| Сторінки (20/1965): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Тихо молилась, дівчинонька в саду,
Не жди мій милий, пам’ятай не впаду,
У ніч цнотливу, чому з нею пішов,
Від зради біль, по судинах кипить кров.
Ти говорив, мої очі сапфіри,
Тепер до тебе, немає довіри,
Та літня нічка в парчовій спідниці,
У очах сльози, збуджені зіниці.
Кинув, як місяць, зорі в темну нічку,
Не знать й навіщо в косу вплітав стрічку,
Із сонцем зрівнював, теплим, яскравим,
Скажи мені, за що ти був лукавим?
Йду у туман, вздовж широкої річки,
Ні, не втоплюся, не запалиш свічки,
Задля майбутнього стану смілива,
Повірю – впевнена, буду щаслива!
Червоні маки, схилялись донизу,
Вони, як свідки, відчувають кризу,
Адже, при них у вірності, ти клявся,
В обіймах шепіт- То ж я закохався.
У річці смуток не варто втопити,
Розвіє вітер, я навчуся жити,
Із серця радо, відпущу на волю,
Бо вірю в Бога, дасть щасливу долю.
Липень 2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993357
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2023
Чому бува так у житті,
Ти на шляху до почуттів,
Кохання- помилка,чи ні?
Напевно мрії уві сні…
А під вікном ранні квіти,
Можуть промінням ясніти,
Бажання є, пломеніти,
Але ж де тінь, цю подіти?
І перешкод не позбутись,
Поміж них стежка стрічкою,
Мати нагоду всміхнутись,
Світло - ясною нічкою.
Та й вони різні занадто,
Він пан нарцис, та ж фіалка,
Сонячним мріям не збутись,
Протеріч надто багато.
Він мов барон у родині,
Завжди обійми, ж ліпше,
Любов пала в серцевині,
Так,як для себе цінніше!
Всякчас бундючність, пиха є,
До інших надто байдужий,
Вважа красунчик, сліз не ллє,
Ні з ким розмови не веде.
Їй би продовжить коріння,
Хоче позбутися тіні,
Здолати докір сумління,
У різнобарвнім цвітінні.
Коли квітучі - взірцеві,
Ніби в казковім полоні,
Та до розмов, все печальні,
Бо ж роси чисті, холодні.
Тож не здійсняться надії
Як шкода, разом не бути,
Варто відкинуть затії,
Й про все фіалці забути.
Мрії…наїнні, день при дні,
Нарцис знайшов свою долю,
Тепло, любов, втіха землі,
Фіалка бачить лиш у сні.
Чого немає, їй волі.....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993029
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2023
Дивуюсь ранку …
Яскраве сонечко… розсипало бурштин,
Місцями зливою припали промінці,
Барвисті роси, розквітаючий полин,
Іще в дрімоті, в густих травах стрибунці.
Іду по стежці...
Босоніж добре, по спориші холод – струм,
Його сприймаючи - пробудження тіла,
Після кошмарів, сноведінь, позбудусь дум,
Адже цього, моя душенька хотіла.
Вітаюсь з літом...
Довкола квіти. Синім спалахом цикорій,
Немов свічки, із золотистим відтінком,
У мерехтінні, сонячних бризків вирій,
Вражає душу, тішусь густим потоком.
Ласкавить сонце...
Білі ромашки, заввишки до пів метра,
Голівки тягнуть, жага досягти неба,
У сподіванні , здійснитись мріям завтра,
У променистих цілунках є потреба.
Мов на змаганні......
Лопух чубатий, шию витягнув вгору,
Щоби на себе забрати жадане тепло,
І на ромашки вкотре зирить суворо,
Щоб лиш йому, завжди комфортніше було.
Далі до річки....
Стежина змійкою, руда трава в росах,
Й пісок вологий липне до п’ят, лоскоче,
Звернула в сторону, іду по покосах,
О, якже добре, з ніжністю сяють очі.
Я на горбочку....
Рухлива річка посміхнулася мені,
У веселкових водах казковість, краса,
Іти сміливо, надихнуть дари земні,
Уміть цінити, дане долею життя....
Усі тривоги залишити уві сні!
23.07.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992938
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2023
Надворі літо, з вікна музика лунає,
Під неї сміло, горобчики клюють зерна ,
Вона замріяна, коханого чекає,
Душа болить, коли прогулянки згадає.
Він так далеко, де війна, згарище хатин,
Русня залишила, вже коли відступала,
Єдине гріло, надія - він там не один,
Й що надто важко, це теж відчувала.
Щедрий врожай, серпень ховає у кошики,
Вона б, як завжди, хотіла друга пригостить,
Хоча їй настрій псували злобні скептики,
Все ж сподівалась зустрітись, хоч на одну мить…
Себе втішала - основне не втратить віри!
22.08.2023 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992808
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2023
(від чоловіка)
Блукали хмари, в небі хаотично,
Вітру вподоба ними керувати,
Усе для мене, це є так незвично,
Як перешкоди для душі сприйняти.
Скажи чому, ти відмовила мені?
Я запросив на перше побачення,
Вночі навіщо приходиш уві сні?
Адже ти знаєш, це має значення.
Думки - хмаринки, чомусь потемніли,
Тож до білесеньких відпускав мрії,
Цікаві погляди… Не зрозуміли,
Я ж сподівався не втрачав надії.
Життя буденне, плинуть дні і ночі,
Хочу зустріть, зловить усмішку твою,
Геть зводять з розуму чарівні очі,
Ждав, не прийшла, на стежиночку мою.
Зізнаюсь, важко… ти й не обіцяла,
Завжди під зорями бажав кохати,
Моя надія, як квітка зів’яла,
Скажи за що, я маю так страждати?
Погляд - ковток лікувальної води,
Це ж як потреба, для віднови життя,
Лиш ти, спроможна захистить від біди,
Щоби удвох, змогли зустріть майбуття.
Роки, як грози, все спокою нема,
Скупчення хмар - змова ятрити душу,
Десь загубилась омріяна весна,
На жаль, терпіти, надто довго мушу.
Блищить на скронях срібляста сивина.
29.08.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2023
Літній вечір…. сусідонька,
Запросила нас у гості,
-Моя люба лебідонька,
Йди помиємо всі кості.
Ми усім отим сусідам,
Чого з нами незнаються,
Та всупротив клятим бідам,
Проти нас єднаються.
І чого воно спитати,
Це, я так, ніби для слова,
Бо не вміють розмовляти,
Чи то морда гонорова.
Це тому, усе напевно,
Вони ж мають чоловіків,
Тож неспокій недаремно,
Бо їх терплять, як павуків.
Одна діва, ще й горбата,
Очі хитрі, як у мавки,
А друга, надто носата,
Ті зубиська, як у мавпи.
Як таких можна кохати?
Як зустріти злякаєшся!
Я всміхнулася,- Не знати,
Чи колись й дочекаєшся?
Щоб на тебе, він поглянув,
Тож недавно, так сварились!
-Та образи, все ж проковтнув,
Пізніш, згодом помирились.
На примирення, ми пляшку,
Винця вдало осушили,
Біля мене дихав важко,
Аж ледь- ледь, ми не згрішили.
Мої груди вже торкались,
Тої жа́даної плоті,
Вони ж ласки зачекались,
Я, як пташечка в польоті.
Бо себе, так відчувала,
То якби та й моя воля,
Вже жагуче б цілувала,
Та на жаль, зрадлива доля.
Правда він, спітнів бідненький,
Мов той пам’ятник, скам’янів,
На обличчі, геть блідненький,
Ой за мить, вже аж почорнів.
Каже, що, чи ти здуріла,
Є дружина, маю діти,
Хоч і бачу, вже дозріла,
Не чекай, не буде втіхи!
Я неначе й розгубилась,
Підбадьорити, все ж треба,
Кажу їй,- Що зажурилась,
Ти поглянь вгору, на небо.
Хоч і хмарно, сонце ж блисне,
Хай відійде те бажання,
Забалакала навмисне,
Їй плекала сподівання.
Що вгамується нарешті,
І пригадувать не буде,
Як кохалися в Алушті
Про той секс, нехай забуде.
-А пізніш, мене сполохав,
Вже тихенько прошептала,
-Як той сич, сердитий дихав,
Я мовчати обіцяла.
Як себе і її жалко,
Нема з ким, навідь зігрітись,
Катма пари, кохать палко,
Мабуть треба нам змиритись.
Міцно- міцно обійняла,
Ще й зронила, я сльозинку,
Ніби матінка вмовляла,
Як малесеньку дитинку.
Дяка Богу та в печалі,
Ми довгенько не сиділи,
Мов втопились у мовчанні,
Правда згодом збайдужіли.
Дві пишненькі, як троянди,
Чомусь швидко в крісла вклались,
Чи й розрадиш тут словами,
Але ж чесно…сподівались.
У бокалах скачуть кульки,
Мабуть досить, душу ятрить,
П’ють шампанське дві зозульки,
Серця тішить, щаслива мить.
За вікном, день спати тікав,
Жага трішки відпочити,
Тільки він, все бачив і знав,
Як самотнім важко жити.
2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992428
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2023
Кілька хвилин, мовчання - час для думок,
Під сяйвом сонячним, зробить один крок,
Сумні й розхристані, хай зникнуть на мить,
І душа знову, від страждання болить.
Несуть у путь останній, жура в очах,
Крик журавлинний, загинув у боях,
Воїн Вкраїни, упав серед поля,
Боже скажи та чому ж така доля?
Небо розрюмсалось, під серцем щемить,
І принишк вітер, йому дуже болить,
Сльозин не сушить, із ним поряд приліг,
Та врятувати, героя, жаль, не зміг.
Життя буденне, по душі сум’яття,
Він, коли жив, надіявся на щастя,
Надію й мрію мав, орків спинити,
Стелять дорогу, вже барвисті квіти.
Линуть тривоги і летять снаряди,
Від московитіх псів й злого Іуди,
Це що, вітання з Днем Незалежності?
Цим придають лише віри й певності.
Ми їх розіб’ємо, бо дух свободи,
Не приведе ніколи до покори!
До України любов вічна, як світ,
Бо міць і сила - сталевий родовід!
Славімо люди, неньку –Україну,
В день перемоги, зберемо родину,
Про життя краще віримо завзято,
Тож й відсвяткуємо це наше свято!
А поки ж, Боже, дай сил захисникам
Навік закінчити криваву війну!
***
З Святом Вас друзі!
Хай мир і добро панує в кожному домі!
24.08.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992091
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2023
Вранці жінка чоловіку,
-Живуть люди- мають втіху,
Ти ж зараза все нап’єшся,
Хитро зиркаєш,смієшся,
Та із чого? Що посуда,
Вся побита? От паскуда,
На нову - грошенят нема!
-Що лепечиш, то все дарма!
Треба думать! Не смій бити!
Обіцяла ж вік любити!
За мить усмішка лукава,
-Будь розумна і ласкава!
Напивсь вчора, сьогодні ні!
Чи погані, це в тебе дні?
Я давно збиравсь сказати,
Ти навчись терпіння мати!
Тож ж казала, що я сонце,
Подивися у віконце,
Воно ж теж, буває в хмарах,
Не набридло жити в чварах?
Як дістав - ти ж молодиця,
Збагни ж бо, як зла вовчиця,
Надвір вийди поплач, повий,
Отой напад, свій раптовий,
Злість, образу спинить зумій,
Прошу посуд, бити не смій!
Доведеш, знову нап’юся,
Я ж такий, як розізлюся!
Пам'ятай,прошу востаннє.
13.08.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991629
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2023
Іду, любуюсь, шелест трав на горбочку,
Неподалік, де глянь, круги по ставочку,
Вода барвиста… рябить, топить проміння,
Здатна створити легеньке миготіння.
То враз стемнить, то знов легке просвітління,
Мов через шовк, вражає позолотіння,
Уже вляглося поверх веселкових хвиль,
Як ті думки, що повсякденно бентежать,
Що особисто лиш кожному належать.
На дні ставка, вода ховає тривоги,
Бо ж тут вона, нема іншої дороги,
Як і людині, смуток сама вгамує,
Як душі світло - полегшення відчує.
Ось тут і я! Сприймаю дари природи,
Де зграя риб, у мене визива подив,
Все невгамонні, згуртовані доволі,
Передається вдача, бажання волі,
Що притаманне людині мати радість,
Може когось і підстерігає заздрість,
Лише природі й навколишньому світу,
За красу дякую, нині маю втіху.
Йти й не спішить, під блакитним мирним небом,
Коли затишшя, а нам цього ж так треба,
Щоб без війни, без сирен й материнських сліз,
Щоби народ не підстерігав фаталізм!
І кожен з нас плекав надію на добро,
Щоб врешті - решт, ми прикінчили орків зло,
Яке руйнує, усі плани на життя,
Нас українців гріє віра в майбуття,
Моя країна має право на щастя!
Думки , між трав на горбочку,
Ледь поосміхнулась, пройдуся по садочку,
Краса вража, душа на злеті світлих мрій,
На перемогу, я не втрачаю надій,
Придай же Боже, сил воїнам й воячкам,
Щоб зберегли красу й мир своїм нащадкам!
08.08.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991567
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2023
Стежки дитинства… минуле юнацтво,
Що гріє серце, як кожне багатство,
Яке теплом, сповиває і спогад,
Рідна хатина, ну майже вже поряд.
Раптом гаряча криводушна сльоза,
Тремтить на віях, надто ж щемні слова,
У грудях тиснуть, навіщо нам війна?
Тоді б поривом мала щастя й весна.
Й вселила в душу, знову світлу мрію,
Пройтись по стежці, плекаю надію.
Якби ж була, птахом, вміла літати,
У ясну нічку, злітала б до хати.
Я за минулим, укотре в зажурі,
Земля, як ціль,всюди хмари похмурі
Марево, вибух, кров, гинуть герої,
Немає стежки, серцю дорогої.
Хата - руїна під сльозливим дощем,
Ой, як же боляче, під серденьком щем,
Я не пробачу, ніколи катюзі!
Розплати час, настане по заслузі.
Він відповість за розбиті стежини,
За всі знущання, за жах й смерть родини!
За те, що дітям, на жаль, зламав життя,
За злодіяння, зупинені серця.
За біль, тривоги,часті в страху очі,
За неньку й батька, недоспані ночі,
Й дитячі крики. Почуй наш Всевишній!
Ти ж розумієш, хто на землі (лишній).
Тож покарай, Іуду, я тебе благаю,
Щоб хоч думками злітала до краю,
Де смак дитинства в маминій пелюшці,
Де зайчик сонячний й юнь на долонці,
Придавав сили і віри в майбуття.
13.08.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991298
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2023
То згуба, блиску, не бачу в очах?
До майбуття, що зникло стремління?
Може, тепер, вже увидиш у снах,
Тебе при днині, гризе сумління,
Але ж ти здатен побороти страх!
О, співчуваю, друже, важкий час,
Я зазвичай, тут у сьогоденні,
Хіба, ще хто, є сильніший за нас?
Коли думки високо, шаленні,
Про біль, війну – бентежать повсякчас.
Летіть не звикли, занадто низько,
Нам би вершити, творити цей світ,
Вже перемога, я знаю близько,
І Україна одягнеться в цвіт,
Ти знову будеш щаслива ненько!
Болить,бо надто заважка воля,
Переживання, вкрита ціпками,
Шкода, вдарована така доля,
Життя виборюємо віками,
Бо ж найродючіша наша земля.
Тож мрій, джерельні, випий світила,
Лови енергію, геть сумління!
Відчуй то ж маєш, ти сильні крила,
Бог дав у дар.всім благовоління,
Щоб на весь світ, зіркою світила,
Щоби втішалося покоління,
Й щоднини славило Батьківщину!
27.06.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990982
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2023
Іду босоніж, пройдуся по траві,
Хочу позбутись нав’язливих думок,
Вони бентежать, сховалися в імлі,
Вже над рікою, замотані в клубок.
Річка сріблиться, цілунки промінців,
Виграють, ваблять, жваво, веселково,
Пливуть беззвучно, рибки між камінців,
За мить вода, заграє лазурово.
Може втопити, лихі думи в воді?
Чи нашептати вітру - допоможе?
Та десь немає, чи дріма при землі,
Але ж поводитися так негоже.
Ранкове сонце, світить так привітно,
Імла щезає… краплини кришталю,
Осяйні златом, зникли, ледь помітно,
Разом із ними усі думки гублю.
Вода у річці, блиск без відпочинку,
Мене втішають кольорові гами
Вклонюсь низенько… чудовому ранку
Тож спромоглася, справитись з думками.
2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990814
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2023
Розстелило скатертину, літо при долині.
