любив.

Приснилось  –  там  був  залицяльників  ряд,
Все  лицарі  мужні  одні,
І  що  серце  дівоче  тремтіло  з  принад,
Як  вірність  складали  мені.
І  приснилось  –  найкращий  з  них  поруч  стояв,
Руку  мою  просив;
Та  найбільша  була  там  утіха  моя,
Що  все  так  же  мене  ти  любив,
Що  все  так  же  мене  ти  любив,  любив,
Що  все  так  же  мене  ти  любив,  любив.

Michael  William  Balfe,  The  Bohemian  Girl:  Act  2  Scene  1

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799825
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.07.2018

Робер Деснос, Епітафія

Я  прожив  ті  часи  і  вже  тисячу  літ
Як  помер.  Та  не  здавсь,  ворог  слід  мій  згубив.
У  темницях  марнів  весь  достоїнства  цвіт,
Я  ж  був  вільним  між  тих,  що  у  масках,  рабів.

Я  прожив  ті  часи,  та  все  ж  вільним  там  був.
Бачив  річку,  і  землю,  і  неба  красу,
Що  навколо  були,  їхню  силу  відчув
В  час,  коли  вони  птаство  і  мед  нам  несуть.

Ви,  живі,  що  зробили  для  щастя  жаги?
Чи  печалить  вас  час,  де  життя  я  зложив?
Чи  засіяні  збіжжям  поля  навкруги?
Чи  багатим  зробили  ви  місто,  де  жив?

Живі,  не  бійтесь  більш  мене,  бо  я  помер.
Не  скресну  духом  вже,  ні  тілом  я  тепер.

Robert  Desnos  
L’Épitaphe

J’ai  vécu  dans  ces  temps  et  depuis  mille  années
Je  suis  mort.  Je  vivais,  non  déchu  mais  traqué.
Toute  noblesse  humaine  étant  emprisonnée
J’étais  libre  parmi  les  esclaves  masqués.

J’ai  vécu  dans  ces  temps  et  pourtant  j’étais  libre.
Je  regardais  le  fleuve  et  la  terre  et  le  ciel
Tourner  autour  de  moi,  garder  leur  équilibre
Et  les  saisons  fournir  leurs  oiseaux  et  leur  miel.

Vous  qui  vivez  qu’avez-vous  fait  de  ces  fortunes  ?
Regrettez-vous  les  temps  où  je  me  débattais  ?
Avez-vous  cultivé  pour  des  moissons  communes  ?
Avez-vous  enrichi  la  ville  où  j’habitais  ?

Vivants,  ne  craignez  rien  de  moi,  car  je  suis  mort.
Rien  ne  survit  de  mon  esprit  ni  de  mon  corps.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799396
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.07.2018

Алєсь Бачила, І ти, і я… І на півмилю…

І  ти,  і  я...  І  на  півмилю...
Як  в  день  створіння  –  ні  душі...
Побачивши,  берізки  білі
Гіллям  бояться  ворушить.
Ступить  бояться  навіть  кроку
В  наш  чистий  замок  з  кришталю,
Щоб  не  підслухать  ненароком
Святе  те  перше:  «Я  люблю!..»
Щоб  шепіт,  зміцнений  луною,
Тривог  для  нас  не  наробив,
Щоб  хтось  насмішкою  дурною
Сміятись  бридко  не  зумів.
Хай  завтрашнє  ясне  світання
Розбудить  день  нових  творінь,
І  на  «люблю»  –  листок  признання  –
Не  ляже  тінню  навіть  тінь.

Алесь  Бачыла  
І  ты,  і  я…  І  на  паўмілю...

І  ты,  і  я…  І  на  паўмілю,
Што  ў  дзень  стварэння,  –  ні  душы…
Бярозкі,  ўбачыўшы,  застылі  –
Баяцца  голлем  варушыць.
Ступіць  баяцца  нават  кроку
Ў  наш  чысты  замак  з  крышталю,
Каб  не  падслухаць  ненарокам
Святое  першае:  “Люблю!..”
Каб  шэпат,  стаўшы  гучным  рэхам,
Не  нарабіў  бы  нам  трывог,
І  нехта  злосны  брудным  смехам
З  яго  смяяцца  гідка  мог.
Хай  заўтра  яснае  світанне
Абудзіць  чысты  новы  дзень,
І  на  “люблю”  –  лісток  прызнання
Не  ляжа  ценем  нават  цень.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796979
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.06.2018

Алєсь Бачила, Мамина мова

Живе  у  віках  білоруськеє  слово  –
Народна  душа  і  народна  хвала.
Тебе  обзивали  «мужицька  це  мова»,
А  нам  же  ти  мовою  мами  була.

Доладна,  прекрасна,  так  люба  і  мила,
У  мами,  що  шила  нам  свитки  з  рядна,
Що  влітку  на  річці  полотна  білила,
Й  овес  восени  дожинала  одна.

У  мами,  що  зимами  кросна  снувала,
Що  нас  від  колиски,  як  тільки  могла,
Сумлінності,  правді,  добру  научала,
Дбайливо  від  різних  хвороб  берегла.

Приїду  додому...  і  що  за  проява...
Почую  розмову,  чи  пісню,  чи  вірш  –
Здається,  зі  мною  говориш  ласкаво,
І  поруч  зі  мною  на  стежці  стоїш.

У  маках  червоних  палають  долини...
О,  мамина  мово!  Дитинства  весна!
Тебе  мені  зроду  ніхто  не  замінить,
Бо  ти,  як  і  мати,  на  світі  одна.

Алесь  Бачыла    
Матчына  мова

Жывое  ў  вяках  беларускае  слова  –
Народа  душа  і  народа  хвала.
Цябе  абзывалі  “мужыцкаю  мовай”,
А  нам  жа  ты  матчынай  мовай  была.

І  самай  прыгожай,  і  самаю  мілай,
Той  маці,  што  шыла  нам  світкі  з  радна,
Што  ўлетку  на  рэчцы  палотны  бяліла,
А  ўвосень  авёс  дажынала  адна.

Той  маці,  што  зімамі  кросны  снавала,
Што  з  самай  калыскі,  як  толькі  магла,
Сумленнасці,  праўдзе,  дабру  навучала,
Старанна  ад  розных  хвароб  берагла.

Прыеду  дадому...  І  што  за  праява...
Пачую  гаворку,  ці  песню,  ці  верш  –
Здаецца  са  мной  размаўляеш  ласкава,
І  сцежкаю  поруч  са  мною  ідзеш.

У  маках  чырвоных  гарыць  прыгуменне...
О  матчына  мова!  Маленства  вясна!
Ніколі  ніхто  мне  цябе  не  заменіць,
Бо  ты,  як  і  маці,  на  свеце  адна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796974
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.06.2018

Алєсь Гарун, Я. Коласу

Ми  всі  з  одної  вийшли  ниви,
І  нас  один  сіяч  жбурляв,
І  кожний  з  нас  той  день  щасливий
В  душі  своїй  благословляв.
               А  вітер  був.  І  хто  був  тяжчий,  –  
               Залишивсь  там,  куди  упав,
               А  хто,  як  я,  хто  був  пропащий,  –  
               В  далекий  світ  помандрував.
Бо  інший  є  сіяч  над  нами,
Що  судить  нам  роки  і  дні,  –
Зігрітий  рідними  ланами
Пустив  ти  корені  міцні.  
               Ти,  брате,  зміг  на  світ  пробитись
               Поміж  суріпиці  й  осок!
               Тобою  можемо  гордитись,  –
               Прекрасний,  славний  Колосок.
Цвіти  ж,  рости,  буяй  на  диво
Там,  де  волошок  пелюстки.
Я  хочу  бачити  на  нивах
З  твоїх  зерняток  колоски.

Алесь  Гарун  
Я.  Коласу

Усе  з  аднэй  мы  выйшлі  нівы,
I  сейбіт  нас  адзін  кідаў,
I  кожан  з  нас  той  дзень  шчасьлівы
Ў  сваёй  душы  благаслаўляў.
               А  вецер  быў.  I  хто  цяжэйшы,
               Астаўся  там,  куды  упаў,
               А  хто,  як  я,  хто  быў  лягчэйшы,
               Ў  далёкі  сьвет  павандраваў.
Бо  сейбіт  ёсьць  другі  на  небе,
Што  судзіць  нам  гады  і  дні,  —
I  ты  узрос  на  роднай  глебе,
Пусьціў  глыбока  карані.
                 Здалеў,  браток,  на  сьвет  прабіцца
                 Спраміж  сьвірэпкі  і  асок!
                 I  можам  мы  табой  гардзіцца,
                 Прыгожы,  слаўны  Каласок.
Цьвіці  ж,  расьці,  буйней  надзіва
Ў  сям’і  прыгожых  васількоў.
З  тваіх  зярнят  хачу,  праўдзіва,
Убачыць  поле  каласкоў.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796973
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.06.2018

Алєсь Гарун, Пісня-дзвін

Гей  ти,  мамо  –  рідна  мово!
Гей  ти,  дзвоне  звучний  –  слово!
                           Дзвін  співучий,
                           Дзвін  блискучий,
                           Сріблом  литий,
                           Злотом  критий,
                             Загрими  ти,
                                         Загрими!
Гей,  дзвонарю,  ти  мій  пане,
Бий  у  дзвін  що  сили  стане,
                             Без  спочинку,
                             Без  зупинки,
                             Потом  злитий,
                             Ним  умитий,
                             Бий,  дзвони  ти,
                                         Бий,  дзвони!
Гей,  гусляре,  ти  мій  брате,
Йди  в  поля,  в  хати  співати,
                             Де  біднота,
                             Де  голота,
                             Де  неситий,
                             Де  невмитий,
                             Їм  спини  ти,
                                         Жаль  спини!
Струни  хай  гримлять  і  рвуться
З  болю,  з  гніву.  Хай  сміються
                             Разом  з  ними,
                             Не    чужими;
                             Голос  чистий,
                             Золотистий,
                             З  ними  злий  ти,
                                         З  ними  злий!

Алесь  Гарун  
Песьня-звон

Гэй  ты,  маці,  родна  мова,
Гэй  ты,  звон  вялікі,  слова,
                             Звон  магучы,
                             Звон  бліскучы,
                             З  срэбра  літы,
                             З  злота  зьбіты,
                             Загрымі  ты,
                                         Загрымі!
Гэй,  званар,  званар,  мой  пане,
Бій  у  звон,  як  змогі  стане,
                             Без  спачынку,
                             Безупынку,
                             Потам  зьліты,
                             Ім  умыты,  —
                             Бій,  звані  ты,
                                         Бій,  звані!
Гэй,  гусьляр,  пясьняр,  мой  браце,
Грай,  сьпявай  у  полі,  ў  хаце,
                             Дзе  гарота,
                             Дзе  галота,
                             Дзе  нясыты,
                             Дзе  няўмыты.
                             Ім  спыні  ты,
                                         Жаль  спыні!
Струны  хай  грымяць  і  рвуцца,
З  болю,  з  гневу.  Хай  сьмяюцца
                             Разам  зь  імі,
                             Не  чужымі,
                             Голас  чысты,
                             Залацісты,
                             Зь  імі  зьлій  ты,
                                         Зь  імі  зьлій!..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796830
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.06.2018

Алєсь Гарун, Ідуть роки

                 Ідуть  собі  роки,  ідуть,
                 Мов  хоровод  безкраїй,
                 Що  в  небі  зіроньки  ведуть,
                 Де  місяць,  сонце  сяє.
                 Ідуть  собі  роки,  ідуть,
                 І  чоловік  за  ними.
                 Куди  ж  тебе  вони  ведуть,
                 Стежинами  якими?
«Не  знаю  –  все  звідки  і  ким  є  тут  я;
Незнана  для  мене  ця  стежка  моя,
Незнане  для  мене  куди  я  іду.
Питання  не  маю,  чи  щось  там  знайду.
Не  знаю  –  життя  там,  чи  щастя,  чи  ні,
Бо  не  почалося  це  все  на  мені».
                 Ідуть  роки,  ідуть  роки,
                 І  з  ними  нам  спішити  –
                 Сьогодні  ти,  а  йшли  батьки,
                 А  завтра  підуть  діти.
                 Ідуть  роки  і  ти  ідеш
                 Услід  за  ними,  з  ними.
                 Скажи,  навіщо  ти  живеш
                 І  з  думами  якими?
«З  одною  я  думкою  в  світі  живу,
Узявши  наставником  ліс  і  траву,
І  морок,  і  світло,  джерела  і  цвіт,  
І  місяць,  і  зорі,  і  сонця  привіт  –
Присуджений  шлях  свій  достойним  роби,
На  радість  для  інших,  на  радість  собі».

Алесь  Гарун  
Ідуць  гады

                 Ідуць  сабе  гады,  ідуць,
                 Бы  карагод,  бясконца,
                 Што  ў  небе  зорачкі  вядуць
                 Ля  месяца,  ля  сонца.
                 Ідуць  сабе  гады,  ідуць  —
                 І  чалавек  за  імі.
                 Куды  цябе  яны  вядуць
                 І  сьцежкамі  якімі?
«Няведама  мне,  скуль  усё  і  што  я;
Няведама  мне  сама  сьцежка  мая,
Няведама  мне,  і  куды  я  іду.
Пытаньня  ня  маю,  ці  што  там  знайду,
Ня  ведаю  жыцьцё,  ці  шчасьце,  ці  не,  —
Пачалося  гэта,  браток,  не  на  мне».
                 Ідуць  гады,  ідуць  гады,
                 І  зь  імі  ўсё  на  сьвеце.
                 Сягоньня  ты,  а  йшлі  дзяды,
                 А  заўтра  пойдуць  дзеці.
                 Ідуць  гады,  і  ты  ідзеш
                 Ўздагонь  за  імі,  зь  імі.
                 Нашто,  скажы  мне,  ты  жывеш
                 І  з  думкамі  якімі?
«З  аднэю  я  думкай  у  сьвеце  жыву,
Настаўнікам  ўзяўшы  і  лес  і  траву,
Крыніцы,  і  кветкі,  і  цемру,  і  сьвет,
І  месяц,  і  зоры,  і  сонца  прывет.
Прысуджаны  шлях  свой  рабі  дарагім,
Красуйся  на  радасьць  сябе  і  другім».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796829
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.06.2018

Алєсь Гарун, Дівчинонько-серце

Дівчинонько-серце,  себе  не  тривож,
Не  зрощуй  надію  і  жалю  не  множ,
З  тобою  побратись  свободи  нема,  –
Давно  заручився  я  вже  із  трьома:  
         Вітчизна  –  я  нею  в  неволі  живу,
         Щоніч  її  бачу,  немов  наяву,
         Я  з  нею  сумую  й  журюсь  заодно,
         Бо  щирим  коханням  зв’язався  давно.
А  друга  -  матуся.  Коли  я  родивсь  
І  перший  мій  голос  на  землю  пробивсь,  –
Всміхнулось  ослабле  обличчя  ясне,
«Синочку  мій  любий!»,  –  вітала  мене.
         Про  третю,  дівчино,  скажу,  що  вона
         Найкраща  у  світі  для  мене  одна,
         За  ґрати  неволі  послала  «люблю»,
         Хіба  ж  я  з  тобою  її  розділю?
Вспокойся,  голубко,  з  коханням  палким!
Шукай  собі  щастя  за  іншим  яким,
Ти  ласки  і  зваби  не  страчуй  дарма,  –
Давно  заручився  я  вже  із  трьома!

Алесь  Гарун  
Дзяўчыначка-сэрца...

Дзяўчыначка-сэрца,  сябе  не  трывож,
Ня  песьці  надзеі  і  жалю  ня  множ.
З  табою  пабрацца  мне  волі  няма,  —
Даўно  заручыўся  я  ўжо  са  трыма:
               Айчызна,  —  я  ёй  у  няволі  жыву,
               Штоноч  яе  бачу,  маўляў,  наяву,
               За  ёю  сумую,  журуся  адно,
               Бо  шчырым  каханьнем  зьвязаўся  даўно.
Другая:  матуля.  Радзіўся  калі
I  голас  мой  першы  падаў  на  зямлі,
Замучаны  твар  усьміхнуўся  яе:
«Сыночак  мой  любы»,  —  вітала  мяне.
               Аб  трэцьцяй,  дзяўчынка,  скажу,  што  яна,
               Другое  ня  знойдзеш  —  на  сьвеце  адна:
               За  краты  няволі  паслала  «люблю»,
               Дык  хіба  ж  з  табою  яе  падзялю?
Пакінь  жа,  галубка,  з  каханьнем  сваім!
Шукай  сабе  шчасьця  за  кім  за  другім;
Пяшчоты,  залёты  ня  траць  ззадарма,
Даўно  заручыўся  я  ўжо  са  трыма.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796697
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.06.2018

Жорж Бізе, Шукачі перлів: Дія 1 сцена 7. Романс Надіра

Здається,  чую  знову
Я  в  тіні  вечорів
Її  ласкаву  мову,
Наче  горлиці  спів!
О,  нічко  чародійна!
Душі  чудесний  жар!
І  спогад  –  неба  дар!
Хміль  безумний,  сон  солодкий!

Сяють  зоряні  далі,
Здається,  тут  вона,
Їй  скидає  вуалі
Вітру  ласка  хмільна.
О,  нічко  чародійна!
Душі  чудесний  жар!
І  спогад  –  неба  дар!
Хміль  безумний,  сон  солодкий!
І  спогад  чарівний!

Georges  Bizet,  Les  pêcheurs  de  perles:  Romance  de  Nadir

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795530
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.06.2018

Вінченцо Белліні, Пуритани: Дія 2, сцена 3. О, верніть мені надію…

ЕЛЬВІРА
(зсередини)
О,  верніть  мені  надію,
Чи  залиште,  залиште  –  я  помру!
О,  верніть  мені  надію,
Чи  залиште,  залиште  –    я  помру!

ДЖОРДЖ
Йде  вже  сюди...  тут  чути.

ДЖОРДЖ  І  РІЧАРД
О!  Гірко  плаче  у  час  печальний  скрути.
У  час  печальний  скрути.

ЕЛЬВІРА
Його  ніжний  голос  чула  –
Звав  мене  він,  а  потім  зник.
Тут  він  клявся,  що  буде  вірним,
Тут  він  клявся,  тут  він  клявся
І  потім  зрадний  (потім  зрадний)  від  мене  втік!
Ах!  Я  більш  тут  не  зрадію,
Ах!  Я  більш  тут  не  зрадію,
Не  ввійду  в  зітхань  журу?
Ах!  Верніть  мені  надію,
Чи  залиште,  залиште  –  я  помру!
Ах!  Верніть  мені  надію,
Чи  залиште,  залиште  –    я  помру!

ДЖОРДЖ  І  РІЧАРД
Тут  любов  її  відкрилась
На  обличчі,  й    біль  тяжкий!
Є  любов  тут,  ах,  є  любов  тут,
Тут  на  обличчі  –  й  біль  тяжкий,  і  біль  тяжкий!
На  обличчі  біль  тяжкий!

ЕЛЬВІРА
Хто  такий?

ДЖОРДЖ
Не  впізнаєш  ти?
Не  впізнаєш  ти?

ЕЛЬВІРА
Так,  так,  мій  батько...  Артур  тут?
І  любов  тут?  Та  скажіть  щось...
Ах!  Ти  засмійся  і  плач  забудеш!
Мене  ти  веди  до  шлюбу.
Де  танці,  де  пісня  буде!
Всі  вже  готові  гулять  на  святі,
І  танцювати  зі  мною  там,  на  святі!
Ти  зі  мною  затанцюєш?
На  весіллі.  Йдім!
Він  же  плаче!

РІЧАРД
О,  Боже!

ДЖОРДЖ
О,  Боже!

ЕЛЬВІРА
Він  же  плаче...  тож  любив.
Плаче...  любив!

ДЖОРДЖ  І  РІЧАРД
Нині  хто  б  цей  плач  спинив?
Хто  б  цей  плач  (цей  плач)  спинив?

ЕЛЬВІРА
(до  Річарда)
Слухай,  скажи  нам:
Кохав,  кохаєш?

РІЧАРД
Глянь  уважно  ти  на  мене  –
На  обличчі  все  прочитаєш.

ЕЛЬВІРА
Ах!  Ти  плачеш...  тому  що  знаєш  (тому  що  знаєш)  –
В  серце  вірне,  де  любов,
Завжди  горе  прийде  знов!

ДЖОРДЖ
Ах,  не  плач,  моя  кохана,
Небо  зцілить  серця  рани.

ЕЛЬВІРА
Ні  вже!

РІЧАРД  І  ДЖОРДЖ
Тобі  любов  пошле.

ЕЛЬВІРА
Ні  вже!

РІЧАРД  І  ДЖОРДЖ
Забудь  все  зле!  Ах,  так!

ЕЛЬВІРА
Ні,  тебе  я  не  побачу  більш.
Ах,  візьміть  життя  немиле,
Чи    верніть,  верніть  мені  мою  любов.
Ах,  візьміть  життя  немиле,
Чи    верніть,  верніть  мені  мою  любов.

Vincenzo  Bellini,  I  puritani:  O  rendetemi  la  speme...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794132
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.06.2018

Жорж Бізе, Кармен: Дія 1, сцена 5. Хабанера

КАРМЕН
Коли  вас  полюблю?
Клянусь,  не  знаю  я...
Ніколи  либонь,  а  може  колись,
Сьогодні  ж  ні,  це  певна  річ!

Любов,  як  пташка  непокірна,  –
Ніхто  не  зможе  приручить,
І  марно  кликати  настирно  –
Вона  на  зов  цей  не  примчить.
На  крик  чи  просьбу  не  зважає;
Один  базіка,  інший  ні,
Тож  я  собі  його  бажаю    –
Мовчить  і  любий  цим  мені.

ХОР
Любов,  як  пташка  непокірна,  –
Ніхто  не  зможе  приручить,
І  марно  кликати  настирно  –
Вона  на  зов  цей  не  примчить.

КАРМЕН
Любов,  любов,  любов,  любов.
Любов  –  циганська  то  дитина,
Не  знає  зовсім  правил,  ані  прав;
Якщо  не  любиш  ти  –  не  згину,
Якщо  ж  люблю  я  –  ти  пропав!

ХОР
А  ти  пропав.

КАРМЕН
Якщо  не  любиш  ти,
Якщо  не  любиш  ти  –  не  згину;

ХОР
А  ти  пропав.

КАРМЕН
Якщо  ж  люблю  я,  так,  люблю  я,
То  ти  пропав!

ХОР
Любов  –  циганська  то  дитина,
Не  знає  зовсім  правил,  ані  прав;
Якщо  не  любиш  ти  –  не  згину;
Якщо  ж  люблю  я  –  ти  пропав!

ХОР  (Тенори)
Любов  –  циганська  то  дитина!
А  ти  пропав!

КАРМЕН
Якщо  не  любиш  ти,
Якщо  не  любиш  ти  –  не  згину;

ХОР
А  ти  пропав!

КАРМЕН
Якщо  ж  люблю  я,  так,  люблю  я,
То  ти  пропав!

ХОР
Пропав!

КАРМЕН
Ти  пташку,  думав,  цю  спіймаєш  –
Крилом  махнула  і  втекла.
Любов  далеко  –  ти  чекаєш;
Вже  не  чекаєш,  а  прийшла.
Вона  до  тебе  швидко,  швидко
Приходить,  зникне,  прийде  знов.
Немов  спіймав  –  її  не  видко,
Неначе  втік  –  знайшла  любов!

ХОР
Вона  до  тебе  швидко,  швидко
Приходить,  зникне,  прийде  знов.
Немов  спіймав  –  її  не  видко,
Неначе  втік  –  знайшла  любов!

КАРМЕН
Любов,  любов,  любов,  любов.
Любов  –  циганська  то  дитина,
Не  знає  зовсім  правил,  ані  прав;
Якщо  не  любиш  ти  –  не  згину,
Якщо  ж  люблю  я  –  ти  пропав!

ХОР
А  ти  пропав!

КАРМЕН
Якщо  не  любиш  ти,
Якщо  не  любиш  ти  –  не  згину;

ХОР
А  ти  пропав!

КАРМЕН
Якщо  ж  люблю  я,  так,  люблю  я,
То  ти  пропав!

ХОР
Любов  –  циганська  то  дитина,
Не  знає  зовсім  правил,  ані  прав;
Якщо  не  любиш  ти  –  не  згину;
Якщо  ж  люблю  я  –  ти  пропав!

ХОР  (Тенори)
Любов  –  циганська  то  дитина!
А  ти  пропав!

КАРМЕН
Якщо  не  любиш  ти,
Якщо  не  любиш  ти  –  не  згину;

ХОР
А  ти  пропав!

КАРМЕН
Якщо  ж  люблю  я,  так,  люблю  я,
То  ти  пропав!

ХОР
Пропав!

Georges  Bizet,  Carmen:  Habanera

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793654
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.05.2018

Каміль Сен-Санс, Самсон і Даліла: Дія 1, сцена 6. Перша арія Даліли

Лібрето:  Фердинанд  Лемер
ДАЛІЛА
О,  весно,  ти  грієш,
Принісши  надію
В  серця,  де  любов.
Твій  подих  грайливий
Дні  звільнить  щасливі
З  печалі  оков.
Палаєш  у  душах  –
Вогонь  твій  осушить
Нам  сльози  біди.
Несеш  ти  на  землю,  
Два  чуда  таємні  –
І  квіти,  й  плоди.
Я  марно  тримаю
У  серці  любов
І  з  плачем  чекаю,
Щоб  зрадний  прийшов!
Живу  я  в  надії,
А  в  серці  на  дні
Лиш  спогад  ясніє
Про  радісні  дні!
Впаде  ніч  глибока  –
Його  до  потоку
Чекати  піду,
Мій  плач  там  складу!
Печалі  відкину,
Якби  лиш  прийшов,
Йому  неупинна
Хмільних  ласк  лавина,
Бо  спрагла  любов
З’єднає  нас  знов!
Печалі  відкину,
Якби  лиш  прийшов,
Йому  неупинна,
Йому  неупинна
Хмільних  ласк  лавина,
Бо  спрагла  любов
З’єднає  нас  знов!

Camille  Saint-Saëns,  Samson  et  Dalila  
Un  livret  de  Ferdinand  Lemaire
DALILA
Printemps  qui  commence,
Portant  l'espérance
Aux  coeurs  amoureux,
Ton  souffle  qui  passe,
De  la  terre  efface
Les  jours  malheureux.
Tout  brûle  en  notre  âme,
Et  ta  douce  flamme
Vient  sécher  nos  pleurs;
Tu  rends  à  la  terre,
Par  un  doux  mystère,
Les  fruits  et  les  fleurs.
En  vain  je  suis  belle!
Mon  coeur  plein  d'amour,
Pleurant  l'infidèle,
Attend  sou  retour!
Vivant  d'espérance,
Mon  coeur  désolé
Garde  souvenance
Du  bonheur  passé!
A  la  nuit  tombante,
J'irai,  triste  amante,
M'asseoir  au  torrent,
L'attendre  en  pleurant!
Chassant  ma  tristesse,
S'il  revient  un  jour,
A  lui  ma  tendresse
Et  la  douce  ivresse
Qu'un  brûlant  amour
Garde  à  son  retour!
Chassant  ma  tristesse,
S'il  revient  un  jour,
A  lui  ma  tendresse
A  lui  ma  tendresse
Et  la  douce  ivresse
Qu'un  brûlant  amour
Garde  à  son  retour!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793412
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.05.2018

Жорж Бізе, Пертська красуня: Дія 2. Серенада Сміта

Лібрето:  Жюль-Анрі  де  Сен-Жорж  і  Жюль  Адені

Відгукнись  на  голос  мій  вірний

Відгукнись
На  голос  мій  вірний,
Ах,  люба  безмірно,  
Як  було  колись.
Покажись
На  зов  сумовитий
В  віконце  відкрите,
Як  було  колись!
Ах,  молю,
Бо  посмішку  милу,
Краси  дивну  силу,
Я  в  тобі  люблю!
Бо  мені
Твої  очі  сяють
І  в  душу  вливають
Втіхи  неземні.

І  тремтить  –
Тебе  тут  чекає
Це  серце,  що  знає
Кожну  щастя  мить.
День  пройшов,
І  все  буде  спати,
Я  ж  буду  співати
Про  мою  любов.
Відгукнись
На  голос  мій  вірний,
Ах,  люба  безмірно,  
Як  було  колись.
Покажись
На  зов  сумовитий
В  віконце  відкрите,
Як  було  колись!

Georges  Bizet,    La  jolie  fille  de  Perth  
A  la  voix  d'un  amant  fidele

A  la  voix
D'un  amant  fidele
Ah,  reponds,  ma  belle,
Ainsi  qu'autrefois  !
A  ma  voix
Daigne  encor'  paraitre,
Ouvre  ta  fenetre
Ainsi  qu'autrefois.
Ah,  parais,
Tu  sais  si  j'admire
Ton  charmant  sourire,
Tes  divins  attraits  !
De  tes  yeux
Qu'un  rayon  de  flamme
Penetre  mon  âme
Et  m'ouvre  les  cieux.

Je  t'attends,
Et  vers  toi,  d'avance,
Mon  coeur  qui  s'elance
Compte  les  instants.
Jusqu'au  jour
Quand  chacun  sommeille,
Seul  mon  amour  veille
Pour  chanter  l'amour.
A  la  voix
D'un  amant  fidele
Ah  !  reponds,  ma  belle,
Ainsi  qu'autrefois.
A  ma  voix
Daigne  encor'  paraitre,
Ouvre  ta  fenetre
Ainsi  qu'autrefois.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792386
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.05.2018

Ґаетано Доніцетті, Еліксир кохання: Дія 2 сцена 7. Арія Неморіно

Лібрето:  Феліче  Романі

Зрадно  сльоза  прихована

Зрадно  сльоза  прихована
Їй  із  очей  потекла...
Наче  дівчатам  радісним
Заздрісною  була.
Що  ще  шукати  мені?
Що  ще  шукати  мені?
Л́ю́бить!  Так,  лю́бить  –  це  бачу.  Це  бачу.
Хоч  би  на  мить  пульсацію
серця  її  відчуть!
Наші  зітхання  з’єднані  –
моє  і  її  щоб  почуть!
Пульсацію,  пульсацію  відчуть,
зітхання  моє  і  її  почуть...
Небо,  щоб  померти  міг;
І  більш  нічого,  нічого.
Ах,  небо!  Щоб  я  померти  міг!
І  більш  нічого,  нічого.
Щоб  вмерти  міг,  з  любові  вмерти  міг!

Gaetano  Donizetti,  L'elisir  d'amore
Una  furtiva  lagrima  

Una  furtiva  lagrima  
negli  occhi  suoi  spuntò...  
quelle  festose  giovani  
invidiar  sembrò...  
Che  più  cercando  io  vo?  
Che  più  cercando  io  vo?  
M'ama,  Sì,  m'ama,  lo  vedo.  Lo  vedo.  
Un  solo  istante  i  palpiti  
del  suo  bel  cor  sentir!..  
I  miei  sospir,  confondere
per  poco  a'  suoi  sospir!
I  palpiti,  i  palpiti  sentir,
confondere  i  miei  coi  suoi  sospir...
Cielo,  si  può  morir;  
di  più  non  chiedo,  non  chiedo.  
Ah,  cielo!  Si  può!  Si,  può  morir!
Di  più  non  chiedo,  non  chiedo.
Si  può  morire!  Si  può  morir  d'amor.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792348
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.05.2018

Рікардо Міро (Панама) , Романтична жінка

Вона  була  романтик  безнадійний  –
вірші  любила,  квіточки  кохала,  
пташиним  співом  серце  наповняла,
де  був  її  життя  садок  спокійний.

