Микола Базів: Повірте, пане Амадею, що я, будучи у складі журі багатьох конкурсів гумору, перечитав і послухав також багато гуморесок різних авторів зі всіх куточків нашої України. Мусив читати, щоб правильно оцінювати новизну дотепу (новий чи зі старого анекдоту) і поетичну майстерність. В даному конкретному випадку - дотеп взято з анекдоту (доїдати за свинею), а вірш слабенький (оті \"юш\" кілька разів, кільканадцять неправильних наголосів і тд). Чому Ви слідом за авторкою вважаєте, що діалектом віршовані гуморески можна писати як-небудь? Тому тут сам діалект стає об\'єктом насмішки. Я сам чув реакцію на такі гуморески жителів степів Миколаївщини, на батьківщині Павла Глазового: перший рік реготалися, другий - так собі, третій - мовчали. Іще одне: літературний герой у творі може говорити любою мовою - і суржиком, і діалектом, і фенею, але текст від автора повинен писатися літературною українською.
Микола Базів: Пані Лесю! Не люблю, коли об\'єктом для жарту (кепкування, насмішки) стає не сам сюжет гуморески, а мова (діалект), якою ведеться розповідь. У Ваших гуморесках якраз такий стиль і напрям. Навіщо Ви це робите? Ви - майстерна поетеса, чому не пишете літературною мовою, щоб Вашим читачам кортіло її краще вивчити, а не навпаки? І чому високі стандарти поезії своєї лірики геть чисто забуваєте, коли віршуєте гумор? Чому подаєте гумор як щось несерйозне і легковажне? Адже це дуже складний жанр: із класиків, які відійшли у вічність, тільки Степан Олійник і Петро Ребро писали гуморески силабо-тонічним віршуванням із повним римуванням. Ви теж це можете, я вірю! Захищаймо мову, а не насміхаймося з неї! Будьмо!
КОМЕНТАР ЩОДО ТВОРУ: 
