І ніби нічого не сталося:
Он, сонце за гору тіка
І небо у річці купається,
Та й ниточка стежки тонка
В траві заховалась нескошеній,
Мабуть, утомилась за день?
В полон мене візьмуть непрошені
Думки, які сипе із жмень
Життя, що не може без сумнівів
Прожити й мені не дає -
І в душу вже хмари насунули,
Й на серці так важко стає.
Та де ж воно те перемирення?
А в відповідь - відчай: війна...
Допоки ж пусті слухать скімлення,
В яких правди й краплі нема?
Дивлюсь на онука дорослого -
Та тільки б було все гаразд.
В молитвах до неба високого
Звертаюсь за день я не раз.
Вчора комп завис на англійському шрифті, тож пишу сьогодні. Але це мабуть і краще, вже впорядкувалися думки. До цього перечитав з десяток, другий викладених віршів.... І не те, що коментувати, дочитати до кінця не хочеться. Невже у цих піїтів немає критичного погляду на свою писанину. Маразм, набір слів .... І що цікаво, ця братія сприймає тільки хвалебні коменти. І хвалять одне одного і додають одне одного в обране....
Я рідко пишу коменти, а тут розписався. У Вашому вірші є душа! І у Вас є талант, адже так переплетена пейзажна лірика з реальність сьогодення, що аж пеехоплює подих. Зачепили!!!
Радченко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00