І,  полюбивши  з  вірністю  святою,
що  тільки  жінка  та  голубка  мали,  
троянд  кохання  аромат  вдихала,  –
вони  ж  шипи  ховали  за  собою.

Тепер  вона  печально  і  безсило,  
стиснувши  губи,  голову  схилила
і  над  зеленим  морем  у  нестямі

чекає  на  приїзд  його  можливий,
без  нарікань,  заклякла  і  журлива,
мов  сулія,  зневоднена  вітрами.

Ricardo  Miró  
Mujer  Romántica  

Ella  fue  una  romántica  perdida
que  amó  los  versos  y  adoró  las  flores
y  que  llenó  de  pájaros  cantores
el  jardín  silencioso  de  su  vida.

Amó  una  vez,  y  -candidez  divina
que  tienen  la  mujer  y  la  paloma-
tomó  la  rosa  y  aspiró  el  aroma
sin  sospechar,  tras  de  la  flor,  la  espina.

Después,  calladamente,  tristemente,
cerró  los  labios  y  bajó  la  frente,
y  ante  la  verde  mar  murmuradora,

esperando  la  vuelta  prometida,
se  fué  quedando,  sin  sufrir,  dormida,
como  un  pomo  que  al  viento  se  evapora.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791844
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.05.2018

Алєсь Гарун, Журба

Серце  більше  не  сміється,
Серце  плачеться  журливо.
Чи  дасть  Бог,  чи  доведеться
Бути  там,  де  наша  Нива?
                   Праця,  мрії  –  в  далечині!
                   Пісня,  казка  –  лиш  тривоги...
                   Бачу  тільки  око  нині  –
                   Око  небуття  страшного.
Волі,  прагнень,  щастя,  сміху  
Дайте  –  дайте  щось  в  підмогу!..
Але  ні...  Мені  лиш  втіха  –
Око  небуття  страшного.
                   Я  б  узяв  мотику  в  руки,
                   Корчував  би  зарість  в  полі,
                   Але  там...  Я  тут  безрукий,
                   Я  безсилий...  Я  без  волі.
Серце  плаче,  і  я  плачу;
Плачу  з  серцем  галасливо.
Де  ти,  де  ти,  краю  рідний!
Краю  дальній,  мати-Ниво?

Алесь  Гарун  
Журба  

Сэрца  болей  не  сьмяецца,
Сэрца  плача  жаласьліва.
Ці  дасьць  Бог,  ці  давядзецца
Быці  там,  дзе  наша  Ніва?
               Думкі,  праца  –  ўсё  далёка!
               Песьні,  казкі  ў  пазабыцьцю...
               Прад  сабой  я  толькі  вока
               Бачу  страшнага  нябыцьця.
Волі,  думак,  шчасьця,  сьмеху
Дайце  мне!  Хоць  пакажыце!..
Але  не...  Мне  на  пацеху  –
Вока  страшнага  нябыцьця.
               Я  б  узяў  матыку  ў  рукі,
               Карчаваў  бы,  чысьціў  поле,
               Але  –  там...  Я  тут  бязрукі,
               Я  бясьсільны...  Я  бяз  волі.
Сэрца  плача,  і  я  плачу;
Плачу  з  сэрцам  галасьліва.
Дзе  ты,  дзе  ты,  краю  родны?
Край  далёкі,  маці-Ніва?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789602
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.04.2018

Генрі Лоньґфелоу, Пісня про Гаявату: 10. Сватання Гаявати

«Наче  тятива  для  лука,
Жінка  так  для  чоловіка  –
Хоч  його  згинає  й  тягне,
Та  йому  вона  слухняна;
Порізно  обоє  марні!»

Мовив  юний  Гаявата
Так  до  себе  у  задумі,
Збитий  з  глузду  почуттями,
Спраглий,  у  страху  й  надії,
Думав  лиш  про  Мінегагу,
Про  прекрасну  Води  Сміху
В  дальньому  краю  Дакотів.

«Зі  своїх  візьми  дружину»  –
Радила  стара  Нокоміс;
«Не  ходи  на  схід,  на  захід,
По  чужинку  незнайому!
Наче  вогнище  домашнє,
Скромна  донька  у  сусіда;
Наче  зірка  або  місяць
Найгарніша  із  чужинок!»

Відмовляла  так  Нокоміс,
Та  сказав  їй  Гаявата:
«Дорога  стара  Нокоміс,  –
Миле  вогнище  домашнє,
Та  для  мене  світло  зірки,
Світло  місяця  миліші!»

Твердо  мовила  Нокоміс:
«Не  приводь  сюди  ліниву,
Не  приводь  нікчемну  жінку  –
Руки  й  ноги  недоладні;
Жінку  приведи  умілу  –
Серце  ніжне,  руки  спритні,
Ноги  щоб  були  невтомні!»

Посміхнувся  Гаявата:
«В  дальньому  краю  Дакотів
У  Майстерника  дочка  є,
Мінегага,  Води  Сміху,
Найгарніша  між  жінками.
Приведу  її  в  вігвам  твій,
Вмить  поробить  всю  роботу,
Буде  зірка,  місяць,  пломінь,
Буде  світлом  сонця  людям!»

Та  твердила  все  Нокоміс:
«Не  веди  в  мій  дім  чужинку
З  краю  дальнього  Дакотів!
Дуже  злобні  ті  Дакоти,
Часті  війни  поміж  нами,
Ворожда  ще  не  забута,
Ниють  ще  відкриті  рани!»

Посміхнувся  Гаявата:
«Ось  тому  то  я  й  повинен
Взяти  жінку  із  Дакотів,
Щоб  ми  з  ними  поєднались,
Щоб  стара  вражда  забулась,
Щоб  зцілились  зовсім  рани!»

І  відправивсь  Гаявата
В  край  далекий,  до  Дакотів,
В  край  з  прекрасними  жінками;
Йшов  лугами  й  болотами,
Йшов  безмежними  лісами,
Йшов  у  цілковитій  тиші.

Йшов  в  магічних  мокасинах  –
Кожним  кроком  милю  міряв,
Та  здавалось  –  путь  безкрайня;
Серце  швидше  йшло,  ніж  ноги;
Тож  ішов  без  відпочинку,
Аж  почув  сміх  водоспаду,
Водоспаду  Мінегаги,
Що  його  манив  у  тиші.
Прошептав  він:  «Ніжні  звуки!
Ніжний  голос  мене  кличе!»

На  відкритому  узліссі,
Де  змішались  світло  й  тіні,
Стадо  оленів  ходило
І  не  чуло  Гаявату;
«Не  зламайсь!»  –  шепнув  він  луку,
«Ти  не  схиб!»  –  шепнув  стрілі  він,
І  послав  її  співучу
В  оленя  гаряче  серце;
Кинув  оленя  на  плечі
І  вперед  пішов  невтомно.

У  вігвамі  на  порозі,
В  дальньому  краю  Дакотів,
Умостивсь  старий  Майстерник
І  робив  із  яшми  вістря,
Вістря  стріл  із  халцедону.
Поруч  з  ним  в  красі  сиділа
Незрівнянна  Мінегага,
Його  донька,  Води  Сміху,  –
З  рогози  сплітала  мати.
Йшли  його  думки  в  минуле,
А  дівчини  –  у  майбутнє.

Про  минулі  дні  він  думав,  –
Як  такою  ось  стрілою
Оленя  вбивав,  бізона,
Там,  де  Мускодей,  луг  вільний.
І  гусей  стріляв  в  польоті  –
Галасливу  гуску  Ваву.
Думав  про  війська  відважні,
Що  у  нього  брали  стріли,
Без  його  стріл  не  боролись.
Ах,  немає  більш  на  світі  
Воїнів  таких  достойних!
Як  жінки  тепер  зробились,
Язики  у  них  за  зброю!

В  неї  думка  про  мисливця  
Із  чужих  племен  і  краю,
Що  був  юний  і  прекрасний,
Що  весняного  поранку
Купував  у  батька  стріли;
Він  сидів  у  них  в  вігвамі,
Довго  гаявсь  на  порозі,
Оглядавсь,  коли  відходив.
Батько  теж  його  відмітив,    
Похвалив  за  ум  та  мужність;
Чи  він  прийде  знов  по  стріли
До  бурхливих  водоспадів?
Її  руки  впали  мляво,
Очі  в  мріях  потонули.

Тут  вони  почули  кроки,
Шелестіння  між  гілками,
І,  з  рум’янцем  на  обличчі,
З  мертвим  оленем  на  плечах,
Раптом  із  лісної  гущі
Появився  Гаявата.

Пильно  глянув  стріл  Майстерник,
Відірвавшись  від  роботи,
Вбік  відклав  стрілу  почату,
Запросив  зайти  в  оселю,
Й,  піднімаючись  назустріч,
Мовив:  «Раді,  Гаявато!»

Дівчині  до  ніг  негайно
Гаявата  скинув  ношу,  –
Оленя  з  плечей  здійнявши;
Подивилась  Води  Сміху
Крізь  рогозяне  плетіння
І  сказала  ніжним  тоном:
«Раді  бачить,  Гаявато!»

А  вігвам  в  них  був  великий,
З  білих  шкур  і  пишно  вбраний,
Де  дакотськими  богами
Розмальовані  запони.
До  вігваму  вхід  високий  –
Як  заходив  Гаявата,
То  лиш  ледве-ледь  зігнувся,
Ледь  торкнувсь  орлиним  пір’ям.

Піднялася  Води  Сміху,
Встала  чемна  Мінегага,
Склала  вбік  свою  роботу,
Принесла  для  гостя  їжу,
Зі  струмка  води  набрала,  –
Їжа  в  глиняних  тарілках,
З  липи  чаші  із  водою.  
Слухала,  як  гість  говорить,
Слухала  питання  батька,
Та  свої  стулила  губи,
Не  промовила  ні  слова.

Так,  немов  кріз  сон  все  чула,
Кожне  слово  Гаявати,
Про  стару  Нокоміс  чула,  
Як  та  няньчила  в  дитинстві,
Про  його  найкращих  друзів:
Чібіабоса,  музику,
І  про  Квасінда  міцного.
Про  блаженство  і  достаток
У  країні  тій  Оджібве,
У  країні  миру  й  щастя.

«Після  років  ворожнечі,
Років  воєн  і  убивства,
Мир  настав  між  племенами,
Між  Дакотами  й  Оджібве,  –
Говорив  так  Гаявата
І  тоді  додав  поволі,  –
Мир  цей  має  бути  вічним,
Наші  руки  щоб  зімкнулись
І  серця  щоб  об’єднались,
Дай  мені  дочку  за  жінку,
Мінегагу,  Води  Сміху,
У  Дакотів  наймилішу!»

І  тоді  старий  Майстерник
Помовчав  якусь  хвилину,
Посмоктав  у  тиші  люльку,
Глянув  знов  на  Гаявату,
З  ніжністю  на  Води  Сміху
І  промовив  вирішально:
«Так,  якщо  вона  бажає;
Хай  їй  серце  скаже  щиро!»

І  прекрасна  Води  Сміху,
Що,  здалось,  ще  більш  розквітла,
Без  принуки  і  вагання
Підійшла  до  Гаявати,
Легко  сіла  біля  нього
І  сказала,  зашарівшись:
«Я  піду  з  тобою,  муже!»

Так  посватавсь  Гаявата!
Так  дочку  узяв  прекрасну
У  Майстерника  старого
В  дальньому  краю  Дакотів!

Він  з  вігваму  вийшов,  взявши
із  собою  Води  Сміху;
Йшли  вони,  рука  з  рукою,
Крізь  ліси  густі  й  прилуки,
Батька  кинувши  старого
На  порозі  до  вігваму,
Чули  голос  водоспаду,
Мінегаги  крик  далекий,
Що  кричав  їм  на  прощання:
«Будь  щаслива,  Мінегаго!»

А  старий  Майстерник  знову
Повернувся  до  роботи,
Сів  на  сонячнім  порозі
І  балакав  сам  до  себе:
«Так  ось  дочки  покидають,
Що  нас  люблять  і  нам  любі!
Тільки  стануть  нам  у  поміч,
Лиш  на  них  почнем  спиратись,
Як  приходить  чужоземець,
В  пір’ї,  з  дудкою  з  тростини,
Ходить,  граючи,  довкола,
Виманить  із  них  найкращу,
І  вона  за  ним  мандрує,
Кине  все  задля  чужинця!»

Був  приємним  шлях  додому
Крізь  густі  ліси  безкрайні,
По  лугах,  гірських  долинах,
Через  ріки,  паді,  схили;
Був  коротким  Гаяваті,
Хоч  ішли  вони  не  швидко,
Бо  ступав  він  так  повільно,
Як  ступала  Води  Сміху,

По  річках  швидких  широких
На  руках  він  ніс  дівчину;
Пір’ячком  легким  здавалась,
Як  на  голові  прикраса;
Розчищав  він  їй  дорогу,
Відхиляв  гілки  навислі,
Будував  курінь  щовечір,
Постіль  із  густої  тсуги,*
Вогнище  палив  при  вході
Із  сухих  шишок  соснових.

Всі  вітри  йшли  вслід  за  ними
Крізь  ліси  і  понад  лугом;
Всі  зірки  на  них  дивились
Уночі  недремним  оком;
З  укриття  в  густому  дубі
Спритна  білка  Аджідомо
На  закоханих  дивилась;
Кролик  зляканий,  Вабасо,
Швидко  втік  від  них  з  дороги,
Біля  нірки  зупинився,
Прямо  сів  на  задні  лапки
Й  на  закоханих  дивився.

Був  приємним  шлях  додому!
Голосно  пташки  співали,
Пісню  щастя  і  свободи;  
Спів  сіалії*  Овайси:
«Ти  щасливий,  Гаявато,
Маєш  жінку,  що  кохає!»
Дрозд  для  них  співав,  Опечі:
«Ти  щаслива,  Води  Сміху,
Маєш  гідного  ти  мужа!»

З  неба  сонце  добросерде
Крізь  гілки  на  них  дивилось
І  казало:  «Любі  діти,
Світ  –  любов,  а  тінь  –  незгода;
У  житті  –  то  тінь,  то  світло,
Будь  в  любові,  Гаявато!»

З  неба  місяць  сяйвом  дивним
Наповняв  курінь  безмірно
І  шептав  їм:  «Любі  діти,
День  –  неспокій,  ніч  –  це  тиша,
Муж  –  господар,  жінка  –  послух;
Половина  йде  за  цілим;
Будь  терпляча,  Води  Сміху!»

Так  вони  дійшли  додому;
Так  привів  наш  Гаявата
У  вігвам  старій  Нокоміс
Ясну  зірку,  місяць,  пломінь,
Ясне  світло  сонця  людям,
Мінегагу,  Води  Сміху,
Найгарнішу  між  жінками
В  дальньому  краю  Дакотів,
У  краю  жінок  прекрасних.

*Тсуга  –  вічнозелене  дерево  з  конусоподібною
кроною,  з  плескатою  хвоєю
*Сіалія  –  синьопера  співоча  пташка  родини  дроздових.

Henry    Longfellow,  The  Song  of  Hiawatha:  
10.  Hiawatha's  Wooing

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789600
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2018

Рікардо Міро (Панама) , Остання чайка

Неначе  ніжна    бахрома  рухома,
покров  вечірній  котиться  невпинно,
стрімким  польотом  зграя  легкоплинна
летить  шукати  берег  невідомий.

Вслід  одинока  чайка  без  утоми
за  зграєю  в  пориві  вперто  рине,
рвучи  самотньо  темряву  пустинну,  –
зникає  зграя  в  мороці  німому.

З’явилась  ясна  зірка  вечорова,
забуту  чайку  в  темряві  шукає,
за  нею  йде  як  варта  рятункова.

Історія  життя  мого  збігає,
тому  що  я,  як  чайка  та  бідова,
як  пташка,  що  її  забула  зграя.

Ricardo  Miró
La  última  gaviota

Como  una  franja  temblorosa,  rota
del  manto  de  la  tarde,  en  raudo  vuelo
se  esfuma  la  bandada  por  el  cielo
buscando,  acaso,  una  ribera  ignota.

Detrás,  muy  lejos,  sigue  una  gaviota
que  con  creciente  y  pertinaz  anhelo
va  de  la  soledad  rasgando  el  velo
por  alcanzar  la  banda  ya  remota.

De  la  tarde  surgió  la  casta  estrella,
y  halló  siempre  volando  a  la  olvidada,
de  la  rauda  patrulla  tras  la  huella.

Historia  de  mi  vida  compendiada,
porque  yo  soy,  cual  la  gaviota  aquella,
ave  dejada  atrás  por  la  bandada.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789201
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.04.2018

Якуб Колас, Нова земля: Лісникова садиба

Мій  рідний  куте,  серцю  милий!..
Забуть  тебе  не  маю  сили!
Не  раз,  натомлений  в  дорозі
Життям  весни,  я  у  знемозі
В  думках  до  тебе  залітаю
І  там  душею  спочиваю.
О,  як  би  я  хотів  спочатку
Життя  дорогу  по  порядку
Пройти  іще  раз,  озирнутись,
Прибрать  з  доріг  камінні  брили,
Що  молоді  марнують  сили,  –
Щоб  у  весну  мою  вернутись.

О,  весно,  весно!  Не  мені  ти!
Не  я,  тобою  обігрітий,
Прихід  твій  радісний  вітаю  –
Тебе  навіки  я  ховаю.
І  хвиля  та  вже  не  вернеться,
Що  стрімко  річкою  несеться.
Не  раз  вона,  як  плинна  пара,
На  крилах  сонця  піде  в  хмари
І  знов  дощем  на  річку  зійде  –
Ніхто  із  меж  своїх  не  вийде,
Із  норми,  що  життям  є  дана,
Або  на  діл  спаде  в  туманах.
Але  хто  нам  її  покаже  –
Водою  вниз,  чи  снігом  ляже?
Не  прийдеш  більш,  немов  та  хвиля,
До  мене,  весно  юна,  в  силі!..
Ось,  як  тепер,  переді  мною
Встає  куточок  той  пригожий,
Де  джерела  вузеньке  ложе,
Ялина  в  парі  де  з  сосною,
Обнявшись  тісно  над  водою,
Як  молоді  у  час  кохання,
В  останній  вечір  розставання.
І  бачу  ліс  я  коло  хати,
Де  весело  колись  дівчата
Пісні  співали  дружним  хором,
Йдучи  з  роботи  пізно  бором.
Пісень  неслися  звуки  сильні,
В  лісах  невпинно  відбивались,
До  них  узгір’я  озивались  –
Давали  радість  співи  вільні.
А  сосни  й  вікові  ялини
У  співу  радісні  хвилини
Стояли  мовчки  у  задумі,
І  в  їхньому  слабкому  шумі  
Вечірні  молитви  неслися
До  неба,  у  священні  висі.

Там,  де  садиба  лісникова,
Тягнувсь,  мов  чарівна  підкова,
Старий,  високий  ліс  тінистий.
Тут  верх  осик  із  круглим  листом
Сплітавсь  із  соснами,  з  дубами,
Ялини  хмурими  хрестами
Високо  в  небі  виділялись,
Таємно  з  соснами  шептались.
Завжди  журливі,  наче  вдови,
Вони  здебільш  одні  стояли
І  так  печально  поглядали,
Нахмуривши  думливо  брови!
Ліс  наступав  і  розступався,
Лужком  зеленим  розривався;
Там  лісу  вигини  веселі
Так  мило  йшли  довкіл  оселі,
Що  просто  б  ними  любувався.
А  знизу  ліс  оцей  кошлатий
Одягся  у  зелені  шати  –
Лоза,  черемуха,  крушина,
Кущі  ліщини,  горобина.
Бувало,  глянеш  і  здається,
Що  крізь  живу  гілок  завісу,
Крізь  молоде  сплетіння  лісу
Ні  птах,  ні  миша  не  проб’ється.
Текли  тут  з  лісу  неширокі,
В  траві  заховані,  потоки,
Вздовж  берегів  попід  гілками
Їх  лози,  верби  обступали;
У  тінях  хвилі  миготали
І  в  луг  вже  видними  річками
Між  очеретів  йшли  поволі,
Робили  вигини  на  волі,
Аж  поки  в  Німан  не  впадали.

Зелений  луг,  де  кинеш  оком,
Покровом  пишним  і  широким
Над  Німаном  уздовж  послався  –
За  хатою  він  починався
І  йшов  стягою  квітковою,
Покритий  густо  муравою,
Сіяв  на  сонці  в  переливах
Тонів  відрадних.  А  на  нивах
Колосся  жита  колихнеться
І  людям  радо  засміється
Своїм  приємним,  милим  співом
Під  вітру  лагідним  поривом  –
Так  гнуться  і  шепочуть  трави,  
Як  гладить  вітер  їх  ласкавий,
І  підуть  хвилі  вдаль  гуляти
З  приємним  співом  чередою,
Зашепчуть  квіти  між  собою,
Неначе  молоді  дівчата.
Ех,  луг  широкий!  Як  живий  ти,
Промінням  сонечка  залитий,
Увесь  стоїш  перед  очима,
Смутний  і  милий,  як  отчина,  
Як  край  наш  тихий  у  діброві,
Де  синім  лагідним  покровом
У  літній  час  імла  спадає
І  даль  задумою  вкриває.
Хоч  у  неволі  жить  нелегко,
Від  рідних  берегів  далеко,
Та  я  душею  оживаю,  
Як  оком  думки  оглядаю
Тебе,  мій  лугу  і  долино,
Де  Німан  срібноводний  плине,
Дуби  де  дружно  чередою
Стоять,  як  вежі,  над  водою  –
Подій    давнішніх  вартівничі,
Гілки  піднявши  войовниче.
Лиш  тут  під  ними,  в  прохолоді,
Улітку,  при  ясній  погоді,
Косінням  стомлений,  спочинеш
Й  думки  неспокою  покинеш,
Заснувши  міцно  в  насолоді.
Тут  прохолодно  і  просторо!
А  птаство  голосно  й  бадьоро
Сміється  милим  щебетанням
І  повнить  луг  своїм  співанням.
Шапками  на  дубах  далеких
Чорніють  гнізда,  де  лелеки
Клекочуть  звучно,  лелечата
Пищать  так  жально,  як  щенята,
Закинувши  носи  угору,
І  просять  їсти  в  певну  пору.
Де  ж  лелечата  вже  чималі,
Їх  починають  вабить  далі;
Вони  в  собі  відчули  силу
І  раз  по  раз  розводять  крила,
Уверх  на  лікоть  підлітають,
Повітря  ловлять,  загрібають,
І  недоладними  ногами
Танцюють  смішно  над  дубами.
Там  теж  шпаки  із  горобцями,
Ці  підсусідки  гнізд  лелечих,
В  щоденних  клопотах  щебечуть,
І  мовкнуть  пізно  вечорами.
Із  дуба  чути  ракші  крики,
А  над  лугами  свист  шуліки
Різкий  тужливо  пролітає
І  сум  незнаний  навіває.
Ех,  луг  широкий!  Як  живий  ти,
Травою  пишною  сповитий,
Лежиш  ясний  передо  мною.
І  сяєш  дивною  красою!
І  як  дві  жіночки  старенькі,
Що  до  них  старість  потихеньку,
Як  злодій  лізе  серед  ночі,
Як  сон  смачний  змикає  очі,
Красу  і  силу  забирає
І  всю  рухливість  викрадає,
Та  й  кине  їх  одних,  стареньких,
Одних  як  перст,  і  чуть  живеньких,
І  не  потрібних  вже  нікому  –
Життю  завада  молодому.
Там  коло  хати  у  садочку,
Схилившись  тихо  у  куточку,
Рядком  старі  верби  дві  стали,
А  молоді  вже  підростали,
Гілки  розкинувши  угору,  
На  світ  дивились  втішним  зором.
Гілля  спустивши  над  парканом,
Росла  там  грушка  з  гнучим  станом,
А  вздовж  паркану  пишним  валом
Стояв  густий  вишняк  чималий.
А  так  садок  був  невеличкий:
Дві  горобини  та  три  дички,
А  в  вербах  липка  зеленіла,
Немовби  їхня  внучка  мила.
Але  як  весело  довкола
У  вуликах  гуділи  бджоли!
І  меду  запах  скрізь  розлитий!  
Плодились  бджоли  кожне  літо:
Рої  щороку  прибували  –
На  бджоли  тут  удачу  мали.
Від  ранку  гул  стояв  до  ночі.
Бувало,  влітку,  в  час  робочий
Не  раз  там  чувсь  веселий  голос:
Ой,  тату!  Дядьку!  Вийшли  бджоли!
На  вишню  сіли  біля  плоту!
І  ті,  покинувши  роботу  –
Косить  над  річкою  в  розпадку,
Додому  бігли,  щоб  випадком
До  лісу  бджоли  не  злетіли,
Тому  їх  пильно  так  гляділи.

Там  біля  току,  поруч  з  садом,
Повітка  й  клуня  стали  рядом.
В  повітці  скраю  від  дороги  
Стояли  бричка,  віз  і  дроги,
Старенькі  сани,  осі,  кола,
І  кілька  вуликів  на  бджоли,
З  них  незакінчені  частина,
Розсохлий  цебер  і  діжчина.
Там  різний  мотлох,  лом  валявся,
Від  сонця  і  дощу  ховався  –
Завжди  потрібне  щось  для  дому.
На  клуні  стріха  із  соломи
Від  часу  зовсім  почорніла,
Донизу  пасмами  висіла  –
Її  вітри  порозривали,
Та  трохи  хлопці  постягали,
На  стріху  лазячи,  бувало,  –
Таку  собі  забаву  мали.
Під  стріхою,  де  павутина,
Обдертий  колос-сиротина
Легенько  в  затишку  гойдався  –
З  якого  часу  там  тримався,
То  Бог  його  святий  вже  знає!
Стара  будівля  виглядає  –
Зі  стріхою  ущент  гнилою
Стояв  хлівець  якраз  навпроти,
І  торохтів  невпинно  з  плоту
Горщок,  розбитий  кочергою.
Старий,  побитий  робаками,
Набік  похилений  вітрами,
Той  хлів  здавався  стариною  –
Жебрак  із  долею  сумною.
Чуть  далі,  в  полі,  трохи  збоку,
Погрібничок  був  одинокий,
Гірким  схилився  сиротою,
Обпершись  стріхою  старою.
В  кінці  двора  стояла  хата,
Прийнявши  вид  молодцюватий
Поміж  старої  забудови,
Немов  шляхтянка  гонорова,
Що  із  костелу  йде  спрокволу,
Чуть-чуть  піднявши  край  подолу;
Під  парасолем  важна  птиця
Все  крутить  складками  спідниці  –
З  доріжок  пил,  пісок  змітає
І  в  очі  хлопцям  заглядає.

Від  хати  поле  починалось,
Де  жито  радісно  гойдалось
І  ріс  овес,  ячмінь  і  гречка,  –
Було  тут  затишне  гніздечко!..

Мій  милий  куте,  лугу  рідний!
Тепер  я  вам  чужинець  бідний.
Все  той  же  ліс,  поля  повсюди,
Та  інші  вже  живуть  там  люди.
І  душу  смуток  наповняє,
Що  в  небуття  роки  упали,
Мої  щасливі  дні  пропали  –
Пройшла  ти,  весно  молодая!

Якуб  Колас,  Новая  зямля:  Леснікова  пасада

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788880
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.04.2018

Генрі Лоньґфелоу, Пісня про Гаявату: 9. Гаявата і Перлова Пір’їна

Поблизу  від  Ґітчі  Ґумі,
Біля  сяйних  Вод  Великих,
Там  Нокоміс,  літня  жінка,
Палець  вгору  спрямувала
Понад  водами  на  захід,
До  вечірніх  хмар  багрових.

Сонце  грізно  опускалось,
Пропаливши  шлях  на  небі,
Розпаливши  там  пожежу,
Наче  військо  при  відході
Палить  трави  за  собою;
З  укриття  на  сході  раптом
Вийшов  місяць,  Сонце  ночі,
Швидко  став  на  слід  кривавий
І  пішов  вогненним  шляхом
Із  лицем  своїм  блискучим.

І  Нокоміс,  літня  жінка,
Палець  вгору  спрямувавши,
Так  сказала  Гаяваті:
«Там  Перлова  є  Пір’їна,
Меґісоґвон,  Чародійник,
Дух  Багатства  і  Наживи;
Стража  там  –  вогненні  змії
Та  смолисті  чорні  води.
Можеш  бачити  ті  змії,
Ті  Кенабік,  дужі  змії,
Що  в  воді  витками  грають;
Можеш  бачить  чорні  води,
Що  розкинулись  далеко  –
До  вечірніх  хмар  багрових!

Умертвив  мого  він  батька
Хитрощами  і  лукавством,
Як  той  з  місяця  спустився  
На  землі  мене  шукати.
Він,  найдужчий  з  Чародіїв,
Шле  пропасницю  з  болота,
Шле  заразливі  тумани,
Шле  нам  випари  отруйні,
Шле  з  низин  імлу  убивчу,
Шле  нам  смерть  й  тяжкі  хвороби!

Лук  візьми,  о  Гаявато,
Стріли  з  вістрями  із  яшми,
І  дубину  Паґавоґан,
Рукавиці  Мінджикавун,
І  березове  каное,
Жир  візьми  із  Міші-Намі,
Намасти  борти,  щоб  швидко
Проминуть  смолисті  води;
Вбий  лихого  чародія,
Від  пропасниці  врятуй  нас,
Що  з  боліт  він  видихає,
І  помстись  за  мого  батька!»

Вмить  зібрав  наш  Гаявата
Всі  воєнні  обладунки,
Для  плавби  спустив  каное,
По  боках  його  погладив:
«Мій  Чімауне  любимий,
Мчи,  березове  каное,
До  вогненних  змій,  що  бачиш,
Мчи  до  чорних  вод  смолистих!»

Мчить  вперед  Чімаун  радо,
А  шляхетний  Гаявата
Пісню  бойову  співає;
А  над  ним  орел  воєнний  –
То  Кеню,  орел  воєнний,
Володар  гуртів  пернатих,
З  криком  в  небі  пролітає.

Перед  ним  вогненні  змії,
То  Кенабік,  дужі  змії,
Що  здіймались  над  водою,
Мерехтіли  над  водою,
На  путі  клубком  лежали,
Гребені  свої  піднявши,
Жар  і  випар  видихали,
Щоб  ніхто  не  зміг  минути.

Та  безстрашний  Гаявата
Крикнув  голосно  і  мовив:
«Путь  звільніть  мені,  Кенабік,
Не  затримуйте  мандрівку!»
Засичали  вони  люто,
У  відвіт  вогнем  дихнули:
«Йди  назад,  о  Шоґодайа,
До  Нокоміс,  Боягузе!»

Розлютившись,  Гаявата
Лук  підняв  свій  ясеновий,
Стріли  взяв  із  вістрям  з  яшми,
У  клубок  пустив  зміїний;
Кожне  тятиви  звучання  –
Це  крик  ратний  і  крик  смерті,
Кожне  стріл  дзвінке  свистіння  –
Це  спів  смерті  для  Кенабік.

Плавали  в  воді  кривавій
Мертві  вже  вогненні  змії,
А  між  ними  Гаявата
Плив  безпечно  й  утішався:
«Мчи,  Чімауне  любимий!
Уперед    до  вод  смолистих!»