І рясненько, тут ромашки, фіалочки сині,
Ніжний, теплий вітерець, співає колискову,
Земля тішиться то ж, нині одягла обнову.
Яснить море із червоних й білих маків хвилі,
Як у бурю, майорять, то приляжуть у штилі,
Летят зонтички з кульбаб, петрів батіг у пушку,
Й павучок, постаравсь, зіпряв дім у лопушку.
Здійняв голову чубатий, стоїть, як вартовий,
Та й любується, ловить запах, п`янкий, медовий,
Ранком сонце, шле цілунок, розсипа перлини,
Вдосталь злата, все засяє, ген- ген до долини.
Я пройдуся босонога, як було в дитинстві,
Поведуть, мене у казку, квіточки барвисті.
27.07.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990593
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2023
Грався вітер із дзвіночком,
Дмух – дмух – дмух, дмух - дмух - дмух, дмух,
Привітався із лісочком,
Та за мить, зненацька вщух.
Ліг у травах шовковистих,
Є нагода відпочить,
Серед квітів, ще й барвистих,
Упіймать щасливу мить.
Задрімав та промінчики,
Його спокій забрали,
Ніжні сонячні зайчики,
Веселенько скакали.
Любувавсь ними дзвіночок,
Він під тінню підростав
Золотий, мені б віночок,
Я тоді,ще б кращим став.
Продзвенів так тихо – тихо,
Не спав вітер, це почув,
Певно змерз, оце так лихо,
Він за мить, аж підстрибнув.
Ніби птах, розправив крила,
Розгулявсь по окрузі,
Ясне сонце засліпило,
Квіти гнуться у русі.
Дзень- дзень – дзень, уже зігрівся,
Дуже вдячний, вам друзі,
Його звук, скрізь розлетівся,
Раптом зник, вельмо в лузі.
*
Дітки!
Дружба є - понад усе,
Завжди будьте щирі
Доброта, весь світ спасе,
Усім радість принесе,
Щоб жили щасливо!
25.07.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990055
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2023
Літній ранок… сонце в плечі,
Щось у діда думки лелечі
Де сьогодні,час, день подіти?
Не гріх птахом, було б злетіти,
І податись кудись подалі,
Щоб від баби , ще й від печалі.
Розгортав спогадів сторінку,
Нещодавно, вже гнав горілку,
У сараї пляшку приховав,
Та й сальце між шифером запхав.
Пролунав чийсь дзвінок до діда,
Це Петрович, пізнав сусіда,
-Ну що йдем, мо» відсвяткуєм?
Порадієм, чи погорюєм.
Як старим, познімати стреси,
Хоч новин немає із преси,
Щоб потішитися хоч трохи,
Русня гине, неначе блохи.
Чи то з горя, випити трішки,
Але й дуже, зболені ніжки,
Не той час, роки воювати,
Наче рак, вилазиш із хати.
Давно жінка, вже не ласкає,
Й за роботою, дорікає,
Кричить часто - Йди помагати,
Я не зміг за всім доглядати.
Он сміття, геть винести треба!
Хай їй грец, дуже болять ребра,
Кілька днів, їй зранку торочив,
Чи, як впав, чи знов хтось зурочив,
Той біль, треба угамувати,
Тож приходь, будем святкувати!-
А Андрій хоч і Петрович,
Іде пусто, то ж не родич,
На халяву любить пити,
Ще й добреньким закусити.
У сараї втішаймось вдвох,
По куточках, лиш човг та й човг,
Сховав пляшку, де - забувся,
Як індик, сусід надувся.
Я по- дружньому, на плече
Поклав руку,- Шукаймо ще!-
Ледь знайшли, ото раділи,
Від бажання, аж горіли.
У руках, кружки солдатські,
Хитрі погляди - піратські,
- Боже дай, посмакувати!
Та раденько святкувати!-
Сусід трохи, почав злиться,
-Закусить,все ж так годиться!-
Я рукою махнув,- Будьмо!-
Він же всупереч,- Мо» сядьмо?!-
Певно сала ти жалкуєш? -
-Це капець, мабуть жартуєш?!-
Йду до шифера відразу,
Побілів, -Уб’ю заразу,
Це ж хтось вкрав, от біса в дишло,
І чому, оце так вийшло?!-
Потягнув, схоже ганчірку,
Очі вирячив на дірку,
-Щось хіба, могло залізти,
Сальце те, копчене з’їсти?
Я ж під вечір його сховав,
От п*скуда, рушник зжував.-
Зарядився дід бажанням,
Як дать раду сподіванням?
Щоб все ж, гарно відпочити,
Лице, в багно не вмочити.
Співочим голосом каже,
-Т звіря, мо» з’їло хиже,
Не гиджуся, то ж не єврей,
Я до гнізд, піду до курей.-
Сяють очі, несе яйця,
Воно ж треба, ото трасця,
Зашпортнувся, жовта пика,
Матюки, сусід гне стиха.
Це капець, оце так свято,
Надій мали й мрій багато,
Від страждання - горять вуха,
І чому така житуха?!
Немов вітер скрізь й по кутках,
Кружки повні у їх руках,
Пили жадібно, як солод,
По спині пекучий холод,
Очі вилізли на лоба,
Роздирає,пече злоба,
Смак свяченої водиці,
Мать вчорашня, із криниці.
Уста - зморщений вареник,
Міх думок, пала скажених.
Враз у дверях постать баби,
Рухи вправні, як до зваби,
-Я шукаю, де ж подівся?
Моє щастячко, зігрівся?
Погляд хитрої лисиці,
-Ой то в тебе, що на пиці?
Аж засяяли зіниці,
-Чи то вибач на обличчі?
Страшно видить, ти ніби мрець,
-От дурепа, це ж від яєць!-
-Й я журюсь, в чому причина?-
Це Петровича дружина,
Поруч з нею появилась,
Тіло сіпалось - так злилась.
Діда вуса, аж трусились,
Чи баби́, ви показились?!
-Ми ж хотіли тихо, мирно!
-А не буде надто жирно,
Від нас потай святкувати,
Чи навчала,отак мати?-
Знов сусідонька волає,
У очах вогонь палає.
-Дід у баби - миротворець,
Як умілий змієборець,
-О, мій Павлику, коханий,
Нині настрій непоганий.
Коли поруч, ти зі мною
Я, як квіточка весною.-
Підійшла, сіла на сіно,
Позирнула й акуратно,
Витягає з поли пляшку,
Та й здихнула досить важко,
До сусіда посміхнулась,
Й до сусідки повернулась,
-Ми не пилки, щоб пиляти,
Будем разом святкувати!
Гарне свято Петра й Павла
Жінка в діда, ніби пава,
На підносі трима курку,
На рядно, дід кладе цурку
-І коли приготувала?
Чатував, ти ж ніби спала,
Та давай, постав поближче,
Давно в шлунку вітер свище.
Нащо нам, пусті розмови,
Ще в такий, цей день святковий!
Підкрадався теплий вечір,
У сараї тихий гамір,
Є що випить й закусити,
-Хай би нам, війну спинити!-
Линуть тости, тішать життя,
Жага бачити майбуття,
Блиски мрій, світяться в очах,
Перемоги б, діждатись нам!
13.07.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989900
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2023
( слова до пісні)
Була весна, ввірвалась злива,
І ти тримав мене в обіймах,
Зізнаюсь я, була щаслива,
Мені б уже, злетіть на крилах.
Від почуттів, поруч з тобою,
Забулись зимні протиріччя,
Удвох омилися водою,
Знов сяють радісно обличчя.
Та все минулося з весною,
Як у тих квітах, рудих, ранніх,
Розпач, незгоди, між росою,
Втрачання мрій передостанніх.
Основна ціль, що мені снилась,
Вдягти віночок біля річки,
Тобою любий, я гордилась,
Ти ж заплітав у коси стрічки.
Яскраве літо наступило,
Пекуча спека, громовиця,
Усі бажання спопелило,
Не дало нам, насолодиться.
Бо ж під парчовим, небом нічки,
Ти не одяг, чомусь мій вінок?
Не цілував рум’яні щічки,
Спішив із іншою в наш садок.
Барвистий світ. Ввірвалась злива,
Спомин чи виділа уві сні?
Скажи чому, весна зрадлива?
Не плачу, хоч і болить мені.
12.07.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989668
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2023
Який настрій в людини щодня?
Душі холодно,іде війна…
Спопелилася в полях стерня,
Не збудила, землицю й весна.
Глянь незорані, всі сплять поля,
Не зросла і впала зернина,
Не змогло, родитись, як дитя,
Для життя не прийшла хвилина.
Ніби сонце, так ясно світить,
Як матуся, все зігріває,
Спромоглося усе згоріти,
Йде війна, жалоби не знає.
Ти людина, може потвора?
Звіром став, чом вирвався з клітки?
Чи вражає та непокора,
Життя люду, дратують статки?
Творець бачить і добре чує,
Не повірить у покаяння,
Все прородство народ віншує,
Покарає за злодіяння.
Тож народ - господар на землі!
Творцем, дана для квіту життя,
Що закладене в кожнім зерні,
Щоб звучало, знов серцебиття,
І віталось світле майбуття!
14.07.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989153
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2023
Всякчас роки змінюються,
Тож відповідно й почуття,
Думки на краще сіються,
Планують мирне майбуття.
Весняний цвіт, надихає,
Час сподівань і світлих мрій,
Трава про сон забуває,
Не втрать під сонцем й ти надій.
Хоч ми з тобою й далеко,
Роз’єднали… біда, війна,
Ти навіки, мій лелека,
Хоча й кривава, в нас весна.
Лягає холод на плечі,
Разом із вітром, сповивав,
Я знов мололась, надвечір,
Кожну зірницю чатував..
Небесне сяйво для ночі,
У бурштинОвих спідницях,
Я продивилась всі очі,
Бродять думки, по темницях.
Тож де ти, де? Чи подзвониш?
Нині роки не завада,
Батьківську землю борониш,
Ти приїзди - душ відрада.
Кохала я і кохаю,
Не перешкода, нам війна,
Поведи в храм,. Вдвох до раю,
В наших серцях квітне весна.
10.07.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988894
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2023
Літній спекотний день збігав до кінця. Та часу ще достатньо поки стемніє. Але насичені вологою хмари, швидко пливли над містом, ховали сонячні промені. Ніби попереджали про можливий дощ. Дув поривчастий вітер, приносив поодинокі краплинки.
Маленькі, як намистини, впали на плечі Руслана. Від несподіванки, хлопець здригнувся, думка як легка пір’їна – Ой, уже треба додому, досить, добряче наскакався! Він підійняв руку, гукнув до друзів,
-Усім па-па! Удачі!
В гарному настрої повертався з волейбольного майданчика. Волейбол - це його захоплення, ще після закінчення третього класу.Саме на часі тренуватися, розвиватися, щоби мати закалку, треба пройти багато випробувань. Сам собі хотів довести, що в житті спроможній чогось досягти, тим паче це корисно для здоров’я. При настанні перехідного віку фізичні нагрузки особливо потрібні і він це розумів. Енергія, фонтаном била по всьому тілу, її треба було позбутися. Вгамовуючи почуття нового життя- в школі відводив душу на змаганнях.Інколи вночі не спалося, відчував гучне серцебиття, знав, треба більше фізичної загрузки. Щоби ввечері упав у ліжко і безпробудно спав до ранку.
Хоч з роками усе минулося та волейбол так і не покинув. Після школи уже другий курс в університеті, а дворовий волейбольний майданчик й досі манив до себе. Особливо влітку, коли молодь поверталася на канікули, було гучно, весело.
Нині, він уже другий місяць поспіль має розвагу на східцях свого під’їзду. Ліфт не працює, а квартира на дев’ятому поверсі, тож є можливість потренувати ноги. Звичайно багатьом мешканцям не до вподоби, але що поробиш, поки дійде черга до ремонту, треба перетерпіти. Ще й не знати скільки часу, тож потрібно якісь запчастини, які на жаль, на даний час у дифициті.
А що йому легеню ті сходи?! Як птах розставляє крила - він робить помах руками і ніби перелітає по дві східці.
Батько не раз бачив, тішився сином, хвалив,
-Молодець! Так тримати!
А мати вкотре пожаліє, рукою ніжно торкнеться змокрілого чола й усміхнена скаже,
-Ну- ну! Що то молодість! Все себе випробовуєш?! А тепер хутко в ванну кімнату! Чистий одяг у шафі!
Щоразу війшовши до ванни, думки про життя вражали. Чому так швидко час летить? Колись одяг готувала мама, тепер уже все робить самостійно. Та радів, його батьки в усьому підтримували. Інколи казали, -Домашній хлопець!
Та тож таким, його зробило виховання. Батьки працюють в університеті. Мама в бібліотеці, батько викладає англійську мову.
Тут напевно було би й соромно виховати по- іншому. Інколи з друзями й пішов би в нічний клуб та все зваживши, не хотів засмучувати рідних.
Хоча інколи приємна і комфортна атмосфера кав’ярні задовільняла його, любив провести вільний час з друзями, розслабитися, послухати музику.
-Основне ніякого алкоголю, – говорив вслід напутні слова батько.
Його це влаштовувало, адже не хотів втрачати спортивної форми.
Руслан підходив до під’їзду… краплі дощу частіше ляскати по обличчю, плечах,
-А ось і дощик! Це добре, в останні дні виснажується грунт, земля ніби горить, під сліпучим сонцем.
За мить він був на другому поверсі. Пролунало чиєсь буркотіння, дрижанням відбивалося по кутках під’їзду, зупинився, прислухався, тихо. Та враз розбірливо почув жіночий мелодійний голос,
-Оце так удача. Кажуть у місті скрізь комфортно. Оце так комфорт, ліфт не працює. Казала мамі, навіщо скільки всього наклала. Це ж треба, як цю сумку заперти на дев’ятий поверх?!
Її голос та останні слова заінтригували його - здається в нашому під’їзді таких немає, ще й на мій поверх.
Сміливо, навіть присвиснув, не торкаючись ручних поручнів, кілька кроків вперед і уже був на третьому поверсі.На даний момент жіноча чи дівоча постать, для нього, як червоне світло для потяга. Між третім і четвертим поверхом на проміжній сходовій площадці стояла білявка. Вона не чула його ходу, зате він її навіть добре зміг розгледіти. Зачіска під каре, тендітна, невисокого зросту. Морського кольору майка і джинси облягали тіло, підкреслюючи струнку фігуру.
-О, якщо я не помиляюсь,то це не жінка, а дівчисько. Іще й низенька на зріст - подумки зробив висновок.А вбрана ніби в одяг морських хвиль і що це за чайка, що вирвалася з моря?! Цікаво яке ж у неї личко? І хто вона?Може познайомитися?! А чому б і ні?Та до кого ж вона приїхала?! Ну звичайно приїхала, підтвердив свою думку, он вазіза. І сумка в клітинку, то ніби з якогось села.Може й справді з села, якби з міста то непевно б одягла шорти. В таку жару можна було з плеч і волосся зібрати за допомогою шпильок. І до кого на дев’ятий поверх?
Щоб її не злякати, тихо кашлянув. Не відриваючи від неї погляду, підіймався вище, ставав на кожну східцю. Вона, як сполохана пташка, різко розвернулася. Раптовий блиск її очей вразив, то ніби сонце попало в його очі. Здавалося, що він ніколи не бачив таких красивих очей і зацікавленого погляду. Їх блиск, часте миготіння, подібне сонячним зайчикам збуджували його.
Вона трохи розгублено,
-Я вам дорогою поступлюся, напевно поспішаєте…
Де й взялась в нього сміливість, випалив,
- Та ні, дякую! Ви така маленька, не годиться надриватися сумками. Давайте познайомимося. Я Руслан! Чув вам треба на дев’ятий поверх, мені теж туди, тож допоможу.
На якусь мить вона заклякла, легкий рум’янець покрив її щічки,здвигнувши плечами, розгублено сказала,
-Та я… мені незручно, сумка важка. А мене звати Світлана…
Він так і стояв, подумав - Така низенька, як стану на площадку буде нахилятися. Мабуть дівчина почуватиметься не комфортно.
Посміхнувся, увагу привернув її кирпатий носик, кілька ластовинок ніби прикрашали його. Враз гучно забилося серце, уста кольору вишні, манили до поцілунку. Мабуть іще не ціловані, на якусь мить уявив поцілунок та враз наче пробудився від її слів,
-Може я якось сама долізу до того… дев’ятого поверху.
-Ви що не бачите якої я статури.Та хіба можна, такій крихітці, підіймати великі речі, та ще й кажете важкі.
Йому хотілося сказати -Та ще й такій гарненькій, але передумав, скаже причепився, як ріп’ях.
-Ну добре, ви сумку беріть, а я валізу вже якось сама дотягну.
-Ні-ні, ніяких сама. Я йду вперед, а ви за мною.
Підхопивши валізу й сумку, він підіймався по східцях.
Думка – оса… - Оце так сумка! У неї що цеглу поклали? Тут уже птахом не полетиш. Як вона її несла, навіть уявити важко!
Він поставив валізу й сумку біля дверей своєї квартири. Вона за мить стояла поруч, відразу,сміливо натиснула на кнопку дзвінка,
-О! І як ви дізналися, що мені сюди треба?!
Від здивування його обличчя зарожевіло, тихо про себе,
-Оце так номер! А може помилилась?
Не встиг зібратися з думкою, що їй сказати, чи запитати, як різко відчинилися двері. Навпроти них стояла його мама, спілкувалася по телефону,
-Так, я зрозуміла.
Не покидаючи розмови, рухом руки дала зрозуміти, щоб заходили. Відразу взялася за ручку дверей, щоб зачинити їх й продовжила спілкування по телефону,
-Є вона, не хвилюйтеся, уже є Світланка.Треба було раніше попередити, ми б її зустріли на вокзалі. Ну уже як є, добре, потім зідзвонимося, бувайте здорові.
І тут же звернулася до сина,
-А ти де її зустрів? Цікаво… але ж упізнав. Ви ж років десять назад бачилися. Що то рідна кров, на відстані відчувається зв’язок.
Світлана збуджено звернулася до неї,
-У мене є ваш номер телефона та мій телефон розрядився. Але ж мої батьки мали вам передзвонити. Вчора зранку до нас подзвонили з університета, що треба приїхати допомогти з ремонтом. Ось відразу й приїхала, тим паче мені місце в гуртожитку пообіцяли.
-То добре, усе нормально, проходь, будь, як вдома!
Руслан почувався приголомшеним, заніс сумку на кухню,
-Я до ванної кімнати.
-Добре синку, тільки ж недовго. Племінниця з дороги, теж треба освіжитися.
-Там… у сумці гостинці, м’ясо, ковбаса, сало. І вина домашнього тато передав,- проходячи в кімнату, сказала Світлана.
У квартирі пахло капченостями. За вечерею Світлана розповідала про рідне містечко. Мати слухала з захопленням, напевно спогади викликали емоції,
- Я там була, ще до одруження, мабуть містечко розширилося. Гніванський кар’єр, річка, є де працювати й відпочивати. Ти після закінчення університету мабуть поїдеш додому працювати?
- Так. Мрію дітям викладати математику, інформатику, це ж зараз саме на часі.
Руслан у своїй кімнаті уже лежав у ліжку… за вікном моросив тихий дощик. Мелодійний звук дощу заспокоював його. - Як добре, що я не встиг до неї позалицятися, ото б зганьбився. Навіть уявити собі не міг, що це маминого брата донька. Ох, ці родинні зв’язки!
В душі зізнався, що її не пам’ятав. Хоча за вечерею мати й розповідала
що десять років назад, влітку, вона приїжджала в гості. Та він і не міг її пам’ятати, адже не бачив. Того року все літо з однокласниками мешкав на базі відпочинку в Одесі. При розмові мовчав, просто слухав, не хотів нагадувати, вважав це недоречним.
Та все ж це знайомство, як сонячний промінь, що зігрів душу, в ній проснулося щось потаємне. Ніби торкнулися якоїсь струни, що пробудила перше незбагненне почуття невідомого. Він би не проти зустріти таку тендітну, милу, симпатичну дівчину.
Поринаючи в сон, роздумував - А може це й на краще, ще не на часі змінити своє життя. Треба закінчити університет, а потім, як доля - можливо й зустріну свою половинку з зеленими, світлими очима.
2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988698
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2023
Гаряче тіло, подібне магмі,
Нині кипить, бурлить в протистоянні,
Й на якийсь час збій в кардіограмі,
Все ж вгамувати в душі, в сподіванні,
Той негатив, що влив цунамі.
Чи увірвався. І лавиною,
Із клекетом, хоче всюди розлитись,
Щоб враз нежданно, ти став дитиною,
Емоцій не стримав, мав розізлитись,
Спромігся вмитися сльозиною.
І гіркоту відчути на устах,
У цей момент колотить усе тіло,
Але ти здатен побороти страх,
Хоча і зробиш, це не зовсім вміло,
Та хтось помітить радість у очах.
Маєш терпіння - для життя злато,
Що не померкне, при любій погоді,
Тож на шляху становищ багато,
Маєш здолати при кожній нагоді,
Щоби душа відчувала свято.
***
Ми знаємо, що Бог терпів,
І нам, земним терпіть велів,
Тож дай, нам Боженьку уміння,
Твого навчитися терпіння!
04.07.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988565
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2023
Утішавсь світанок сонцю,
Промінь скаче по віконцю,
Ну, а я, своїй коханій,
Дарував цілунки ранні,
Йой красуня білолиця,
Тішусь славна молодиця,
По житті, як лебедиця,
Щира, люба чарівниця.
ПР
Ой ти Лізонько – Лізуня,
Моя милая кицюня,
Пригорнись щодня до мене
Пропаду, згорю без тебе.
Моя квіточко весняна,
Сама ніжність полум’яна
Часом ти - зіронька рання,
Вдвох пізнаємо кохання,
Вночі спинимо куранти,
Твої очі діаманти
Найдорожчі за прикраси,
Блиск так манить до спокуси.
ПР
Ой ти Лізонько – Лізуня,
Моя милая кицюня,
Пригорнись щодня до мене,
Пропаду, згорю без тебе.
Всі здолаєм негаразди,
Адже поруч, будеш завжди,
Не страшні весняні зливи,
Й блискавичні довгі гриви,
Тож нехай, в жилах кипить кров,
Як дар Божий - земну любов,
Ми відчуєм й миті щастя,
Джерелом якого ласка.
ПР
Ой ти Лізонько – Лізуня,
Моя милая кицюня,
Пригорнись щодня до мене,
Пропаду, згорю без тебе.
Йдемо разом до діброви,
Як шнурочки твої брови,
Врода – зваба, насолода,
Та то ж долі нагорода,
Мила усмішка - криниця,
Та й не гріх води напиться,
Дні і ночі в нас бурхливі,
Знаю будемо щасливі.
ПР
Ой ти Лізонько – Лізуня,
Моя милая кицюня,
Пригорнись щодня до мене,
Пропаду, згорю без тебе.
Ранком квіти, як на вітру,
Сльозу щастя твою зітру,
Сяють очі знов подивлюсь,
За це благо Богу молюсь,
Ці уста, як п’янке вино,
Про яке, мріяв так давно,
Торкнусь персів, я залюбки,
Моєю будеш навіки.
ПР
Ой ти Лізонько – Лізуня,
Моя милая кицюня,
Пригорнись, міцніш до мене,
Жить не зможу я без тебе.
07.07.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988273
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2023
Коли людина занадто зла,
То не дива,схожа на козла,
Бо вже давно нема інтиму,
Ото і казиться від стриму.
У очах зло, вогонь, де діти?
Душа болить, де ж тут радіти?!
Всі помилки свої не баче,
Того напевно й козлом скаче,
Можливо є й інші причини,
На жаль від зла нема вакцини.
Де зло там хитрість, не дай Боже,
В одній людині - то негоже,
Шкоду зробив, думка, то не я,
На мене зіпруть – дурня, фігня,
Ніхто не зна хто я й не хоче,
Голови враз, всім замороче.
А зло підступне, як позбутись?
Ти перед ним, не смій прогнутись!
По одній стежці разом не йди,
Тож свою гідність побережи,
Ти будь світанком на цій землі,
І згодом зникнуть постаті злі!
Коли душа - небесна блакить,
Як сльоза чиста, добром стремить,
Май щирих друзів, побориш зло,
Заструменить, життя джерелом,
Друже вважай - тобі повезло!
02.06.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988182
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2023
Вітер грається із нею,
А вона летить,
Нижче й вище над землею,
Незабутня мить!
Парасолька із кульбабки,
Бачить цілий світ,
На шляху зустріла маки,
Їм, кричить – Привіт!
Вітерцю лише забава,
Полетів в долини,
По край неба, там заграва,
Цей політ, неспинний!?
Стрімка думка в парасольки,
Я уже й пристала,
Та враз вітру ніжні хвильки,
Немов скрипка грала.
Опустилась між травинок,
Колискову чула,
Вітер виграв поєдинок,
При землі заснула.
Гарний день теж притомився,
Подрімать не проти,
Вітру сон, дивний наснився,
Небеса, висоти.
Зірок кілька ще моргали,
Таємничо сяйвом,
Ніч казкова… зазивали,
Вгомонись, ти мачо!
Вже ж доволі нагулявся!
Прийшов час - спочити!
01.06.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987787
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2023
Біля ставочку, щорік буяє вишня,
Пелюстки білі, чаруючі, духмяні,
Чом не в садочку? Всі ж кажуть дивовижна,
Від сонця має цілунки полум’яні.
Й пісні птахів, вітру слухає весняні.
Роки минають та фати не одягла,
Розвіявсь цвіт, пелюсточків по дорозі,
Свою цнотливість, я і досі зберегла.
З життям змиритись не хочу і не в змозі,
З чагарниками, спільну мову не знайшла,
Й дуби, що поруч - серед них у облозі.
Лебедів білих, часто на воді бачу,
Символ добра, сонця, вірного кохання,
Вкотре світанком, з росами заплачу,
І все ж на щастя маю сподівання,
Плекаю мрію, ні, я її не втрачу.
Як жарке літо погомоню з ставочком,
Із вітром в змові принесе прохолоду,
Чи туман срібний, покотиться клубочком,
Тож від вологи плекаю насолоду,
Сонячні промені по листячку віночком,
Яскравий блиск, я сприйму, як нагороду.
Так час пливе, як течія із джерела,
Пливуть роки, не обходять стороною,
У моїх кронах, ще соковита жила,
Надію грію, я справлюся з журбою,
Любуюсь світом, значить щаслива, жива!
05.06.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987396
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2023
Весняні, прохолодні подихи… Все піднебесся в сірій пелені. Уже три дні Дмитро не бачить сонця, сум’яття на душі. І ось сьогодні, з самого ранку за вікном дріботів міленький дощ. Може сказав би дощик, але ж так набрид, надто зачастив. Так дуже хочеться присісти в крісло під старою грушею і просто посидіти, відволіктися від сумних думок. Воно би так, але щодня лунають сирени, лякають. Невже не зупиниться ця російська звіряча орда? Ось і сьогодні вночі гуділо і свистіло. То добре, що недалеко від Києва є ППО, спокійніше на душі. Але ж десь знову люди страждають, від руйнувань, страху, від безпорадності.
Війна…чи він думав, що колись її побачить на власні очі? Ні, не думав, бо ж народився в сорок шостому році. О,скільки мати розповідала про війну, як всі тікали, хто куди. Щоб тільки в Германію не погнали.То добре, що іще була біля матері, ніби під захистом,часто ховалася в підвалі, вдалося вижити. А після закінчення війни її взяли працювати в бригаду по встановленню мостів.
Ох- ох життя – підстерігали думки. Воно в такі роки, коли вже за плечима за сімдесят літ, хочеться, геть з головою накритися пледом і просто відпочити. Побути на самоті, можливо щось і згадати, але хочеться пригадати щось краще, таке, щоб на душі полегшало. Щодня новини з фронту не на втіху. Та в душі іскра надії не вгасає - нам мають допомогти інші країни. Ой біда,знайшовся якийсь бовдур, гаркнув, як звір, що немає такої нації, як українці? То, що маразм? Чи можливо шезофренія? Але ж він там не один, у томі Кремлі?!
Росія…. скільки пам’ятає і побував там, ще при союзі, думав, що навчаться люди жити по- справедливості. Більше працювати - більше мати. Але ж біда вся в тому, що є земні надра, можна й за їх рахунок жити й випивати. Щодо культури - куди їм до нас?! Вбрання, будівлі, навіть і хати. Он у нас який народ - трудівники і трудівниці. Що побудувати, то більше чоловіки, а жінки ж господині, тут ніхто нічого не заперечить. Народ гарячий до роботи, цього в нашої нації не забереш. Щоб хата й в хаті, як годиться все до діла. А господиня - то оберіг, продовження сім’ї , майстриня на всі руки і славнозвісна на весь світ кухарка.
Так, він із заможніх, по селі люди кажуть, але його таким зробила праця. В сараї хрюкає поросятко, восени придбав. Думав на Великдень, чи на Зелені свята буде свіжина.А воно всі плани порушила війна. Думали родиною зібратися та де ж тут. Зять десь у роз’їздах на службі в ДСНС, молодший син у територіальній обороні, а старший син медбратом, там ,ближче до передової, поруч з воїнами.Часом дзвонять, але ж про війну ні слова.
-Зрозуміле діло,- не раз казав дружині, -Ти Галиночко, не квохкай, як квочка, повинна знати, що це секрет, не будь же дитиною. Як я служив у війську, були на навчаннях,теж усе тримали в секреті. А зараз війна, тим паче, тішся, що живі.Тож, молімося Богу, щоб цей кат до нас недобрався.
Він у літній кухні, захотілося побути на самоті. Біля вікна схилився над столом, рукою згріб крихтинки хліба, відправив у рот, прицмокнув,
-Який же він смачний наш,український хліб.
На душі тепло, тішився дружиною - Молодець моя половинка, раз в три дні пече хліб. З печі його духмяність розноситься навкруги, аж слина тече. Хоч хліб вчора пекла та він пухкий, ніби спечений зранку.
Кілька раз переступив з ноги на ногу й знову присів на стілець. Думки джмелині - Як там мої хлопці,чи в них є шмат хліба?
Раптово зморшки на обличчі іще більше заглибилися, по щоці котилася сльоза. Одна, а потім іще одна, уже й по двох щоках сльози - Ой діти- діти, ніби й не такий старий та десь поділась сила, нема здоров’я. Мені би вам допомогти та де ж тут, ноги, як колодки, по судинах таке печіння, що здається на них хтось та щось смажить. Невгомонний біль часто заважає спати. Та хто зараз міцно спить?! Війна… люди давно забули про спокійний сон.
Він взяв до рук,старенький вишитий рушник, що лежав край столу. –О ,це ж іще весільний! Скільки ж йому літ? Так - так, уже пів віку прослужив. Прикрив круглий, духмяний хліб - Шкода…. кольори потускніли. Так - так, час все змінює.Ось і моє життя потускніле, тернові думки зробили свою справу. Став сивим, як густий туман пізньої осені, а воно ж хочеться весни. Щоб колір волосся, як в молоді роки. На жаль поверненню часу нема.Усе пережите, ніби заховане в засіки, ніхто окрім мене й ні про що не згадає. Може воно й на краще, хай би пам’ятати тільки краще. Та де ж тут, як ця клята війна, а потім, що потім? Відновлення! Але ж це так важко! Це подібне потягу, що набрав швидкість і мчав вперед на зелене світло та враз ніби хтось всі колії зруйнував. І потяг зійшов з рейок. Скільки часу треба буде для полагодження, щоби знову відновити рух і досягти тієї швидкості, як колись. Ой, важко буде і дітям, і онукам, але мають витримати! Ми ж колись витримали, мусили витримати і змиритися з тим, що дарує доля. А що я уже нині, чим здатен допомогти? Ну дав два мішка бараболі та пару трилітрових банок сала та якогось варення волонтерам, щоб передали воякам – героям. Та це ж, як краплина води в морі. Воно би іще й грішми допомогти та ліки дорогі, без них ніяк.Тож хочеться дожити до перемоги. Хто знає, чи цей рік буде врожайним чи ні? Доволі довго тримається холоднеча, уже давно пора тепліших ночей і днів.Кажуть біда одна не ходить та не втрачаймо віри в краще!
Раптовий скрип старих дверей примусив його здригнутися. Це дружина з’явилася,
-Старий, ти тут?! По вікнах заглядала - на обійсті нема. Думаю, де пропав?
-Та просто захотілося побути на самоті.
- Може хтось з дітвори дзвонив?
-Та ні! Ти не хвилюйся, мабуть ввечері подзвонять.
-Ну пішли, я борщик зварила, пообідаємо.
Галина розвернулася до виходу, непоспішаючи йшла до хати. А він, крехтячи встав з-за столу, рукою погладив рушник на хібові й ледь передвигаючи ногами пішов за нею.
Не оминула думка - Як добре, що вона поруч,! Воно іноді й непогано побути на самоті, але ж важко, надто важко, коли немає з ким заговорити. Людині притаманне спілкування, підтримка. На цьому тримається весь світ, тоді і живеться краще, і світлі мрію про майбуття зігрівають серце й душу.