А  тоді  взяв  жир  від  Нами,
Ніс,  борти  каное  змазав;
Добре  вимазав,  щоб  швидко
Проминуть  смолисті  води;

Ніч  усю  він  плив  невпинно,
Плив  по  тих  тягучих  водах,
Цвіллю  вічною  покритих,
Чорних  від  рослин  зігнилих,
Замкнених  в  листках  латаття,
Хмурих,  мертвих  і  смердючих;
Місяць  блиском  освітляв  їх
І  вогні  блукали  всюди  –
Душі  мертвих  їх  палили
На  нічному  відпочинку.

Все  під  місяцем  біліло,
А  вода  чорніла  в  тіні,
І  комар  кружляв,  Суґема,
Біля  нього  з  грізним  співом;
Світляки  теж,  Ва-ва-тейсі,
Факелами  вбік  манили;
А  Дагінда,  ця  бик-жаба,
Голову  наверх  піднявши,
Пильно  глянула  на  нього,
Схлипнула  і  вниз  пірнула;
Свистом  тисячоголосим  
Відгукнулись  вмить  багнища,
І  Шу-шу-ґа,  сіра  чапля,
Із  далекого  болота
Про  героя  сповістила.

Плив  на  захід  Гаявата,
В  Меґісоґвона  країну,
До  Перлової  Пір’їни,
Поки  місяць  не  стомився
На  його  лице  дивитись,
Поки  сонце  не  звелося,
Не  зігріло  його  плечі,
І  тоді  перед  собою
На  горбі  Вігвам  Яскравий
Бачит  він,  де  Дух  Наживи,
Де  найдужчий  з  Чародіїв.

Ще  Чімауна  погладив  
По  боках  і  мовив:  «Далі!»
Затремтів  той  і  щосили,
З  гордістю  і  переможно,
між  лататтям  вмить  проскочив,
між  ірисів  й  очеретів,
І  на  березі  за  ними
На  сухе  став  Гаявата.  

Миттю  взяв  лук  ясеновий,
На  пісок  кінцем  поставив,
Обіперши  об  коліно,
Тятиву  напнув  тугіше,
Взяв  стрілу  із  вістрям  з  яшми,
Стрілив  у  Вігвам  Яскравий,
Наче  вісник  проспівала
Та  стріла  його  послання,
Його  виклик  гордовитий:
«Вийди,  Перлова  Пір’їно,
Гаявата  вже  чекає!»

Вмить  з  Яскравого  Вігвама
Вийшов  дужий  Меґісоґвон,
Статний  і  широкоплечий,
Темний  і  жахливий  з  виду,
З  голови  до  ніг  в  прикрасах,
У  воєннім  обладунку,
В  барвах,  як  ранкове  небо,  
В  бурих,  синіх,  жовтих  смугах,
Голова  в  орлинім  пір’ї,
Що  гойдалось  наче  гребінь.

«Тебе  знаю,  Гаявато!»  –
Крикнув  голосом  він  грому,
Крикнув  тоном  глузування:
Геть  спіши,  о  Шоґодайа!
До  жінок  скоріш  вертайся,
До  Нокоміс,  Боягузе!
Бо  уб’ю  тебе  на  місці,
Як  колись  убив  їй  батька!»

Відповів  мій  Гаявата,
Без  боязні,  без  тривоги:
«Слово  гостре  –  не  дубина,
І  не  тятива  чванливість,
Від  стріли  сміх  не  гостріший,
Краще  діло,  аніж  слово,
Дія  дужча,  аніж  чванство!»

Почалась  найбільша  битва,
Що  таку  не  знало  й  сонце,
Що  й  орли  не  пам’ятали.
Цілий  літній  день  тягнулась,
Від  світанку  до  заходу;
Гострі  стріли  Гаявати
Марно  били  у  кольчугу,
Марно  сипались  удари
В  рукавицях    Мінджикавун,
Марно  гупала  дубина,
Що  могла  розбити  й  скелю,
Але  не  змогла  пробити
Вомпум  –  чарівну  кольчугу.

Вже  у  смерку  Гаявата
Сперсь  на  лук  свій  ясеновий,
Зранений  і  в  безнадії,  –
Мав  поламану  дубину,
Як  лахміття  рукавиці,
І  стріли  три  непотрібні;
Зупинився  під  сосною,
Де  мохи  з  гілок  звисали;
Стовбур  був  покритий  густо
«Шкірою  взуття  для  мертвих»  –
Жовто-білими  грибами.

Раптом  чує  між  гілками
Обізвався  дятел  Мама:
«Ти  у  голову  прицілься
Меґісоґвона  стрілою,
Попади  у  пук  волосся,
Де  коріння  кіс  смолистих  –
Тільки  там  він  уразливий!»

З  наконечником  із  яшми
Вихорем  стріла  мелькнула,
Лиш  нагнувся  Меджісоґвон,
Щоб  жбурнути  каменюку.
Просто  в  тім’я  уп’ялася,
Де  коріння  кіс  смолистих.
Він  хитнувсь,  вперед  подався,
Впав  пораненим  бізоном.
Так!  Як  Пежекі,  бізон,  впав,
Коли  прерія  під  снігом.

А  за  першою  стрілою,
Друга  блиснула  ще  швидше,
Впилась  глибше,  аніж  перша,
Більш  поранила,  ніж  перша;
В  Меґісоґвона  коліна
Затряслись,  немов  від  вітру
Гнуться  лози  й  очерети.

А  стріла  остання,  третя,
Рану  вдіяла  найбільшу,
І  могутній  Меґісоґвон
Очі  Поґука  побачив,
Пломенисті  очі  Смерті,
Голос  чув  її  з  туману;
І  під  ноги  Гаяваті
Впав  найдужчий  з  Чародіїв  –
Люта  Перлова  Пір’їна.

Щиро  вдячний  Гаявата,
Запросивши  Маму,  дятла,
З  сідала  поміж  гілками
На  сосні  меланхолійній,
За  його    велику  службу
Кров’ю  чубчик  пір’я  змазав
На  голівці  дятла  Мами;
І  донині  дятел  носить
Чубчик  той  червоний  з  пір’я,
Як  відзнаку  за  підмогу.

Потім  скинув  Гаявата
З  Меґісоґвона  кольчугу,
Як  трофей  цієї  битви,
Як  ознаку  перемоги.
Над  водою  тіло  кинув
На  піску  вниз  головою  –
У  пісок  засунув  ноги,
А  лице  впихнув  у  воду.
А  над  ним  орел  крутився  –
То  Кеню,  орел  воєнний,
Кола  звужував  в  польоті  –
Линув  ближче,  ближче,  ближче.

Повиносив  Гаявата
З  Меґісоґвона  вігвама
Цінні  шкури  і  прикраси  –
Хутра  із  бобрів  й  бізонів,
Соболів  і  горностаїв,
Капшуки,  намиста,  паски,
Колчани  в  оправі  з  мушель,
Повні  стріл  зі  срібним  вістрям.

Плив  він  радісний  додому
Крізь  смолисті  чорні  води,
Мимо  змій,  що  вже  сконали,
Із  трофеями  двобою,
З  криком,  співом  переможним.

А  на  березі  стояли
Чібіабос  і  Нокоміс,
І  безмежно  сильний  Квасінд;
На  героя  всі  чекали,
Спів  почувши  переможний.
Люди  в  селищі  вітали  
Його  танцями  й  піснями,
Під  час  учти  всі  кричали:
«Честь  і  слава  Гаяваті!
Він  вбив  Перлову  Пір’їну,
Дужчого  із  Чародіїв,
Що  пропасницю  слав  люту,
Слав  з  низин  імлу  убивчу,
Слав  нам  смерть,    тяжкі  хвороби!»

Дорогими  Гаяваті
Стали  спогади  про  Маму!
І  на  знак  тісної  дружби,
На  знак  пам’яті  довічний,
Люльки  він  чубук  оздобив
Чубчиком  кармінним  з  пір’я,
Гребенем  червоним  Мами.
Меґісоґвона  багатство,
Всі  трофеї  тої  битви,
Розділив  на  всіх  правдиво,
Порівну  роздав  він  людям.

Henry    Longfellow,  The  Song  of  Hiawatha:  
9.  Hiawatha  and  the  Pearl-Feather

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788615
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.04.2018

Елісавета Багряна, Видіння

[s][s][/s][/s]Вже  знов  за  будинками  з  піснею  рано
йде  квітень  барвистий  вперед.
І  пахне  зелена  отрута  весняна,  
солодша  ніж  вина  і  мед.

У  душній  кімнаті  моїй  знемагаю
і  рвусь  до  весни  за  вікном.
А  те,  що  розказую,  навіть  не  знаю  –  
було  наяву  це,  чи  сном.

Я  море  там  бачила  темнозелене,
і  білий  вітрильник  летів.
І  берег  незнаний  відкрився  для  мене,
де  чула  сирен  звучний  спів.

Небачені  люди,  нечувані  мови,
обвітрені,  юні  з  лиця,
і  очі  великі,  ясні,  волошкові,
і  вільні  відважні  серця.

А  ти,  невдоволений,  хмуро  ступаєш
п’ять  кроків  вперед  і  назад.
Мій  голос  сумний  і  тремкий  замовкає,
тремкий  від  отрути  й  досад.

Даремно!  Отрута  уже  просочилась.
У  пристрасну  кров  увійшла.
І  чую  уже  –  на  плечах  появились
Два  сильних,  два  вільних  крила.

Елисавета  Багряна  
Видение

Вън  ходи  край  къщи  и  пее  отново
април,  цветоносеца  блед.
И  дъха  зелената  пролет  отрова,
по-сладка  от  вино  и  мед.

Как  душно  и  тясно  е  в  нашата  стая,
как  силно  ме  тегли  навън.
Това,  що  разказвам,  самичка  не  зная
наяве  ли  бе,  или  сън.

Видях  аз  морето  -  зелено  и  тъмно,
и  белият  кораб  на  път.
Край  някакъв  бряг  неизвестен  се  съмна,
де  много  сирени  тръбят.

Невиждани  хора,  нечути  езици,
обветрени,  млади  лица
и  сини  очи  с  разширени  занеце,
и  смели,  и  волни  сърца...

Но  ти,  недоволен  и  мрачен,  отмеряш
пет  стъпки  напред  и  назад.
И  моя  глес  млъква,  смутен  и  треперящ,
треперящ  от  горест  и  яд.

Напразно.  Отровата  вече  проникна.
В  кръвта  ми  киряща  се  вля.
И  чувствувам  вече  -  на  плещите  никнат
две  силни,  две  волни  крила.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788199
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2018

Генрі Лоньґфелоу, Пісня про Гаявату: 8. Риболовля Гаявати

Уперед  по  Ґітчі  Ґумі,
По  сяйних  Великих  Водах,
З  кедровою  волосінню,
Витою  із  лубу  кедра,
Наму,  осетра,  ловити,
Міші-Наму,  Князя-рибу,
У  каное  із  берези  
Плив  щасливий  Гаявата.

Крізь  прозору  чисту  воду
Міг  він  бачить  жваву  рибу
У  глибинах  під  собою;
Бачив  окуня  він,  Саву,
У  воді,  як  сонця  промінь;
Бачив  Шоґаші  він,  рака,  –
По  піску  на  дні  той  повзав,
Мов  страшний  павук  великий.

На  кормі  був  Гаявата
З  кедровою  волосінню;
Його  пір’ям  вітер  ранній
Грався  мов  гілками  тсуги*;
На  носу  хвіст  розпустила
Спритна  білка  Аджідомо;
Її  шерстю  вітер  ранній
Грався  мов  травою  в  лузі.

На  піску  на  дні  спочити
Ліг  потворний  Міші-Нама,  
Осетер,  Князь-риба,  ліг  там;
Воду  зябрами  втягає,
Перемішує    плавцями,
З  дна  пісок  хвостом  змітає.

Він  лежить  у  обладунку  –
По  боках  щити  широкі,
На  лобу  тверда  пластина,
А  на  плечах  і  на  спині
Кістяні  шипи  рядами;
Бойові  на  ньому  фарби  –
Жовті,  сині  і  червоні
Смуги  з  чорними  латками;
Він  на  дні  лежить,  ворушить
Пурпуровими  плавцями,
А  над  ним    пливе  в  каное
Із  берези  Гаявата
З  кедровою  волосінню.

Закричав  тут  Гаявата
В  глибину:  «Візьми  принаду!
Ось  вона,  осетре  Намо!
Піднімись  з  води  нагору
І  побачим,  хто  сильніший!»
Волосінь  кедрову  кинув
Він  в  прозору  чисту  воду,
Марно  відповідь  чекавши;
Відповідь  чекав  він  довго,
Тож  кричав  все  голосніше:
«Ось  принада,  Князю-рибо!»

Нама,  осетер,  плавцями
Мляво  рухав  під  водою,
Дивлячись  на  Гаявату,
Слухав  крик  його  надмірний,
Зайвий  галас  і  неспокій,
Поки  не  стомивсь  від  гаму;
І  сказав  тоді  Кеножі,
Спритній  щуці  Маскеножі:
«У  нахаби  з’їж  принаду,
Ліску  рви  у  Гаявати!»

І  відчув  тут  Гаявата,
Як  напнулась  ліска  в  пальцях;
Він  почав  її  тягнути  
Так,  що  стало  сторч  каное,
Наче  дерево  берези,
З  білочкою  Аджідомо,
Що  скакала  на  вершечку.

Сповнивсь  глумом  Гаявата,
Як  побачив  Маскеножу,
Щуку,  що  тягнув  нагору;
Коли  стала  зовсім  близько,
Закричав  він  вниз,  у  воду:
«Іса!  Іса!  Посоромся!
Щука  ти  лише,  Кеножа,  –
Не  та  риба,  котру  хочу,
Ти  не  осетер,  Князь-риба!»

Вмить  униз  на  дно  спустилась
Знічено  вертлява  щука,
Й  осетер  могутній  Нама
Наказав  для  місяць-риби,
Для  плаского  Уґудвоша:
«В  гордія  візьми  принаду,
Ліску  рви  у  Гаявати!»

Звільна,  мляво  до  поверхні
Уґудвош  плив,  місяць-риба,
Взявши  ліску  Гаявати,
Тягарем  на  ній  підвісивсь,  
Круговертю  збурив  воду,
Закрутив  каное  колом,
Швидко-швидко  в  пінних  вирах,
Поки  водяні  крутелі
Не  пішли  на  дальній  берег,
Де  іриси  й  очерети          
Захитались,  зашуміли.

Як  побачив  Гаявата
Диск  блискучий  під  водою,
Що  повільно  піднімався,
Закричав  з  дошкульним  сміхом:
«Іса!  Іса!  Посоромся!
Уґудвош  ти,  місяць-риба,  –
Не  та  риба,  котру  хочу,
Ти  не  осетер,  Князь-риба!»

Уґудвош  на  дно  спустився,
Блискотлива  місяць-риба.  
Осетер  могутній  Нама
Знов  чув  крики  Гаявати,
Знов  чув  клич  на  поєдинок,
Зайвий  галас  і  неспокій,
Що  розносивсь  над  водою.

Із  піску  на  дні  піднявся
Осетер  сердитим  рухом,
Затремтівши  кожним  нервом,
Стукаючи  обладунком,
Бойові  відкривши  барви;
Гнівно  вискочив  стрілою,
Блиснув  в  сонячному  світлі,
І  ковтнув,  розкривши  пащу,
І  каное,  й  Гаявату.

Вниз,  у  темну  цю  печеру,
Падав  стрімко  Гаявата,
Як  колода  в  чорній  річці,
Що  стрибає  на  порогах;
В  повній  темряві  жахливій
Щупав  скрізь  він  безпорадно
І  відчув  –  велике  серце
Поруч  в  темряві  пульсує.

Тож  ударив  він  зі  злості
Кулаком  у  серце  Нами,
І  відчув,  як  затремтіли
Нерви,  мускули  Князь-риби;
Вмить  вода  забулькотіла,  
Як  той  кинувся  від  болю,
Змучений  та  очманілий.

Поперек  поклав  каное
Гаявата  для  безпеки,
Щоб  в  широкій  пащі  Нами
В    метушні  та  колотнечі
Не  ударитись,  не  згинуть.
Ну  а  білка  Аджідомо,
З  Гаяватою  укупі,
Теж  тягнула  і  штовхала
Із  веселим  цокотанням.

І  сказав  їй  Гаявата:
«Білко,  мій  маленький  друже,
Мужньо  ти  допомагала,
Тож  прийми  мою  подяку
І  також  ім’я  належне  –
Відтепер  тебе  довіку
Будуть  звати  «Аджідомо»,  
«Хвіст  трубою»  будуть  звати!»

Нама,  осетер,  здригався,
Тяжко  дихав  під  водою,
Потім  стих,  водою  гнаний
Врешті-решт  заскріб  по  гальці.
Здогадався  Гаявата,
Що  скребеться  він  об  берег,  
Що  лежить  уже  на  гальці  –  
Значить  Нама,  Князь-рибина,
Мертвий  і  уперся  в  берег.

Тут  почув  він  шум  і  плескіт,
Наче  безліч  крил  зібралось;
Крик  почув  і  метушіння,
Наче  хиже  птаство  билось;
Проблиск  світла  він  побачив
Над  собою  в  ребрах  Нами;
Блиск  очей  чайок  побачив,
Тих  Кайошк,  що  заглядали
Крізь  відтулину  до  нього
І  одна  одній  кричали:
«Та  це  ж  брат  наш,  Гаявата!»

Закричав  до  них  він  знизу
Криком  радісним  з  печери:
«О,  чайки!  О,  мої  сестри!
Осетра  убив  я,  Наму.
Більшими  робіть  щілини,
Кігтями  їх  розширяйте,
Щоб  міг  вийти  я  з  темниці;
І  віднині  аж  довіку
Люди  знатимуть  ваш  подвиг,
Зватимуть  Кайошк  вас,  чайки,
Так,  Кайошк,  Шляхетні  Кігті!»

І  крикливі  дикі  чайки
Кігтями  і  дзьобом  дружно
Вишкребли  щілини  ширше
Між  могутніх  ребер  Нами
І  з  темниці,  з  небезпеки,
З  осетра  товстого  тіла,
З  небезпеки  водяної
Випустили  Гаявату.

Став  він  поруч  із  вігвамом,
Став  над  краєм,  над  водою,
І  гукнув  стару  Нокоміс,
Показавши  для  Нокоміс
Осетра  товстого,  Наму,
Що  лежав  на  гальці  мертвий  
І  чайки  його  клювали.

«Ось  убив  я  Міші-Наму,
Князя-рибу!  –  прокричав  він  –
Глянь  чайки  його  довбають,
Так,  Кайошк,  надійні  друзі;
Не  жени  ти  їх,  Нокоміс,
Бо  мене  із  небезпеки,
З  тіла  осетра  звільнили,
Тож  нехай  їдять  уволю,
Вола  хай  свої  наповнять
Й  полетять  смерком  додому,
До  своїх  гнізд  на  багнищах;
А  тоді  йди  з  казанами
Й  жиру  натопи  на  зиму».

Тож  чекала  до  смеркання,
Поки  місяць,  Сонце  Ночі,
Не  піднявся  над  водою
І  Кайошк,  чайки,  наївшись,
З  криком  не  знялись  від  їжі,
І  крізь  захід  полум'яний
Десь  на  островах  не  зникли,  –
В  очеретах  мали  гнізда.

Спати  рушив  Гаявата,
А  Нокоміс  до  роботи
Стала  в  місячному  світлі,
Аж  змінило  сонце  місяць,
І  край  неба  став  червоним.
А  Кайошк,  чайки  голодні,
Знову  гамірні  вернулись
З  островів  на  свій  сніданок.

Так  підряд  три  дні  й  три  ночі
Чайки  і  стара  Нокоміс
Рвали  жирне  тіло  Нами,
Аж  пройшла  крізь  ребра  хвиля,
І  чайки  більш  не  вертались  –
Більш  нічого  не  лишилось
На  піску,  лиш  кості  Нами.

*Тсуга  –  вічнозелене  дерево  з  конусоподібною  
кроною,  з  плескатою  хвоєю.

Henry    Longfellow  The  Song  of  Hiawatha  
8  Hiawatha's  Fishing

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787474
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.04.2018

Джузеппе Верді, Травіата (Пропаща) : Дія 3, сцена 7 (остання)

Сцена  сьома  (остання)
Ті  ж,  а  також  Анніна,  пан  Жермон  і  лікар

ЖЕРМОН
(входячи)
Ах,  Віолетто!

ВІОЛЕТТА
Ви...прийшли!

АЛЬФРЕД
О,  батьку!

ВІОЛЕТТА
Ви  не  забули?

ЖЕРМОН
Я  додержав  слова.
Як  донечку  прийшов  Вас  пригорнути,
благородна.

ВІОЛЕТТА
На  жаль,  вже  надто  пізно!
Однак  щиро  Вам  вдячна.
(обіймає  його)
Ґренвілю,  гляньте!  Я  помру  в  обіймах
моїх  найкращих  друзів.

ЖЕРМОН
Не  кажіть  так!
(глянувши  на  Віолетту)
(О,  Боже!  Помре!)

АЛЬФРЕД
Її  ти  бачиш,  батьку?

ЖЕРМОН
Мене  більш  не  терзай  так.
Докір  сумління  душу  пожирає.
Наче  блискавка  кожне  слово  вбиває.
О,  незичливий  старцю,
Все  зло,  що  вдіяв,  нині  ти  бачиш!

ВІОЛЕТТА
(з  трудом  відкриває  потайник  у  туалетному  
столику  і,  дістаючи  медальйон,  говорить)

Ти  ближче,  любий  Альфреде,  підходь  і  слухай.  
Ось  цей  портрет,  що  зроблений
в  ясні  дні  сподівання,
хай  про  моє  кохання
нагадує  тобі.

АЛЬФРЕД
Ні,  не  вмирай,  і  не  кажи
про  смерть,  моя  кохана  –
не  може  Бог  завдати
таку  жахливу  рану.
(Таку  жахливу  рану)

ЖЕРМОН
Жертво  прекрасна  (прекрасна)  змучена
незбутньої  любові,
пробач  мені  страждання,
що  я  тобі  завдав.

ВІОЛЕТТА
Нехай  безгрішна  дівчина,
що  вже  в  роках  розквітла,
тобі  дасть  серце  світле  –
буде  дружина  (буде  дружина)  тобі.
Дай  цей  портрет  для  неї  –
мій  дар  у  скорбний  час,
скажи,  що  я  між  ангелів
молитимусь  за  вас.

Дай  цей  портрет  для  неї  –
мій  дар  у  скорбний  час,
скажи,  що  я  між  ангелів
молитимусь  за  вас.

ЖЕРМОН
Сльозу  допоки  матиму  –
оплачу  я  (оплачу  я)  тебе  (тебе);
лети  в  небес  блаженство  ти  –
там  Бог  тебе  вже  (там  Бог  тебе  вже,  
тебе  вже)  зве.
Лети  в  небес  блаженство  ти  –
там  Бог  тебе  вже  зве.
Там  Бог  тебе  вже,  тебе  вже  зве.

ЛІКАР  ТА  АННІНА
Сльозу  в  очах  допоки  матиму  –
оплачу  я  тебе;
лети  в  небес  блаженство  –
там  Бог  тебе  вже  зве.

АЛЬФРЕД
Так  скоро,  ні,  ах,  ні,  тебе  від  мене
не  може  смерть  (не  може  смерть)  забрать.
Живи,  бо  лиш  труна  одна
Зуміє  нас  з’єднать  (з’єднать).
(Зуміє  нас,  зуміє  нас  з’єднать.)

ВІОЛЕТТА
(піднімається  схвильована)
Так  дивно!

ВСІ
Що?

ВІОЛЕТТА
Скінчилися
страждання  і  муки  болю;
оце  незвичне  (незвичне)  збудження
дає  мені  снагу!
Ах!  Я  знову  (ах,  я  знов)  вертаюсь  до  життя!
(здригнувшись)
О,  радість!
(падає  на  канапу)

ВСІ
О,  небо!  Кінець!

АЛЬФРЕД
Віолетто!

АННІНА  І  ЖЕРМОН
Боже,  у  поміч  стань.

ЛІКАР
(після  того,  як  помацав  пульс)
Почила!

ВСІ
О,  біль  тяжкий!
(опускається  завіса)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785536
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.04.2018

Джузеппе Верді, Травіата (Пропаща) : Дія 3, сцена 6

Сцена  шоста
Віолетта,  Альфред  і  Анніна  

ВІОЛЕТТА
(йдучи  до  входу)
Альфреде!
(Появляється  Альфред,  блідий  від  хвилювання,  
і  обоє  кидаються  в  обійми  один  одному)  
Альфреде,  милий!  Мій  Альфреде!
Мій  коханий!  Радість!

АЛЬФРЕД
О,  Віолетто!  Віолетто!
О,  кохана!  Радість!
Я  винуватий...  все  знаю,  мила.

ВІОЛЕТТА
Знаю  я  врешті,  що  не  забута!

АЛЬФРЕД
Твоя  любов  мені  усе  розкрила,
більше  без  тебе  я  не  зможу  бути.

ВІОЛЕТТА
Бачиш  –  жива,  хоч  у  серці  рана;
повір  –  убить  не  має  сили  плач.

АЛЬФРЕД
Забудь  печалі,  жінко  кохана,
мені  і  батькові  пробач.

ВІОЛЕТТА
Що  пробачати?  Я  винувата  –
моя  любов  мене  звела.

АЛЬФРЕД
Тепер  ні  демон,  ні  будь-хто
мене  від  милої  не  забере.

Мене,  ні,  мене,  ні,  ні,
ні,  ні,  ні,  ні,  не  забере.

ВІОЛЕТТА
Тепер  ні  демон,  ні  будь-хто
мене  від  милого,  мене,  ні,  ні,
 ні,  ні,  ні,  ні,  ні,  не  забере.

АЛЬФРЕД
Ми  цей  Париж  покинем,  кохана,
жити  щасливо  разом  ми  станем;
швидко  тривоги  ти  там  забудеш,
скінчаться  муки  болів  твоїх.
Світло  і  щастя  ти  мені  будеш,
дасть  нам  майбутнє  радісний  сміх.

Так!  Світло...  щастя...  будеш,
Ми  цей  Париж  покинем,  кохана,
Так!  Тоді,  кохана,
жити  щасливо  разом  ми  станем,
жити  разом  станем;
швидко  тривоги  ти  там  забудеш.
Ах,  так!  Скінчаться  муки,  скінчаться  муки
болів  твоїх.
Ми  цей  Париж  покинем,  кохана,
Так!  Тоді,  кохана,
жити  щасливо  разом  ми  станем,
жити  разом  станем
швидко  тривоги  ти  там  забудеш,
Ах,  так!  Скінчаться  муки,  скінчаться  муки
болів  твоїх,  болів  твоїх.
Швидко  тривоги,  швидко  тривоги
ти  там  забудеш.
Швидко  тривоги  ти  там  забудеш,
Скінчаться  муки,  ах,  так,  болів  твоїх.

ВІОЛЕТТА
Ми  цей  Париж  покинем,  коханий,
жити  щасливо  разом  ми  станем;
швидко  тривоги  ти  там  забудеш,
скінчаться  муки  болів  моїх.
Світло  і  щастя  ти  мені  будеш,
дасть  нам  майбутнє  радісний  сміх.
Швидко  тривоги  ти  там  забудеш,
дасть  нам  творитель  радісний  сміх.
Швидко  тривоги  ти  там  забудеш,
дасть  нам  майбутнє  радісний  сміх.
Швидко  тривоги  ти  там  забудеш,
скінчаться  муки,  скінчаться  муки
болів  моїх,  болів  моїх.
Швидко  тривоги  ти  там  забудеш,
дасть  нам  творитель  радісний  сміх.
Швидко  тривоги  ти  там  забудеш,
дасть  нам  майбутнє  радісний  сміх.
Швидко  тривоги  ти  там  забудеш,
скінчаться  муки,  скінчаться  муки
болів  моїх,  болів  моїх,  болів  моїх.
Швидко  тривоги,  швидко  тривоги    ти  там  забудеш.
Швидко  тривоги  ти  там  забудеш,
скінчаться  муки,  ах,  так,  болів  моїх.

Ах,  спинись,  до  церкви
Альфреде,  йдімо,
подяку  за  приїзд  твій  несімо.

(хитається)

АЛЬФРЕД
Ти  геть  поблідла.

ВІОЛЕТТА
Це  все  минеться!
Радість  неждана  трепетно  б’ється
в  серці  моєму,  повному  туги.
(падає  змучена  у  крісло  і  
відкидає  голову  назад)

АЛЬФРЕД
(зляканий,  підтримує  її)  
Мій  Боже!  Віолетто!

ВІОЛЕТТА
(із  зусиллям)
Це  від  недуги.
Трохи  ослабла.  Вже  стає  краще.
Бачиш?  Сміюся.

АЛЬФРЕД
(невтішний)
Ах,  доле  наша!

ВІОЛЕТТА
Дрібниця.  Анніно,  дай  щось  вдягати.

АЛЬФРЕД
Вдягати?  Спинися!

ВІОЛЕТТА
(піднімаючись)
Ні!  Хочу  встати.
(Анніна  подає  їй  одяг,  
котрий  вона  намагається  одягнути,  
та  спинившись  від  безсилля,  вигукує:)
Мій  Боже!  Безсила!
(кидає  з  відчаєм  одяг  і  знову  
падає  у  крісло)

АЛЬФРЕД
(Небо!  Що  бачу!)
(до  Анніти)
Їй  треба  лікар.

ВІОЛЕТТА
(до  Анніни)
Ах,  можеш  йому  сказати,
що  повернувся  (що  повернувся)
Альфред  мій  знову.
Скажи,  що  жити  я  (що  жити  я)  хочу  і  готова.
(Анніна  виходить)
(до  Альфреда)
А  як  приїзд  твій  не  допоможе,
вже  врятувати  ніщо  не  зможе.
(піднімається  схвильована)
Боже  мій!  Померти  юною  –
мені,  що  так  страждала!
Тепер  вже  можу  висушить
той  плач,  що  з  ним  чекала!
Ах,  це  була  примара,
довірлива  надія;
даремно  в  серце  мрія
йшла  –  лишивсь  там  тільки  крик!

АЛЬФРЕД
Мої  зітхання  трепетні,
і  серце  б’ється  сильно,  
тут  сльози  наші  радісні
спливати  мають  спільно.
Я  хочу,  щоб  ти  вірила,
що  нам  потрібна  мрія.
Ах,  серце  для  надії
не  зачиняй  навік.

Ах,  Віолетто,  серцю  спокій  дай,
(Віолетто,  серцю  спокій  дай)  –
твій  біль  мене  обпік.
Ах,  Віолетто,  серцю  спокій  дай,
твій  біль  мене  обпік.
Твій  біль  мене  обпік.
Так,  спокій  дай,  спокій  дай,  спокій  дай.
Віолетто  люба,  Віолетто  люба,
так,  спокій  дай.
Твій  біль  цей  мене  обпік,  мене  обпік.
Віолетто,  серцю  спокій  дай,
твій  біль  мене  обпік.
Ах,  твій  біль  цей  (твій  біль  цей),  так,  мене  обпік.
Твій  біль  цей  мене  обпік.
О,  Віолетто,  твій  біль  мене  обпік.
Ах,  так,  твій  біль  мене  обпік.
Віолетто,  так,  спокій  дай.