2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987227
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2023
Пелюстки білі, чаруючі, духмяні,
Чом не в садочку? Всі ж кажуть дивовижна,
Від сонця має цілунки полум’яні,
Й пісні птахів, вітру слухає весняні.
Роки минають та фати не одягла,
Цвіт пелюсточків розвіявсь по дорозі,
Свою цнотливість я і досі зберегла,
З життям змиритись не хочу і не в змозі,
З чагарниками, спільну мову не знайшла,
Й дуби, що поруч - серед них у облозі.
Білих лебедів, часто на воді бачу,
Символ сонця, добра, вірного кохання,
Вкотре світанком, з росами заплачу,
І все ж на щастя маю сподівання,
Плекаю мрію, ні, я її не втрачу.
Як жарке літо погомоню з ставочком,
Із вітром в змові принесе прохолоду,
Чи туман срібний покотиться клубочком,
Тож від вологи плекаю насолоду,
Сонячні промені по листячку віночком,
Яскравий блиск, я сприйму, як нагороду.
Так час пливе, як течія із джерела,
Пори року не обходять стороною,
У моїх кронах, ще соковита жила,
Я надію грію, справлюся з журбою,
Любуюсь світом, значить щаслива, жива!
О5.06.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986995
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2023
О, очі! Твої очі - зорі,
Що сяють у небеснім морі.
Я ладен, їм би підкоритись,
Росою, при землі умитись.
Любити, як богиню щастя,
Мені, чи й пригорнутись вдасться?
Лиш ти ,подаруй один погляд,
Я буду, все життя йти поряд.
І разом, ми в лазурній далі,
Розвіять, зможемо печалі.
22.06.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986803
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2023
Час минає беззупино та й плинно,
На душі терпко, полинно.
Не співа жодна пташина,
Не діждалась ненька сина.
Заважка, чому ця воля?
Може впав посеред поля?
Десь скровавив,чийсь бузочок,
І барвіночку листочок.
Там де роси, ще холодні,
У сльозинах, вже ж солоні,
Жвавий погляд до блакиті,
Давно мрії всі розбиті.
Але слово, тепле - «мамо»,
Прилягло десь із туманом,
Не почула його ненька,
Не прийшла, все жде рідненька.
Час минає дуже швидко,
На душі чомусь так гидко,
Певно в храмі б відспівати,
Плаче бідкається мати.
Попрощатися із сином,
Поховать свою дитину,
Як годиться на цім світі,
Серед пишних трав і квітів.
Й досі літечко буяє,
Смуток серце навпіл крає,
Звістка п’є її кровину,
Чи він мав якусь провину?
За любов до світу й неньки?
Ой болить, плаче серденько.
15.06 2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986802
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2023
Мої літа… швидко плинуть, рік за роком,
Вже відшуміли квітучою весною,
Поряд підтримка - ти йдеш впевненим кроком,
І я по стежці, споришевій з тобою.
Закарбували…. минуле тепер у снах,
Дотики рук, ти ніби крила підставляв,
Нема туману, блиски радості в очах,
Мріям- метеликам до кохання сприяв.
Мої літа, це надія й сподівання,
На жаль, удвох, у осіннім павутинні,
Знаю довіку буду зіронька рання,
Бо вірю я, адже кохаєш й донині.
13.06 2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986509
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2023
Я відчуваю, казка вже минулась,
Підстерігає непрохана старість,
Запам’ятати краще сподівають,
Ніби вином пахучим упиваюсь.
Земна краса… цвіт квітів і садочків,
Пишна калина в весільному вбранні,
Й вузенька річка, серед двох горбочків,
Ще під кисільним, туманом уві сні.
Затамувавши подих, водяний плин,
Мов білим шовком, як дитя сповите,
Там прохолодне джерело, як той джин,
Все неспокійне, ледь травою вкрите.
Із під землі водяна пульсація,
Часом бурлить, так часто не вслідити,
А бува тихо, хвильок вібрація,
Неначе річці хоче догодити.
То джерело молоденьке, сміливе,
Такі ж колись.. і ми були веселі,
Єством, пірнали в це життя бурхливе,
Нас надихали, всі пташині трелі.
На якийсь час, геть забуду про війну,
І є бажання та важко зробити,
Нехай хоч трішки, я прославлю весну,
Її красу, не можна розлюбити.
Нині весна подарувала миті,
Сонячну радість, душевну теплоту,
Поля зелені й луги в оксамиті,
Вже й літній час встелив стежку золоту,
По якій я, ще надіюся пройтись.
30.05.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986188
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2023
Місяць страждав, бачив світ через свій біль
Люди безмовні, все ж готові йти в бій
Слів не знайти, як москалів назвати
Каховську ГЕС спромоглись підірвати
Бо вже давно не здатні воювати.
Люди немічні, в них злість, безпам’ятство
Ненажерливість, лукавство і п’янство
Давно інфантильність та хворі мізки
З дитинства батьки беруть на крадіжки
Прокляття за злодіяння навіки
Від пращурів, переймають і діти.
Скільки біди? Смертей людей і тварин?
Ти загубив у водах?Що натворив?
О ірод клятий, прощення не буде!
Минає час та народ не забуде!
Всевишній бачить прийде час розплати
Бо український рід не подолати!
Собі, ти зажадав підкорити світ?
Все виправити недостатньо і століть
Тож і не жди, не пробачить країна
Бо ж Україна могутня, єдина
Незламна нація вистоїть біди
І врешті - решт, позбудеться Іуди!
07.06 2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985466
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.06.2023
Король балу, зоряного - Місяць упо́вні,
Що настало літечко згадав дні душе́вні,
Є нагода час спішити, яскравіш світить,
Він один, зірниць багато, хутчій освітить.
Трепіт серденька відчув доволі сумбурно,
Мерехтіли зірочки звабливо, ажурно,
Ледь соромлячись, до танцю запросив одну,
Хоча горда та все ж стала на стежку ясну.
Вони поряд у таночку, вміло, тішать небеса,
Вона в срібному віночку казкова краса.
Ну, а нічка господиня, скрізь має контроль,
Ледь світліє й знов темніє, в неї своя роль.
Бал у розпалі, небо в златій вишиванці,
По окрузі, зори́нки в весільному танці,
Браво – браво! Королю зоряного балу,
Відблиск зір, мигтіння, як бісер карнавалу.
До землі, накрапав сріблястими росами,
І до трав, де річка розлилася плесами.
Все дрімає, бачить сни, танці в піднебессі,
Нащо ша́нс, цей втратити, коли бал на часі,
Король ко́жній підморгне красуні - зірниці,
У тано́чку розповість свої таємниці.
Меготіння між сузір’ям - веселкова мить,
Знов зненацька загадково небо заяснить,
Король зо́ряного балу - Місяць упо́вні,
І чому́, так сталося, наснивсь мені в че́рвні.
05.06.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985284
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2023
( до картини)
Зіткала нічка зоряну хустину,
Думок про тебе знову не покину,
Ну от нарешті й місяченько зійшов,
Солодкі мрії, якби ж ти вже прийшов.
Я зацілована була б тобою,
Жага - розтануть ранньою росою,
У боротьбі, нехай з густим туманом,
Тебе б, поїла, вже п’янким дурманом,
І ти, в цю ніченьку був би тільки мій!
Нектар кохання в чоловічій силі,
Як ласка знаю, обоє щасливі,
До сліз на віях, миттєві почуття,
Для душі радість, трепітне відчуття.
Як по судинах пече, закипа кров,
Тож розуміємо, кохання, любов,
Лиш у єднанні, ми разом досягли,
В життєвім вирії спокус зберегли,
Усі таїни, що можуть буть між нас.
Зіткала нічка зоряну хустину,
Думок про тебе знову не покину,
У замку клацання, думки згубились,
Вмить її очі, як зорі світились,
Він знав й прийшов, всю ніч їх цілувати.
04.06.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985192
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2023
Весняний вечір…. сонце зпускалося донизу. Край неба палахкотів рожевими смужками, вони частково прикривали пишні, темно - сірого кольору хмари. Сонячні промені все ж пробивалися через них, ніби через сито, потік золота прилягав до землі.
Київський вокзал ніколи не пустує. Людей, як комах, майже кожен має ношу, як не валізу, то сумку, чи рюкзак. А біля електричок, можна часто побачити з кошиками. Звичайно, хто з роботи добирається, а хто з дачі, ну, а дехто й з базару. Скільки людей скільки й напрямків. Хтось уважний, а хто й розсіяний. Як кажуть - таке воно життя .Час швидко плине, в людей багато мрій, багато справ. Щоб усе встигнути зробити завчасно, треба від нього не відставати, треба триматися на плаву. Яким би життя не було, коли в серці сум’яття і розчарування, чи коли є радість і злагода.
Нині ж війна і життя, майже щохвилини приносить різні новини. Люди в напрузі, чи поїде потяг, чи електричка, чи знову буде гудіти сирена? На початку війни боялися кудись їхати. Тепер же позаду цілий рік воєнних дій, звикли. А орки, на жаль й не збираються зупинятися, пруть, як стадо баранів. І кожній людині хочеться запитати - навіщо ця війна,знущання,грабування ? Заради чого прийшли на українську землю? Ну хіба, що за своєю смертю.
Ніхто й не думав, що затягнеться війна. Але паніки немає, треба жити, пристосовуватися до життя, виживати і вірити, що війна закінчиться. І закінчиться тільки перемогою над ворогом.
На платформі приміського вокзалу людно. В таку пору люди більше їдуть з роботи. Тамара ж уже п’ять років на пенсії, від доньки добиралася додому. Молодим важче, є діти, треба й до школи копійчину мати й так прогодувати важче чим стару людину. Хоча тут теж є свої нюанси - потрібні гроші на ліки. Але хто в селі живе, все ж таки легше,бо є городина і якась курка знесе яйце, то уже трохи легше, не побіжить до магазину, щоб купити. Хоча фізично важко, в городі треба добряче наробитися, адже з неба нічого не падає.
Наразі розчарування, на жаль летять ракети, дрони., снаряди.
-Щодня всі під Богом ходимо, - таку мову ведуть по селі,- кому скільки назначено. Хтось виживе, а когось, ота з косою забере, їй дуже важко протистояти.
Ніби всі електрички йдуть за графіком, тішилася Тамара, вкотре позирала,чи їде електричка. Вона машинально поправила рушник на круглому білому хлібові, що лежав у кошику.
Отак щоразу, як буває в Києві так і привезе додому. А ввечері зайде сусідка запитає про сина, про доньку з чоловіком й онучатами та й почаюють разом. А воно ж намастити хліб духмяним суничним варенням смачно, хіба ж хто відмовиться. Погомонять удвох, пожуряться про події на фронті. А їм нічого більше і не треба, якби мирно було та щоб діти вдома працювали та насолоджувалися життям. Тамара багато часу в роздумах- От, як синок приїде з фронту,тоді вже треба буде готуватися до весілля. Є дівчинка, от би Бог дав щоби все було добре та й від нього би дочекалася онуків.
Голос диктора повідомив про подання електрички за маршрутом і потік людей згуртовано попрямував на платформу.
-Добре, що місця указані -заходячи у вагон, у метушні все ж спромоглася подумати жінка. За пару хвилин вона уже сиділа на своєму місці біля вікна. В її купе зайшли дві молодички. Відразу оцінила – Бач, без валіз і торбів, лише через плече моднячі маленькі сумочки, значить з робити.
У вагоні майже всі місця уже зайняті. В купе біля Тамари іще було вільне місце і коли хтось йшов між рядами звертала увагу - Це вже мабуть біля мене присядуть.
Перед самим відправленням електрички у вагон зайшло двоє військовослужбовців. Ой мабуть із фронту- Подумала і з цікавістю спостерігала за ними. Один з них русявий, непоголений, видно за віком трохи старший, на років п’ять, а можливо й десять. А другий білокурий, здавався зовсім молоденьким. На обличчі видно іще не густе волосся, напевно рідко голиться, як і мій синок. Враз защеміло під серцем,відвела очі повні сліз. Схилила голову, заспокоїла себе- Ой, що ж це я, витріщилася на дитину. Боженьку, яке ж то щастя родині, синочки… напевно додому їдуть.
Вони впоспіх підійшли до її купе.Старший звернувся до молодшого,
-От бачиш, все добре, встигли! А ти хвилювався., за годину будеш вдома. Я так зрозумів тебе на станції зустрінуть. За три дні зідзвонимося, я побіг, бувай!
У хлопців- вояків ніби й проблем нема, щаслива усмішка осяяла їх обличчя. Обійнялися і старший поспішив до виходу.
Вона дивилась йому вслід, як добре, що цей молоденький має такого друга.Може й моєму синові пощастить зустріти добру людину. Адже їм усім зараз так потрібна підтримка. Ой та там напевно усі такі, коли важко робити одну справу, тільки об’єднання приводить до успіху.
Електричка набирала швидкість, той звук розсипав думки, які їй навіювалися. Час від часу поглядала на військового, ніби шукала в ньому щось схожого на сина. В її очах ніжність і ласка, частка материнської любові. А блиск - віра й надія на щасливе майбуття кожної родини.
Яка ця дитина? Напевно щира, добра, з дитинства привита любов’ю до рідної країни.Тільки такі там виборюють незалежність, волю і світле майбутнє для покоління. Себе на думці зловила - Ой, що ж це я весь час на нього дивлюся. Ніяковіла, відводила погляд до вікна. За вікном цвів срібно- синій сутінок та вона цього не помічала. Стривожилась душа за сина, як він там? Уже три дні нема дзвінків.А може запитати звідки він їде? Та ні, не скаже, це ж таємниця. За мить, подумки повторювала молитву «Отче наш». Наразі ніби туга відійшла, духовне полегшення.
Увагу привернув раптовий дзвінок, боєць закопошився, відповів,
-Так мамо, я слухаю! Так! Так, я зрозумів.За хвилин десять буду з вами.
Тамарі ніби передалося почуття його матері - Напевно радіє, що приїде син, посміхнулася.Та відразу ж на обличчя неначе прилягла тінь - Господи, спаси наших синів, доньок від куль і страждань. Допоможи перебороти російську наволоч, яка припхалася на нашу святу землю. Боже, почуй молитви материнські. Допоможи воїнам у нерівному бою здолати зло й ненависть, жадобу й заздрість!
Поступово електричка зменшила швидкість, військовий привстав, поправив рюкзак й швидкою ходою направився до виходу.
-Синочку - їй хотілося крикнути вслід - дай Боже тобі добре відпочити! Хай в тебе все буде добре! А підеш у бій, хай тебе захистить моя молитва і не тільки тебе, а усіх, хто оберігає наші дні і ночі, наше буденне життя.
Душевне почуття подякувати, обійняти, але ж, якби без поглядів чужих очей. Побоялася, що розплачеться, на людях соромно. Незмогла спокійно всидіти, чолом торкалася скла вікна. На платформі побачила дівчину з шикарним букетом білого бузку й жінку з чоловіком, спішили йому назустріч.
Котилися сльози, як горошини, яке то щастя бачити щасливого сина. Бажання обійняти й приголубити, як у дитинстві. Не стримать сліз, важко вгамувати почуття. Їй би зустрітися з його матір’ю, обійняти, подякувати за сина- воїна! За його виховання, за мужність, за сміливість, за любов до землі України!
30.05.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985129
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2023
Кум у мене – заводний і гарний й веселий,
До роботи – не ледачий, на вид дебелий.
Карі очі, чорні брови, тоненькі вуса,
Як зустріну сповива жадана спокуса.
А ми з кумом живемо зовсім недалечко,
Зранку туга задивлюсь, тьохкає сердечко,
Ох про вечір думаю, чаруючі очі,
Адже він, до мене йде, ну майже щоночі.
І обгладить й обцілує, помаца всюди,
Хоч і плещуть по селі, всі заздрістні люди,
Часто кості миють, як хитрющі зозулі,
Й кума скоса зирить. Буває й тиче дулі.
Зате діток маю, близнючки - дві дівулі.
Ну, як фото з кума, похожі красотулі.
Я ж, як квітка навесні, покохати здатна,
Та яке, діло до нас - справа делікатна.
Мабуть доля, схибила, спутала адресу,
Будем вдвох , протистоять життєвому стресу!
Наварю вареничків й наперекір сміху,
Кум з кумою в гості йдуть, буду мати втіху.
Ось таке, в нас життя, в селі мало мужиків,
Хоч трьом добре, то ж достатньо теплих почуттів,
В хаті затишно й пахучо, в такт стукіт сердець,
Не на часі в сорок років іти під вінець!