ВІОЛЕТТА
Ах,  Альфреде,  смерті  темрява
(Альфреде,  смерті  темрява)
бере  любов  навік.
Ах,  Альфреде,  смерті  темрява
бере  любов  навік.
Боже  мій!  Померти  юною  –
мені,  що  так  страждала!
Тепер  вже  можу  висушить
той  плач,  що  з  ним  чекала!
Ах,  це  була  примара,
довірлива  надія;
даремно  в  серце  мрія
йшла  –  лишивсь  там  тільки  крик!
Альфреде  мій,  о,  вже  смерті  темрява
бере  любов  навік.
Бере,  так,  любов  навік.
Ах,  мій  Альфреде,  вже  смерті,
смерті  темрява
бере  любов  навік.
Бере,  так,  любов  навік.

(Віолетта  падає  на  канапу)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785251
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.03.2018

Джузеппе Верді, Травіата (Пропаща) : Дія 3, сцени 4 і 5

Сцена  четверта
Віолетта  сама

ВІОЛЕТТА
(бере  лист  і  читає)
«Дотримались  Ви  слова...  Поєдинок  відбувся!  
Барон  був  поранений,  але  вже  поправляється...  
Альфред  у  чужих  краях.    Про  Вашу  самопожертву  
я  йому  розповів.  Він  скоро  прибуде  просити  у  Вас  прощення.  
Я  теж  приїду.  Бережіться...  Ви  достойні  кращого  майбутнього.
Жорж  Жермон.»
(безутішно)
Вже  пізно!
(піднімається)
Чекаю,  чекаю...та  не  дочекаюсь!
(дивиться  у  дзеркало)
О,  як  же  я  змінилась!
Лікар  каже,  щоб  я  надію  крипіла!
Ах,  ця  хвороба  тягне  мене  в  могилу!

Прощайте,  світлі  мрії,  що  вже  відлетіли;
і  щоки  рум'яні  мої  помарніли;
мене  більш  Альфреда  любов  не  зворушить,
вже  більш  не  зігріє  натомлену  душу.
(Вже  більше  не  зігріє)  
Марні  бажання  пропащу  не  тривожать,
для  неї  дай  прощення,  прийми  її,  Боже!
(Вже  більше  не  зігріє.
Марні  бажання  пропащу  не  тривожать,
для  неї  дай  прощення,  прийми  її,  Боже!)
Ах,  все  вже,  все  скінчилось,  
Ах,  все  вже,  все  скінчилось.
Всі  радості  й  печалі  мене  тут  залишили,
Для  смертних  порятунком  стає  тільки  могила!
Не  буде  над  нею  ні  сліз,  ані  квітів,
І  хрест  не  покаже,  де  кості  укриті.
(І  хрест  не  покаже.
Марні  бажання  пропащу  не  тривожать,
для  неї  дай  прощення,  прийми  її,  Боже!)
Ах,  все  вже,  все  скінчилось,  
Ах,  все  вже,  все  скінчилось.
(сідає)

ХОР  ВАКХАНОК
(на  вулиці)
Чотириногому
пустощів  богу,
що  йде  уквітчаний,
дайте  дорогу.
Богу  рогатому
путь  вільну  дайте,
горном  і  флейтами
гучно  вітайте.
Парижани,  всі  з  дороги
для  звитяг  бика  гладкого.
Для  звитяг  бика  гладкого.
Для  звитяг  бика  гладкого.
Азія,  Африка
кращих  не  має,
для  різника  він
славу  тримає.
Маски  безклопітні,
хлопці  сміливі,
всі  його  стрінемо
радісним  співом.
Парижани,  всі  з  дороги
для  звитяг  бика  гладкого.
Для  звитяг  бика  гладкого.
Для  звитяг  бика  гладкого.
Чотириногому
пустощів  богу,
що  йде  уквітчаний,
дайте  дорогу.
Чотириногому
дайте  дорогу.
Дайте,  дайте,  дайте.

Сцена  п’ята
Віолетта  і  Анніна,  що  повернулася  поспіхом.

АННІНА
(вагаючись)
Ах,  пані!

ВІОЛЕТТА
Що  з  тобою?

АННІНА
Сьогодні  насправді
Вам  вже  стало  краще?

ВІОЛЕТТА
Так,  а  що?

АННІНА
Обіцяєте  не  мліти?

ВІОЛЕТТА
Так!  Що  ж  ти  скажеш?

АННІНА
Вам  сказати  хочу
звістку  радісну  неждану.

ВІОЛЕТТА
Скажеш  звістку  неждану?

АННІНА
Так,  люба  пані!

ВІОЛЕТТА
Альфреда...  ах,  ти  зустріла?  
Він  йде  (він  йде)!  Поквап  же!

(Анніна  киває  головою  і  йде  відчиняти  двері)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785250
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.03.2018

Джузеппе Верді, Травіата (Пропаща) : Дія 3, сцени 1, 2 і 3

Сцена  перша
Спальня  Віолетти.    У  глибині  спальні  ліжко  з  напіввідкритим  
пологом.  Вікно    прикрите  внутрішніми  віконницями.    
Біля  ліжка  табурет,  на  якому  пляшка  з  водою,  кришталева  склянка,  
різноманітні  ліки.    В  ценрі  сцени  туалетний  столик,  поруч  канапа.    
Трохи  далі  інший  столик,  на  якому  світиться  нічник.  Стільці  та  інші  меблі.  
Ліворуч  двері.    Навпроти  запалений  камін.  
На  ліжку  спить  Віолетта.  Поряд  з  каміном  сидить  Анніна  і  теж  спить.

ВІОЛЕТТА
(прокидаючись)
Анніно?

АННІНА
(пробуджуючись  збентежено)
Ви  гукали?

ВІОЛЕТТА
Змучилась  і  заснула?

АННІНА
Так!  Ви  пробачте.

ВІОЛЕТТА
Дай  води  ковтнути.
(Анніна  подає)
Ти  виглянь,  чи  день  почався?

АННІНА
Уже  сьома.

ВІОЛЕТТА
Впусти  світло  у  кімнату.

АННІНА
(відкриває  віконниці  і  дивиться  на  вулицю)
До  нас  йде  пан  Ґренвіль!

ВІОЛЕТТА
О,  друг  мій  справжній!
Допоможи  піднятись.

(Піднімається,  та  знову  лягає.  Потім,  підтримувана  Анніною,  
поволі  йде  до  канапи.  В  цей  час  заходить  лікар  і  допомагає  їй  
там  лягти.  Анніна  підкладає  подушки)

Сцена  друга
Ті  ж  і  лікар

ВІОЛЕТТА
Добрість  яка.  Йдете  до  мене  зранку!

ЛІКАР
(кладе  руку  їй  на  пульс)
Так...  І  як  Ви  сьогодні?

ВІОЛЕТТА
Тіло  страждає,  та  душа  спокійна.
Мене  утішив  вчора  благий  сповідник.
Ах!  Яким  полегшенням  від  мук  є  щира  сповідь.

ЛІКАР
Як  ніч  минула?

ВІОЛЕТТА
Сон  був  всю  ніч  спокійним.

ЛІКАР
Тримайтесь  мужньо.
Ваше  одужання  вже  недалеко.

ВІОЛЕТТА
О,  ця  свята  неправда
для  лікарів  потрібна.

ЛІКАР
(потискаючи  їй  руку)
Бувайте,  прийду  скоро.

ВІОЛЕТТА
Тож  не  забудьте!

АННІНА
(тихо  до  лікаря,  проводжаючи  його)
І  як  справи,  пане?

ЛІКАР
(тихо,  виходячи)
Сухоти  не  дають  їй  багато  часу.
(виходить)

Сцена  третя
Віолетта  і  Анніна

АННІНА
Зміцняйте  дух.

ВІОЛЕТТА
Свято  якесь  сьогодні?

АННІНА
Весь  Париж  шаленіє  від  карнавалу.

ВІОЛЕТТА
Ах,  тільки  небо  знає,  скільки  бідних  в  час  цих  забав  страждає!
Скільки  грошей  у  скриньці  маєм?
(вказує  на  скриньку)

АННІНА
(відкриває  скриньку  і  рахує)
Двадцять  лідорів.

ВІОЛЕТТА
Десять  із  них  роздай  негайно  бідним!

АННІНА
Мало  тоді  нам  буде.

ВІОЛЕТТА
(зітхаючи  з  болем)
Ах,  їх  мені  достатньо!
І  подай  ще  мої  листи.

АННІНА
Для  Вас?

ВІОЛЕТТА
Буде  гаразд.  Йди  спішно,  якщо  можеш.
(Анніна  виходить)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784762
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.03.2018

Джузеппе Верді, Травіата (Пропаща) : Дія 2, сцена 15

Всі,  хто  був,  а  також  пан  Жермон,  
що  увійшов  при  останніх  словах.

ВСІ
Підлість  небачену
ти  учиняєш
і  серце  вразливе
цим  розбиваєш!
Жінки  нещасної
кривдник  негідний,
йди  звідси  зараз  же  –
цей  гнів  набрид.
Йди,  йди,  йди,  йди,  йди,  йди!
Цей  гнів  набрид.
Жінки  нещасної
кривдник  негідний,
йди  звідси  зараз  же  –
цей  гнів  набрид.
Цей  гнів  набрид,  цей  гнів  набрид.
Цей  гнів  набрид,  цей  гнів  набрид.
Цей  гнів  набрид,  цей  гнів  набрид.
Цей  гнів  набрид,  цей  гнів  набрид.
Цей  гнів  набрид,  цей  гнів  набрид.

ЖЕРМОН
(емоційно,  з  гідністю)
Зневагу  гідну  собі  бажає,
хто  в  гніві  жінку  так  ображає.
Де  син  мій  любий?  Не  бачу  сина,  
Альфреде,  бо  провина
твоя  велика.  Так!
Де  син  мій  любий?  Не  бачу  сина
В  тобі,  Альфреде  –  бо  провина
твоя  велика.  Провина,  так!

АЛЬФРЕД
(до  себе)
Ах,  так!..  Що  скоїв!  В  душі  жахливо!
Думки  ревниві,  любов  зрадлива
терзають  серце,  туманять  розум.
Її  прощення  я  не  знайду.
Хотів  би  кинуть,  але  не  можу!
Це  злість  штовхнула  на  річ  негожу!
Тепер  для  гніву  я  дав  свободу
і,  нещасливий,  в  печалі  йду.

Що  скоїв!

Біда!  Біда!
Що  скоїв!  В  душі  жахливо!
Її  прощення  я  не  знайду.

Біда!  Що  скоїв!  В  душі  лиш  жах!
Біда!  Що  скоїв!  В  душі  лиш  жах!

Біда!  Що  скоїв!  В  душі  лиш  жах!
Думки  ревниві,  любов  пройшла.
Біда!  Що  скоїв!  В  душі  жахливо!
Думки  ревниві,  любов  зрадлива
терзають  серце,  туманять  розум.
Її  прощення  я  не  знайду.
Хотів  би  кинуть,  але  не  можу!
Це  злість  штовхнула  на  річ  негожу!
Тепер  для  гніву  я  дав  свободу
і,  нещасливий,  в  печалі  йду.
В  печалі  йду,  в  печалі  йду.
Тепер  для  гніву  я  дав  свободу.
В  печалі  йду,  в  печалі  йду.
Хотів  би  кинуть,  але  не  можу!
Це  злість  штовхнула  на  річ  негожу!
Тепер  для  гніву  я  дав  свободу
і,  нещасливий,  в  печалі  йду.
В  печалі  йду,  в  печалі  йду.
Тепер  для  гніву  я  дав  свободу.
В  печалі  йду,  в  печалі  йду.
І,  нещасливий,  в  печалі  йду.
В  печалі  йду,  в  печалі  йду,
в  печалі  йду.
І,  нещасливий,  в  печалі  йду.
В  печалі  йду,  в  печалі  йду,
в  печалі  йду.
Ах,  так!..  Що  скоїв!  В  душі  жахливо!
Її  прощення  я  не  знайду.

ВСІ
(до  Віолетти)
Ах,  що  за  муки!  Та  кинь  ти  свій  жаль!
Ми  розділяєм  всю  твою  печаль.
Надійні  друзі  тебі  поможуть,
тож  витри  сльози,  що  так  течуть.

(ВСІ  –  ФЛОРА)
Ах,  що  за  муки!  Та  кинь  ти  свій  жаль!
Ми  розділяєм  всю  твою  печаль.
Надійні  друзі  тебі  поможуть,
тож  витри  сльози,  що  так  течуть.

Що  за  муки  твій  жаль!
Що  за  муки  твій  жаль!
Що  за  муки  твій  жаль!
Надійні  друзі...
Тож  витри  сльози,  що  так  течуть,
тож  витри  сльози,  що  так  течуть,
тож  витри  сльози,  що  так  течуть.
Що  так  течуть.
Тож  витри  сльози,  що  так  течуть,
тож  витри  сльози,  що  так  течуть.
Що  так  течуть.
Ах,  печаль.
Ми  розділяєм  всю  твою  печаль.
Ах,  печаль.
Ми  розділяєм  всю  твою  печаль.
Печаль,  печаль.

(ВСІ  –  ҐАСТОН)
Ах,  що  за  муки!  Та  кинь  ти  свій  жаль!
Ми  розділяєм  всю  твою  печаль.
Надійні  друзі  тебі  поможуть,
тож  витри  сльози,  що  так  течуть.

Що  за  муки  твій  жаль!
Що  за  муки  твій  жаль!
Що  за  муки  твій  жаль!
Надійні  друзі...
Тож  витри  сльози,  що  так  течуть,
тож  витри  сльози,  що  так  течуть,
тож  витри  сльози,  що  так  течуть.
Що  так  течуть.
Тож  витри  сльози,  що  так  течуть,
тож  витри  сльози,  що  так  течуть.
Що  так  течуть.
Так!  Тож  витри  сльози,  що  так  течуть.
Твою  печаль.
Ми  розділяєм  всю  печаль.
Так!  Тож  витри  сльози,  що  так  течуть.
Твою  печаль.
Ми  розділяєм  всю  печаль.
Печаль,  печаль.

(ВСІ  –  ЛІКАР  І  МАРКІЗ)
Ах,  що  за  муки!  Та  кинь  ти  свій  жаль!
Ми  розділяєм  всю  твою  печаль.
Надійні  друзі  тебі  поможуть,
тож  витри  сльози,  що  так  течуть.

Що  за  муки  твій  жаль!
Що  за  муки  твій  жаль!
Що  за  муки  твій  жаль!
Надійні  друзі...
Тож  витри  сльози,  що  так  течуть.
Ах,  що  за  муки!  Та  кинь  ти  свій  жаль  цей!
Ми  розділяєм  всю  твою  печаль  цю.
Надійні  друзі  тебі  поможуть,
тож  витри  сльози,  що  так  течуть.
Надійні  друзі  тебі  поможуть,
тож  витри  сльози,  що  так  течуть.
Ах,  що  за  муки!  Та  кинь  ти  свій  жаль  цей!
Ми  розділяєм  всю  твою  печаль  цю.
Надійні  друзі  тебі  поможуть,
тож  витри  сльози,  що  так  течуть.
Надійні  друзі  тебі  поможуть,
тож  витри  сльози,  що  так  течуть.
Так!  Тож  витри  сльози,  що  так  течуть.
Печаль,  печаль.
Ми  розділяєм  всю  твою  печаль.
Так!  Тож  витри  сльози,  що  так  течуть.
Печаль,  печаль.
Ми  розділяєм  всю  твою  печаль.
Тож  витри  сльози,  що  так  течуть.

(ВСІ  –  СОПРАНО)
Ах,  що  за  муки!  Та  кинь  ти  свій  жаль!
Ми  розділяєм  всю  твою  печаль.
Надійні  друзі  тебі  поможуть,
тож  витри  сльози,  що  так  течуть.

Що  за  муки  твій  жаль!
Що  за  муки  твій  жаль!
Що  за  муки  твій  жаль!

Тож  витри  сльози,  що  так  течуть.
Ах,  так!  Надійні  друзі...
Ах,  так!  Надійні  друзі...
Тож  витри  сльози,  що  так  течуть.
Що  так  течуть,  що  так  течуть.
Ах,  так!  Надійні  друзі...
Ах,  так!  Надійні  друзі...
Тож  витри  сльози,  що  так  течуть.
Що  так  течуть,  що  так  течуть.
Ах,  печаль.  Ах,  печаль.
Печаль,  печаль.

(ВСІ  –  ТЕНОРИ)
Ах,  що  за  муки!  Та  кинь  ти  свій  жаль!
Ми  розділяєм  всю  твою  печаль.
Надійні  друзі  тебі  поможуть,
тож  витри  сльози,  що  так  течуть.

Що  за  муки  твій  жаль!
Що  за  муки  твій  жаль!
Що  за  муки  твій  жаль!

Тож  витри  сльози,  що  так  течуть.
Ах,  так!  Надійні  друзі...
Ах,  так!  Надійні  друзі...
Тож  витри  сльози,  що  так  течуть.
Тож  витри  сльози.  
Ах,  так!  Надійні  друзі...
Ах,  так!  Надійні  друзі...
Тож  витри  сльози,  що  так  течуть.
Тож  витри  сльози.
Так!  Тож  витри  сльози,  що  так  течуть.
Так!  Тож  витри  сльози,  що  так  течуть.
Печаль,  печаль.

(ВСІ  –  БАСИ)
Ах,  що  за  муки!  Та  кинь  ти  свій  жаль!
Ми  розділяєм  всю  твою  печаль.
Надійні  друзі  тебі  поможуть,
тож  витри  сльози,  що  так  течуть.

Що  за  муки  твій  жаль!
Що  за  муки  твій  жаль!
Що  за  муки  твій  жаль!

Тож  витри  сльози,  що  так  течуть.
Ах,  так!  Надійні  друзі...
Ах,  так!  Надійні  друзі...
Тож  витри  сльози,  що  так  течуть.
Тож  витри  сльози,  що  так  течуть.
Ах,  так!  Надійні  друзі...
Ах,  так!  Надійні  друзі...
Тож  витри  сльози,  що  так  течуть.
Тож  витри  сльози,  що  так  течуть.
Так!  Тож  витри  сльози,  що  так  течуть.
Так!  Тож  витри  сльози,  що  так  течуть.
Печаль,  печаль.

ЖЕРМОН
(до  себе)
Я  лиш  єдиний  між  ними  знаю,
яку  шляхетність  її  серце  має,
його  як  любить,  йому  є  вірна,
та  хоч  це  й  тяжко,  я  не  скажу!

Його  як  любить,  йому  є  вірна,
та  хоч  це  й  тяжко,  та  хоч  це  й  тяжко,  
я  не  скажу!
Його  як  любить,  йому  є  вірна,  вірна  є,
та  хоч  це  й  тяжко,  я  не  скажу!
Хоч  тяжко  це,  хоч  тяжко  це  –  мовчу.
Та  хоч  це  й  тяжко,  хоч  тяжко  це  –
я  не  скажу!
Його  як  любить,  і  вірна  є,  вірна  є,
та  хоч  це  й  тяжко,  я  не  скажу!
Хоч  тяжко  це,  хоч  тяжко  це  –  мовчу.
Та  хоч  це  й  тяжко,  хоч  тяжко  це  –
я  не  скажу!
Знаю  –  любить,  так,  любить  і  вірна  є,
і  вірна  є.
Хоч  тяжко  це  –  я  не  скажу!
Знаю  –  любить,  так,  любить  і  вірна  є,
і  вірна  є.
Хоч  тяжко  це  –  я  не  скажу!
Я  не  скажу!

БАРОН
(тихо  до  Альфреда)
Цій  жінці  (жінці)  вільній
(цій  жінці  вільній)  образа  люта  –
для  нас  огидна,  її  забути
я  вже  не  зможу,  щоб  повалити
(щоб  повалити)
гординю  Вашу,  я  час  знайду.

Щоб  повалити
гординю  Вашу  я  час  знайду.
На  гординю  Вашу,
гординю  Вашу  я  час  знайду.
Цій  жінці  вільній  образа  це  люта  –
для  нас  так  огидна,  її  забути
уже  я  не  зможу  –  щоб  повалити
гординю  цю  Вашу  я  час  знайду.
Щоб  повалити
гординю  Вашу  я  час  знайду.
Щоб  повалити
гординю  Вашу  я  час  знайду.
Цій  жінці  вільній  образа  ця  люта  –
для  нас  так  огидна,  її  забути
уже  я  не  зможу  –  щоб  повалити
гординю  цю  Вашу  я  час  знайду.
Щоб  повалити
гординю  Вашу  я  час  знайду.
Щоб  повалити
гординю  Вашу  я  час  знайду.
На  гординю  цю  Вашу  я  час  знайду.
Я  час  знайду,  я  час  знайду,
я  час  знайду.
На  гординю  цю  Вашу  я  час  знайду.
Я  час  знайду,  я  час  знайду,
я  час  знайду.
Гордині  цій  Вашій  я  час  знайду!

ВІОЛЕТТА
(слабким  голосом,  з  болем)
(оговтуючись)
Альфреде,  любий,  у  цьому  серці
не  зміг  побачить  ти  моє  кохання,
і  ти  не  знаєш  про  ті  страждання,
які  зневага  твоя  принесла!
Та  час  той  буде,  коли  узнаєш,
як  я  любила  тебе  без  краю;
хай  Бог  врятує  тебе  від  муки.
(хай  врятує,  хай  врятує,
хай  врятує  Бог  від  мук)
Ах,  хоч  смерть  вже  близько  –  я  люблю  (я  люблю).  
Хай  врятує  Бог  тебе  від  мук.
Смерть  вже  близько  –  тебе  люблю.
Ах,  смерть  уже  близько,  смерть  вже  близько  –  я  люблю,  я  люблю.
Хай  врятує  Бог  –  врятує  від  мук.
Смерть  вже  близько  –  та  я  люблю.
 Ах,  смерть  уже  близько,  смерть  вже  близько  –
я  люблю,  я  люблю.  Ах,  я  люблю.
Вже  близько  смерть  –  тебе  люблю.
Тебе  люблю.  Ах,  я  люблю.
Вже  близько  смерть  –  тебе  люблю.
Тебе  люблю,  тебе  люблю.
       
(Пан  Жермон,  виходячи,  веде  з  собою  сина.  Барон  іде  услід.  
Лікар  і  Флора  виводять  Віолетту  в  іншу  кімнату.  
Решта  гостей  розходиться.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784376
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.03.2018

Джузеппе Верді, Травіата (Пропаща) : Дія 2, сцени 13 і 14

Сцена  тринадцята
Повертається  схвильована  Віолетта,  
потім  Альфред.

ВІОЛЕТТА
Попросила  я  прибути,
та  чи  прийде  мене  почути?
Прийде,  бо  вестиме  злоба
швидше,  ніж  моя  особа.

АЛЬФРЕД
Ви  позвали?  Що  хотіли?

ВІОЛЕТТА
Щоб  Ви  дім  цей  залишили  –
небезпека  тут  тяжіє.

АЛЬФРЕД
Досить,  досить!  Розумію!
Боягузом  можу  здатись?

ВІОЛЕТТА
Ах,  ні!  Ніколи!

АЛЬФРЕД
Чого  ж  боятись?

ВІОЛЕТТА
Я  завжди  боюсь  барона.

АЛЬФРЕД
Смерть  для  нас  не  перепона.
Я  його  не  пожалію,
а  для  Вас  як  вітром  звіє
(а  для  Вас  як  вітром  звіє)
і  дохід,  й  коханця,  може.
Це  нещастя  Вас  лякає?

ВІОЛЕТТА
А  якщо  він  переможе?
Доля  смерть  мою  шукає  –
це  для  неї  вірна  змога!

АЛЬФРЕД
Смерть  для  мене!  В  чім  тривога?

ВІОЛЕТТА
Ах,  негайно  дім  покидайте.

АЛЬФРЕД
Та  спочатку  клятву  дай  ти,
що  де  йтиму,  то  усюди
(то  усюди)  ти  зі  мною.

ВІОЛЕТТА
Ах,  ні!  Не  буду.

АЛЬФРЕД
Ні?!  Не  будеш?!

ВІОЛЕТТА
Йди,  нещасливий.
І  забудь  ім’я  зрадливе.
Йди  негайно,  в  цю  ж  хвилину,
бо,  що  я  тебе  покину,
присягнула.

АЛЬФРЕД
Скажи!  Хто  він,..  враг  лукавий?

ВІОЛЕТТА
Той,  хто  має  повне  право.

АЛЬФРЕД
Це  Дуфоль?

ВІОЛЕТТА
(із  надзвичайним  зусиллям)
Так.

АЛЬФРЕД
Отже  любиш?

ВІОЛЕТТА
Люблю...  справді.

АЛЬФРЕД
(розлючений  підбігає  до  дверей  і  кричить)
До  мене  всі!

Сцена  чотиринадцята
Ті  ж,  а  також  всі  попередні,  
котрі  повернулися  збентежені.

ВСІ
Нас  гукали?    Що  хотіли?

АЛЬФРЕД
(вказуючи  пальцем  на  Віолетту,  котра
пригнічена  похилилася  на  столик)  
Впізнаєте  панну  милу?

ВСІ
Віолетту?

АЛЬФРЕД
Вам  відомо,  що  зробила?

ВІОЛЕТТА
Не  треба!

ВСІ
Ні.

АЛЬФРЕД
Ця  жінка  все  потратила
на  мене  і  кохання,
я,  підлий,  глупий,  здурений,
брав  блага  без  вагання.
Та  ще  не  пізно!  Вивести
цю  пляму  я  бажаю  –
як  свідків  вас  скликаю
(як  свідків  вас  скликаю,
як  свідків  вас  скликаю),
що  я  (що  я)  розрахувавсь.

(Кидає  із  безжальною  зневагою  капшук  з  грошима  
до  ніг  Віолетти,  котра  мліє  на  руках  Флори  і  лікаря.  
У  цю  хвилину  входить  батько  Альфреда)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784037
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.03.2018

Джузеппе Верді, Травіата (Пропаща) : Дія 2, сцена 12

Ті  ж  і  Альфред.  Потім  Віолетта  з  бароном.  
Ненадовго  слуга.

ВСІ
Альфреде,  Ви?!

АЛЬФРЕД
Так,    я,  друзі.

ФЛОРА
Віолетта?

АЛЬФРЕД
Десь  іде.

ВСІ
Так  безтурботно!  Браво!
Ходім  пограємо.
(Ґастон  починає  роздавати  карти,    
Альфред  та  інші  роблять  ставки)
(Входить  Віолетта  попідруки  з  бароном)

ФЛОРА
(йдучи  їм  назустріч)
Раді  вам,  гості  ждані.

ВІОЛЕТТА
Приязно  ти  просила.

ФЛОРА
Дякую  Вам,  бароне,  що  теж  прийти  зуміли.

БАРОН
(тихо  до  Віолетти)
Жермон  тут  теж!  Подивіться!

ВІОЛЕТТА
(тихо)
(Боже!  Це  правда.)  Я  бачу.

БАРОН
(похмуро)
Ні  слова  до  Альфреда,  
бо  я  Вам  не  пробачу.
(Ані  слова,  ані  слова)

ВІОЛЕТТА
(про  себе)
Ах,  чому  прийшла!    Бездумна...
Дай,  Боже  мій  (дай,  Боже  мій),  милість!

ФЛОРА
(до  Віолетти)
Сядь  тут  зі  мною,  
хочу  знать,  що  в  вас  там  відбулося?
(Флора  садить  Віолетту  біля  себе  і  вони  тихо  розмовляють.  
До  них  наближається  лікар.  Маркіз  розмовляє  з  бароном.  
Ґастон  роздає  карти.  Альфред  і  ще  дехто  роблять  ставки,
інші  прогулюються.)

АЛЬФРЕД
Четвірка!

ҐАСТОН
Ти  знову  виграв.

АЛЬФРЕД
(ставить  і  виграє)
Нещасному  в  любові
хоч  таланить  у  картах!

ВСІ
Він  виграє  постійно!

АЛЬФРЕД
О,  виграш  мій,  тож  стане  це  золото  в  пригоді  –
знов  зможу  я  пожити  щасливо  на  природі.

ФЛОРА
Сам?

АЛЬФРЕД
Ні,  ні,  з  тією,  що  там  була  зі  мною,
та  нині  зникла.

ВІОЛЕТТА
(Мій  Боже!)

ҐАСТОН
(до  Альфреда,  показуючи  на  Віолетту)
(Хоч  ти  май  жаль!)

БАРОН
(до  Альфреда,  ледве  стримуючи  гнів)
Це  як?!

ВІОЛЕТТА
(тихо  до  барона)
Мовчіть,  бо  Вас  покину.

АЛЬФРЕД
(зухвало)
Бароне,  Ви  до  мене?

БАРОН
Ви  на  гру  спокусили
цим  виграшем  шаленим.

АЛЬФРЕД
(іронічно)
Так?  Виклик  я  приймаю.

ВІОЛЕТТА
(про  себе)
(Що  станеться?  Я  помираю.
Дай,  Боже  мій  (дай,  Боже  мій),  милість!)

БАРОН
(роблячи  ставку)
Сто  луїдорів  справа.

АЛЬФРЕД
(роблячи  ставку)
Зліва  я  сто  складаю

ҐАСТОН
Іде  туз...  валет  з  ним...  Ваш  виграш!

БАРОН
Подвоїм?

АЛЬФРЕД
Так,  я  подвою.

ҐАСТОН
(закінчуючи)
Четвірка...  і  сімка.

ВСІ
Це  виграш!

АЛЬФРЕД
Знов  моя  перемога!

ХОР
Дійсно  браво!
Пішла  до  Альфреда  вся  удача!

ФЛОРА
За  відпочинок  буде  платить  барон,
я  бачу.

АЛЬФРЕД
(до  барона)
Зіграєм  ще!

(входить  слуга)

СЛУГА
Вечеря  готова.

ФЛОРА
Ходімо.

Ходімо.

ВСІ
(йдучи  до  столу)
Ходімо.

Ходім.
(всі  виходять,  залишаючи
Альфреда  і  барона)

ВІОЛЕТТА
(про  себе)
Що  станеться?  Я  помираю.
Дай,  Боже  мій  (дай,  Боже  мій),  милість!)

АЛЬФРЕД
(до  барона)
Будемо  далі  грати.

БАРОН
Тепер  це  неможливо.
Пізніше  відіграюся.

АЛЬФРЕД
Коли  Вам  до  вподоби.

БАРОН
Ходім  до  друзів.
Потім.

АЛЬФРЕД
Як  буде  в  Вас  бажання.
(віддаляючись)
Ходім.

БАРОН
(ще  далі)
Ходім.
(Всі  входять  у  середні  двері  –
сцена  миттєво  стає  пустою.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784036
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.03.2018

Джузеппе Верді, Травіата (Пропаща) : Дія 2, сцена 11

Всі  попередні,  а  також  Ґастон  та  інші  друзі
в  масках  та  в  костюмах  іспанських  матадорів  та  
пікадорів,  що  жваво  входять  з  правої  сторони.

ҐАСТОН  І  МАТАДОРИ
Ми  з  Мадрида  відважні  матадори,
ми  кориди  герої  суворі,
прибули,  щоб  забаву  тут  мати,
бо  в  Парижі  биків  забагато;
і  почуйте  ще  повість  чудову,
щоб  ви  знали,  які  ми  в  любові.

ІНШІ
Так,  так,  добре,  все  розповідайте,
вас  послухаєм  охоче.

ҐАСТОН  І  МАТАДОРИ
Тож  увага.

Є  Пікілльо  у  Біскайї
найсміліший  матадор:
сильні  руки,  погляд  сяє,  
а  в  бою  як  метеор.
Він  вродливицю  безмірно
з  Андалузії  любив,
та  дівчина  непокірна
лиш  сказала  кілька  слів:
«П’ять  биків  ти  дня  одного
положи  на  землю  сам,
і  тоді  за  перемогу
руку  й  серце  я  віддам».
«Так!  –  сказав  він  без  вагання
й  на  арену  поспішив,
в  той  же  день  герой  змагання
п’ять  биків  підряд  положив.
(В  той  же  день  герой  змагання
п’ять  биків  підряд  положив.)

ІНШІ
Браво  (браво)  матадору,
гарні  він  провів  бої,
так  він  дівчині  суворій
почуття  підтвердив  свої!

ҐАСТОН  І  МАТАДОРИ
Він  під  оплески  народу
повернувсь  до  неї  знов
і,  як  цінну  нагороду,
обійняв  свою  любов.

ІНШІ
Знають  мужні  матадори
як  красунь  завоювать!

ҐАСТОН  І  МАТАДОРИ
Тут  серця  не  так  суворі,  
досить  їм  розвагу  дать.

ВСІ
Так,  радіймо,  та  оголим
долі  вдачу  під  кінець  –
тож  відкриймо  гральне  поле,
як  безтрепетний  гравець.
(Тож  відкриймо  гральне  поле,
як  безтрепетний  гравець.
Тож  відкриймо  гральне  поле,
як  безтрепетний  гравець.
Тож  відкриймо  гральне  поле,
як  безтрепетний  гравець.
Тож  відкриймо  гральне  поле,
як  безтрепетний  гравець.
Так,  гральне  поле  як  гравець.)

(Чоловіки  знімають  маски.
 Деякі  з  них  прогулюються,  
інші  готуються  до  гри.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783881
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.03.2018

Рад’ярд Кіпліньґ, Слуга, котрий царює

Від  трьох  речей  земля  трясеться,  ба  й  чотирьох  знести  не  може:  
раба,  що  зацарює;  безумного,  коли  наїсться  до  наситу;  
розпусної,  що  вийде  заміж,    і  служниці,  що  успадкує  по  господині.
Приповідки:  30  (21,22,23)

Три  речі  землю  трусять,
Чотири  ж  не  знести,  
І  їх  Агур  набожний
У  книгу  помістив.
Чотири  ці  прокляття
У  ряд  він  записав  –
Слуга,  котрий  царює,
На  перше  місце  став.

Служниця  стане  пані  –
Не  йди  до  неї  в  дім.
А  дурень,  як  наїсться,
Засне  –  і  лихо  з  ним.
Розпусна  блуд  покине,
Як  стане  до  вінця;
Слуга  ж,  котрий  царює,  –
То  безлад  без  кінця.

Повільний  у  роботі,
Швидкий  до  метушні,
Глухий  до  слів  розумних,
Крикливий  у  сварні.
Уся  могутність  царська
Зміцняє  глупоту.
А  суд  приймати  мусить
Його  лиш  правоту.

Раніш  служив  у  пана,
Тепер  царює  сам,
Та  звик  від  прикриватись
Господаря  ім’ям.
Веде  його  безглуздя
У  пекла  глибину  –
Слуга,  котрий  царює,
Не  визнає  вину.  

Дає  він  клятву  легко,
Брехня  йому  не  гріх,
Розтоптує  довіру,
Боїться  і  своїх.
Міняє  обіцянки,
Котрі  так  жде  юрба,
Слуга,  котрий  царює,  
Є  гіршим  від  раба.

Rudyard  Kipling  
The  Servant  When  He  Reigneth

For  three  things  the  earth  is  disquieted,  and  for  four  which  it  cannot  bear.  
For  a  servant  when  he  reigneth,  and  a  fool  when  he  is  filled  with  meat;  
for  an  odious  woman  when  she  is  married,  and  an  handmaid  that  is  heir  to  her  mistress.
PROV.  XXX.  21-22-23.  

Three  things  make  earth  unquiet
And  four  she  cannot  brook
The  godly  Agur  counted  them
And  put  them  in  a  book  --
Those  Four  Tremendous  Curses
With  which  mankind  is  cursed;
But  a  Servant  when  He  Reigneth
Old  Agur  entered  first.

An  Handmaid  that  is  Mistress
We  need  not  call  upon.
A  Fool  when  he  is  full  of  Meat
Will  fall  asleep  anon.
An  Odious  Woman  Married
May  bear  a  babe  and  mend;
But  a  Servant  when  He  Reigneth
Is  Confusion  to  the  end.

His  feet  are  swift  to  tumult,
His  hands  are  slow  to  toil,
His  ears  are  deaf  to  reason,
His  lips  are  loud  in  broil.
He  knows  no  use  for  power
Except  to  show  his  might.
He  gives  no  heed  to  judgment
Unless  it  prove  him  right.

Because  he  served  a  master
Before  his  Kingship  came,
And  hid  in  all  disaster
Behind  his  master's  name,
So,  when  his  Folly  opens
The  unnecessary  hells,
A  Servant  when  He  Reigneth
Throws  the  blame  on  some  one  else.

His  vows  are  lightly  spoken,
His  faith  is  hard  to  bind,
His  trust  is  easy  broken,
He  fears  his  fellow-kind.
The  nearest  mob  will  move  him
To  break  the  pledge  he  gave  --
Oh,  a  Servant  when  he  Reigneth
Is  more  than  ever  slave!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783454
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.03.2018

Генрі Лоньґфелоу, Пісня про Гаявату: 7. Плавання Гаявати

«Дай  мені  кори,  Березо!
Жовтої  кори,  Березо!
Ти  ростеш  над  бистриною,
Росла,  статна  у  долині!
Я  зроблю  легке  каное,
Я  зроблю  стрімкий  Чімаун,  
Щоб  він  міг  плисти  по  річці,
Наче  жовтий  лист  осінній,
Наче  жовтий  цвіт  лілеї!

Одяг  свій  зніми,  Березо!
Скинь  обгортку  білошкіру,
Бо  надходить  тепле  Літо,
З  неба  буде  сонце  гріти,
Тож  вона  тобі  не  треба!»

Окликав  так  Гаявата
У  віддаленому  лісі,
Над  швидкою  Таквамено,
Де  пташки  співали  ніжно,    
В  Листя  Місяці  співали.
Сонце  там,  зі  сну  збудившись,
Піднялося  і  сказало:
«Глянь!  Я  Ґізіс,  славне  Сонце!»

Зашуміло  гілочками
Дерево  в  ранковім  вітрі,
Мовивши  з  легким  зітханням:
«Ось  мій  одяг,  Гаявато!»

Вмить  кору  ножем  обвів  він
Під  найнижчими  гілками;
Над  корінням  теж  надрізав,
Так,  що  сік  став  витікати;
Від  гілок  і  до  коріння
Він  кору  розсік  надвоє,
Потім  дерев’яним  клином
Зняв  зі  стовбура  обачно.

«Дай  гілок  своїх,  о  Кедре!
Дай  гілок  гнучких,  незламних,
Щоб  міцним  зробить  каное,
Щоб  стійким  було  зі  мною!»

Крізь  густу  верхівку  Кедра
Пролетів  крик  жаху  й  плачу;
Пролетів  теж  крик  незгоди,
Та,  схилившись,  Кедр  промовив:
«Ось  гілля,  о  Гаявато!»

Він  зрубав  дві  гілки  з  Кедра,
З  них  зробив  кістяк-основу,
Склав,  зігнувши  як  два  луки,
Як  два  луки,  склав  їх  разом.

«Дай  коріння,  о,  Модрино!
Волокнистого  коріння!
Щоб  каное  ув’язати,
Два  кінці  зв’язати  разом,
Щоб  вода  не  протікала,
Щоб  мене  не  замочила!»

І  Модрина  затремтіла
У  ранковому  повітрі,
До  чола  його  торкнулась
І  зітхнула  у  печалі:
«Що  ж,  візьми,  о,  Гаявато!»

З-під  землі  він  вирвав  жили,
Вирвав  корені  Модрини,
Щільно  зшив  кору  корінням,
Тісно  вкрив  кістяк-основу.

«Дай  мені  смоли,  Ялице!
Дай  смоли  мені  й  живиці,
Шви  залити  непроникно,
Щоб  вода  не  протікала,
Щоб  мене  не  замочила!»

І  струнка  Ялиця  хмура
Заридала  в  темних  шатах,
Зашуміла,  наче  рінню,
І  сказала  з  криком,  з  плачем:
«Ось  живиця,  Гаявато!»

Він  зібрав  живиці  сльози,
Він  узяв  смолу  Ялиці,
Змазав  густо  шви  й  щілини,
Щоб  вода  не  проникала.

«Дай  голок  мені,  Їжаче!
Всі  голки,  о  Каґ,  Їжаче!
Я  зроблю  із  них  намисто,
Поясок  моїй  красуні,
І  дві  зірки  їй  на  груди!»

Із  дупла  Їжак  поглянув
Сонним  поглядом  на  нього
І  метнув  голки,  як  стріли,
Пробурчавши  напівсонно
Крізь  свої  кошлаті  вуса:
«Ось  голки,  о,  Гаявато!»  

На  землі  зібрав  голки  він,
Всі  малі  блискучі  стріли,
В  синє,  жовте  і  червоне
Соком  коренів  забарвив;
Уквітчав  своє  каное:
Корпус  –  поясом  блискучим,
На  носу  –  ясним  намистом,
Сяйні  зірки  дві  на  груди.  

Ось  березове  каное
У  долині,  біля  річки,
В  глибині  густого  лісу;
Лісове  життя  у  ньому,
Його  чари  й  таємниці,
Легкість  білої  берези,
Непохитна  твердість  кедра,
Гнучкість  мускулів  модрини;
І  пливе  воно  по  річці,
Наче  жовтий  лист  осінній,
Наче  жовтий  цвіт  лілеї!

Не  мав  весел  Гаявата,
Бо  не  мав  у  них  потреби;
Думка  за  весло  служила,
А  бажання  направляли;
Швидко,  звільна  –  як  воліє,
Вліво,  вправо  –  як  бажає.

Квасінда  тоді  покликав,
Друга  Квасінда  міцного,
Мовивши:  «Очистим  річку
Від  дерев  та  перекатів».

Просто  в  річку  дужий  Квасінд
Хлюпнувся,  неначе  видра,
Як  бобер  туди  шубовснув.
У  воді  він  став  по  пояс,
По  пахву  він  став  у  річці,
Плавав  і  шукав  у  річці,
Витягав  гілки  й  дерева,
Гріб  руками  перекати,
Гріб  ногами  мул  і  заплут.

І  поплив  мій  Гаявата
Вниз  швидкою  Таквамено,
Крізь  крутіж  і  завороти,
Крізь  глибини  й  мілководдя.
Поруч  Квасінд,  друг  могутній,
Плив  на  глибі,  брів,  де  мілко.

Вверх  і  вниз  пливли  по  річці,
Тут  і  там  між  островами,
Ложе  річки  очищали
Від  мілин,  дерев,  коріння,
Роблячи  його  безпечним,
Роблячи  для  всіх  дорогу
Від  джерел  високо  в  горах
Аж  до  тихих  вод  Поватиньґ,
Аж  до  гирла  Таквамено.

Henry    Longfellow,  The  Song  of  Hiawatha:
 7.  Hiawatha's  Sailing

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782790
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2018

Джузеппе Верді, Травіата (Пропаща) : Дія 2, сцени 9 і 10

Сцена  дев’ята
Велика  зала  в  будинку  Флори,  пишно  оздоблена  та  ілюмінована.  
Одні  двері  в  глибині  зали  і  двоє  дверей  по  боках.  Ближче  до  правих  дверей  
знаходиться  картярський  столик  з  усім  необхідним  для  гри,  біля  лівих  дверей  столик,  
густо  заставлений  квітами  та  прохолодними  напоями.  Поруч  крісла  та  диван.  Флора,  
маркіз,  лікар  та  інші  запрошені  входять  зліва,  розмовляючи  між  собою.

ФЛОРА
Будем  мати  втішну  ніч  маскарадну
на  чолі  із  віконтом.
Віолетта  й  Альфред  запрошені  теж.

МАРКІЗ
Ви  новину  не  чули?
Віолетта  й  Жермон  вже  розійшлися

ЛІКАР  І  ФЛОРА
Це  правда?

МАРКІЗ
Так,  вона  тут  буде  з  бароном.

ЛІКАР
Недавно  бачив  їх.  Здалось,  що  не  в  тузі.
(праворуч  почувся  шум)

ФЛОРА
Затихніть...  ви  чули?

ВСІ
(йдуть  праворуч)
Зустрічаймо  друзів!

Сцена  десята
Попередні,  а  також  гості,  котрі  входять  з  правого  боку.    
Багато  з  них  у  масках  і  в  одязі  циганок.  

ЦИГАНКИ
Циганки  ми,  віщунки,
прийшли  із  далечіні,
щоб  по  руках  вам  нині
прийдешнє  прочитать.
Нас  зорні  візерунки
(зорні  візерунки)
ведуть  до  таємниці
(так,  ведуть  до  таємниці)  –
в  лініях  правиці
майбутнє  показать.

Нас  зорні  візерунки
ведуть  до  таємниць  –
нам  у  лініях  правиці
майбутнє  показать.
Нам  у  лініях  правиці,
нам  у  лініях  правиць.
Нам  у  лініях  правиці
майбутнє,  так,
майбутнє  показать.
Нам  у  лініях  правиці,
у  лініях  правиць,
нам  у  лініях  правиці
майбутнє,  так,
майбутнє  показать.

ЦИГАНКИ  1
Все  бачим!    
(беруть  руку  Флори  і  розглядають  її)
Мила  пані,  в  Вас  ворогів  багато.


ЦИГАНКИ  2
(роблять  те  ж  саме  з  рукою  маркіза)
Маркізе,  Вам  не  стати
для  вірності  зразком.

ФЛОРА
(до  маркіза)
Тож  галантність  нещира?
За  це  знайду  відплату.

МАРКІЗ
(до  Флори)
Як  можна  так  казати?
Неправда  це  цілком.

ФЛОРА
Міняє  шерсть  лисиця,
та  не  міняє  норов.
Маркізе,  про  це  скоро
Вам  прийдеться  жаліть.
Маркізе,  про  це  скоро
Вам  прийдеться  жаліть.
Маркізе,  про  це  скоро
Вам  прийдеться  жаліть.

ВСІ
Накриєм,  як  дрібницю,
минулого  немало
невидним  покривалом    –
майбутнім  треба  жить.
Накриєм,  як  дрібницю,
минулого  немало
невидним  покривалом    –
майбутнім  треба  жить.
Невидним  покривалом    –
майбутнім  треба  жить.
Майбутнім  треба  жить.

ФЛОРА
Накриєм,  як  дрібницю,
минулого  немало
невидним  покривалом    –
майбутнім  треба  жить.
Невидним  покривалом    –
майбутнім  треба  жить.
Майбутнім  треба  жить.
Майбутнім,  майбутнім  треба  жить.
Невидним  покривалом    –
майбутнім  треба  жить.
Майбутнім  треба  жить.
Майбутнім,  майбутнім  треба  жить.

МАРКІЗ
Накриєм,  як  дрібницю,
минулого  немало
невидним  покривалом    –
майбутнім  треба  жить.
Невидним  покривалом    –
майбутнім  треба  жить.
Майбутнім  треба  жить.
(Флора  і  маркіз  потискають  один  одному  руку)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782256
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.03.2018

Джузеппе Верді, Травіата (Пропаща) : Дія 2, сцена 8

Альфред,  потім  пан  Жермон,  котрий  входить  у  сад.

АЛЬФРЕД
Від  Віолетти!    Чому  ж  розхвилювавсь  я?
Приєднатись  до  неї  мабуть  кличе.
О,  небо!..  Тремчу!..  Відваги!...
(розкриває  і  читає)
«Альфреде,  коли  лист  цей  до  тебе  дійде...».
(вигукує  вражено)
Ах!..
(повернувшись,  бачить  перед  собою  батька  і  
падає  йому  в  обійми  з  вигуком:)
Ти!  Мій  батьку!

ЖЕРМОН
Мій  сину!
О,  як  страждаєш!
Не  плач,  мій  рідний!
Знов  стань  для  свого  батька
ти  сином  гідним.

(Альфред  у  відчаї  сідає  біля  столика,  
закривши  лице  руками)

Наш  Провансу  милий  край
з  твого  серця  хто  забрав?
З  твого  серця  хто  забрав
наш  Провансу  милий  край?
Рідний  сонячний  наш  рай  –
який  жереб  тобі  вкрав?
Який  жереб  тобі  вкрав  –
рідний  сонячний  наш  рай?
О,  в  печалі  пам’ятай,
як  він  радість  там  давав.
І  щоб  мирний  небокрай
над  тобою  знов  сіяв.
І  щоб  мирний  небокрай
над  тобою  знов  сіяв.
Бог  направляв!  Бог  направляв!  
Бог  направляв!  

Ах,  там  батько  твій  старий,
ти  не  знаєш,  як  терпів!
Ти  не  знаєш,  як  терпів,
ах,  там  батько  твій  старий!
Ти  далеко  й  дім  пустий,
наче  дахом,  сум  покрив.
Наче  дахом,  сум  покрив
дім  пустий  наш,  дім  пустий.
Ти  зі  мною,  сину  мій,  –
я  надію  не  губив.
Бачу  –  голос  честі  твій
знов  в  тобі  заговорив.
Ти  зі  мною,  сину  мій,  –
я  надію  не  губив.
Бог  мене  вів!  Бог  мене  вів!
Бог  мене  вів!  Бог  мене  вів!
Ти...  Ти  зі  мною,  сину  мій,
синочку  мій.
Бог  мене  вів!  Бог  мене  вів!
(обнімає  його)
Чи  ти  знайдеш  для  батька  хоч  слово?

АЛЬФРЕД
Тисячі  змій  в  мені  зійшлись  раптово.
(відштовхує  батька)
Йди  від  мене!

ЖЕРМОН
Вигониш!

АЛЬФРЕД
(рішуче)
(День  відплати!)

ЖЕРМОН
Поспішаймо,  бо  нам  час  рушати.

АЛЬФРЕД
(Ах,  це  Дуфоль!)

ЖЕРМОН
Ти  слухаєш?

АЛЬФРЕД
Ні.

ЖЕРМОН
Тож  даремно  тебе  я  знайшов!

Ні,  не  почуєш  докорів  –
забудемо  минуле;
любов  сюди  тягнула,
тож  ти  за  все  прости.
Ходім  і  всі  улюблені
зі  мною  будуть  знову,
щоб  радість  всім  чудову,
хто  мучився,  нести.
Сестру  свою  і  батька
втішати  будеш  ти  там.
Сестру  свою  і  батька
втішати  будеш  ти.
Ні,  не  почуєш  докорів  –
забудемо  минуле;
любов  тягнула,  тож  ти  за  все  прости.
Сестру  свою  і  батька
втішати  будеш  ти  там.
Втішати,  втішати  там  будеш  ти.
Ах,  так,  втішати  будеш  ти.
Ходім,  втішати  будеш  ти.

АЛЬФРЕД
Тисячі  змій  в  мені  зійшлись  раптово.

ЖЕРМОН
Ти  слухаєш?

АЛЬФРЕД
Ні.

ЖЕРМОН
Сестру  свою  і  батька
втішати  будеш  ти  там.
Сестру  свою  і  батька
втішати  будеш  ти.
Ні,  не  почуєш  докорів  –
забудемо  минуле;
любов  тягнула,  тож  ти  за  все  прости.
Сестру  свою  і  батька
втішати  будеш  ти  там.
Втішати,  втішати  там  будеш  ти.
Ах,  так,  втішати  будеш  ти.
Ходім,  втішати  будеш  ти.
Сестру  свою  і  батька,
так,  втішати,  ах,  так,  втішати,
ах,  так,  втішати  будеш  ти.
Сестру  свою  і  батька,
так,  втішати,  ах,  так,  втішати,
ах,  так,  втішати  будеш  ти.

АЛЬФРЕД
(здригнувшись,  випадково  кидає  погляд  на  стіл,  
бачить  лист  Флори,  пробігає  його  очима  і  вигукує:)
Ах!  На  бал  помчала!  Мушу  я
за  кривду  відплатить.
(стрімко  вибігає,  батько  за  ним)

ЖЕРМОН
Що  кажеш?  Ах,  спинись!
(біжить  за  ним)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782254
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.03.2018

Джузеппе Верді, Травіата (Пропаща) : Дія 2, сцени 6 і 7

Сцена  шоста
Віолетта,  потім  Анніна,  пізніше  Альфред

ВІОЛЕТТА
Силу  твою  дай,  Боже!
(сідає,  пише,  потім  потрясає  дзвіночком)

АННІНА
Кликали,  пані?

ВІОЛЕТТА
Так!  Ти  віднесеш  цей  лист  негайно.

АННІНА
(дивиться  на  лист  зі  здивуванням)
Ах!

ВІОЛЕТТА
Таємно.  Йди  скоріше.
(Анніна  виходить)
Час  вже  йому  писати!
Що  я  скажу?    Хто  дасть  мені  відвагу!
(пише,  потім  запечатує)

АЛЬФРЕД
(входячи)
Це  що?

ВІОЛЕТТА
(ховаючи  лист)
Пусте.

АЛЬФРЕД
Писала?

ВІОЛЕТТА
(збентежена)
Так...Ні...

АЛЬФРЕД
Якась  тривога!  Кому  писала?

ВІОЛЕТТА
Тобі.

АЛЬФРЕД
Дай  почитаю.

ВІОЛЕТТА
Ні,  не  зараз.

АЛЬФРЕД
Не  гнівися.  Чогось  я  неспокійний.

ВІОЛЕТТА
(піднімаючись)
Чого?

АЛЬФРЕД
Батько  приїхав.

ВІОЛЕТТА
Зустрічались?

АЛЬФРЕД
Ах,  ні!  Суворий  лист  мені  залишив.
Але  чекаю.  Він  тебе  теж  полюбить.  

ВІОЛЕТТА
(ще  більш  схвильована)
Щоб  він  не  здивувався,
ти  дозволь  мені  вийти.  Сам  все  скажеш.
(ледь  стримує  плач)
Йому  до  ніг  я  упаду...    нас  розвести
не  схоче  він...  Будем  щасливі
(будем  щасливі),
адже  кохаєш  (кохаєш),  Альфреде,
(кохаєш).  Чи  не  правда?
Кохаєш,  Альфреде,  кохаєш,  Альфреде.  
Чи  не  правда?

АЛЬФРЕД
Безмежно!    Чом  же  плачеш?

ВІОЛЕТТА
Дають  полегшення  ці  сльози...  Я  вже  спокійна.
(стримуючись)
Ти  бачиш?  Посміхаюсь.
Ти  бачиш?  Я  вже  спокійна.
Посміхаюсь.
Буду  там,  між  квіток,  з  тобою  вічно.
Вічно,  вічно  з  тобою  я.
Тож  ти  кохай  так,  як  я  тебе  кохаю.
Тож  ти  кохай,  як  я  кохаю.
Як  кохаю.
Прощай  же!
(вибігає  в  сад)

Сцена  сьома
Альфред,  потім  Жозеф,  потім  тимчасово  посередник.

АЛЬФРЕД
Ах!  Лиш  моїм  коханням  живе  це  серце!
(сідає,  бере  навмання  якусь  книжку,  трохи  читає.  
Тоді  піднімається  і  дивиться  на  годинник,  що  стоїть  над  каміном)
Час  пізній.  Мабуть  сьогодні
мій  батько  вже  не  прийде.

ЖОЗЕФ
(входить  поспіхом)
Відбула  наша  пані  –
її  бричка  чекала.  Десь  по  паризькій
дорозі  уже  мчиться.  Анніна  також
раніш  від  неї  зникла.

АЛЬФРЕД
Мовчи.  Я  знаю.

ЖОЗЕФ
(Що  знає  він?)
(виходить)

АЛЬФРЕД
Можливо  поспішає
свого  майна  позбутися...  Анніна
спинить  її.
(вдалині  видно  батька,  котрий  
перетинає  сад)
Чую,  в  саду  хтось  ходить!
Хто  там?
(хоче  вийти)

ПОСЕРЕДНИК
(у  дверях)
Це  Ви  пан  Жермон?

АЛЬФРЕД
Так,  я.

ПОСЕРЕДНИК
Юна  пані
у  бричці,  котру  зустрів  тут  поряд,
для  Вас  цей  лист  прислала.    
(дає  лист  для  Альфреда,  отримує  декілька  монет  і  виходить)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781430
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.03.2018

Джузеппе Верді, Травіата (Пропаща) : Дія 2, сцена 5

Віолетта,  потім  добродій  Жермон,  введений  Жозефом,  
котрий,  підставивши  крісло,  виходить.

ВІОЛЕТТА
(читає  лист)
Ах,  ах!  Викрила  Флора  мій  притулок!
Запросила  мене  на  бал  сьогодні!
Чекатиме  дарма.
(кидає  листок  на  столик  і  сідає)

ЖОЗЕФ
Якийсь  добродій.

ВІОЛЕТТА
Скажи  хай  заходить.
(вказуючи  для  Жозефа  запросити  його)

ЖЕРМОН
Шановна  панна  Валері?

ВІОЛЕТТА
Так,  пане!

ЖЕРМОН
(з  притиском)
Альфреда  батько  перед  Вами!

ВІОЛЕТТА
(здивована,  вказує  йому  на  крісло)
Ви?!

ЖЕРМОН
(сідаючи)
Так!  Вітрогона,  що  мчиться  до  краху,
зачарований  Вами.

ВІОЛЕТТА
(ображено  піднімається)
Пане,  я  тільки  жінка,  і  в  моїй  хаті;
тож  я  вийду  –  так  буде
краще  Вам    і  мені.
(збирається  вийти)

ЖЕРМОН
(Рішуча!)  Дійсно.

ВІОЛЕТТА
Ви  помилились.  Вірте!  
(повертається  сісти)

ЖЕРМОН
Для  Вас  хоче
всі  статки  віддати.

ВІОЛЕТТА
Ще  не  смів  давати  –
я  не  прийму.

ЖЕРМОН
(оглядаючись  навколо)
Все  так  розкішно.

ВІОЛЕТТА
Для  всіх  
документ  цей  таємний  –
та  Ви  читайте.
(дає  йому  листок)

ЖЕРМОН
(швидко  пробігає  очима)
Боже,  що  бачу!
У  Вас  намір  статки  усі  Ваші  продати?
Ах!  Минуле  чому,  чому  Вас  мучить?

ВІОЛЕТТА
Більше  не  мучить...  Люблю  Альфреда  і  бог,
у  каятті  моїм,  простив  минуле.

ЖЕРМОН
Це  почуття  правдиві!

ВІОЛЕТТА
О,  як  приємно
звучать  слова  ці  Ваші!

ЖЕРМОН
(піднімаючись)
Жертву  благаю
у  почуттів  шляхетних.

ВІОЛЕТТА
(піднімаючись)
Ах,  ні...спиніться...
мабуть  жахливе  щось  проситимете.  
Відчувала...чекала...щастя  занадто  мала.

ЖЕРМОН
Альфреда  батько
Вас  просить  про  майбутнє  двох  своїх
дітей  коханих.

ВІОЛЕТТА
Чому  двоє?!

ЖЕРМОН
Так!
Бог  дав  для  мене  донечку,
чисту,  як  ангел  з  неба;
тож  у  сім’ю  вернутися
Альфреду  негайно  треба,
бо  юний  хлопець  люблений,
що  має  заміж  брати,
може  зірвать  домовленість
і  щастя  (щастя  )  поламати.
Ах!    Не  робіть  терниною
ніжний  кохання  цвіт.
Ах!    Не  робіть  терниною
ніжний  кохання  цвіт.
Хай  Ваше  серце  зніме  нам
із  душ  тяжкий  печалі  гніт.
Так!  Так!

ВІОЛЕТТА
Ах,  все  ясно...від  Альфреда  на  час  певний
я  маю  віддалитись.  Дуже  сумно
буде  мені...  та...

ЖЕРМОН
Не  про  це  прошу  я.

ВІОЛЕТТА
Боже...що  ще  потрібно?  Це  й  так  багато!

ЖЕРМОН
Та  не  досить.

ВІОЛЕТТА
Хочете  щоб  навік  його  забула?

ЖЕРМОН
Так  треба!

ВІОЛЕТТА
Ах,  ні!  Повік!  Годі!
Чи  ж  Вам  знати,  як  чудово
гріє  в  серці  жар  любові?!
Що  рідні  чи  друзів  щирих
я  не  маю  –  лиш  зневіра?
Що  Альфред  узяв  за  руки
й  клявся  –  буде  всім  мені?
Чи  ж  Вам  знати,  що  хвороба
вже  веде  мене  до  гробу?
Що  ж  нарешті  нещасна  маю?
Що  Альфреда  я  втрачаю?!
Ах,  які  жорстокі  муки,
(ах,  які  жорстокі  муки)
Краще  в  труні!  Краще  бути  у  труні!
Краще  бути  у  труні!
Краще  бути  у  труні!
Ах!  Краще  в  труні,  в  труні!

ЖЕРМОН
Так,  жертва  непосильна,
але  уважно  слухайте.
Ви  так  прекрасна  і  юна  ще...
час  пройде...

ВІОЛЕТТА
Ах,  більш  ні  слова.
Благаю.  Це  немислимо.
Його  лиш  любити  хочу.

ЖЕРМОН
Та  знайте...  що  бувають  
хлопці  зрадними.

ВІОЛЕТТА
(вражено)
Мій  боже!

ЖЕРМОН
Так,  прийде  день,  коли  любов
перейде  у  печалі,
бо  він  з  нудьги  покине  Вас  –
подумайте:  що  далі?
Вам  більш  не  буде  втіхою
любові  це  горіння  –
бо  на  союз  не  мали  ви
небес  благословіння.

ВІОЛЕТТА
Це  правда!  (Це  правда!)

Це  правда!  Це  так!

ЖЕРМОН
Тож  киньте  (киньте)  мріяння
й  оманливі  принади,
станьте  моїй  родині
ангелом  розради.
Рятуйте,  Віолетто,  нас,
бо  час  тяжкий  настав.
Це  бог  вкладає  сказане
(це  бог  вкладає  сказане,
це  бог  вкладає)
у  батькові  уста.

Станьте  моїй  родині
як  ангел-рятівник.
Ах!  Станьте  як  ангел-рятівник.
Станьте  (станьте)  як  ангел-рятівник.
Станьте  (станьте)  як  ангел-рятівник.

ВІОЛЕТТА
(у  надзвичайній  печалі)
Тож  для  нещасної  день  вже  минає  –
більше  на  щастя  надії  немає!
Бог  милосердний  простив  би  провину,
люди  ж  жорстокі  їй  не  простять.
(Так,  їй  не  простять.
Люди  жорстокі  це  їй  не  простяь.
Люди  жорстокі  їй  не  простять.)
(До  Жермона,  плачучи)
Ах!  Доньці  Вашій  скажіть  –  чистій,  невинній,
що  жертва  лютої  долі  вже  нині,
котрій  залишився  (залишився)
лиш  щастя  промінь,
їй  віддає  його  –  сама  ж  помре!
І  помре!  І  помре!