Ми з кумою змирилися, хай ростуть діти,
Хоч на двох й один мужик та найкращий в світі!
19.05.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984921
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2023
Хлюп - хлюп - хлюп вода в ставочку,
Всівсь комарик на горбочку,
Любувався, ото краса,
Скрізь латаття й небеса,
Вода тішить, то ж чистенька,
Але мабуть холодненька,
Я часу багато маю,
Там на квітці подрімаю.
Води плескіт… вже й латаття,
От приємне це заняття,
Тож не стану ждати ночі,
Лиш на мить, закрию очі.
Тільки ця, думка підкралась,
У траві жаба сховалась,
Його вмітила й звичайно,
Підпливла тихо і плавно.
Та зненацька крики качки,
По воді, хвильки – кружечки,
Комаря, вже пробудили,
Вмить думки,десь заблудили.
Ой літав, ніби раненько,
Та дрімалося довгенько,
Мабуть треба мені вмитись,
Політать, повеселитись.
Поки літо насолода,
Зачаровує природа.
І розправив крильця вміло,
Озернувсь, здійнявся сміло,
Уявив себе пілотом,
Насолоджувавсь польотом.
Жаба ж довго чатувала
Тому й облизня спіймала.
20.05.2-23р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984723
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2023
Поглянь, як сонечку пливеться?
Поміж кошлатих,білих хмарин,
Прислухайсь серденька, як б’ється,
Порушив ритм, блакитний сатин,
Що розстелився в піднебессі.
Його мов держать диво - хмари,
Сіяє сонце, мов сміється,
-Мій дар приймайте, злато - чари,
Й нехай до вас, тепло проллється,
І спопеляться всі кошмари!
Я перед ним, наче в полоні.
Миттєвий погляд, вже не плине,
І почуття зникнуть холодні,
Бадьора пісня, з лісу лине,
Птахи втішаються погоді.
Живеш, радій на цьому світі,
Тож налюбуйся, ще маєш час,
Земля в травневім буйнім цвіті,
Її краса захоплює нас,
Дарує спокій, щасливу мить!
18.05.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984722
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2023
З тобою ранки, зустрічали так давно,
Здіймання сонця, надихало до життя,
Такого дива, не побачиш у кіно,
Вдвох посміхались, зловили пташку щастя.
О, небокрай! Ніяк очей не відвести,
Рожевий колір з жовтим переливався,,
Сонце бажало хмарам коси розплести,
Золотий промінь настирно пробивався.
Веселий щебіт, нас зазивав до лісу,
Холодні трави, підошви лоскотали,
За руки взявшись, наспівували пісню,
А зовсім близько цвіркуни стрекотали.
Квітучий терен…. духмяність до сп’яніння,
Чаклунства міць, ті пристрастні поцілунки,
Несли тепло, ніби сонячне пломіння,
Щоранку наші, міцнішали стосунки.
Хочу зустріти, шепотнути – обійми,
Казковим ранком, пригорнутись, як дитя,
Вже більше року, жду закінчення війни,
Щоб мир настав, пізнали світле майбуття.
Без тебе ранок і не ранок, політ мрій,
Гудуть сирени, моя душа з тобою,
У перемогу вірю, знаю будеш мій,
Хай сплине час, бистроплинною рікою.
19.05.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984459
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2023
1
Весняний день… та погода нестійка, небо в сірих й синіх хмарах.
На часі в весільному вбранні: алича, персики, абрикоси .Квітучий сад, стоять неймовірні пахощі. І вже бджоли тут, як тут.То відлітають, то знову прилітають - кожен позаздрить їх природній працьовитості!
Неподалік, на городі Поліна саджає капусту. На якісь миті розігнеться погляне на красу дерев, ніжність пелюсток, ніби в них шукає підтримки, щоб відволіктися від думок. Її думки - хвилювання про єдину доньку Марійку. Через три дні в неї день народження, чи цього року приїде? Думки далеко, спогади навіюють смуток.Краплини сліз мимоволі затримуються на віях та згодом, все ж падають на землю, чи на кофтину.
Перед очима картинка, як донька фотографувала себе біля квітучих дерев. Сяюче обличчя, щира сонячна усмішка зігрівала материнське серце. Та радість була недовгою. Саме за рік до закінчення школи Поліна зустріла Максима, який з нею працював на одній фірмі.
На той час, уже минуло п’ ять років, як її чоловік розбився на автівці. Сама не вірила, що в такому віці, ще можна зустріти чоловіка, в якого й справді можна закохатися. Перед колегами свою прихильність до нього не приховувала.Через півроку після знайомства, він прийшов з валізою, умовив її жити разом. Марійка не мала наміру сперечатися з материним рішенням. І, як дитя, часто демонстративно показувала на собі новий одяг, який їй придбали. В сім’ї лагідно й весело. Особливо вечорами, коли Поліна займалася бухгалтерією, з іншої кімнати чула гучний сміх. А часом і вереск, потім донька забігала й неприховуючи радості, збуджено повторювала,
-Ну й дядько Максим, ну й дядько Максим. Мам, а він грузин чи вірмен? Де ти такого відкопала?! Мені теж до вподоби прості й веселі хлопці.
А матері тільки цього й треба, тішилася, що все склалося на краще. Хоча часто згадувала передсмертні слова бабусі,
-Я розумію в тебе одна дитина та ти ще сина будеш мати.Ти тільки не хвилюйся за мене.Прийшов мій час вас покинути. Я іще скажу кілька слів, але на твої запитання не зможу відповісти. Ти не тримай при собі Марійку, в неї життя буде складне, але вона буде щаслива. Матиме гріх та ти, як мати маєш їй пробачити. Моя бабуся казала, що на нашому роду є прокляття, тому іще замолоду наші чоловіки гинуть. Раніше на війні, а в останні роки, розбиваються на автівках. Якось циганка і мені казала, треба відпустити доньку, щоби закінчилося прокляття. Але я не наважилася, як і ти трималася маминої спідниці. Ти остання, що залишилася без чоловіка, а чи буде щаслива Марійка залежатиме від тебе.Ти сильна, все мусиш витримати.
То були останні слова бабусі, яка виховувала її з п’яти років. Адже батьки Поліни загинули в трагічному ДТП. Вона і справді, згадуючи родину по- материнській лінії, жахалася, бо й справді жінки залишалися без чоловіків. Але вони всі жили дуже далеко, її життям не цікавилися, тому й вона не шукала спілкування.
2
В Марії нове життя, позаду шкільні дні, випускний бал. Вона мала бажання навчатися далі та тільки де і яку мати спеціальність, ще не вирішила.
За цей рік донька подорослішала, стала доволі замкнутою. Інколи Поліна намагалася підібрати ключ до її сердечка, щоби поділилася мріями, планами. У відповідь тільки й чула,
-Часу на роздуми немає. Твій Максим не проти, щоби я навчалася за кордоном, тож думаю в мене все буде добре. Ми з тобою будемо по різних берегах річки, я в Польщі, а ти тут. Це не так далеко, автобусом їхати всього години три - чотири, не більше.
Час швидко плинув… Максим часто побував за кордоном, як і обіцяв уладнав усі справи. Марія навчалася в університеті, знімала квартиру. Господарка квартири, жінка пенсійного віку, в минулому вчителька польської мови. По поверненню додому, Максим задоволено розповідав, як йому повезло знайти квартиру,
-Ну от, я думаю ти будеш задоволена. Господарка квартири допоможе Марії вивчити іноземні мови та й так обіцяла допомогти. Вона на пенсії, в ліцеї викладала польську і англійську мови. Хай навчається, а за фінанси не хвилюйся, в мене є заощадження, потягнемо.
Не пройшло й місяця…. одного вечора Поліна невесело зустріла чоловіка. Як було не помітити її хвилювання, адже обличчя, то блідло, то пашіло рум’янцем. В душу запала тривога. Щось сталося, може щось з Марією? Та за мить цю версію відкинув, не пройшло й години,як спілкувався з нею. В цей час, дружина на стіл розставляла страви. Максим підійшов ззаду, обома руками пригорнув до себе,
-Ану дай мені свої стиглі вишеньки, хай я пригублю.
Вона різко повернулася, її вії тремтіли, прикриваючи збентежений погляд,
-Ой Максе, доцілувалися, натішилися коханням.
Все ж його губи ніжно торкнулися її красивої шиї,
-Ну – ну, розповідай! Ану, що такого сталося, що я не знаю?
Різкі рухи руками, враз розширилися зірниці, знервовано на собі обома руками гладила фартух,
-Я вагітна! Розумієш, я вагітна!
Раптова його усмішка згладила її пил. Не зводячи з неї очей, перехопив її руки, приклав до свого обличчя,
- Ану подивися мені в очі.Так це ж прекрасно! Хіба не можна нам мати дитину? В чому справа? Я вважаю поки Бог дає дітей, треба їх виховувати, продовжувати рід. Ми доволі молоді, ще спроможні виховати й не одну дитину.
Вона здвигнула плечима так, ніби хотіла щось сказати та його манливий тон відразу змінився на грубуватий,
- І так, щоби я більше не чув ніяких розмов! Тим паче про аборт! Ти знаєш до якої сім’ї я належу, в нас це заборонено!
Цей вечір їй надовго запам’ятався.Тут і зізнання в коханні, поцілунки й умовляння, а згодом і погрози .Скріпивши волю в кулак, мусила змирилася з його рішенням, під серцем носила хлопчика.
З донькою спілкувалася по скайпу. Помічала, як її дівчинка розквітла квіткою, подорослішала. Але чомусь майже завжди розмови були короткі, тільки про стан здоров’я та про навчання. Донька весь час попереджала, що не варто витрачати час на пусті балачки, треба більше уваги приділяти навчанню. Інколи Поліні здавалося, що вона просто уникає довгого спілкування, тому й сама, довгий час соромилася зізнатися про вагітність. Та якось у роздумах вирішила – Як народжу тоді й скажу, нехай для неї це буде сюрпризом. Її заспокоювало, що Максим часто їздив за кордон, доньку забезпечував усім необхідним. Подумки вмовляла себе - Коли жінка в надії, заради дитя, основне мати спокій і вірити, що все буде добре.
Максим крутився, як білка в колесі. Тільки й розмов про роботу, що відбувається на фірмі та про нові договора,які змушують часто побувати за кордоном.
3
Одного разу Максим приїхав з Польщі дуже виснажений. Лиш переступивши поріг, кинув сумку,
-Люба, я не голодний та майже дві доби не спав, йду в ванну. Ти мої речі,будь ласка, закинь у пральну машинку.
Оце сюрприз! Такого іще ніколи не було,. Приїжджаючи з відрядження, він завжди сам давав раду своїм речам. Згодом, Поліна кидаючи сорочку в пральну машину, помітила, як впав на підлогу шматок паперу. Впоспіх хотіла викинути, але передумала. -Напевно записка, цікаво, ще й якоюсь іноземною мовою.
Жіноча цікавість завжди перевершує сумніви.. За мить приховала її, вирішила, при нагоді, знайде перевод в інтернеті.
Через пару днів, вона і справді знайшла перевод- « Брате, не хвилюйся в неї все нормально. Їй народжувати через п’ять місяців. Я загубив телефон, як придбаю, тобі сам передзвоню..»
Брате - задумалася Поліна. Але ж ніколи ніякої мови й не було, що в нього в Польщі є брат. Згадавши, як з ним познайомилася, як він залицявся до неї, приносив подарунки, зрозуміла, що про нього майже нічого не знає. Оце так закрутив! Тут же заспокоїла себе - Але маю, що маю, віддаю себе долі, нехай вона вирішує, як буду жити далі. Основне для мене, це народити здорового сина.
Пройшов час… Поліна народила славного хлопчика. Чорнявого, як чоловік, але з блакитними очима, які успадкував від неї. Щастю не було меж, чоловік майже щодня приносив квіти часто балував золотими прикрасами, щоразу підкреслюючи,
-Це тобі за сина! Я маю спадкоємця, це моя надія і гордість.
Минув лише тиждень, Максим привів помічницю в дім, щоб долучилася до робіт в господарстві. А вона, щоби при змозі знаходила час для відпочинку та більше уваги приділяла вихованню сина.
Її здивувала реакція доньки, вона доволі спокійно відреагувала на новину, що має брата. Її сухий текст вітання складався лише з кількох слів, ні радості, ні здивування. Цим, на якийсь час, спровокувала задуматися -Може Максим їй сказав? Але довго про це думати не довелося, син кричав, наполягав, щоб його погодували.
Марія ж повідомила, що на канікули не приїде. Є деякі предмети, які треба підтягнути. Запевнила, що в неї все гаразд, усім забезпечена, тож хвилюватися не варто. Наостанок заспокоїла, сказала трохи веселіше,
-Мамо, я ж недалеко,часто спілкуємося. Нас роз’єднує річка Південий Буг. Вода в ній чиста, аж видно, як плавають рибки, так і в мене все добре. Ми з тобою просто по різні береги, не сумуй. В тебе зараз клопоту вище даху, тож шануйтеся! Па-па!
Після розмови Поліна пригадала, як вони з донькою гуляли біля річки, слідили за зграйками маленьких рибок у воді. Її усміхнене обличчя, сяючі оченята, в яких раз - у- раз з’являлися зоринки.
Де ж тут не скотиться сльозина. Материнська душа весь час піклується про дитину, сумує за своїм чадом.
Якось Поліна запитала чоловіка, може він доні проговорився про її вагітність. Але він відразу, взяв це запитання на багнети,
-Ти мені не довіряєш?!
Та, як можна було не повірити! Адже тільки про щось слівце замовить, як уже все жадане з’являлося в домі.
Поліна марно надіялася на приїзд доньки на її день народження. Лише за день попередила, що не приїде, адже кінець навчального року. В навчанні дуже щільний графік, що навіть й пару годин не можна пропустити.
Артур підростав на радість батькам. Але Поліна перед донькою відчувала провину. – І я не поїду з дитиною, і вона не хоче хоч на пару днів приїхати. Нехай би уже приїхала, наговорилися би вволю, на душі би полегшало. Що по скайпу, якби ж насправді пригорнути, як у дитинстві, поряд побачити світлі оченята, любиму усмішку.
Всі дні і ночі Поліна присвячувала сину. Максим, то пізно приходив з роботи, то знову їздив за кордон. Інколи, уже по приїзду з-за кордону не пізнавала чоловіка, то був ласкавий і голодний до жіночої ласки, тепер же дуже змінився. Та все ж ніби умовляла свою душу – втомився, поїздки виснажують.І відразу підбадьорювала себе – нехай і без любовної близькості, але ж засинає в моїх ніжних обіймах.
4
Минуло два роки… тепер Поліна по господарству справлялася сама.
Артурчик підріс, вона все частіше з чоловіком заводила розмову про доньку.
-Ну вона зайнята, кажеш їй навчання важко дається, але ж хоч на два- три дні можна приїхати. Наш синок підріс, може ми до неї з’їздемо?
-Ні- ні, тільки не зараз, мені зараз не до цього та й з фінансами туго.
Чи тобі мало того, що ти спілкуєшся по скайпу? Це ж такі витрати, поїздка, готель. Тим паче кажуть уже в Європі зафіксували «ковід», є смертельні випадки. Нам ризик ні до чого, треба просто перечекати.
А «ковід» прийшов і в Україну, і насправді змінив життя. Тепер про поїздку ні слова. Материнське серце весь час у тривозі й напрузі, як же там Марія, вона ж одна?
Донька ж запевняла, заспокоювала її,
-Мамо, видно нам так судилося, бачиш що коїться, ніби наша річка замулилася, тому й бере жура. А «ковід» це не іграшка, вмирають люди. І нам треба поберегтися. Це все ж колись закінчиться, тоді й побачимося. Чи я до вас приїду, чи ви до мене.
Два роки поспіль у напрузі… але доля дала шанс на життя. Їх сім’ю «ковід» обійшов стороною. Максим задоволено позирав на сина,
- Мій син, як міцний горішок, наша кров! Молодець!
Поліна дивилася на чоловіка, раділа, що все добре. З донькою спілкуватися по скайпу ніби й звикла, але часто снилися дивні сни, в душу підкрадалася тривога. Марія уникала розмов про особисте життя, щоразу підкреслюючи, що треба вчитися. Звичайно її це насторожувало. І на личку славна, ніби й характер має спокійний, чому ж сама? Після думок посміхнулася, мабуть все добре, була худенька, як тростинка, тепер же, як розквітла троянда. Та ось уже скоро закінчить навчання, знімуть карантин, повернеться додому, в купі таки легше вижити і на душі буде спокійніше.