ЖЕРМОН
Плачте  (плачте,  плачте),  о  страднице,
(плачте,  плачте,  плачте)  –
безмірну,  знаю,  (безмірну,  знаю,)
самопожертву  (самопожертву),
від  Вас  чекаю.
Вірте,  мені  ці  муки  теж  знайомі,
та  Ваше  серце  всю  мужність  збере.
Усю  мужність  збере.
Ах,  безмірну,  знаю,
так,  безмірну,  знаю,  цю  самопожертву  
від  Вас  я  чекаю.
Вірте,  мені  муки  ці  теж  знайомі,
але  Ваше  серце  всю  мужність  збере.
Плачте,  плачте,  плачте,  страднице,
та  Ваше  серце  всю  мужність  збере.
Плачте,  плачте,  плачте,  страднице,
та  Ваше  серце  всю  мужність  збере.
Та  Ваше  серце  всю  мужність  збере.
Ах,  так,  серце  мужність  всю  збере.

(тиша)

ВІОЛЕТТА
Щось  порадьте.

ЖЕРМОН
Скажіть,  що  не  любите.

ВІОЛЕТТА
Вірить  в  любов.

ЖЕРМОН
Десь  їдьте.

ВІОЛЕТТА
Й  він  за  мною.

ЖЕРМОН
Тоді...

ВІОЛЕТТА
Як  доньку  (як  доньку)  обійміть  же...  стану
міцною  я.
(обнімаються)
Він  скоро  буде  з  Вами,
але  сумний  безмірно.  Зцілити  рану
йому  Ви  поспішайте.
 (вказує  у  бік  саду  і  починає  писати)

ЖЕРМОН
Що  на  думці?

ВІОЛЕТТА
Якби  про  це  Ви  знали,  то  проти  стали  б.

ЖЕРМОН
Благородна!  Чим  віддячить  Вам  я  зможу?
(для  Вас  я  зможу?)
О,  благородна!

ВІОЛЕТТА
(повертаючись  до  нього)
Помру  (помру)!..  Про  мене  спогад  свій
нехай  він  не  проклинає,
хай  про  мій  біль  незміряний
хоч  хтось  йому  нагадає.

Хай  знає  про  цю  жертву,
що  вирвала  в  любові,
хай  вічно  йде  невидима
із  ним  моя  любов.

Хай  знає  про  цю  жертву,
що  вирвала  в  любові,
хай  вічно  йде  невидима
із  ним  моя  любов.
Хай  вічно  йде  невидима
із  ним.
Хай  вічно  йде  невидима
із  ним,    із  ним  моя  любов.
Вічно  з  ним.
Хай  вічно  йде  невидима
із  ним  моя  любов.

ЖЕРМОН
Ні,  благородна,  жити  Вам
і  в  щасті  розцвітати;
колись  з  небес  за  сльози  ці
Ви  будете  радість  мати.

Ця  жертва  найцінніша
йде  з  Вашої  любові;
Від  вчинку  благородного
Вам  буть  щасливій  знов.  Так,  так,  так!
Бути  щасливій,  бути  знов.
Від  вчинку  благородного
Вам  буть  щасливій  знов.
Ця  жертва  найцінніша,
ця  жертва  найцінніша
йде  з  Вашої  любові;
Ах,  так!  Від  вчинку  благородного,
від  вчинку  благородного
Вам  буть  щасливій  знов.
Від  вчинку  благородного,
від  вчинку  благородного
Вам  буть  щасливій  знов.

ВІОЛЕТТА
Сюди  хтось  йде.  Ідіть  же!

ЖЕРМОН
Ах!  Вдячний  Вам  всім  серцем!

ВІОЛЕТТА
Ідіть  же!
Нам  не  зустрітись  більше.
(обнімаються)
Будьте  щасливі.  Прощайте!
Хай  знає  про  цю  жертву,
що  вирвала  в  любові,
хай  вічно  йде  невидима...
Прощайте!
Щасливі  будьте!  Прощайте!

ЖЕРМОН
Будьте  щасливі.  Прощайте!
Так!  Так!  Щасливі  будьте.  Прощайте
(Жермон  виходить  у  двері  саду)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781427
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.03.2018

Ґеорґ Фрідріх Гендель, Рінальдо: Дія 2 сцена 4. Арія Альмирени

Лібрето:  Аарон  Хіл  і  Джакомо  Россі

Дай  я  оплачу

Дай  я  оплачу
Долю  жорстоку,
Щоб  хоч  у  серце
Воля  прийшла.

Щоб  ця  скорбота  
З  мук  і  страждання,
Тільки  як  милість,
Пута  зняла.

George  Frideric  Handel,  Rinaldo

Laschia  ch'io  pianga

Lascia  ch'io  pianga
Mia  cruda  sorte,
E  che  sospiri
La  libertà.

Il  duolo  infranga
Queste  ritorte,
De'  miei  martiri
Sol  per  pietà.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778989
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.02.2018

Джузеппе Верді, Травіата (Пропаща) : Дія 2, сцени 1- 4

Дія  друга
Сцена  перша
Сільський  будинок  недалеко  від  Парижа.  Вітальня  на  першому  поверсі.  
Перед  глядачами  у  глибині  камін,  над  ним  дзеркало  і  годинник.  
Камін  знаходиться  між  двома  заскленими  зачиненими  дверима,  
що  виходять  у  сад.  На  другому  поверсі  двоє  інших  дверей  –  
одні  напроти  одних.  Крісла,  столики,  декілька  книг,  знаряддя  для  писання.
Входить  Альфред  у  мисливському  одязі.

АЛЬФРЕД
(кладе  рушницю)
Мить  лиш  без  неї  –  душа  в  журби  тенетах!..
Три  місяці  минуло
з  тих  пір,  як  Віолетта
кинула  вечори,  багатство,  забави,  –
усе  заради  мене.
Там  був  респект  для  неї,
там  бачила  рабів  краси  своєї...
Нині  щаслива  тут,  в  затишному  місці,
все  забула  лихе...  З  нею  я  теж
мов  народився  знову,
і  в  жазі  кохання  й  насолоди
радісний  я  забув  минулі  всі  незгоди.

Серця  мого  гарячого
вогонь  непогасимий
стишили  миттю  з  ніжністю
ця  посмішка  й  любов!  (і  любов)!
А  як  сказала:  в  вічності
я  хочу  (я  хочу)  жити  так  –  
для  світу  тут  невидимий
живу  я  (живу)  неначе
(неначе)  в  небесах.
А  як  сказала:  в  вічності
я  хочу  жити  так.
Так,так!  Для  світу  тут  невидимий
живу  (живу)  неначе,
(неначе)  в  небесах.
Живу  в  небесах.
Для  світу  тут  невидимий  –
неначе  в  небесах.
Ах!  Так!  Неначе  в  небесах  я.
Неначе  в  небесах.

Сцена  друга
Альфред,  а  також  Анніна  в  одязі  для  поїздки.

АЛЬФРЕД
Де  ти  була,  Анніно?

АННІНА
(входить  задихана)
У  Парижі.

АЛЬФРЕД
А  посилав  хто?  

АННІНА
Посилала  пані.

АЛЬФРЕД
За  чим?

АННІНА
Продати  коні  й  карету,
і  все,  що  ще  можна.

АЛЬФРЕД
Що  я  чую!

АННІНА
Це  дуже  дорого  жити  тут  самотно.

АЛЬФРЕД
Ти  мовчала?

АННІНА
Мені  наказ  мовчати.

АЛЬФРЕД
Мовчати!  Скільки  потрібно?

АННІНА
Тисячу  лідорів.

АЛЬФРЕД
Тепер  йди!  Я  теж  поїду.
Про  цю  розмову  не  кажи  для  пані.
Я  сам  владнаю  прожиття  питання.
Йди!  Йди!

(Анніна  виходить)

Сцена  третя
Альфред  сам

АЛЬФРЕД
О,  ці  сумління  докори!
Я  ж  був  так  некмітливий!
Та  правда,  що  відкрилася,
розбила  ницість  мрій.
Вгамуйсь  у  грудях  на  хвилечку,
о,  честі  (честі)  крик  квапливий;
собі  я  буду  месником  –
я  змию  сором  мій.
О,  сором  мій!  О,  безчестя!
Ах!  Так!  Я  змию  сором  мій
Так!  Сором  мій.
О,  сором  мій!  Безчестя!
Ах!  Так!  Я  змию,  так,  я  змию  сором  мій.
Я  змию,  я  змию  сором  мій.

О,  ці  сумління  докори!
Я  ж  був  так  некмітливий!
Та  правда,  що  відкрилася,
розбила  ницість  мрій.
Вгамуйсь  у  грудях  на  хвилечку,
о,  честі  (честі)  крик  квапливий;
собі  я  буду  месником  –
я  змию  сором  мій.
О,  сором  мій!  О,  безчестя!
Ах!  Так!  Я  змию  сором  мій
Так!  Сором  мій.
О,  сором  мій!  Безчестя!
Ах!  Так!  Я  змию,  так,  я  змию  сором  мій.
Я  змию,  я  змию  сором  мій.
Ах,  змию  (змию)  сором  мій.
Так!  Сором  мій.
Ах,  змию  (змию)  сором  мій.
Так,  сором  мій,  сором  мій,  
сором  мій,  сором  мій.

(виходить)

Сцена  четверта
Віолетта  входить  з  якимсь  папером,  розмовляючи  з  Анніною.  
Потім  ненадовго  входить  Жозеф.

ВІОЛЕТТА
Альфреде?

АННІНА
У  Париж  щойно  поїхав.

ВІОЛЕТТА
Коли  назад?

АННІНА
Сказав,  що  повернеться
ще  до  заходу.

ВІОЛЕТТА
Щось  дивне!

ЖОЗЕФ
(подаючи  їй  якийсь  лист)
Це  Вам.

ВІОЛЕТТА
(бере  лист)
Гаразд.  Невдовзі  
має  бути  тут  повірник  –  введи  негайно.

(Анніна  і  Жозеф  виходять)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777797
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.02.2018

Джузеппе Верді, Травіата (Пропаща) : Дія 1, сцена 5

Сцена  п’ята
Віолетта  сама

ВІОЛЕТТА
Так  дивно!  Так  дивно!  Луною  
звучать  слова  ці  в  серці!
Чи  це  кохання  стане  лише  маною?
Що  ждеш,  душе  моя  ти  неспокійна?
Ніхто  мене  так  не  бентежив...  Ця  радість
мені  не  знана  –  кохаю  і  кохана!
Чи  ж  я  зможу  забути
це  ради  втіх  щоденних,  таких  безпутних?

Це  може  він,  кого  душа,
самотня  і  тремтлива,  (самотня  і  тремтлива)
часто  у  мріях  бачила
радісно  і  щасливо  (радісно  і  щасливо)!
Він,  що  бажав  приховано
про  стан  здоров’я  знати,
став  жар  новий  вливати,
бо  з  ним  любов  прийшла.
І  ця  любов  (ця  любов)  нездолана,
що  править  світом  (що  править  світом)  вічно,
така  прекрасна  (прекрасна)  і  магічна  –
муку  (муку)  і  радість,
(муку  і  радість)  мені  дала.
(муку  і  радість)  мені  дала.
Ах!  Так.  Муку  і  радість  дала!

Чисті  моєї  юності
і  боязкі  бажання  (і  боязкі  бажання)
втілив  усі  негадано
майбутній  пан  кохання  (майбутній  пан  кохання),
коли  з  небес  проміння
його  краси  світило
і  всю  мене  накрила
дивних  ілюзій  мла.
Знаю  –  любов  це,  любов  нездолана,
що  править  світом  (що  править  світом)  вічно,
така  прекрасна  (прекрасна)  і  магічна  –
муку  (муку)  і  радість,
(муку  і  радість)  мені  дала.
(муку  і  радість)  мені  дала.
Ах!  Мені  дала!

(задумалась  на  хвилинку,  тоді  продовжує)

Безумство!  Безумство!  
Марення  ці  даремні!
Бідній  самотній  жінці,
що  загубилась  в  пустелі
оцій  багатолюдній,
котру  зовуть  Парижем,
що  ще  чекать?
І  що  робити?..  Гуляти
і  згинути  в  цім  вихорі  –
вихорі  насолод.
Гулять!  Гулять!

Завжди  вільна  бути  хочу,
щоб  були  лиш  розваги  всюди.
Хочу,  щоб  життя  моє  ходило
по  веселості  стежках.
Чи  світанок,  чи  вечір  буде,
маю  бути  я  готова
до  розваг  нових,  чудових,
що  летять  у  моїх  думках.
Що  летять,  що  летять,
що  летять  у  моїх  думках.
Що  летять,  що  летять  у  думках.

АЛЬФРЕД
(під  балконом)
Любов,  любов  нездолана...

ВІОЛЕТТА
Ах!

АЛЬФРЕД
...що  править  світом,  
що  править  світом  вічно...

ВІОЛЕТТА
Любов  ця!

АЛЬФРЕД
...така  прекрасна  (прекрасна)  і  магічна  –
мука  (мука)  і  радість,
(мука  і  радість)  мені  була.

ВІОЛЕТТА
Безумство!  Безумство!
Безумство!  Гулять!  Гулять!
Завжди  вільна  бути  хочу,
щоб  були  лиш  розваги  всюди.
Хочу,  щоб  життя  моє  ходило
по  веселості  стежках.
Чи  світанок,  чи  вечір  буде,
маю  бути  я  готова
до  розваг  нових,  чудових,
що  летять  у  моїх  думках.
Що  летять,  що  летять,
що  летять  у  моїх  думках.
Що  летять,  що  летять  у  думках.

АЛЬФРЕД
Любов  нездолана...

ВІОЛЕТТА
Що  летять.

АЛЬФРЕД
...що  править  світом...

ВІОЛЕТТА
Що  летять.  Ах!  Ах!  Ах!  Ах!
Що  летять  у  думках.

АЛЬФРЕД
Любов  нездолана...

ВІОЛЕТТА
Що  летять.

АЛЬФРЕД
...що  править  світом.

ВІОЛЕТТА
Що  летять.  Ах!  Ах!  Ах!  Ах!
Що  летять  в  моїх  думках.
В  моїх  думках,  в  моїх  думках!

(виходить  наліво)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777796
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.02.2018

Джузеппе Верді, Травіата (Пропаща) : Дія 1, сцени 3 і 4

Сцена  третя

ВІОЛЕТТА
(дивлячись  у  дзеркало)
О,  вся  бліда!
(повернувшись,  помічає  Альфреда)
Ви  тут!

АЛЬФРЕД
Недомагання  Ваше  пройшло?

ВІОЛЕТТА
Вже  краще.

АЛЬФРЕД
Ах!  Ці  розваги  
можуть  убити.  Вам  про  здоров’я
треба  потурбуватись.

ВІОЛЕТТА
Як  же  я  зможу?

АЛЬФРЕД
Будь  Ви  моєю,  
я  став  би  охоронцем  
для  Вашого  спокою.

ВІОЛЕТТА
Насправді?  Є  хтось,  хто  пожаліє  мене?

АЛЬФРЕД
(палко)
Бо  ніхто  в  світі  Вас  не  любить.

ВІОЛЕТТА
Ніхто?

АЛЬФРЕД
Жоден,  крім  мене.

ВІОЛЕТТА
(сміючись)
Це  правда!  
Щира  любов  така  давно  забута.

АЛЬФРЕД
Смієтесь?  У  Вас  є  серце?

ВІОЛЕТА
Чи  є?  Так...  Може...
Чому  хочете  знати?

АЛЬФРЕД
Ах!  Якби  мали,  то  Ви  б  не  сміялись  тепер.

ВІОЛЕТТА
Ви  це  серйозно?

АЛЬФРЕД
Вам  кажу  щиро.

ВІОЛЕТТА
І  як  давно  це  кохання?

АЛЬФРЕД
Ах!  Біля  року.
В  той  день,  щасливий  і  лагідний,
я  Вас  зустрів  неждано
і  ця  любов  незнана
в  серці  відтоді  жила.
І  ця  любов  (ця  любов)  нездолана,
що  править  світом  (що  править  світом)  вічно,
така  прекрасна  (прекрасна)  і  магічна  –
мука  (мука)  і  радість,
(мука  і  радість)  мені  була.

Любов  ця,  ніжна    й  магічна,
ніжна  й  магічна,  в  серці
мука,  мука  і  радість,
мука  і  радість  мені  була.
Лиш  радість,  радість  була.
Лиш  радість,  радість  була.
Мука  і  радість  мені  була.
Ах!  Ах!  Мука  і  радість  була!

ВІОЛЕТТА
Ах!  Як  правда  –  то  геть  ідіть,
дружбу  для  Вас  лиш  маю,
любові  я  не  знаю
й  такого  серця  горіння.
Чесно  кажу,  наївному,  –
треба  шукать  Вам  іншу,
щоб  у  думках  я  більше
ніколи  не  була.

Щоб  у  думках  я  більше
ніколи  не  бувала.  
Ніколи  більше,  ніколи  більш  не  була.
Ніколи  не  була,
ніколи  не  була.
Ніколи  більше,  ніколи  більш.
Ах!  Ах!  Ніколи  не  була!

ҐАСТОН
(появляється  у  середніх  дверях)
Отак?  Що  в  біса  сталось?

ВІОЛЕТТА
Ми  розмовляли.

ҐАСТОН
Ах!  Ах!  Гаразд.  Спілкуйтесь.
(виходить)

ВІОЛЕТТА
(до  Альфреда)
Любов!  Більше  ні  слова...
Ви  на  це  згодні?

АЛЬФРЕД
Вам  покоряюсь...  Йду  вже.
(збирається  йти)

ВІОЛЕТТА
Йдете  насправді?
(знімає  квітку  з  грудей)
Тоді  візьміть  цю  квітку.

АЛЬФРЕД
Чому?

ВІОЛЕТТА
Щоб  повернути.

АЛЬФРЕД
(вертаючись)
Скоро?

ВІОЛЕТТА
Лиш  як  вона  зав’яне.

АЛЬФРЕД
Гаразд!  Це  завтра.

ВІОЛЕТТА
Ну  що  ж,  хай  завтра.

АЛЬФРЕД
(із  захопленням  бере  квітку)
Я  так  (я  так)  щасливий!

ВІОЛЕТТА
Любов  є  в  Вас  до  мене?

АЛЬФРЕД
(вже  виходячи)
О,  як  люблю,  люблю  Вас!
О,  як  люблю  Вас!
Люблю  Вас!

ВІОЛЕТТА
Любов  є?

АЛЬФРЕД
Я  так  (я  так)  щасливий!

ВІОЛЕТТА
Любов  є  в  Вас  до  мене?

АЛЬФРЕД
О,  як  люблю,  люблю  Вас!
О,  як  люблю  Вас!
Люблю  Вас!

ВІОЛЕТТА
Любов  є?

Йдете  вже?

АЛЬФРЕД
(повернувся  до  неї  поцілувати  руку)
Йду  вже.

ВІОЛЕТТА
Бувайте!

АЛЬФРЕД
Щастя  тут  маю.
(виходить)

ВІОЛЕТТА
Бувайте!
Бувайте!

АЛЬФРЕД
 (віддалено)  Бувайте!
(ще  більш  віддалено)  Бувайте!

Сцена  четверта
Віолетта  і  всі  інші,  що  збуджені  танцями  
повертаються  із  зали.

ВСІ
Вже  зоря  несе  світання  –
нам  пора  йти  спочивати;
вдячні  Вам,  любима  пані,
за  прекрасну  благодать.
Вже  зоря  несе  світання  –
нам  пора  йти  спочивать;
вдячні  Вам,  любима  пані,
за  прекрасну  благодать.
Всі  бали  вже  відшуміли,
вже  скінчивсь  утіхи  час;
відпочинок  дасть  нам  сили
(відпочинок  дасть  нам  сили),  
щоб  наш  запал  не  погас.
Ах!  Щоб  наш  запал,  щоб  наш  запал  не  погас.
Так,  відпочинок  дасть  нам  сили,
щоб  наш  запал,  щоб  наш  запал,
щоб  наш  запал  не  погас.
Так,  відпочинок  дасть  нам  сили,
щоб  наш  запал,  щоб  наш  запал  не  погас.
Так,  відпочинок  дасть  нам  сили,
щоб  наш  запал  не  погас.  Так,  не  погас.
Так,  відпочинок  дасть  нам  сили,
щоб  наш  запал  не  погас.

(виходять  направо)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777427
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.02.2018

Джузеппе Верді, Травіата (Пропаща) : Дія 1, сцени 1 і 2

Травіата  (Пропаща)
Мелодрама  на  три  дії
Музика  Джузеппе  Верді
Лібрето  Франческо  Марія  П’яве

Дійові  особи:
ВІОЛЕТТА  ВАЛЕРІ  (Сопрано)
ФЛОРА  БЕРВУА,  її  подруга  (Меццо-сопрано)
АННІНА,  покоївка  Віолетти  (Сопрано)
АЛЬФРЕД  ЖЕРМОН  (Тенор)
ЖОРЖ  ЖЕРМОН,  батько  Альфреда  (Баритон)
ҐАСТОН,  віконт  де  Летор’єр  (Тенор)
БАРОН  ДУФОЛЬ  (Баритон)
МАРКІЗ  Д’ОБІНІ  (Бас)
ЛІКАР    ҐРЕНВІЛЬ    (Бас)
ЖОЗЕФ,  слуга  Віолетти  (Тенор)
СЛУГА  Флори  (Бас)
ПОСЕРЕДНИК  (Бас)
Хор  чоловіків  та  жінок  –  друзів  Віолетти  та  Флори,  
матадори,  пікадори,  циганки.  Статисти:  слуги  Віолетти  і  
Флори,  персони  в  масках  і  т.  ін.

Увертюра

ДІЯ  ПЕРША
Сцена  перша
Вітальня  в  будинку  Віолетти.  У  глибині  двері,  що  відкриті  
до  іншої  зали.  Є  також  двоє  інших  бокових  дверей.  
Зліва  камін  із  дзеркалом  наверху.  Посередині  розкішно  накритий  стіл.  
Віолетта  сидить  на  канапі  і  розмовляє  з  лікарем  та  іншими  друзями.  
Деякі  з    друзів  у  цей  час  зустрічають  тих,  хто  прибуває.  
Серед  прибулих  барон  і  Флора  у  супроводі    маркіза.

ХОР  1
Ви  прийшли  у  таку  пізню  пору.
Ви  спізнились.

ХОР  2
Ми  грали  у  Флори.
Час  так  швидко  у  грі  пролетів.

ВІОЛЕТТА
(іде  їм  назустріч)
Флоро,  і  друзі,  ця  ніч  буде  наша,
дасть  нам  радість  і  втіху  чуттів  –
хай  веселістю  повниться  чаша.

ФЛОРА  І  МАРКІЗ
Веселитись  у    змозі?

ВІОЛЕТТА
Я  хочу.
Покладаюсь  на  радості  ночі  –
для  всіх  болей  найкращий  це  лік.

УСІ
Так,  бо  радість  подвоює  вік.
(Так,  бо  радість  подвоює  вік.)

Сцена  друга
Усі  попередні,  а  також  віконт  Ґастон  де  Летор’єр,  
Альфред  Жермон,  слуги,  що  клопочуться  біля  столу.

ҐАСТОН
Ось  Альфред  тут,  Жермон,  люба  пані,
складає  для  Вас  привітання;
він  один  із  моїх  друзів  вірних.

ВІОЛЕТТА
(Подає  руку  для  Альфреда,  котрий  її  цілує)
Мій  віконте,  я  вдячна  безмірно!

МАРКІЗ
Мій  Альфреде!

АЛЬФРЕД
Маркізе!
(Потискають  один  одному  руку)

ҐАСТОН
(до  Альфреда)
Дай  згоду  –
дружба  всім  тут  дає  насолоду.
(Слуги  в  цей  час  поставили  блюда  на  стіл)

ВІОЛЕТТА
(До  слуг)
Все  готове?    
(Слуга  киває  головою  «так»)
Сідайте,  кохані,
хай  нам  вечеря  розкриє  серця.

ВСІ
Гарне  слово!  Тривоги  незнані
розжене  тут  вино  до  кінця.

(Сідають  так,  щоб  Віолетта  була  між  Альфредом  і  
Ґастоном.  Напроти  сідає  Флора  між  маркізом  і  бароном.  
Інші  сідають,  хто  де  бажає.  Певний  час  панує  тиша.  
В  цей  час  розносять  страви.  Після  цього  Віолетта  і  
Ґастон  починають  приглушено  розмовляти)

(Хай  нам  вечеря  розкриє  серця.)

ҐАСТОН
(тихо  до  Віолетти)
Ви  в  думках  у  Альфреда.

ВІОЛЕТТА
Це  жарти?    

ҐАСТОН
Ви  хворіли  –  щодень  він  тривожно
за  здоров’я  питався.

ВІОЛЕТТА
Облиште.
Я  ж  бо  ніхто  йому.

ҐАСТОН
Вірить  можна.

ВІОЛЕТТА
(до  Альфреда)
Значить  правда?  Та  чому?
Не  повірю!

АЛЬФРЕД
(зітхаючи)
Так!  Правда  це!

ВІОЛЕТТА
(до  Альфреда)
Вам  я  дякую  щиро!
(до  барона)
Ви,  бароне,  таким  не  бували.

БАРОН
Тільки  рік  як  ми  друзями  стали.

ВІОЛЕТТА
Він  же  знає  мене  лиш  хвилину.

ФЛОРА
(тихо  до  барона)
Ви  мовчіть,  бо  тут  Ваша  провина.

БАРОН
(тихо  до  Флори)
Неприємний  юнак  цей.

ФЛОРА
Чому?
Я  віддам  всю  прихильність  йому.

ҐАСТОН
(до  Альфреда)
Ти  і  далі  зібрався  мовчати?

МАРКІЗ
(до  Віолетти)
Зможе  лиш  пані  його  виручати.

ВІОЛЕТТА
(наливає  для  Альфреда)
Буду  Гебою  нині.

АЛЬФРЕД
(галантно)
Щоб  безсмертна  була,  
як  богиня.

ВСІ
Тож  пиймо!  Тож  пиймо!  Тож  пиймо  вино!

ҐАСТОН
О,  бароне,  чи  пісня  бадьора
є  для  нас  у  цю  радісну  пору?
(барон  киває,  що  ні)
(до  Альфреда)
Отже  ти!

ВСІ
Так,  так,  застольну.

АЛЬФРЕД
Щось  нема  натхнення.

ҐАСТОН
А  чи  ж  ти  не  маестро?

АЛЬФРЕД
(до  Віолетти)
Ви  б  хотіли?

ВІОЛЕТТА
Так!

АЛЬФРЕД
(піднімаючись)
Так?..  Серцем  цю.

МАРКІЗ
Тож  увага!

ВСІ
Так,  увага  співцю!

АЛЬФРЕД
Тож  пиймо  (тож  пиймо)  з  веселих  келихів  –
дивна  краса  їх  квітчає,
і  час,  що  так  швидко  (так  швидко)  минає,
хай  нас  почуттями  п’янить.
Тож  пиймо  ніжність  трепетну,
що  збуджує  кохання  –
очей  цих  дивне  сіяння
(вказуючи  на  Віолету)
у  серце  струменить.
Тож  пиймо  –  кохання  (кохання)  між  келихів
буде  в  цілунках  горіть.

ВСІ
Ах!  Пиймо  –  кохання  між  келихів
буде  в  цілунках  горіть.

ВІОЛЕТТА
(піднімаючись)
Я  хочу  (я  хочу)    для  вас  розділити
ці  мої  радісні  миті,
все  є  безумним  (безумним)  у  світі  –
щастя  вже  там  не  знайти.  
Гуляймо  –  швидко  проходить  час
утіхи  і  любові,
бо  й  квіти  згинуть  чудові  –
не  будуть  нам  цвісти.
Гуляймо  –  бо  кличе  (бо  кличе)  палко  нас
щастя  приємний  мотив.

ВСІ
Ах!  Радіймо  цій  пісні  (цій  пісні)  й  келиху,
ночі  прикрасимо  сміхом,
і  в  цьому    (і  в  цьому)  раю  для  утіхи
новий  ми  зустрінемо  день.

ВІОЛЕТТА
(до  Альфреда)
Життя  приносить  радість.

АЛЬФРЕД
(до  Віолети)
Якщо  любові  не  знаєш.

ВІОЛЕТТА
(до  Альфреда)
Чи  знати  не  бажаєш.

АЛЬФРЕД
(до  Віолети)
Що  ж,  долю  маю  таку.

ВІОЛЕТТА
Ах!  Радіймо  цій  пісні  (цій  пісні)  й  келиху,
ночі  прикрасимо  сміхом,
і  в  цьому    (і  в  цьому)  раю  для  утіхи
новий  ми  зустрінемо  день.  Ах!  Ах!
Зустрінемо  день.  Ах!  Ах!
Зустрінемо  день.  Ах!  

АЛЬФРЕД
Радіймо  цій  пісні  (цій  пісні)  й  келиху,
ночі  прикрасимо  сміхом,
і  в  цьому    (і  в  цьому)  раю  для  утіхи
новий  ми  зустрінемо  день.  Ах!  Ах!  Ах!
Зустрінемо  день.  Ах!  Ах!  Ах!
Зустрінемо  день.  Ах!  

ВСІ
Ах!  Так!  Радіймо  (радіймо,  радіймо)  цій  пісні  й  келиху,
ночі  прикрасимо  сміхом,
Радіймо  (радіймо,  радіймо)  –  в    раю  для  утіхи
новий  ми  зустрінем  (зустрінем)  день.
Новий,  новий  зустрінем  день.
Новий,  новий  зустрінем  день.
Так!  Новий  ми  зустрінем  (зустрінем)  день.

(Чути  музику  з  іншої  зали)

Це  що?

ВІОЛЕТТА
Ви  б  не  хотіли  тепер  танцювати?

ВСІ
О,  чудово  як!  
Всі  ми  бажаєм.

ВІОЛЕТТА
Отже  ходімо!

(виходять  крізь  середні  двері,  
але  Віолета,  раптом  охоплена  блідістю,  вигукує)  

О,  жах!...

ВСІ
Що  сталось?

ВІОЛЕТТА
Все  вже  добре.

ВСІ
Чом  ви  спинились?

ВІОЛЕТТА
Ходімо!
(робить  декілька  кроків,  але  змушена  
знову  сісти)
О,  боже!

ВСІ
О,  знову!

АЛЬФРЕД
Вам  недобре?!

ВСІ
О,  небо...  зле  щось?

ВІОЛЕТТА
Тремтіння  відчуваю...  туди  проходьте.
(показує  в  іншу  залу)
Трохи  пізніше  прийду.

ВСІ
Як  для  Вас  краще.
(всі  проходять  в  іншу  залу,  крім  Альфреда,  
котрий  залишається  позаду)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777426
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.02.2018

Джузеппе Верді, Аттіла: Дія 3, сцени 5 і 6 (остання)

Сцена  п’ята
Входить  Аттіла  і  йде  просто  
до  Одабелли

АТТІЛА
(до  Одабелли)
Не  утікай  же,  йди  сюди;
чому  йдеш  від  любові?..
Кого  я  бачу?..  Що,  зрадники,
нову  снуєте  змову?  
Нову  снуєте  змову?
Зрадники!

(З  задоволенням,  хмурий  і  грізний,
приглушеним  голосом  до  Одабелли)
Ти,  підступна,  –  рабиня
чи  жінка?

(до  Форесто)
Зраднику,    я    життя  твоє  втримав!

(до  Еціо)
Ти,  котрого  зберіг  я  для  Риму,
проти  мене  також  збунтував?
Віроломні...    на  вас  всіх  криваве
упаде  (упаде)  покарання  царя!

Віроломна!  Зрадливець!
Віроломні!  Віроломні!
Віроломні!  Віроломні!
Віроломні!  Віроломні!
На  вас  всіх  криваве
упаде  покарання  царя!
Ти,  підступна,  –  рабиня
чи  жінка?
Зраднику,    я    життя  твоє  втримав!
Ти,  котрого  зберіг  я  для  Риму,
проти  мене  також  збунтував?
Віроломні...    на  вас  всіх  криваве
упаде  покарання  царя!
Упаде  покарання  царя!
Упаде  покарання  царя!
Покарання  царя!  Покарання  царя!
Царя!

ОДАБЕЛЛА
У  наметі,  там  поруч  із  ложем,
як  погроза,  стоїть  величаво
мого  батька  примара  кривава,
Він  тобою  убитий  упав!
Він  тобою,  (так,  тобою)  убитий  упав!

(відкидає  корону  далеко  від  себе)

Проклинаю  обійми  (обійми)  ворожі  –
я  не  буду  дружина  царя!  Царя!
Я  не  буду  дружина  (дружина)  царя!
Дружина  царя!  Царя!
Мого  батька  примара  кривава.
Проклинаю  обійми  ворожі  –
я  не  буду  дружина  царя!  
Дружина,  дружина  царя!
Я  не  буду  дружина  царя!  
я  не  буду  дружина  царя!  Царя!  Царя!

ФОРЕСТО
Ти  з  якого,  смішний,  дару  гордий?
Ти  украв  і  вітчизну  й  кохану;
ти  в  безодню  печалі  незнану
кинув,  підлий,  життя  все  моє!

О,  тиране,  лиш  гибель  (лиш  гибель)  єдина
може  звірство  спинити  твоє.  Твоє!
Лиш  гибель  єдина
може  звірство  спинити,  
спинити,  спинити  твоє.
Ти  украв  і  вітчизну  й  кохану.
О,  тиране,  лиш  гибель  єдина
може  звірство  спинити,  
спинити,  спинити  твоє.  
Може  звірство  спинити  твоє.
Може  звірство  спинити  твоє.
Може  звірство  спинити,  спинити  твоє.
Твоє!

ЕЦІО
Рим  уберіг  ти!  А  кари  страшної
не  бажає  тобі  кривда  світу?
а  ту  кров,  безневинно  пролиту,
не  забув  ти?  О,  царю,  тремти!

Безліч  бід  ти  безмірних  (безмірних)  накоїв  –
з  неба  прийде  нещастя  твоє.  Твоє!
Безліч  бід  ти  безмірних  (безмірних)  накоїв  –
прийде  з  неба  нещастя  (нещастя,  
нещастя)  твоє.  
О,  царю,бійсь!  О,  царю,бійсь!  Ти  бійся!
Ти  бійся!  О,  царю,  тремти!
Прийде  з  неба  нещастя  (нещастя,  
нещастя)  твоє.  
Прийде  з  неба  нещастя    твоє.  
Прийде  з  неба  нещастя    твоє.  
Прийде  з  неба  нещастя  (нещастя)  твоє.  
Твоє!
(Зсередини  чути  шум  раптового  штурму  табору  Аттіли)

ХОР
Гибель...  Гибель...  Розплата!

АТТІЛА
Десь  крики?

ЕЦІО  ТА  ФОРЕСТО
Крики  ці  смерть  твою  провіщають!

АТТІЛА
Віроломні!  

ЕЦІО  ТА  ФОРЕСТО
Твоя  смерть  вже  близько...

(Форесто  кидається,  щоб    проткнути  Аттілу,  але  його  випереджає  Одабелла,
котра  пронизує  Аттілу  з  вигуком:)

ОДАБЕЛЛА
Отче!..  Отче!  Ця  жертва  тобі!

(Обіймає  Форесто)

АТТІЛА
(вмираючи)
І  ти  теж,  Одабелло?!

Сцена  шоста  (остання)
Зі  всіх  сторін  входять  римські  воїни.

ВСІ
Вже  відомщені  
нарешті  Бог,  народ  і  король!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777267
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.02.2018

Джузеппе Верді, Аттіла: Дія 3, сцена 4

Сцена  четверта
Одабелла,  все  ще  в  одязі  амазонки,  
в  королівській  мантії  і  короні,  злякана,  
швидко  йде  з  табору  варварів.

ОДАБЕЛЛА
Досить...    Ах,  досить...  Залиш  мене,
батькова  тіне  сердита...
Ти  бачиш?..    Від  ложа  подружнього
втікаю...  щоб  помстити...

ФОРЕСТО
Вже  пізно,  жінко  Аттіли,  –
спізнилась  з  каяттям.

Вже  пізно.

ЕЦІО
Сигнал  дай...  Сигнал  дай...  Швидше  йди!
Виявлять  укриття.

ОДАБЕЛЛА
Ти  тут,  Форесто?  Вислухай!  
Май  жаль  і  співчуття.
(Май  жаль,  май  жаль,  
май  жаль,  май  жаль).

Тебе,  тебе  одного  лиш
любить  душа  безмірно;
Вір  мені,  що  серце  вірним
завжди  було  тобі.

Вір  мені  –  серце  вірним
(серце  вірним)
завжди  було  (було)  тобі.
Завжди  було  тобі,  лиш  тобі.
Вір  мені  –  серце  вірним
(серце  вірним)
завжди  було  лиш  тобі  (тобі).
Тобі,  завжди  тобі.

ФОРЕСТО
Довго  мене  морочило
підле,  брехливе  слово!
Ти  смієш  про  жар  любові
мені  казать  (мені  казать)  в  мольбі?

Смієш  про  жар  любові,  жар  любові,

смієш  про  жар  любові  казати  в  мольбі?
Мені  казати  у  мольбі?  

Смієш  про  жар  любові,  жар  любові,
смієш  про  жар  любові  казати  в  мольбі?

Мені  казати,  мені    в  мольбі?
Мені  в  мольбі,  мені  в  мольбі?

ЕЦІО
Нині  не  час  для  ревнощів,
а  ні  для  сліз  надії;

славні  грядуть  події  –
тоді  кінець  журбі.
Тоді  кінець  журбі.
Тоді  кінець  журбі.  Так!
Нині  не  час  для  ревнощів,
ані  для  сліз  надії;
славні  грядуть  події  –
тоді  кінець  журбі.
Кінець  журбі,  кінець  журбі,  
кінець  журбі,  кінець  журбі.
Журбі,  журбі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777266
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.02.2018

Джузеппе Верді, Аттіла: Дія 3, сцени 1-3

Дія  третя
Сцена  перша
Ліс  як  і  в  першій  дії.  Він  відділяє  табір  Аттіли  
від  табору  Еціо.  Ранок.  
Форесто  один.  

ФОРЕСТО
Маєм  ми  тут  зустрітись...
Тут  від  Ульдіно  буду
знати  бридкого  весілля  час.  У  грудях
помста  чекає...  Година
гніву  мого,  що  громом
впаде,  прийшла.

 (Входить  Ульдіно)

УЛЬДІНО
Форесто!

ФОРЕСТО
Кажи!

УЛЬДІНО
Зближається  кортеж  веселий,  
що  в  Аттіли  намети
проводжає  дружину.

ФОРЕСТО
О,  гнів  мій  лютий!
Ульдіно,  йди!..  Ти  знаєш,
що  там,  у  тому  лісі,
стоять  загони  римські  наготові...
Еціо  жде  тебе  –  тоді  наскочать
всі  на  безбожних.

(Ульдіно  йде)

Сцена  друга

ФОРЕСТО
Невірна!
В  цей  день,  для  тебе  жаданий,
побачиш  ти  Форесто  –  прийде  нежданий!

Що  б  я,  нещасний,  не  віддав
для  Одабелли  серця?
Навіть,  о,  небо,  ти  прости,
навіть  твоє  (навіть  твоє)  безсмертя.
Чому  (чому)  ти  лицям  варварів
даруєш  (даруєш)  благодать?..
Чому  рівняєш  до  ангела
тих,  хто  лиш  зло  в  серці  має?
Чому  рівняєш  з  ангелом
тих,  в  кого  зло  лиш  у  серці  є?
Чому  рівняєш  з  ангелом
тих,  в  кого  зло  лиш  в  серці  є?
Чому  рівняєш  з  ангелом
тих,  в  кого  зло  лиш  є?
У  кого  зло  лиш  є?

Сцена  третя
Зі  сторони  римського  табору  
поспіхом  підходить  Еціо

ЕЦІО
Пора  до  бою...  воїни
мої  вже  ждуть  сигналу...
Наскочать,  наче  блискавки,
всі  на  бридку  навалу.  

ФОРЕСТО
Ніхто,  ніхто  з  цих  варварів
не  ступить  у  свій  дім.

ФОРЕСТО  ТА  ЕЦІО
Ніхто,  ніхто  з  цих  варварів
не  ступить  у  свій  дім.
Ніхто,  ніхто  з  цих  варварів
не  ступить,  не  ступить  у  свій  дім.

ХОР
(зсередини)
Входь  же,  о  діво,  в  оплесках,  
жде  цей  намет  тебе  (тебе);
входь  і  тобі  сіятиме
звідти  щасливий  цар.
Маєш  лице  просвітлене,  
наче  уранці  схід,
душа  ж  твоя  нагадує
сонця  чудний  захід.
Чудний  захід,  чудний  захід,
чудний  захід.

ФОРЕСТО
Ти  чуєш?..  

Це  пісня  радості...

ЕЦІО
А  зробиться  біди.

ФОРЕСТО
Ах!  Безсоромна!

ЕЦІО
Стримуйся.
Наша  мета  священна.

ФОРЕСТО
Жінкою  йде  для  варвара!..
І  все  це  добровільно!..

ЕЦІО
Злобу  свою  ревниву
стримуй  на  слушний  час.

ФОРЕСТО
Від  цих  пекельних  демонів
весь  розум  мій  погас.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777199
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.02.2018

Джузеппе Верді, Аттіла: Дія 2, сцена 6

Сцена  шоста
Входять  Еціо  зі  свитою  та  Ульдіно.  
входить    Форесто,  котрий  знову  одягнений  
воїном,  і  змішується  з  натовпом)

АТТІЛА
(піднімаючись)
Еціо,  вітаю!
Знаком  перемир’я
для  нас  буде  ця  учта.

ЕЦІО
Аттіло!  Славний
ти  у  битвах,  та  ще  більш  благородний  
з  ворожими  гостями.

(декілька  друїдів,  наблизившись  до  Аттіли,
говорять  йому  тихим  голосом)

ДРУЇДИ
О,  царю,  згубно
сидіти  з  чужинцем.

АТТІЛА
Чому?

ДРУЇДИ
Поглянь  же  –
небо  покрили  хмари
политі  кров’ю...  Голосом  священних
птиць,  що  кричать  зловісно,  
з  гір  завиває  дух  підступний  злісно.

АТТІЛА
Геть,  провісники  зла!

ДРУЇДИ
Одін  твій  захист.

АТТІЛА
(до  жриць)
Гунів  дочки  священні,
струни  цитри  торкайте  і  хай  лунає
пісня  весела  –  свято  нині  маю.

(Всі  сідають.    Жриці,  зібравшись  
посередині,  починають  такий  спів:)

ЖРИЦІ
Хто  світло  серцю  дасть?  Не  дасть  світіння
зорі  тремкої,  що  з  небес  спадає,
(Хто  світло  серцю  дасть?)
ні  дружнє  (ні  дружнє)  місяця  ясне  проміння,
що  на  уяву  вражену  сіяє.
(Ні  дружнє  проміння.)
Лиш  вітер  свище,  кличе  грози  згубні,
а  струни  цитри  грають  звуки  трубні.
(Грають  лиш  звуки  трубні.)

(У  цей  час  раптовий  і  сильний  
порив  вітру  гасить  більшість  смолоскипів.
Всі  схоплюються  від  неусвідомленого  жаху.
Загальна  тиша  і    печаль.  Форесто  кинувся  до  
Одабелли.  Еціо  наблизився  до  Аттіли)

УСІ
Ах!

ФОРЕСТО  (одночасно)
(до  Одабелли)
О,  жінко  щаслива  –
доля  мінлива;
вже  йде  помста  грізна
тобі  від  батьків.
Бо  доля  мінлива;
Вже  йде  помста  грізна
тобі  від  батьків.
Вже  йде  помста  грізна
тобі  від  батьків.
І  чашу  зрадливу
від  месників  гніву  –
для  звіра  трутизну
Ульдіно  налив.
Для  звіра  трутизну
Ульдіно  налив.
Для  звіра  трутизну
Ульдіно  налив.
Для  звіра  трутизну
Ульдіно  налив.
Ульдіно  налив.
Ульдіно  налив.

ОДАБЕЛЛА  (одночасно)
(про  себе)
Помсти  нашої  мить
він  хоче  змінить?..
Ні,  гибелі  не  буде
від  зрад  простоти.
Ні,  гибелі  не  буде
від  зрад  (від  зрад)  простоти.
Бо  в  день  той  знаменний
клялася  я  стражденна  –
цей  меч  в  його  груди  
повинен  ввійти.
Так,  цей  меч  в  його  груди  
повинен  ввійти.
Цей  меч  в  його  груди  
повинен  ввійти.
Цей  меч  в  його  груди  
повинен  ввійти.
Повинен  ввійти.
Повинен  ввійти.

ЕЦІО  (одночасно)
(до  Аттіли)
Згадай  ту  умову:
будь  з  Еціо  знову  –
вояки  старого
рука  не  підведе.
(Будь  з  Еціо  знову  –
вояки  старого
рука  не  підведе.)
Ах!  (Вояки  старого
рука,  ні,  ні,  рука  не  підведе.
Згадай  ту  умову:
вояки  старого
рука  не  підведе.)

Вирішуй!  Бо  скоро
злу  матимеш  пору.
(про  себе)
Вже  варвара  злого
зоря  упаде.
(Вже  варвара  злого
зоря  упаде.
Зоря  упаде,  зоря  упаде.)

АТТІЛА  (одночасно)
(до  Еціо)
Ти  мене  дратуєш,
бо  марно  бунтуєш  –
ти  віриш,  що  вітер
злякає  мене?
Ти  віриш,  що  вітер
злякає  мене?
Мене?
Ти  мене  дратуєш,
бо  марно  бунтуєш  –
у  бурі  (у  бурі)  жахливій
буваю  щасливий.
У  бурі  жахливій
буваю  щасливий.
(про  себе)
Хай  серце  відкрите
злоба  омине.
Хай  серце  відкрите
злоба  омине.
Злоба  омине.
Злоба  омине.

УЛЬДІНО  (одночасно)
(про  себе)
Ах!
Надходить  невпинно
фатальна  (фатальна)  хвилина...
Ульдін  боїться?
Бретонець  ти  ж  є!
Чи  серцем  не  бачиш
Вітчизну,  що  плаче?
А  рабство  твоє?
А  рабство  твоє?

ХОР  (одночасно)
Дух  гір  нам  волає,
в  лице  заглядає,
дуби  задимілі
рукою  закрив.

Він  жахи  віщує
(він  жахи  віщує),
що  душу  мордують,
Ах!  (Він  жахи  віщує,
що  душу  мордують.
Він  жахи  віщує,
що  душу  мордують.)
і    тіні  безсилі
у  морок  привів.
(Він  жахи  віщує,
що  душу  мордують,
і  тіні  безсилі
у  морок  привів.
І  тіні  безсилі
у  морок  привів.
У  морок  привів.
У  морок  привів.

(небо  починає  світліти)

УСІ
Буремне  (буремне)  страхіття  пройшло.
Як  спалах  (як  спалах)  пройшло.  Так,  пройшло!
І  спокоєм  небо
себе  одягло.
І  спокоєм  небо
себе  одягло.
Буремне  (буремне)  страхіття  пройшло.
Як  спалах  (як  спалах)  пройшло.  Так,  пройшло!
І  спокоєм  небо
себе  одягло.
І  спокоєм  небо
себе  одягло.
Буремне  (буремне)  страхіття  пройшло.
Як  спалах  (як  спалах)  пройшло.  Пройшло!
Пройшло!  Пройшло!

АТТІЛА
(отямлюючись)
Смолоскипи  паліть  знов  усюди.

(раби  виконують  наказ)

Будем  знов  танцювати  і  гратись.
Хай  для  всіх  цей  день  радісним  буде!
Дай,  Ульдіно,  гостинний  напій!

ФОРЕСТО
(тихо  до  Одабелли)
Чом  тремтиш  так?
І  блідне  обличчя.

АТТІЛА
(беручи  чашу  від  Ульдіно)
П’ю  до  тебе,  Одіне,  і  кличу!

ОДАБЕЛЛА
(зупиняючи  його)
Вилий,  царю!  То  отрута!

ХОР
Що  ми  чуєм!

АТТІЛА
(гнівно)
Хто  зробив  це?

ОДАБЕЛЛА
(про  себе)
О,  прийшла  згубна  мить!

ФОРЕСТО
(рішуче  підходячи)
Я!

АТТІЛА
(впізнаючи)
Форесто!

ФОРЕСТО
Так!  Той,  хто  якось  
здер  з  чуприни  твоєї  корону.

АТТІЛА
(витягуючи  меч)
Ах!  Впав  ти  в  руки  мої  безборонним,
тож  твою  душу  вирву  з  грудей.

ФОРЕСТО
(глузливо)
Зможеш  легко!

АТТІЛА
(спиняючись  від  таких  слів)
О,  моя  лють!    О,  мій  сором!

ОДАБЕЛЛА
Царю!    Здобич  ця  тільки  моя.
Ти  в  безпеці.
І  злочинець  розкритий.
Лиш  для  мене  належить  карати.

АТТІЛА
(радіючи  з  жорстокого  учинку)
Твій  хай  буде!  Та  будеш  ти  мати
більш  достойний  дар,  вірна  моя  –
тебе  завтра  вітатимуть  люди,
як  правдиву  дружину  (дружину)  царя.

(одночасно)
О,  хоробрі!  Завтра  буде
день  гуляння  без  утоми;
А  тоді  засвище  всюди
помсти  нашої  батіг.
Еціо  в  цей  час  у  Рим  повідомить,
що  сну  полог  порвати  я  зміг.

Так,  полог  порвать  я  зміг.

Порвать  я  зміг.

Що  сну  полог  порвать  я  зміг.
Еціо  в  цей  час  в  Рим  повідомить  –
полог  сну  порвать  я  зміг.
Еціо  в  цей  час  в  Рим  повідомить  –
полог  сну  порвать  я  зміг.
Так,  Еціо  в  цей  час  повідомить  –
полог  сну  порвать  я  зміг.
Еціо  в  цей  час  в  Рим  повідомить,
що  сну  полог  порвать  я  зміг.
Що  полог  сну  вже  порвать  я  зміг.  Я  зміг.
Ах,  так!  О,  хоробрі!  Завтра  буде
день  гуляння  без  утоми;
А  тоді  засвище  всюди
помсти  нашої  батіг.
Еціо  в  цей  час  у  Рим  повідомить,
що  полог  сну  вже  порвати  я  зміг.
Що  полог  сну  порвать  я  зміг.
Що  полог  сну  порвать  я  зміг.
Що  сну  полог,  що  сну  полог,
Еціо  в  Рим  повідомить  –
полог  сну  порвать  я  зміг.
Полог  сну  порвать  я  зміг.
Полог  сну  порвать  я  зміг.
Полог  сну  порвать  я  зміг.  Я  зміг.  Я  зміг.
Так,  полог  сну  порвать  я  зміг.

ОДАБЕЛЛА  (одночасно)
(до  Форесто)
Стримуй  лють  твою  зрадливу;
йди,  рятуйся,  о,  мій  брате.
Проклинай  несправедливо,  
кидай  в  очі  бруд  образ,

та  втікай  же.

Та  втікай  же.
Так,  утікай  же,

хоч  мусиш  знати,
що  прощення  прийде  час.
Так,  що  прощення  прийде  час.
Хоч  мусиш  знати  –  йде  прощення  час.
Хоч  мусиш  знати  –  йде  прощення  час.
Та  втікай  же,  хоч  мусиш  знати,
що  прощення  надійде  час.
Надійде  час.  Надійде  час.
Ах!  Так,  стримуй  лють  твою  зрадливу;
йди,  рятуйся,  о,  мій  брате.
Проклинай  несправедливо,  
Кидай  в  очі  бруд  образ,
Втікай,  втікай  же.  Втікай,  втікай  же.  
Втікай  же,  та  втікай  же.  
Та  втікай,  хоч  мусиш  знать,
що  прощення  прийде  час.
Прощення  прийде  час.
Прощення  прийде  час.
Прощення  прийде  час.

ФОРЕСТО  (одночасно)
(до  Одабелли)
Я  піду  –  щоб  лиш  дожити
до  приходу  дня  розплати;
Чим  я  зможу  відплатити
за  проступок  твій  бридкий?
За  твій    бридкий?
Чим  я  зможу  відплатити
за  проступок  твій  бридкий?
Так!  Чим  я  зможу  відплатити,  сплатити
за  проступок  твій  бридкий?  Твій  бридкий?
Чим  я  зможу  відплатити
за  проступок  цей  твій  бридкий?
За  твій    бридкий?  За  твій    бридкий?
Ах!  Так!  Я  піду  –  щоб  лиш  дожити
до  приходу  дня  розплати;
Чим  я  зможу  відплатити
за  проступок  твій  бридкий?

Ах!  Муки  совісті  терзати
будуть  вічно  (будуть  вічно,  
будуть  вічно)  розум  твій.
Так,  вічно  розум  твій.  
Так,  вічно  розум  твій.
Так,  вічно  розум  твій.
Розум  твій.  Розум  твій.
Ах!  Будуть  вічно  розум  твій.

ЕЦІО  (одночасно)
(про  себе)
Хто  зумів  секрет  розкрити?
Хто  відкрив  його  з  любові?
Хто  зумів  секрет  розкрити?
Так!  Хто  відкрив  його  з  любові?
Йди,  втішайся,  йди,  неситий
царю  зла  до  насолод.
Іди,  втішайся,  іди  неситий.
Ах!  Так!  Хто  зумів  секрет  розкрити?
Хто  відкрив  його  з  любові?
Йди,  втішайся,  йди,  неситий
царю  зла  до  насолод.
Тут  Еціо  завтра  буде  знову  –
з  ним  в  броні  його  народ.
Еціо  буде,  буде  знову  –
з  ним  в  броні  його  народ.
Так,  з  ним  в  броні  його  народ.
Так,  народ.  Так,  народ.
В  броні  його  народ.
В  броні  його  народ.
Так,  народ.  Так,  народ.
З  ним  в  броні  його  народ.

УЛЬДІНО  (одночасно)
(про  себе)
Кров  моя  у  жилах  (в  жилах)  холоне.
Ах!  Хто  нас  міг  так  зрадити  трагічно?
Воїне  мужній,  з  полону
нас  врятуєш  у  боротьбі.
В  боротьбі,  в  боротьбі.
Ах!  Так!  Кров  моя  в  мені  холоне.
Хто  міг  зрадити  трагічно?
Воїне  мужній,  з  полону
нас  врятуєш  в  боротьбі.
Ах,  благородний!  Довічно
буду  вірним  я  тобі.
Благородний!  Довічно
буду  вірним  я  тобі.
Тобі.  Лише  тобі.
Тобі.  Лише  тобі.
Тобі.  Лише  тобі.  Лише  тобі.
Так!  Буду  вірним  я  тобі!

ХОР  (одночасно)
Царю  могутній,  піднімайся  
(царю  могутній,  піднімайся)  –
прагнем  ми  вогню  і  крові
(прагнем  ми  вогню  і  крові)!
Йди,  карай  їх,  не  вагайся,
натовп  зрадницьких  ворогів!
Цих  ворогів!  Цих  ворогів!
Ах!  Царю  могутній,  піднімайся  –
прагнем  ми  вогню  і  крові!
Йди,  карай  їх,  не  вагайся,
натовп  зрадницьких  ворогів!
Так,  досить  глуму,
так,  так,  так,  вже  досить  змови,
Так,  так,  вже  досить  глуму,
досить  змови,
досить  їхніх  нам  богів.
Досить  їхніх  нам  богів.
Для  нас  богів,  для  нас  богів.
Для  нас,  для  нас  богів.
Для  нас  богів,  для  нас  богів.
Для  нас  богів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777198
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.02.2018

Джузеппе Верді, Аттіла: Дія 2, сцени 1-5

Дія  друга
Сцена  перша
Табір  Еціо.  Вдалині  видніється  Велике  Місто  на  семи  пагорбах.  
Еціо  сам.  Він,  розгніваний,  тримає  в  руках  розгорнутий  сувій  паперу.

ЕЦІО
«З  гунами  мир  вже.  До  Риму,
Еціо,  швидше  вертайся...  Велить  тобі  
Валентиніан.»
Велить  він!..Подібним  чином,
вінценосне  дитя,  кличеш  мене  ти?..
Наче  злякались  варварів  наші  
римські  загони!..  Цей  гордий
бувалий  воїн  перед  боягузом  
зігнеться  й  буде  для  коханки  слугою?
Побачимо...  Бо  він  належить  силам,
чиї  святі  потуги
вітчизну  піднесуть  із  дна  наруги!

Може  з  вершин  немеркнучих
прийдуть  у  славі  вічній
предки,  як  тіні  привидів,  
 в  ці  дні  для  Риму  трагічні!
Звідтіль  орел  нескорений
у  всесвіт  полетів...
Ах,  трупом  став  Рим  огидливим,
хто  б  упізнать  (упізнать)  схотів?
Трупом  Рим  став  огидливим,
хто  б  упізнать  схотів?
Трупом  Рим  став  огидливим,
хто  б  упізнать  (упізнать)  схотів?
Хто  б  упізнать  схотів?
Трупом  Рим  став  огидливим,
хто  б  упізнать  схотів?

Хто  йде?

Сцена  друга
Декілька  римських  воїнів  ведуть  групу  
рабів  Аттіли.

ХОР
З  рабами  для  Еціо
Аттіла  шле  привіт.
Хоче  щоб  з  ним  домовились
Еціо  і  почту  цвіт.  

ЕЦІО
Вийдіть!
Скоро  у  бій  вже  йдемо.

Сцена  третя
Один  з  рабів,  що  виходять,  залишився.  
Це  Форесто.

ЕЦІО
Що  хочеш  ти?

ФОРЕСТО
Еціо,  твоя  лиш  сила
може  нам  помогти.

ЕЦІО
(здивовано)
Що  хочеш?  Хто  ти  такий?

ФОРЕСТО
Знати  не  так  важливо;
Цей  варвар  нечестивий
нині  не  буде  жить.

ЕЦІО
Що  кажеш?

ФОРЕСТО
Тож  маєш  справу
спішну  ти  завершить.

ЕЦІО
Як  це?

ФОРЕСТО
Хай  до  знаку  будуть
римські  війська  готові.
Як  на  горі  побачать
вогонь,  що  засія,
хай    звірами,  раптово,
мчать  на  бентежну  зграю!
Вже  йду...  вже  йду...

ЕЦІО
Це  не  приймаю  –
сам  діять  буду  я.

(Форесто  поспіхом  виходить)

Сцена  четверта
Еціо  сам

ЕЦІО
Жереб  мій  тягну  я  сміло  –
вже  готовий  війну  почати,
а  здолає  сила,
то  впаду  у  славі  я.
Більш  вітчизну  не  вітати,
біль  мої  шматує  груди,
там  за  мною  плакать  буде
вся  Італія  моя.
Там  за  мною  плакать  буде
вся  Італія  моя.
Так,  вся  Італія  моя.
вся  Італія  моя.
Жереб  мій  тягну  я  сміло  –
вже  готовий  війну  почати,
а  якщо  здолає  сила,
то  впаду  у  славі  я.
Більш  вітчизну  не  вітати,
біль  мої  шматує  груди,
там  за  мною  плакать  буде
вся  Італія  моя.
Там  за  мною  плакать  буде
вся  Італія  моя.
Так,  вся  Італія  моя.
вся  Італія  моя.
Плакать  буде  вся  Італія  моя.
Плакать  буде  вся  Італія  моя.
Там  моя!  Там  моя!  Там  моя!

Сцена  п’ята
Табір  Аттіли  (як  і  в  першій  дії),  приготовлений  до  урочистої  учти.  
Ніч  яскраво  освітлена  великою  кількістю  вогнів,  що  вириваються  
з  товстих,  спеціально  підготовлених,  дубових  колод.  Гуни,  остґоти,  
герули  і  всі  інші.  Воїни  співають.    Аттіла,  що  сидів  між  друїдами,  
жрицями,  полководцями  і  вождями,  йде  зайняти  своє  місце.  
Поруч  Одабелла  в  одязі  амазонки.

ХОР
Весь  небосхил  піднятий  ,
в  ворога  край  узятий,
повітря,  що  сяє  –  
це  Аттіла  (Аттіла)  все  має.
Хай  радість  чаш  налитих
тепер  іде  усюди;
(Хай  радість  чаш  налитих
тепер  іде  усюди;)
Від  ворогів  убитих
радіти    завтра  будем.
(Від  ворогів  убитих
радіти    завтра  будем.
Радіти  будем.)

(Звук  труби  оголошує  прибуття  
римських  царедворців  у  супроводі  Ульдіно.    
Входить  Еціо  зі  свитою.
Ульдіно  та    Форесто,  котрий  знову  в  одязі
воїна  змішався  з  натовпом)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775703
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.02.2018

Джузеппе Верді, Аттіла: Дія 1, сцени 5 і 6

Сцена  п’ята
(Входять  Ульдіно,  друїди,  воєводи,  вожді)

ХОР
Дай  нам  наказ  твій.

АТТІЛА
Війська  мої  мужні,  
звуки  труб  бойових  хай  вас  будять,
бо  Одін  нас  до  слави  вже  кличе  –
в  путь  нам  скоро.

ХОР
Одіну  хвала!  Одіну  хвала!
Одіну  хвала!Одіну  хвала!
На  цей  зов,  що  до  крові  нас  кличе,
завжди  вірні  твої  будуть  йти.
Одіну  хвала!Одіну  хвала!
Слава,  слава,  слава,  хвала!
Одіну  хвала!Одіну  хвала!
Одіну  хвала!

(Всюди  ревуть  труби,  
потім  починає  звучати  священна  мелодія)

ГОЛОСИ
(далеко  за  сценою)
Йди!  Будь  у  наших  помислах,
о,  чистих  душ  творцю;

АТТІЛА
Що  сталось?

ГОЛОСИ
нам  із  чола  священного
щедрість  життя  пролий.

АТТІЛА
Не  труб  моїх  це
звуки  лунають!  Відкрийте,  гей!

Сцена  шоста
Табір  Аттіли.  
У  глибині  сцени  видно,  як  з  пагорба  наближається  
процесія  дів    та  дітей    у  білому  одязі  з  пальмовими  
вітами  в  руках.  На  чолі  йдуть  Леоне  і  шестеро  старих  чоловіків.    
Сцена  заповнена  натовпом  озброєних  воїнів  Аттіли.  
У  юрбі  появляються  Форесто,  з  опущеним  заборолом,  та  Одабелла.

АТТІЛА,  УЛЬДІНО,  ХОР
Хто  йде  там?

ХОР  ДІВ  ТА  ДІТЕЙ
(продовжуючи  йти)
Душам  тривожним  світло  дай,
в  серце  любов  пошли.
Воїнство  грізне  подолай,
щоб  миру  дні  прийшли.

АТТІЛА
(починаючи  хвилюватися)
Ульдіно!    Оце  він,  той  привид  жахливий!
Боротись...  Хто  мене  тримає?