Минуло півроку…
Початок осені не часто балував дощами, але небо майже щодня густо покрите сірими хмарами. За вікном вечоріло… вітер раз – у- раз зривався, хилив дерева, ніби намагався з них зірвати листя.
Максим збуджений повернувся з роботи, тільки й встиг за собою заченити двері,
-Полю, дякувати Богу «ковід» майже минув, ми зможемо поїхати в Польщу. І не тільки в гості, а й на постійне проживання.
Від несподіванки, вона , як стояла біля крісла так відразу й присіла на нього. Їй хотілося сказати -Оце так новина, як сніг серед літа. Але побачила його обличчя, покрите червоними плямами, зрозуміла, краще промовчати.
В цей час, син за столом грався машинками. Побачивши батька, кинувся до нього,
-Тату… тату, подивися які в мене нові машинки, це ми сьогодні з мамою в магазині купили, я сам вибирав.
Син у обіймах батька отримав шоколадку,
-Ось тримай! Молодень! Іди в кімнату, подивися мультики.
Малий посміхнувся й бадьорим дзвінким голосом сказав,
-Дякую! Це якась новенька. Я таку їще не їв!
За мить крутнувся й зник у своїй кімнаті.
В розмові з чоловіком, Поліна зрозуміла, що він давно про це мріяв. Адже його запросили на роботу в Польщі, яка пов’язана з його фірмою де він нині працює.Воно би й порадіти, адже буде недалеко від Марії, але переслідував страх. Вона ніколи не була за кордоном, не знала англійської мови і це її лякало. Після довгої розмови все ж погодилася на переїзд, тільки за однієї умови, що будинок здадуть у аренду.
Та не так швидко все вирішується, на оформлення документів пішло майже три місяці. За цей час Максим став більше приділяти уваги сину, навчав його турецької мови. Поліна дивувалася, але не заперечувала. Тільки порадила , -Краще б ти з ним англійською спілкувався, кажуть в розмові легше навчитися.
В Польщі, до Різдва наряджали ялинки, а їх сім’я готувалася до від’їзду. Вона дивилася на валізи, на рідні стіни будинку, по щоках котилися сльози.Так, погодилася на переїзд, але під серцем щеміло, свій дім, є свій, а чужина, є чужина. Вона згадувала слова бабусі » Ти не тримай біля себе Марійку…. Але ж я не тримала та доля знову зводить нас докупи. Та й іще одне ніби підштовхувало поїхати, як можна швидше.Вже занадто багато пліток приносив чоловік, що росія може почати війну. Важкі думки про майбуття. Їй ніяк не вдавалося зрозуміти чоловіка, його ніби підмінили, Щодня в чудовому настрої, веселий, жартівливий й дуже уважний.
5
Верениця автобусів покинула кордон.
Максим дуже тихо розмовляв по телефону, вона не знала, хто дзвонив та все ж почула чоловічий голос. Сину ця розмова не завада, він солодко спав у нього на руках. А вона всю дорогу уважно дивилася у вікно. Хвилювалася, їй часом хотілося заплакати, в горлі тиснуло, але думка про зустріч з донькою придавала сили, зігрівала душу. І хвилювання поступово відступало.
На них уже чекала автівка… Максим трохи знервовано привітався з водієм,
-Ти знаєш куди везти,тож поїхали!
Той йому щось сказав іноземною мовою й косо позирнув на Поліну.
Чоловік поклав руку на його плече, сказав трохи обурюючись,
-Твоє діло виконувати!
Поліна міцно тримала сина за руку, але він весь час хотів звільнитися, озирався на всі сторони.
-Мамо- мені уже це все так набридло! І я їсти хочу!
-Ну, що ти мій соколе, синку! Сідай в автівку!За пів години ми будемо на місці, - поспішив сказати Максим, сідаючи на переднє сидіння.
Поліна бачила незадоволеність чоловіка, але в чому справа запитати не насмілилася. Звичайно, клопіт переїзду, дорога, виснажує нервову систему, тож треба набратися терпіння. Вона тільки інколи звертала увагу на будинки, весь час думками про зустріч з донькою. Дивно, а чому вона нас не зустріла? В її голові думки, як морські хвилі, то напливали, то відпливали і поступово десь губилися.
Автівка під’їжджала до двоповерхового будинку… Максим запитав,
-Поліно, думаю дорогу нормально перенесла. При зустрічі з Марією, прошу не накручуй себе, не плач. Бачиш все добре,тож не варто ятрити душу.Ви зараз в будинок підете, а я приїду через пару годин. Думаю вам удвох буде про що поговорити.
Їм назустріч з будинку вийшла жінка, років п’ятидесяти,
-Вітаємо! Рада вас бачити, я покоївка Валерія. Запрошую, проходьте!
- Отакої!- ледь не вирвалося з уст Поліни -.У Марії покоївка?
Артур зацікавлено роздивлявся навкруги,- Ого, а будинок два поверхи має! Мамо, ми тут будемо жити?
-Потім синку, потім. Пішли, я про все тобі потім розкажу.
Марія уже чекала біля вхідних дверей, поруч стояла дівчинка, на вид майже такого віку, як її син. Поліна тільки й встигла помітити, що в дівчинки чорне волосся, як її обійняла Марія, поцілувала в щоку,
-Мамо… мамо! Я така рада тебе бачити.
І тут же звернулася до покоївки,
-Валеріє, заберіть у них одяг і проведіть у гостьову кімнату.
Артур стояв біля них і тупо дивився на дівчинку.
Вона ж лукаво зіщулилась до нього, посміхнулася,
-То це твоя мама? А мені вона бабуся, так моя мама казала.
Почувши ці слова Поліна лень не втратила свідомість. Її обличчя враз пополотніло, очі виражали недовіру й розпач. Валерія ж відразу забрала дітей, повела в іншу кімнату. За мить Марія посадила матір на крісло, заспокоїла, дала випити валер’янових крапель.
На кілька хвилин запала тиша.
6
Поліна не могла стримати сльози, які котилися, як горошини. Марія, розуміла матір, дала час заспокоїтися, пригорнула до себе,
-Мамо, пробач! Не хвилюйся, у нас все добре. У тебе є онучка Джан, ти пробач, що я мовчала. Але я навчалася і отримала диплом, ти ж цього хотіла.
-Марійко, це ж як воно сталося, скільки дівчинці років? Що твоїй доні батько Максим? Чи я не так зрозуміла?
-Мамо, Зараз приїде Максим, пообідаємо, погодуємо дітей. Потім ними Максим займеться, от тоді ми і поговоримо. Я відповім на всі твої запитання, ти тільки не хвилюйся.
В доволі просторій столовій кімнаті за столом зібралися майже всі. Після сервирування столу Валерія розставила тарілки з холодними закусками. І відразу ж в широкому блюді принесла голубці. По кімнаті рознісся пахучій запах.
Діти позирали на страви, про щось шепотіли. Поліна вкотре позирала на двері, адже Максим уже приїхав, з хвилини на хвилину мав приєднатися до обіду.
Нарешті двері відчинилися, швидкою ходою в кімнату зайшов Максим. Трохи схиливши голову, оцінюючи поглянув на всіх, весело заговорив,
-Усім смачного! – впоспіх присів на стілець, між Поліною й Марією, запитав,
- Ну, як ви тут, все нормально?
Чомусь ніхто не наважився відповісти.
Здвигнувши плечима, Артур здивовано подивився на маму, кліпнув очима й відповів,
-Нормально, на тебе чекали, давайте їсти, я після соку, іще більше їсти захотів, он голубці такі пахучі, аж слинка потекла.
За столом ніяких розмов, всі насолоджувалися стравами.
Після обіду, першою з-за столу встала Джан, звернулася до Максима,
-Тату, ти нову ігру мені привіз?
Поліна на якусь мить завмерла, її обличчя почервоніло. У горлі стискало, в душі верувало цунамі. Їй би шулікою стати, зірватися з місця і руками, як кігтями, схопити його за волосся, ніби за пір’я.Чи так притиснути, щоби й дух з нього вийшов. В грудях вогонь, по жилах кипіла кров, міцно стиснувши кулаки, все ж спромоглася не зірватися. Раптово, її доволі грубий голос привернув увагу,
-Води…. дайте мені води!
Й майже відразу ж тихіше,
-Будь ласка …. води.
Максим відразу подав келих з водою, нахилившись, прошепотів на вухо,
-Я розумію тобі важко.Та дуже тебе прошу давай потім, без дітей поговоримо.
За декілька хвилин діти побігли в ігрову кімнату, він поспішив за ними.
7
Валерія прибирала зі столу… Поліна з донькою, в одній із кімнат вели розмову.
-Мамо, я в тебе хочу попросити вибачення, але я покохала Макса, як тільки він до нас прийшов. Розумієш, я й досі його кохаю, не дивлячись, що між нами різниці шістнадцять років, він для мене все, розумієш все. Ти не подумай він мене не брав силою, я сама, розумієш сама захотіла близкості. Коли я їхала на навчання, уже знала, що вагітна. Він мене носив на руках, благав тобі не повідомляти, адже ти теж уже носила дитя. В його брата дві доньки,а знаєш, яка в них цінність мати сина. От він і вмовив мене трохи відтягнути час. Я народила дівчинку, але він мене не розлюбив. І от я знову під серцем ношу дитя, тепер у нас буде хлопчик.
-А я тішилася, думала, розквітла моя доня, а ти вагітна.
-Ти хотіла, щоб я вивчилася, отримала диплом, я його маю. Та не думаю, що буду працювати, тим паче зараз. Розумієш, він би відразу приїхав до мене, але ж твоя вагітність, порушила наші плани. Ти не хвилюйся, він не покине Артура. В їх сім’ї дітей не залишають.
Поліна слухала і не вірила, що це все відбувається з нею. Їй би хотілося, щоб це було сном, але ж …
Марія торкнулася її плеча,
-Мамо ти мене чуєш?
-Так доню, чую і дивуюся. Чому я не помітила нічого, мабуть теж була засліплена його піклуванням. Та знай, я йому сина не віддам.
-Ммо, про що мова?У тебе його ніхто й не забиратиме. А щодо фінансування не хвилюйся.В них багата родина живе в Стамбулі. Вони один одному допомагають, усі в сімейному бізнесі. Там такі статки, усім довіку вистачить.
-Звичайно багатство то добре та чи будеш щаслива?
-Мамо, в нас плани переїхати жити в Стамбул, я там уже була два рази. А цей будинок залишимо Артуру. Якщо захочеш жити тут, то це на краще, будемо частіше бачитися.
Поліна заговорила крізь сльози,
-Частіше бачитися? Ти казала нас річка роз’єднує, через скільки років обійнялися. Як поїдеш, нас розділятиме море. Ой, доню, послухай , я не можу зрозуміти, а ти з ним у шлюбі, чи як?
-Заспокойся! Ми, як їхали в Стамбул, тут взяли шлюб. Максим все уладнав, щоби там не було ніяких запитань. Нас зустрічала вся родина, музики, гучне застілля, вітання.
-Почекай , а коли це було?
-Я місяць провчилася і ми поїхали.Макс настояв, щоб поки не було видно вагітності.
-Ой, доню - доню і ти мовчала! Ой, я нікому не потрібна, нікому.
-Так, давай заспокойся, в тебе є син - це твоя надія. Надія на краще, мамо. А в сина є батько.Знай ми тебе одну надовго не залишатимемо. Ось Новий рік, відсвяткуємо разом, а там і весна не за горами. Але народжувати, я поїду в Стамбул. Покійний дід Максима залишив у спадок добротний, великий будинок.Тож житло матимемо і люди там добрі, дружні, думаю все буде добре!
-Ой доню, люди різні є і в нас, і скрізь. То добре, що Максим має заощадження.Ти сама вибираєш шлях у житті.
- Так мамо, сама. А ти сама вирішуй, як тобі краще. Чи тут, чи з нами, чи мене відпустиш?
-Відпустити?! Ти так говориш, як колись бабуся мені казала. Її слова ніби пророчі. Не знаю, як вона знала, що мені прийдеться зробити вибір.
- Ащо за слова, мамо?
-Слухай доню, мені треба подумати, побути самій.
-Побудеш ! Та я хочу сказати, що поговорюють, що з Росією назріває новий конфлікт. Думаю, зараз краще тобі додому не повертатися,
принаймні до весни, а там сама вирішиш. Знаю тебе Максим буде просити щоб не їхала. Він теж хоче приймати участь у вихованні сина.
-Дитино! Ти чуєш, що говориш? Ви ж думаєте жити в Стамбулі.
- Так мамо, але їх фірма і тут, і в Стамбулі, і в Україні.Тож ,хочеш,чи не хочеш та він буде бачитися з сином.
- Добре доню!Залиш мене одну, це все важко сприйняти, треба добре подумати, як мені бути далі.
8
Тільки Марія вийшла з кімнати, в дверях уже стояв Максим,
-Поліно…. пробач! Ти гарна, мудра, добра жінка. Але Марія мені засліпила очі….
Розмова тримала майже годину. Він вийшов від неї розчервонілий, збуджений. Вона з душевним болем згадувала деякі моменти спільного життя,але без крику і нарікань. Розуміла, це збуваються слова бабусі, тож має відпустити їх обох. Роїлися думки -Що ж я за мати? Яка ж мати стане руйнувати життя доньки? Відпустити, хай і занадто боляче сприйняти цю зраду. Але вона ж має бути сильнішою, бо вона мати. А кожна мати хоче бачити доньку щасливою.Тільки так і не інакше.
Доволі швидко пролетіли два тижні. Традиційне святкування Різдва позаду. - Тож уже треба повертатися додому- вкотре думала Поліна. Донька ж наполягала, щоб іще побули, хоча би до восьмого березня. Просила звернути увагу, як один до одного звикли діти. Вони і справді, дружно гралися, мали однакові бажання чим зайнятися, зранку до вечора - нерозлийвода. Вечори проводили з Максимом, який обох навчав турецької мови. Поліна з Марією інколи ходили в кав’ярню, попити кави. Марія запрошувала матір, як подружку,
-Пішли мамо, на людей подивимося і себе покажемо.Не варто всі дні проводити, як у якійсь колбі.Ми маємо час для відпочинку,тож ловімо шанс, насолоджуємося!
Минув час….
Ззвістка про війну Росії проти України збудоражила весь світ. Звичайно Максимова фірма в Україні призупинила свою діяльність. Хоча в Польщі, ще трохи було роботи, але Максим і Поліна мали настрій їхати до Стамбула..
-Я там зараз нужніший, повторював Максим.
Поліна ж часто сиділа біля телевізора і плакала, просто плакала. Від подій, які були в Україні. Їй просто в голові не вкладалося, як це можна в двадцять першому столітті почати війну. Заради чого? Від хвилювання думки розсівалися, не знала що робити.
Одного вечора Марія присіла на диван біля матері,
-Думай, не думай мамо, а вихід один. Ти або з нами їдеш, або залишаєшся тут. Думаю ти поступив мудро, навіщо Артурчику бачити жахи війни? Хоч і далеко від сходу й Києва,але ж сучасні ракети долітають і на далекі відстані. В тебе виходу немає, вирішуй, за два дні ми виїжджаємо до Стамбула. Моя порада,залишайся тут.Тим паче Валерія буде з вами і за гроші не хвилюйся. Максим пообіцяв всім необхідним буде забезпечувати, тут же є бізнес, тож часто буде в Польші.
Поліна обійняла доньку, розплакалася на її грудях, у захлип, тремтячим голосом,
-Ти моє раннє сонечко, мені надто боляче, важко тебе відпускати, але я маю це зробити. Їдьте, не хвилюйтеся. Дякую вам за допомогу. Максиму дякую за сина. Він є продовженням мого життя. Напевно, за нас все вирішила доля. Так мало бути донечко, так мало бути….
Через два дні на авто приїхав Максима дядько - Мустафа. Чоловік, на вид років п’ятидесяти, зацікавлено поглянув на Поліну, звернувся до Максима,
-Ну- ну! Гарненька пані, гарненька, цікаво а чому сама?!
А потім злегка з усмішкою звернувся до неї,
- Ви мене запам’ятайте, я тепер до вас буду частенько навідуватися. Маю підтримувати племінника,тож не цурайтеся, при бажанні можу з вами й почаювати. Була б дружина жива,то навідувалися б удвох, а так я один, ви з отроком, думаю разом буде веселіше.
В цей час Поліна майже не надала значення його словам.Але після прощання з донькою й онучкою та коли дві автівки, набираючи швидкість, від’їжджали від будинку, витирала сльози. Задумалася - Добре, що є Валерія. Та й цей чоловік пообіцяв приїжджати. Може й справді я не буду захлинатися в сльозах від розлуки з донькою. Важко розлучатися, а іще важче на чужині,бо рідні стіни, рідна земля, як оберіг на все життя.