ЛЕОНЕ
Смертних  лиш  хочеш  бити
варварським  батогом:
Спинись!  Прохід  закритий  –
божа  земля  кругом!

АТТІЛА
Мій  Боже!  Я  чую  знову
мого  видіння  жахливу  мову.  
(Він  піднімає  голову  до  неба,  вражений  
раптовим  жахом.  Всі  здивовані  і  розгублені)
(до  себе)
Ні!..  Це  не  сон,  що  душу  вгортає!
Велетнів  двоє  в  неба  глибинах  –
очі  вогненні,  меч  жаром  сяє.
Гарячі  вістря  колють  мене.  Ах!
Духи,  спиніться.
Тут  не  людина  –
тут  перед  богами  (перед  богами)
простерся  цар!

Духи,  спиніться,  спиніться.
Духи,  спиніться.  Духи,  спиніться.
Простерся  цар!  Простерся  цар!
Ні!..  Це  не  сон,  що  душу  вгортає!
Велетнів  двоє  в  неба  глибинах  –
очі  вогненні,  меч  жаром  сяє.
Гарячі  вістря  колють  мене.  
Духи,  спиніться.
Тут  не  людина  –
перед  богами  нині  простерся  цар!
Духи,  спиніться.
Тут  не  людина  –
перед  богами,  перед  богами
нині  простерся  цар!
Простерся  цар!
Так,  тут  простерся,  простерся  цар!
Так,  тут  простерся,  простерся  цар!
Так,  простерся  цар!

УЛЬДІНО,  ХОР
(до  себе)
В  глухому  до  сліз  соратників  власних,
в  жадібному  до  баталій  і  крові
жалісний  голос  діток  нещасних
що  за  незвичний  посіяв  чар?
Могуть  незборна!  Просто  на  землю
вперше  простерся  всіх  гунів  цар!

(УЛЬДІНО)
В  глухому  до  сліз  соратників  власних,
в  жадібному  до  баталій  і  крові
жалісний  голос  діток  нещасних
що  за  незвичний  посіяв  чар?  Цей  чар!
Могуть  незборна!  Просто  на  землю
вперше  простерся  всіх  гунів  цар!
Могуть  незборна!  Вперше  простерся
всіх  гунів  цар!  Усіх  гунів  цар!  Так,  цар!
Всіх  гунів  цар!  Всіх  гунів  цар!  Так,  цар!

(ХОР)  (Тенорі)
В  глухому  до  сліз  соратників  власних,
в  жадібному  до  баталій  і  крові
жалісний  голос  діток  нещасних
чар  цей  посіяв.
Могуть  незборна!  Просто  на  землю
вперше  простерся  всіх  гунів  цар!
Могуть  незборна!
Просто  на  землю  всіх  гунів  цар!  
Всіх  гунів  цар!  Так,  цар!
Всіх  гунів  цар!
Всіх  гунів  цар!  Так,  цар!

(ХОР)  (Баси)
В  глухім  до  сліз  соратників  власних,
в  жадібнім  до  баталій  і  крові
жалісний  голос  діток  нещасних
чар  цей  посіяв.
Могуть  незборна!  Просто  на  землю
вперше  простерся  всіх  гунів  цар!
Так!  Могуть  це  незборна,
бо  просто  на  землю  впав
уперше  гунів  нескорений  цар!
Так!  Могуть  це  незборна,
бо  просто  на  землю  впав
уперше  гунів  нескорений  цар!  Так,  цар!
Всіх  гунів  цар!
Всіх  гунів  цар!  Так,  цар!

ЛЕОНЕ,  ОДАБЕЛЛА,
ФОРЕСТО,  ДІВИ
Вічного  сила  тут  повстала!
Бо  пастушок  Голіафа  осилив,
діва  звичайна  всіх  врятувала,
несли  безвісні  нам  віри  дар.
Перед  ходою  благочестивих  
нині    спинився  грішників  цар!

(ЛЕОНЕ)
Вічного  сила  тут  повстала!
Бо  пастушок  Голіафа  осилив,
діва  звичайна  всіх  врятувала,
несли  безвісні  нам  віри  дар.  Цей  дар.
Перед  ходою  благочестивих  
нині    спинився  грішників  цар!
Так!  Бо  діва  звичайна  усіх  врятувала,
Несли  нам  безвісні  святий  віри  дар.
Так!  Бо  перед  ходою  цих  благочестивих
Нині  спинився  диких  грішників  цар!
Спинився  цар!

(ОДАБЕЛЛА,  ФОРЕСТО)
Вічного  сила  тут  повстала!
Бо  пастушок  Голіафа  осилив,
діва  звичайна  всіх  врятувала,
несли  безвісні  нам  віри  дар.  
Перед  ходою  благочестивих  
нині    спинився  грішників  цар!
Перед  ходою  благочестивих  
нині    спинився  цих  грішників  цар!
Перед  ходою  благочестивих  
нині    спинився  цих  грішників  цар!
Спинився  цар!  Спинився  цар!
Спинився  цар!  Так,  цар!

(ДІВИ)
Вічного  сила  тут  повстала!
Бо  пастушок  Голіафа  осилив,
діва  звичайна  всіх  врятувала,
несли  безвісні...
Перед  ходою  (ходою)  благочестивих  
нині    спинився  цих  грішників  цар!
Спинився  цар!  Так,  цар!
Спинився  цар!  Спинився  цар!  Так,  цар!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775692
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.02.2018

Нана Мускурі, Любов і сльози

Любов  і  сльози  –
Для  двох  це  знак;
Хоч  ти  і  не  віриш,
Та  все  це  так.

Коли  не  тут  ти  –
Без  ліку  дні,
Бо  ти  так  потрібний
Повік  мені.

Надхмарний  замок
Собі  звела,
Щоб  звідти  я  бачить
Тебе  могла.

Візьми  на  руки,
Бо  є  ще  час,
І  ти  все  відчуєш,
Ріднить  що  нас.

Ніякі  знади
Нас  не  зведуть  –
До  щастя  ми  разом
Здолаєм  путь.

Любов  і  сльози  –
Для  двох  це  знак;
Хоч  ти  і  не  віриш,
Та  все  це  так.

Nana  Mouskouri  
Liebe  und  Tränen  

Liebe  und  Tränen
Sind  wie  ein  Paar
Du  willst  es  nicht  glauben
Und  doch  ist  es  war
 
Seit  du  nicht  da  bist
Zählt  kein  Tag  für  mich
Doch  ich  werde  warten
Denn  ich  brauche  dich

Ich  bau  ein  Luftschloss
Hoch  über'm  Meer
Damit  ich  dich  seh'n  kann
Schon  von  weit  her

Nimm  mich  in  die  Arme
Eh  es  zu  spät
Dann  wirst  du  es  fühlen
Wie's  um  mich  steht

Wir  gehen  gemeinsam
Nicht  nur  ein  Stück
Wir  gehen  zusammen
In  unser  Glück

Liebe  und  Tränen
Sind  wie  ein  Paar
Du  willst  es  nicht  glauben
Und  doch  ist  es  war

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775188
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.02.2018

Джузеппе Верді, Аттіла: Дія 1, сцени 3 і 4

Сцена  третя
Шатро  Аттіли.  На  землі,  покритій  шкурою  тигра,  
розкинувся  у  сні  Ульдіно.  В  глибині,  зліва,  за  наполовину  піднятим  пологом,  
котрий  утворює  окреме  приміщення,  видно  Аттілу,  що  скований  сном  
на  низькому  східному  ліжку,  також  покритому  тигровими  шкурами.
Аттіла,  Ульдіно.

АТТІЛА
(злякано  схоплюючись)
Ульдіно!  Ульдін!

УЛЬДІНО
Царю!

АТТІЛА
Чи  ти  це  бачив?

УЛЬДІНО
А  що?

АТТІЛА
І  ти  не  чув  це?

УЛЬДІНО
Я?  Зовсім.

АТТІЛА
І  все  ж  страхітний
тут  всюди  вештавсь.
Щось  говорив...  І  голос
той  був  як  вітер  в  печері!

УЛЬДІНО
Навкруг,  мій  царю,
тиша  глибока...  Тільки  чути  кроки
варти  недремної.

АТТІЛА
Вірний  мій,  слухай!

У  той  час,  як  душа  моя
гордилася  перед  Римом,
явився  жахливий  старець,
взяв  волос  мій  незримо...
Розум  мій  похитнувся,
рука  з  мечем  зомліла;
страшно  він  посміхнувся
і  мова  прогрімила:
«Смертних  лиш  хочеш  бити
варварським  батогом:
Спинись!  Прохід  закритий  –
божа  земля  кругом!»
І  ці  слова  приглушені
чую  як  гибелі  знак,
і  душу  у  грудях  Аттіли
(у  грудях  Аттіли)
морозить  (морозить)  переляк.
Морозить  переляк.
І  душу  у  грудях  Аттіли
морозить  переляк.

УЛЬДІНО
Це  жахливо!  Що  далі  буде?

АТТІЛА
(беручи  себе  в  руки)
Вільний  нині  мій  розсудок!
Від  страху  зоставсь  лиш  сором.
Всіх  друїдів  і  вождів  поклич.
Злобний  Риме,  я  вже  скоро
швидше  вітру  прилечу.

 (Ульдіно  виходить)

Сцена  четверта
Аттіла  сам

АТТІЛА
Інший  край,  привиде,
тебе  чекає!
Хто  зможе  для  Аттіли
заборонити  де?
Не  жди,  що  зляканий
я  там  втікаю,
це  помста,  зрештою,
для  світу  (для  світу)  йде.
Не  жди,  що  зляканий
я  там  втікаю,
це  помста,  зрештою,
для  світу  йде,  для  світу  йде.
Для  світу  йде.
Це  помста,  зрештою,
для  світу  йде.

Інший  край,  привиде,
тебе  чекає!
Хто  зможе  для  Аттіли
заборонити  де?
Не  жди,  що  зляканий
я  там  втікаю,
це  помста,  зрештою,
для  світу  йде,  для  світу  йде.
Не  жди,  що  зляканий
я  там  втікаю,
це  помста,  зрештою,
для  світу  йде,  для  світу  йде.
Для  світу  йде.
Це  помста,  зрештою,
для  світу  йде.
Це  помста,  зрештою,
для  світу  йде.
Це  помста,  зрештою,
для  світу  йде.  Іде,  іде.
Ах!  Для  світу,  світу  йде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774450
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 31.01.2018

Джузеппе Верді, Аттіла: Дія 1, сцени 1 і 2

Дія  перша
Сцена  перша
(Ліс  біля  табору  Аттіли.  Ніч.  Промені  місяця  відбиваються  у  недалекому  струмку.  Одабелла  сама.)

ОДАБЕЛЛА
Плач  ти  тепер  невпинно,
серце  моє.  У  час  цей  тихий,  коли  сплять
навіть  тигри,  самотня
я  тут  броджу  довкола.
(я  тут  броджу  довкола).  
Бо  я  завжди  (завжди)  годину  цю  жду  
і  кличу.

О!  На  цих  хмарах  в  мороці
не  твій  лик,  отче,  відбився?..
Небо!  Ти  вже  іншим  зробилося!
Моїм  Форесто  лишився.
Притиш  же,  о  річко,  твій  вічний  шум,
вітре,  спинись  на  мить  (спинись  на  мить),
хай  душ  моїх  улюблених
голос  до  мене  летить.
Притиш  же,  річко,  вічний  шум,
вітре,  спинись  на  мить  (спинись  на  мить),
хай  душ  моїх  улюблених
голос  до  мене  летить.
Голос  до  мене  (до  мене)  летить.

Тут  чути  кроки!

Сцена  друга
(Входить  Форесто  в  одежі  варвара)

ФОРЕСТО
Пані!

ОДАБЕЛЛА
О,  Боже!

ФОРЕСТО
Знайшов  нарешті!

ОДАБЕЛЛА
Так...  його  голос!
Ти...ти!  Форесто?  Це  ти,  мій  коханий?
Форесто,  я  млію!  І  серце  стає!
Ти  відпихаєш?  Ти  став  жорстоким?

ФОРЕСТО
Інший  раніше  жах  викликав?

ОДАБЕЛЛА
(приходячи  до  тями)
Ох!  Що  ти  кажеш?

ФОРЕСТО
Будь  щира  зі  мною:
про  все  дізнався,  щоб  тебе  знайти!
Я  від  любові,  палкої,  чумної,
страх  весь  утратив  –  в  ліс  цей  прийшов!
І  тут  побачив  –  варварка  ти...

Варварка  ти...
І  тут  побачив  –  варварка  ти...

ОДАБЕЛЛА
Ти!..  Ти,  Форесто,  мовиш  отак?
Ти  мовиш  отак?
Ти!..  Ти,  Форесто,  мовиш  отак?

ФОРЕСТО
Так,  упізнай  –  все  той  же  я,
що  ти  зреклась,  невірна;
тут  між  піснями  й  чашами
убивцям  твій  сміх  безмірний...
Край  наш  лежить  у  попелі,
та  розум  твій  не  знає,
що  батька  вже  немає
(що  батька  вже  немає)
від  горя  (від  горя)  та  біди.
Край  наш  у  попелі,
та  розум  твій  не  знає,  
що  батька  вже  немає
від  горя  та  біди...
Край  наш  лежить  у  попелі,
та  розум  твій  не  знає
що  батька  там  вже  немає
від  горя,  немає  батька  
від  горя  та  від  біди...
Що  батька  вже  немає
від  горя  та  від  біди,
від  біди  та  горя,
від  горя  та  від  біди,  та  від  біди,
від  горя  та  біди,
від  горя,  від  горя  та  біди.

ОДАБЕЛЛА
Форесто,  вбий  мечем  своїм,
та  не  вбивай  словами;
не  проклинай  нещасну  ти  –
страшна  незгода  між  нами!
Можеш  в  душі  читати  все
з  неба  висот,  мій  отче,  –
йому  скажи,  що  клекоче
помста  жахлива  (лиш  помста),
(помста)  в  мені  завжди.

Отче,  скажи  ти,
йому  скажи,  що  клекоче
помста  жахлива,  помста  жахлива,
помста  жахлива  в  мені  завжди.
Помста  жахлива,  помста  жахлива,
помста  жахлива,  помста  в  мені  завжди.
Помста  жахлива,  помста  в  мені  завжди.
Лиш  помста,  лиш  помста  є  завжди.

ФОРЕСТО
Йди!  Скажи,  хай  знає  звір  лукавий  –
сам  лишусь  я  згасить  його  славу.

ОДАБЕЛЛА
Ох!  В  ім’я  батьків  наших  і  Бога.
Ах!  Послухай  чи  вбий  у  печалі!

ФОРЕСТО
Що  говориш?

ОДАБЕЛЛА
Форесто,  ти  ж  знаєш,
як  Юдіта  спасла  весь  Ізраїль?  

В  день,  коли  ти  вважався  убитим
разом  з  батьком  на  ратному  полі,
повторити  Юдітину  долю
Одабелла  присягу  дала.

ФОРЕСТО
Ох!  Що  я  чую!

ОДАБЕЛЛА
Ось  меч  цій  потворі
я  тримаю!  Господь  наш  так  хоче.

ФОРЕСТО
Одабелло,  впаду  тобі  в  ноги...

ОДАБЕЛЛА
Йди  в  обійми!  Щоб  мужність  зросла!

ФОРЕСТО  Й  ОДАБЕЛЛА
О,  в  обіймах  ти  сп’яняєш,  
радосте  вічна,  неупинна!
В  мить  щасливу  ти  звільняєш
нас  від  горя  і  журби!
Ах!  Тут  зливаються  у  тиші
наші  дві  душі  в  єдину...
нас  підтримує  і  тішить
лиш  надія  боротьби  (лиш  боротьби).
Лиш  надія  боротьби,
лиш  надія  боротьби.

О,  в  обіймах  ти  сп’яняєш,  
радосте  вічна,  неупинна!
В  мить  щасливу  ти  звільняєш
нас  від  горя  і  журби!
Ах!  Тут  зливаються  у  тиші
наші  дві  душі  в  єдину...
Нас  підтримує  і  тішить
лиш  надія  боротьби  (лиш  боротьби).
Лиш  надія  боротьби,
лиш  надія  боротьби.
Так,  лиш  надія  (надія)  боротьби.
Так,  лиш  надія  (надія)  боротьби.
Боротьби,  боротьби,  боротьби.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768252
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.12.2017

Джузеппе Верді, Аттіла: Пролог, сцени 6 і 7

Сцена  шоста
Ріо-Альто  в  Адріатичній  (Венеційській)  лагуні.  
Тут  і  там  на  сваях  піднімаються  
декілька  халуп,  з’єднаних  між  собою  довгими  дошками,  що  лежать  на  човнах.  На  передньому  плані  таким  же  чином  стоїть  кам’яний  вівтар,  присвячений  Святому  Джіакомо.  Ще  далі  видно  дзвін,  що  висить  під  дерев’яним  навісом,  котрий  слугує  за  дзвіницю  Святого  Джіакомо.  Темнота  зникає,  розсіюючись  між  грозовими  хмарами  і  рожеве  світло  помалу  ясніє,  аж  поки  (на  закінчення  сцени)  миттєвий  промінь  сонця  не  заллє  все  навкруги,  прикрасивши  небозвід  ясною  і  прозорою  блакиттю.  Повільні  удари  дзвона  провіщають  ранок.  
Декілька  самітників  виходять  із  халуп  і  підходять  до  вівтаря.

САМІТНИКИ  1
Страшна  ніч!

САМІТНИКИ  2
Ще  ревуть  хвилі  шторму  страшного,
що  його  бог  своїм  подихом  підняв.

САМІТНИКИ  1
Богу  хвала!

САМІТНИКИ  2
Богу  хвала!

САМІТНИКИ  ВСІ  РАЗОМ
Стихію  
грізну  він  збунтував  і  вповільнив.
Чи  тиха,  чи  розбурхана  природа,
він  вічним  спокоєм  сповнює  серця.
 
Йде  з  вітерцем  ранкова  прохолода.

САМІТНИКИ  1
Молись!  Молись!

САМІТНИКИ  2
Молись!  Молись!

САМІТНИКИ  ВСІ  РАЗОМ
Слава  для  Творця!  Для  Творця!

ФОРЕСТО  І  ГОЛОСИ  ЗСЕРЕДИНИ
Слава  для  Творця!

Сцена  сьома
(з  невеликих  човнів,  що  прибувають  один  за  одним,  виходять  Форесто,  жінки,  чоловіки  і  діти  Аквілеї)

САМІТНИКИ
Чуть  гамір!  Усюди
пливуть  човнами  стривожені  люди!
Всі    з  Аквілеї.  Мабуть  від
гунів  утікають.

ЛЮДИ  З  АКВІЛЕЇ
Слава  для  Творця!

ФОРЕСТО
Тут,  тут  лишаймось!  Знаком  гостини
є  нам  цей  хрест,  є  нам  цей  вівтар.
Кожний  для  себе  тут  збудує  хатину,
де  злили  небо  і  море  свій  чар.

ЛЮДИ  З  АКВІЛЕЇ
 Слава  (слава)    Форесто!  Ти  нам  опора,
наш  полководець  і  рятівник.

ФОРЕСТО
Ах,  Одабелло!
Жертва  потвори,
кинута  в  сльози,
втоплена  в  них.
Взята  насильно  варваром!
Наче  рабиню  тримає!
Ах!  Легше  тут  душі  моїй
було  би  знати,
що  тебе  вже  немає!
Міг  би  тебе  між  ангелів
в  мареннях  зустрічати,
і  ранок  прикликати
мого  безсмертного  дня.  Мого  дня.

Міг  би  тебе  між  ангелів
в  мареннях  зустрічати,
і  ранок  прикликати
мого  безсмертного  дня.  Мого  дня.
Мого  безсмертного,  так,  дня.
Мого,  так,  дня.  Так,  дня.

ЛЮДИ  З  АКВІЛЕЇ
Вір  же!  Відважній  дівчині
може  вдалось  втекти
Вір  же!  Вір  же!

ХОР
Затихнуть  бурі  змучені
і  сонце  зійде  нам.
Зійде  нам,  зійде  нам.
Зійде  нам,  зійде  нам.
Так,  так!  І  сонце  зійде  нам.
Так!  І  сонце  зійде  нам.

ФОРЕСТО
Так!  Та  вигнанців  погляди
будуть  вітчизну  шукать.

О,  вітчизно,  царице  і  матінко
цих  синів  благородних  і  сильних,
нині  мертва,  безлюдна,  в  руїнах,
де  панує  безмовність  і  біда.
Та  з  цих  трав,  що  буяють  на  хвилях,
наче  Фенікс  відродишся  знову,
оживеш  сильна,  горда,  чудова,
що  вразяться  земля  і  вода!
Оживеш,  що  вразяться  земля  і  вода!
Так,  що  вразяться  земля  і  вода!
О,  вітчизно,  царице  і  мамо,
цих  синів  благородних  і  сильних,
нині  мертва,  безлюдна,  в  руїнах,
де  панує  безмовність  й  біда.
Та  з  цих  трав,  що  буяють  на  хвилях,
наче  Фенікс  відродишся  знову,
оживеш  сильна,  горда,  чудова,
що  вразяться  земля  і  вода!
Ах!  Оживеш  сильна,  горда,  чудова,
що  вразяться  земля  і  вода!
Оживеш,  так  що  вразяться  земля  і  вода!
Так,  що  вразяться  земля  і  вода!
Що  вразяться,  вразяться  земля  і  вода!
Що  вразяться,  що  вразяться  земля  і  вода!
Так,  так!  Земля  і  вода!  Вода!

ХОР
Та  з  трав,  що  буяють  на  хвилях,
наче  Фенікс  відродишся  знову,
оживеш  сильна,  горда,  чудова,
що  вразяться  земля  і  вода!
Ах,  оживеш!  Ах,  оживеш!  Ти  оживеш!  
Оживеш  сильна,  горда,  чудова,
що  вразяться  земля  і  вода!
Що  вразяться  земля  і  вода!

Та  з  трав,  що  буяють  на  хвилях,
наче  Фенікс  відродишся  знову,
оживеш  сильна,  горда,  чудова,
що  вразяться  земля  і  вода!
Ах,  оживеш!  Ах,  оживеш!  Ти  оживеш,
що  вразяться,  вразяться  земля  і  вода!
Що  вразяться,  що  вразяться  земля  і  вода!
Так,  так!  Земля  і  вода!  
Так,  так!  Земля  і  вода!  Вода!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768251
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.12.2017

Джузеппе Верді, Аттіла: Пролог, сцени 4 і 5

Сцена  четверта
Входять  Еціо  та  римські  старшини

ЕЦІО
Аттіло!

АТТІЛА
О,  гостю  знатний!
Еціо!  Ти  тут?  Це  щастя!
В  тобі  всі  можуть  впізнати
найкращого  звитяжця  –
ворог  ти  гідний  Аттіли,
гордість  для  Риму  і  заслон...

ЕЦІО
Аттіло,  з  тобою  тільки
хочу  говорить.

АТТІЛА
Вийдіть!

(Всі  виходять)

Сцена  п’ята
Аттіла  та  Еціо.

АТТІЛА
Правицю  дай  мені.
Не  про  мир  буде  мова,
надіюсь.

ЕЦІО
Світ  готовий
Еціо  піднести  тобі.
Кволим,  роками  змученим,
є  вже  правитель  Сходу.
В  той  час  як  на  троні  Заходу
дитина  (дитина)  глупа  зроду;
буде  усе  пропале,
лиш  я  піду  з  борні.
Буде  усе  пропале.
Бери  світ  позосталий  –
дай  лиш  Італію  (дай  лиш  Італію)  мені.
Бери  світ  позосталий  –
дай  лиш  Італію  (дай  лиш  Італію)  мені.
Бери  світ  позосталий  –
дай  лиш  її  мені.
Її  мені,  її  мені.
Бери  світ  позосталий,
світ  весь  позосталий  –
дай  лиш  її  мені  (мені).
Дай  лиш  її  мені.
Її  мені,  її  мені.
Дай  лиш  її  мені.
Італію,  Італію  мені.

АТТІЛА
(суворо)
Там,  де  герой  нескорений
зрадником  стане  хитрим,
то  там  народ  загублений,
і  там  бридке  повітря;
там  Бог  стає  незримим
і  страх  царя  стіснив.
Там  я  мечем  нестиму
віри  Одіна  гнів!

Одіна  віри  гнів!
Там  я  мечем  нестиму
віри  Одіна  гнів!  Весь  гнів!
Одін,  Одін!
Я  мечем  нестиму.
віри  Одіна  гнів!  Одіна  гнів!
Так!  Там  я  мечем  нестиму
віри  Одіна  гнів!  Віри  весь  гнів!
Одіна  гнів!
Віри  Одіна  гнів!
Віри  весь  гнів!  Весь  гнів!  Весь  гнів!

ЕЦІО
(продовжуючи)
Та  як  союз  наш  приязний,
бачу,    ти  не  приймаєш  –
Еціо  від  Риму  вічного
тепер  стає  послом.
Від  панівного  кесаря
я  повеління  маю.

АТТІЛА
Дарма!
Хто  натиск  стримає
убивчої  грози?
Марно!  Марно!

Марнославні!  Ви,  мерзенні  і  хитрі,
що  для  світу  тримаєте  силу,
та  над  горами  попелу  й  пилу
полетить  мій  відважний  румак.
Я  пущу  попіл  нечистий  за  вітром  –
міста  вашого  гордого  прах.

Марнославні!  Марнославні!  
Марнославні!  Марнославні!
Ви,  мерзенні  і  хитрі,
що  для  світу  тримаєте  силу,
та  над  горами  попелу  й  пилу
полетить  мій  відважний  румак.
Я  пущу  попіл  нечистий  за  вітром  –
міста  вашого  гордого  прах.
Міста  вашого  прах.
Міста  вашого  гордого  прах.
Від  гордого  прах.
Міста  вашого  прах.
Міста  вашого  гордого  прах.
Від  гордого  прах.  Від  гордого  прах.
Від  гордого  прах.
Так!  Міста  вашого  гордого  прах.

ЕЦІО
Поки  Еціо  тримає  ще  зброю  –
буде  римське  ім’я  мати  волю;
ти  відчув  це  в  Шалоні  на  полі,
звідки  втечею  вивів  орду.
Ти  ведеш  ті  ж  ватаги  до  бою,
а  я  воїнів  тих  же  веду.

Поки  Еціо  тримає  ще  зброю  –
буде  римське  ім’я  мати  волю;
ти  відчув  це  в  Шалоні  на  полі,
звідки  втечею  вивів  орду.
Ти  ведеш  ті  ж  ватаги  до  бою,
а  я  воїнів  тих  же  веду.
А  я  воїнів  тих  же  веду.
А  я  воїнів  тих  же  веду.
Я  тих  же  веду.
А  я  воїнів  тих  же  веду.
А  я  воїнів  тих  же  веду.
Я  тих  же  веду.
Я  тих  же  веду.
Я  тих  же  веду.
Так!  А  я  воїнів  тих  же  веду.

(Виходять  у  різні  сторони)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767923
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.12.2017

Джузеппе Верді, Аттіла: Пролог, сцена 3

Сцена  третя
(Входять  Ульдіно,  Одабелла  та  аквілейські  діви)

АТТІЛА
(сходячи  з  трону)
Я  безліч  дів  чужинських
тут  бачу  біля  трону?
Хто,  попри  заборону,
їх  врятувати  посмів?

УЛЬДІНО
Хай  будуть  дань  достойному  царю.
Ці  воїни  безстрашні
з  братами  враз  стояли...

АТТІЛА
Що  чую?  Що  в  бій  їх  звало,
який  могутній  зов?

ОДАБЕЛЛА
(запально)
До  батьківщини  (до  батьківщини)
вічна,  священна  (вічна,  священна)  любов!
Коли  відважні  в  бій  спішать,
грізні  левиці  неначе,
в  жаху  жінки  твої,  варваре,
в  кибитках  (в  кибитках)  гірко  плачуть.
Та  нас,  жінок  Італії,  
в  латах  залізних  на  лоні  (в  латах  на  нас),
у  димному  заслоні,
завжди  побачиш  (завжди,  завжди  
побачиш)  в  бою.

Завжди,  завжди  побачиш  в  бою.
Завжди,  завжди  побачиш  в  бою.  
В  жаху  жінки  твої,  варваре,
в  кибитках  гірко  плачуть.
Та  нас,  жінок  Італії,  
в  латах  залізних  на  лоні  (в  латах  на  нас),
у  димному  заслоні,
завжди  побачиш,  завжди  побачиш  в  бою.
Завжди  побачиш,  завжди  побачиш,
завжди  шукай,  шукай  в  бою.
Ах!  Завжди  шукай  в  бою!

АТТІЛА
Лють  твоя  прекрасна,  о  дівчино,
очі  твої  вогненні;

Лють  ця  прекрасна,  дівчино,
очі  твої  вогненні;
Аттіла  любить  доблесних,
бридкі  йому  мерзенні...
О,  благородний  воїне,
ласку  яку  бажаєш?

ОДАБЕЛЛА
Меч,  що  в  руках  тримаєш!

АТТІЛА
Твоїм  хай  буде!..

ОДАБЕЛЛА
(про  себе)
О,  цей  меч!

Ти  цю  зброю  мені  вручаєш,
справедливосте  велика!
Нам  ненависть  підкріпляєш
ти  гнобителя  мечем.
А  чи  знає  меч  владики
у  чиї  він  ввійде  груди?
Помсти  час  жахливим  буде...
Бог  їм  долю  (їм  долю)  прирече.
Бог  їм  долю  (Бог  їм  долю)  прирече.

Ти  цю  зброю  мені  вручаєш,
справедливосте  велика!
Нам  ненависть  підкріпляєш
ти  гнобителя  мечем.
А  чи  знає  меч  владики
у  чиї  він  ввійде  груди?
Помсти  час  жахливим  буде...
Бог  їм  долю  (їм  долю)  прирече.
Бог  їм  долю  (Бог  їм  долю)  прирече.
Помсти  час  жахливим  буде...
Бог  їм  долю  (їм  долю)  прирече.
Помсти  час  жахливим  буде...
Бог  їм  долю  прирече.
Ах!  Бог  їм  долю  прирече.
Прирече!

(Одабелла  та  жінки  виходять)

АТТІЛА
(про  себе)
Що  за  пристрасть  у  душу  мою  лине,
що  зробилась  незлобна  й  покірна?..
Це  обличчя  й  відвага  безмірна
ранять  серце  горінням  очей!

Це  обличчя  і  відвага  безмірна
ранять  серце  горінням  очей!
Це  обличчя  і  відвага  безмірна
ранять  серце  горінням  очей!
Горінням  очей!
Горінням  очей!
Горінням  очей!

УЛЬДІНО  І  ХОР
Хай  живе  цар,  бо  слава  Одіна
у  промінні  на  нього  спадає!
Мов  росою  за  мужність  вкриває,
як  потік  його  кара  тече.

Мов  росою  за  мужність  вкриває,
як  потік  його  кара  тече.
Мов  росою  за  мужність  вкриває,
як  потік  його  кара  тече.
Так!    Кара  тече.
Так!    Кара  тече.
Так!    Кара  тече.

АТТІЛА
Ульдіно,  переді  мною
посланець  із  Рима  хай  стане  нині!

(Ульдіно  виходить)

Спокійно,  мої  вірні,  –
послухать  треба,
та  відповідь  ми  нашу
у  Римі  дамо  їм  кращу.