Біль за рідною домівкою, за Батьківщиною, ятрив серце й душу. Вона не знала, коли закінчиться війна, але мріяла і вірила, обов’язково дочекається й повернеться додому.
2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984140
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2023
Зникає ніч, край неба палає,
Веснонька з квітами сил набралась,
Та й соловейко дзвінко співає,
Зустріти ранок, всіх зазиває.
Тендітна гілочка, ледь пробилась,
Між двох, достатньо товстих стовбурів,
А спляча брунька зажурилась,
Вниз крутизна й досить глибокий рів.
А на верхівці зелен листочок,
Тремтить, розправився, тепла треба,
Зійшло вже сонечко на місточок,
В садку, із вітром мовлять дерева.
Сонячний промінь, їй вже не сниться,
Догори пнеться другий листочок,
Ледь- ледь росою спромігся вмиться,
Й повітря свіжого плин ковточок,
Спіймати хоче, щоб не зігнуться.
Здаля вітрець, мов гра сопілочка,
Яблунька цвіт, скидає до землі,
Тонка, замріяна,жде гілочка,
Коли ж і я, зміцнішаю в стеблі?
Чи доля вижить, бачить небосхил,
Щоб зчарувати навколишній світ,
Чи зможу я, замати скільки сил,
Щоб не спаплюжить красу, родовід.
17.05.2023 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984139
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2023
(В народному стилі)
Ой надворі вечоріє,
Голоси линуть лелечі,
Про кохання душа мріє,
Обійма вітрець за плечі.
Лиш тебе я виглядаю,
Мій Микольцю, Миколаю,
Підем разом до сараю,
Почуття пристрасті маю,
Бо ж давно щиро кохаю.
Карі очі чорні брови,
Заздрять хлопці і дівчата,
Ми не підем до діброви,
Притомились ноженята.
Лиш тебе я виглядаю,
Мій Микольцю, Миколаю,
Підем разом до сараю,
Почуття пристрасті маю,
Бо ж давно щиро кохаю.
До сараю недалечко,.
Аж дурманить, пахне сіно,.
Від спокус тремтить сердечко,
Важко ждать, то ж іди сміло.
Лиш тебе я виглядаю,
Мій Микольцю, Миколаю,
Підем разом до сараю,
Почуття пристрасті маю,
Бо ж давно щиро кохаю.
Хоч підфарбувала брови,
Все ж не йдем на вечорниці,
Снить, за стійлечком корова,
Молоко…. пахне з дійниці.
Лиш тебе я виглядаю,
Мій Микольцю, Миколаю,
Підем разом до сараю,
Почуття пристрасті маю,
Бо ж давно щиро кохаю.
Ой, думки мої бентежні,
Вже збулись, прийшов мій милий,
Ми забудем дні тривожні,
Будеш ти, козак, щасливий.
Лиш тебе я виглядаю,
Мій Микольцю, Миколаю,
Хутко разом до сараю,
Почуття пристрасті маю,
Бо ж давно щиро кохаю.
Та пора уже й до діла,
Молочком парним із чашки,
Пригощаю, майже вмліла,
Ми в полоні чарів казки.
Лиш тебе давно кохаю,
Поцілунки, смак любові,
Мій жаданий,Миколаю,
Шануй очі волошкові,
Пристрасть зве, у храм до раю!
22.05.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983978
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2023
Чи ти байдужий до весни?
Мабуть що ні, як й до війни,
Серце страждання й біль сприйме?
Чи вмить від жаху застигне?
Неначе змова із душею,
Мов птах злетиш, над землею,
Де жі квіти ті, первоцвіти?
Мало дитя їм радіти.
Там скрізь руїни та ями,
Стоять гаубиці гаєм,
Не чути спів про весноньку,
Бо хоронить сина, доньку,
Селише, мати, громада,
Знову здаля канонада.
Війна кровава, без жалю,
Я вкотре Боженьку молю,
Спаси, помилуй Вкраїну!
Врятуй героя, дитину!
Дай Боже миру і добра!
Орків прогнать, давно пора!
20.05.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983790
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.05.2023
Хочу від смутку, відірватись на мить,
В келих наллю виноградного вина,
Ледь пригублю, враз під серцем защемить,
Скільки смертей, болі завдала війна!
У надвечір’я торкнусь тоненьких струн,
З гітари чую - звуки чарівливі,
Мої думки, як світла зоряна юнь,
В веснянім вирії, дні були щасливі.
А часом час, неначе море в штилі,
То блиск поверхні в лазуровім цвіті,
Тож несли ніжність й тепло тихі хвилі,
А бризки крапель, ніби квіти в суцвітті.
Вмить сповила швидка мажорна радість,
Виклик емоцій, серденько тріпоче,
Сповна сп’янила, весняна реальність,
Моя ж душа уже співати хоче.
У надвечір’я торкнусь тоненьких струн,
Літа - літа, чому швидко минають?
Чомусь я вкотре, весну згадаю й юнь,
Вони мене писати надихають.
.
Нехай гітара, майже щодня звучить,
На якийсь час, щасливу мить продовжить...
05.05.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983695
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2023
На душі так гірко жінці,
Все ж всміхнулась чоловіку,
-Чи б кохав мене довіку,
Як би я була беззуба?
Вмить поглянув і лукаво,
-Чи жартуєш моя люба!
Нахилився й так ласкаво,
-Ти про що? Отого зуба?
Що я вибив, напідпитку,
Чого й нащо зачіпати,
Ну й пропив, другові свитку!
Було б краще помовчати!
-Я журюся, чи довіку,
Ти мене будеш любити,
Чи до старості на втіху?
-Знов гризеш, то, як прожити?
Краще йду, десь знайду дівку!
-Ба, про шльондрочку жартуєш!
Яку дівку, їй ти нащо?
Тож щоденно бешкетуєш,
І до сексу, геть ледащо!
Чоловік вилупив очі,
Жаль, не зміг все пригадати,
Рідні пестощі жіночі,
Рішив, ліпше промовчати.
А вона ж, як ота квочка!
-Що мовчиш, ото зараза,
Лиш три зуба, в роті маю,
Так набридла твоя зрада,
Я за що, щодня страждаю?
Тебе біса, запитала,
Яке ставлення до мене?
Що ти зраджуєш я знала,
Може здуру та прощала,
То чому тебе не клясти?
Стала ніби та тростина,
Я ж не маю, вже чим їсти,
Співчуття. Де? От скотина!
Може досить випивати?
Чи за розум ти візьмешся,
Тож надіялась вставляти,
Ич лукавий, ще й- смієшся.
Задню дав, то що ж сказати!
Вже пом’явся, глянув хитро,
От, як вижене із хати.
Вмить промовив надто хрипло,
-Хоч й беззуба, тебе люблю,
Кому я, потрібен такий,
Башку вибач, дурну мою,
Прожили, ми час нелегкий,
Мені краща, за коханку!
Давай все, почнем спочатку!
17.05.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983626
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2023
З листка на долоню спіймала росинку,
Ледь - ледь погойдалась, ну менш ніж хвилинку,
То ніби перлинка – дарунок природи,
Вона не ховає чарівної вроди.
В ній колір веселки і сонячне світло,
Зігрій на долоні - всміхнися привітно,
Ти радість відчуєш - душі насолода,
Перлинка на щастя - землі нагорода!
По травах ясніють сріблясті краплинки,
Під вітром холодним , тремтять намистинки,
Лежать, то рядочком, то в купі дрімають,
Вони, як і я - тепла й сонця чекають.
14.05.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983491
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2023
Ковтає вечір останні відкриття,
Бузку пелюстка, у мріях відпочити,
Сонячний промінь лискав до забуття,
Не даючИ, нагоди й перепочити.
Юне цвітіння у вирії життя,
За день сприймаючи теплоту і ніжність,
У кожній квітці гучне серцебиття,
Вечірній подих сприймати, його свіжість.
Хмарно по обрію, рожеві смужки,
Ніби провісники - ждать вітру і дощу,
Ніч принесе, квітам жадані бризки,
Всім, пелюсточкам накупатись досхочу.
Жвавий світанок, зачарує нічку,
Все піднебесся в веселкових загравах,
А то раптово, золотаву стрічку
До зорин кине - як блискавичний спалах.
Стрічають ранок пелюсточки в росах,
Майже на кожній по декілька краплинок,
Вже відпочивши, до сонечка просить,
Мене зігрій, візьми кілька намистинок.
Бузок, цвітіння, пахощі медові,
До себе манять, справних бджіл - трудівничок,
Веселий, дружній гул - прояв любові,
До днів весняних, щоб квітнув гай, садочок.
Бузковий цвіт, серцям несе любов й весну!
16.05.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983387
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2023
Ранкове небо в темно - сірих хмарах,
Земля дріма в дорогоцінних чарах.
Ті роси – перли ніч подарувала,
Її печаль, посуху відчувала.
Що ж ти весна, просльозися хоч на мить,
На душі млосно, під серденьком щемить.
Ти ж відбуяла в барвистих пелюстках,
Мо» загубилась у світлих мріях й снах?
Чи захмеліла від пахощів садів?
Чи зчарував, дужий солов’їний спів?
Досить лінитись, клич вітер до хмарин,
Хай політа між кучерявих чуприн.
Щоби вологість припала до землі,
Дрібним дощем, буде потіха й мені.
Проснулось сонце, картина яскрава,
Чудовий ранок. Сонячна заграва,
Скрізь розплескалася, зникають роси,
Я ж сподіваюся, на вмілість принцеси.
Покличе вітер і жадані грози,
Принудять хмари, повідкривать шлюзи,
Й весна босоніж пробіжить по травах
Вже наяву, не так, як колись у снах.
15.05.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983282
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2023
Гуляв вітер серед поля,
Що то радість, коли воля,
Я лечу ! Стрімко літаю!
Насолоду відчуваю!
Обійняв вже щось й відпущу,
Є бажаня, то засвищу,
Адже маю багато сил,
Із травинок злітає пил.
Я крутий, - співав вітрисько,
То так вИсоко, то низько,
Враз зненацька вперіщив дощ,
Щось розхваставсь, вже й серед площ!
Пригальмуй, збав обороти,
Думки хибні й перельоти,
Применш всі, свої «щедроти» !
Молодим завжди дорога,
Щоб була доволі довга,
Я пораду хочу дати,
Навчись силу зберігати
Щоб й при старості літати!
*
Цвіт яблунь й вітер
Вітерець віє в круговерті,
Яблунь цвіт - пелюсточки вперті,
Шурхіт чуть -Тримаймось міцніше,
Поспішіть під сонце, тепліше.
Зняв росинки, ото примхливий,
Глянь який, але ж цвіт красивий,
Символ ніжності, тут духмяність,
Особлива, є ідеальність.
Знаки світлих мрій і доброти,
Досягти шлях своєї мети,
До висот кращого світу,
Від життя отримать втіху!
09.05.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983166
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2023
Он петрушка - на городі,
Зеленіє рясно,
Поскачу пока я в змозі,
Це ж весна, прекрасно!
Де комашка заховалась,
Враз знайду, так скоро,
Під листочком! Бач, зазналась,
Йди сюди, потворо!
Там сидіти, нема чого,
Сік з рослин смоктати,
Не торкайся пахучого!
Як тебе дістати?
Горобця почув вітерець,
Під листочки – Дмух-ух!
Він поводивсь, як стрибунець,
Та за мить, трішки вщух.
Тож насмілився горобчик,
На льоту спіймати,
Хай потішусь! Тремтів хвостик,
Треба вдачу мати!
Цвінь- цвінь- цвінь, - звучало жваво,
Понеслось по ріллі,
З’їв комашку й «Цвінь, - ласкаво,
Як же добре мені!
03.05.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983165
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2023
Минають дні - мрій і сподівань,
Чи відлітають ввись до небес,
І чи бажанням буває грань,
Щоб швидко з вітром, розвіявсь стрес.
Жахи війни, щодня не до сну,
Машин сирени - крадуть спокій,
Все ж вірю я, в сонячну весну,
Хоча і йдуть бої жорстокі.
Чи можна звикнуть до тривоги?
І до небес, що часто плачуть?
Там не знайдуть мрії дороги,
Від злив холодних затріпочуть.
Й недосягнувши своїх цілей,
Вже біль проймає, безнадія,
Тобі здалось , між заметілей,
Лише за мить анестезія.
Жива душа, витримає все,
Війну, розлуку, дощ мінливий,
Для мене милий понад усе,
Щоб повернувся, був щасливий.
Тож не втрачаймо, любий віри!
Ми на порозі перемоги!
Здолаймо диких, злющих звірів!
Сонячний дощ змиє пожоги!
Все ж вірю я… в сонячну весну!
27. 04. 2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982635
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2023
Холод, вітер, надвечір'я,
По дорозі ніби пір’я,
То омана та то ж садки́,
Поскидали всі пелюстки́.
Усум’ятті вальсували,
Задарма, тепла чекали,
Нема втіхи в дні весняні,
Зникли пахощі духмяні.
День при дні сонце в дрімоті,
Білий цвіт не в позолоті,
Жартував холод із ними,
Намагавсь взяти в обійми.
Вітер з хмарами здружився,
Хлюпав дощ, не забарився,
Мов війна в середновіччя,
Їх з’єднало протиріччя,
У двобої хто сильніший,
Цьому цвіту хто миліший?
Тихий шурхіт у відлуння,
ПелюстОк, як умовляння,
Не страши, забери болі,
Дай спочити нам на волі.
У сльозах обіч дороги,
Загубилися тривоги,
Ніч підкралась, сон міцніше
Вже й пелю́сточкам тепліше.
07.05.2023.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982536
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2023
Це так важливо….
Весна і ти - поруч зі мною,
Коли натішусь я тобою?
Та дійти згоди на півслові,
Коли ж поп’єм нектар любові?
Блакить очей, в яких пірнаю,
Адже тебе, давно кохаю,
Ми у весняних, пахких хвилях,
Злетіть спроможні, як на крилах,
Рушник весільний, пора стелить,
Та чомусь нам, ненька невелить.
Спішу до тебе…
Весна, побачення, ти поруч,
І місяць зирить, ніби обруч,
А ми під ним, як ангелята,
Вже готуватися б до свята,
Обручки будуть до вподоби,
Нарешті вдвох дійдем до згоди?
Вродлива, мила і тендітна,
І наче усмішка привітна.
Та враз мінливість на обличчі,
Слова докори,- Не на часі,
Нам на побачення ходити.
Кажуть, ще треба, вчитись жити,
Слова свекрухи, - Вміть любити,
Щоб я навчилась, все цінити,
Не в квітах щастя й поцілунках,
Чи в дешевеньких подарунках,
Треба квартиру і машину,
Тоді отримати мужчину,
Знаю, а ти ж - безприданниця,
До всього ще і некчемниця,
За сина треба злата дати,
Не стану я, ваш шлюб вітати.
Болить душа…
Та знаєш любий, всі повчання,
Мені набридли й сподівання,
Два роки в ліжку до світання,
Частенько мліли від кохання.
А,що ж тепер? Нащо страждання?
Та чи зачислить у родину?
Чи марно мрію про дитину?
Можливо знов, думка зарано?
Тож скажи чесно наостанок.
Життя по різному сприймаєм,
Не штамп у паспорті єднає,
А почуття, що варті щастя!
В його очах…
Мов блискавиця й раптовий грім,
Як спиці в серце, слова - Це ж гріх,
Не прислухатись порад неньки!
Ні не змовчу…
-А чого ждать? Мо» з неба зірок?
Я зрозуміла, цей вибір, крок,
Ти не зумієш, сам зробити,
Та я спроможна розлюбити,
Хоча розбив сердечні мрії,
Пробач, тебе - не розумію!
Місячне сяйво по стежині,
Під серцем щем, ніби в крижині,
Куди втекти? Зірки звали вдаль,
Ятрила душу - зрада, печаль.
2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982535
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2023
(Від чоловіка)
Як малим був, я пас овець,.
Завжди за всім спостерігав,
Чому не ходить горобець?
Себе раптово запитав.
Ця пташка надто спритненька,
Увесь час скаче - скік, скік –скік,
Хоча на прочуд й маленька,
Напевно щоб, не спіймав кіт?
На траву ліг і слідкую,
Пташка скік-скік, шатається,
Ото собі, сам міркую,
Мабуть мені ввижається.
Я придививсь на дорогу,
То ніжки бач, коротенькі,
От і втрача рівновагу!
Ой, ви ж нещасні, маленькі!
От ніжки трішки б та й довші,
Тоді вагу б іншу мали,
Й більші на зріст, й крильця ширші,
То не лише б всі скакали.
А спромоглись крокувати,
Собі той харч, ще й смачніший,
Легше було добувати,
Усім світ здався б миліший.
Враз задививсь на хмарину,
Думка ятрить, зупинився,
Пригощу хлібом пташину,
Це від сніданку лишився.
У небі хмара - примара,
Боюсь промокнем до нитки,
Та й непокоїть отара,
Швидко забрав всі пожитки.
Поспіхом йшли на дорогу.
Весела зграя горобців,
Їх цей політ на підмогу,
А горобцю, що хлібчик їв.
Впевен, згадати приємно,
Відчував, став - розумніший,
Проводив час недаремно,
Тож став цей світ веселіший.
06.05.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982357
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.05.2023
Моя люба мамо, тебе знов згадаю,
Тож думки шаленні, мене звуть до раю,
Де в платтях весільних чаруючі, пишні,
Уздовж меж рядочком підростали вишні.
Із цвітінням буйним і я підростала,
У ті дні, неспокійні, з болем згадала,
Вітер б’є по скроням, легкий трепіт гілки,
Наче бачу все це, ніжний дотик бджілки.
Нині сум, тривога, плаче світ й цвіт ніжний,
По дорозі стелить килим білосніжний,
Та раптово попіл припада повсюди,
Призиває душа - зупиніться люди!
Чи недолюди, чому принесли біду?
Ви навіщо прокляті почали війну?
Розбомбили хату, пелюсточки - сльози,
Рвані вітром, утриматися не в змозі.
Люба мамо, так крає серденько спомин,
Мої мрій, надії, не ласка промінь,
Не знайду стежини до рідної хати,
Ти мене,рідна, не вийдеш зустрічати.
Яснить небо, уже давненько світає,
Молода пташечка сонце прославляє,
Під спів мрію - нехай всюди мир і любов,
Щоб героїв - воїнів не лилась кров!
Ворогів видворим, з нашої землі,
Звідусіль почуть, співатимуть солов’ї,
Прийде час, вірю, нас почує Всевишній,
Як й раніше, повсюди зацвітуть вишні!
Моя мамо, частенько тебе згадаю,
Хоч давно ми в розлуці та відчуваю,
Перемоги діждусь, віднайду стежину,
Пригорнусь до вишні, зустріну родину.
05.05.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982242
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.05.2023
Ой, не плач голубко, не плач сизокрила,
Ти вже й наліталась, притомились крила.
Золоте весілля, його б святкували,
Коли б у країні та й війни не знали.
Зібрати б родину, трьох доньок у парі,
Якби ж не припхались сусідськії тварі,
Якби не бомбили мирні міста й села,
Тоді би й заграла музика весела.
І сім онучаток за столом всміхались.
Та й двом правнучатам усі повтішались.
І ми з дідом ніби в щасливому краї,
Де небесна просинь, сонце у розмаї.
Де шпачок виводить пісню про кохання,
Допоміг забути про біди й страждання.
Та не так судилось, лунають тривоги,
Шлях до перемоги,ой занадто довгий!
Мужні сини й доньки боронять країну,
То козацька вдача - люблять Україну!
Бо ж, як рідна ненька, треба захищати,
Щоб життю раділи і батько, і мати.
Погляну до неба, серце калатає,
За людей, героїв, душенька страждає,
Здаля знову чую крики журавлинні
Враз сердиті хмари - ллють сльози полинні,
Тож не до весілля, не до гульок нині.
А, як доживемо, ми до перемоги,
В купі зберемося відгуляєм вдачу!
Ось тоді я й справді, від щастя заплачу.
04.05.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982133
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2023
Сонячне сяйво, з ранком лилось до землі,
Тішивсь горобчик,- Чари, так добре мені,
На підвіконні, уміло миє крильця,
Всім зрозуміло, треба ж гарненько вмиться.
Щоб день зустріти, он миле сонце встало,
Краса довкола, проміння застрибало,
Точно, як я! Й до всіх доволі привітне,
Мабуть любується, в саду нарцис квітне.
Уже й вербичка пушком причепурилась,
Весна усміхнена, ледь зазолотилась,
Злегка іскриться срібна роса по полю,
Ну, от і я - уже вмився, тож дозволю.
Сказати вам, дітлашки - Доброго ранку!
Ген – ген долина, вбралась у вишиванку,
Ряска й Мать-мачуха манить кольорами,
Весни дарунки, потішимось й ми з вами.
Скік- скіт горобчик ,- Цвінь-цвінь, - звучить довкола,
Вже поряд друзі, юрбою роблять кола,
До річки й лугу скликають політати,
Щоб новий день веселіше зустрічати!
Тож не баріться, дітки гайда з хати,
Давайте разом весноньку вітати!
23.04.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982049
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.05.2023
Тьмяні зорі… нічка лукава,
Казав прийдеш, щоби чекала.
Обіцяв, ти одну дістати,
Була мрія, зможеш кохати.
Пахкотів, вже чай біля вази,
Пам’ятаю, всі твої фрази.
Приніс квіти, у подарунок,
Був солодким наш поцілунок.
Тож наслухалась обіцянок,
Не сп’янив мене і рум’янок.
Довго ждала та все ж розквітла,
Загубився, десь присмак літа.
Не ясняться зоряні шати,
Ти не знайдеш стежки до хати.
Жаль, лукавість, твоя через край,
Тож не скажу, прийди, покохай.
Нехай нічка викраде зорі,
Й забере думки ці, суворі.
Різні долі, нам надав Господь!
Я забути зможу - не приходь!
30.04.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981830
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2023
Вітерцю спів… з весною в насолоді,
Привіт ранковий, став щоденно в моді,
Мов ніжний дотик, до тонких струн скрипки,
По квітах роси - срібні намистинки.
Яскраве сонце, звеселивсь промінчик,
Враз перелискує пелюстки квітів,
Доволі жвавий, золотий пломінчик,
Поміж усіх природних лабіринтів.
Вітерцю спів… заслухалась вербичка,
Заклик помріяти про ніжність, весну,
Поміж бруньок яснить свята водичка,
В собі ховає: дива, земну красу.
Краплі водиці в веселковім танго,
То відблиск зелені, то враз блакиті,
На мить раптово, жовтий колір манго,
З кольором злата райдужно сповиті.
Вітерцю спів, навіяв прохолоду,
Замовкав птах, у сповитому гнізді,
В сум’ятті знову, думка про погоду,
Взиває вітер - хай стануть теплі дні…
09.04.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981602
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2023
Моя душа в єднанні із кредом,
Принесе радість нинішня весна,
Краса квітуча запахне медом,
Й всім подарує… надію сповна.
Покине ворон небо блакитне,
Враз розіл’ється довкола світло,
І Україна швидко розквітне,
Як і земля під барвистим цвітом.
Моя душа- зранена пташина,
Знаю світ зміниться. Й мій рідний край,
З війни зустріне донечку й сина,
Радо спечуть… весільний каравай.
Все, як колись, тільки справ багато,
Для відбудови нам потрібен час,
Але ж якщо, в душі віру мати,
Ніякий ворог не здолає нас!
05.03.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981415
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2023
Ми удвох зустрілись восени,
Вже скидали листя ясени,
Надвечір’я сонечко вкрало,
Та твоє серце покохало.
Напувала вдачею земля,
Відчувала мріяв про життя,
Не розлилось сяйво в небесах,
Ти повинен бачить по очах.
Несміливий погляд безнадій,
Хоч ти поряд, між нас суховій,
Не розквітнуть квіти й поготів,
Якби ти цього й надто хотів.
23.04.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981013
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2023
Чиєсь життя, як квіточки в садочку,
Нарцис, тюльпан - краса вражає очі,
Роса і блиск виграє на листочку,
Примули цвіт, як очі, ці жіночі.
Як пелюстОчки до пелюстОк - ніжність,
Втримать тепло - щедроти поцілунку,
Природи вмілість, як сумісна святість,
Буть завжди разом, всміхатись світанку.
Так, є подібність природи і людства,
Все дане Богом для краси й почуттів,
Тут, ще й погода принесе чаклунство,
За для любові, продовження життів.
Поглянь на сад, на клумбу рано- рано,
Серце заб’ється гучно, урочисто,
Як до смаку, усе довкола вбрано,
Весна плете чаруюче намисто,
Природа завжди в ритмі, як звук сердець .
22.04.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980922
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.04.2023
Ой надворі, схоже на осінь,
У пелюшці дрімає просинь,
Серце спокою, вже немає,
Тож кого, не знати, кохає.
.
Це ж любила вчора Давида,
Як у ліжку, то вже Свирида,
Хто із них, кращий, як узнати?
І за що… обох цінувати?
Нічка вкрала - мій сон і спокій,
Тож обоє, ще й кароокі,
І гарненькі, червонощокі,
Тож душа, то неначе в шоці.
Усміхаються, я палаю,
Кого вибрати, все ж не знаю.
Нині свято, в нас вечорниці,
Прийдуть подруги і вдовиці.
Де в селі, іще погуляти?
Щоби тіло та й розім’яти?!
Вздовж паркану, он іде Свирид,
Біля хвірточки, стоїть Давид,
Як два півні - руки у боки,
Вже червоні вуха і щоки.
Хай їй грець так званій вечірці,
Враз зчепилися, бачу в сварці!
У очах, аж блиски від злості,
Чи й вгамую, я оці гості?
Чую здалеку Василину,
Йде під руку, веде Килину,.
За мить, подруги привітались,
-Що, сміливості вже набрались?
Василина - голосно мовить,
А Килина, морга, так вабить,.
Від вікна, я не відірвуся,
Гей пождіть! Зараз розберуся!
Як ви всі, зайдете у хату,
Улаштую » гарненьке» свято!
А вдовиці, як дві сестриці,
Білокурі і білолиці,
Одна одній,ще й підморгнули,
Попід руки і потягнули.
От паск*ди! Ото утнули!
Ніби статуя, аж застигла.
Й слова мовити, я не встигла,
Як же я? Але ж ми ж подруги,
Як уникнути, враз наруги?
Ой казала ж, рідненька мати,
Знай кого- ти ведеш до хати!
Певно ждала на генерала,
Нащо довго так вибирала?
Ой літа, де ж молоді літа,
Нині осінь у коси впліта,
Як взнаки, сивих волосинок,
Та хіба ж, це поганий вчинок,
Всіх зібрати, щоб погуляти?
Хоча подружки й білолиці,
Але ж зрадливі, дві блудниці,
Тож для мене, урок віднині!
По щоках, ллю сльози полинні!
Та шкода, зачерствіє пиріг.
Таких подруг, навіть на поріг,
Я не стану тепер пускати!
***
Мої думи – білокрилі зграї,
На останок, я скажу вам друзі,
Зрада, блудить часто по окрузі!
Жаль бува - не без пригод, це ж життя,
Ти довіришся, цим втратиш літа,
З’ятрить серце і душу самота.
Жовтень 2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980831
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2023
Свята земля, ти лиш зернина,
Завдяки Богу, зростай на ній!
Щоб мала волю, як дитина,
Й пізнала тугу й злет світлих мрій.
В землі спроможна вкоренитись,
Відчути силу – дар природи,
Під сяйвом сонця залишитись,
Сприймати примхи, від погоди.
Яскравість днів - весняні квіти
Де свіжість й радісно довкола,
Цвіт колосків, громам гриміти,
Гнутись під зливою додолу.
Так і дитині, сприймати світ,
Де темнота й світло йдуть поруч,
Коли дивує бузковий цвіт,
Війна, чужинці - несуть порох.
Щоб навкруги, все спопелити,
Вкрасти надію на майбуття,
Заборонить, землю любити,
Право на волю, спокій, життя.
А хто накази, рашистам дав?
Знищити нас, рід український?!
Народ віками, на жаль страждав,
В роки буремні й в час радянський.
Розвелось, тоді олігархів,
Ніби пороші серед зими,
По церквах зрадників – монахів,
Жаль не відчули вони вини,
Кого роками вибирали?
Кому довірилися, шкода,
Для себе шлях, не той обрали,
От і неждано, прийшла біда.
Летять снаряди, гинуть люди,
І кожен паросток згорає,
Важко позбавитись Іуди,
Все ж мати сина виглядає.
Ночі недоспані, тривоги,
Весь світ, ненавидить рашистів!
Долі розділені, дороги,
Та стоїть воїн, до знемоги,
Впевен здолає терористів!
Тобі подібний, теж зернина,
Сили сповна протистояти,
Щоби щаслива вся родина,
Щоби не мала, болю мати.
Надія ворога відбити,
І розсівати зерна в полі,
Щоб рідний край,землю любити,
Та бути вдячним щасній долі!
17.03.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980717
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2023
1
Тихо… ніби й немає війни. Привітне сонце, теплі промені злегка торкалися землі, ранковий блиск роси барвисто переливався по траві.
Чиста блакить віщала гарний день….
Після важкого поранення, після реалібітації, Михайло повернувся в рідне село. Добротна хата, в ній батько й мати і він з ними, як до війни.
Життя інакше, не чути гармат, лише інколи з гучнововця чути звук сирен. Мало хто кудись ховається –уже звикли.-Що має бути, так і буде, - частіше всього, кажуть люди похилого віку. А молодь? Може хтось спитає? Та де та молодь у селі?! Так, декілька родин приїжджих зі сходу. Село далеко від залізничних колій, можна сказати глухе. Ранкову тишу порушує переспів півнів, інколи крики гусей й скавління,чи гавкіт собак.
Часті проблеми з інтернетом, сюди новини приходять з запізненням. Хто першим дізнається, хоч і ввечері, спішить до сусіда, вже по хаті розмови, ніби зібрався рій бджіл. Важкий час, не сидиться поодинці, один одного підтримують, бояться одинокості. Хоч і при свічках, розмови, суперечки, сподівання затягуються до пізньої ночі,тож разом легше все сприйняти.
Михайлові минуло сорок років.
- Не молодий та й не старий, - часто бідкалася мати,- Єдиний син, шкода, та доля щастя не дала.
Після армії, син мав кохання, в двадцять п*ять років одружився, але разом довго пожити не судилося. Лише п*ять років його втішали блакитні ніжні очі, в яких топився, забував про все на світі. А їй було лиш двадцять, одного разу в потязі познайомився . У чотирьохмістному купе їх двоє, слово за слово, уже й бесіда. Віра навчалася в Вінницькому кооперативному інституті на заочному відділенні. Якби один до одного ближче жили,, то напевно б зустрічалися частіше, краще би один одного знали. Два рази на місяць вони зустрічалися в Вінниці, вечорами спілкувалися по телефону,ото тільки й втіхи.На жаль дівчина приховувала біду, мала онкозахворювання.Зізналася через три роки, коли він здивувався,чому не вагітніє, безжальна хвороба забрала її життя.
2
Летіли ясні, погожі дні, чергувалися з прохолодними ночами.
Про минуле сина, вдома намагалися не згадувати. Мати інколи бідкалася, що син залишиться одинаком до глибокої старості. Та батько відразу потерав жилисті руки, скоса зиркав на неї, кашляв. Знала, як не замовкне, то старий гримне кулаком по столі, а лягаючи спати іще й добряче висварить.
Він розумів батьків, уже ж не молодий. Часто від матері чув слова,
-Думай синку !Думай!
А що тут думати? Задавав собі запитання. Сам винен, медсестричка Юля біля тебе ходила, а ти бовдур, хоча би раз її за руку взяв. Соромився, як підліток, особливо коли підносила судно. Відчував, що червонів, як варений рак, весь час очі донизу, ніби щось на підлозі шукав. Не зміг собі пояснити,чому коли вперше її побачив, торохкотіло серце, ніби мало вискочити. А згодом, день за днем, кожен її погляд, як свіжий ковток повітря, йому придавав сил стерпіти біль. Він намагався швидше стати на ноги.- Чорт забирай – в душі себе сварив.Чому здохляк став?
Тож з передової прийшов, а туди слабаків не беруть. Всі загартовані, хто в полі,чи на заводі,чи на фермі працював. Має бути сила! Має бути!
Для нього два тижні видалися надважкі. Привітна Юля- тендітна дівчина , з біленьким личком і білокурим волоссям, підбадьорювала хворих. Про себе він називав її лілією. Її карі очі красивої форми вражали його, заворожували. Воно звичайно, кажуть для кохання різниці в роках немає, але ж. Ото ж, якби не оте « але» - його зупиняло.-Я старий для неї. Коли почав ходити, звичайно шкутильгав, біля неї навіть соромився пройти. Тільки наближався, відразу серце збивалося з ритму.
З ними вона була вдень і вночі,тільки інколи зникала на кілька годин. Михайло намагався позбутися думок про неї, але знову думав і навіть брали ревнощі, коли вона допомагала іншим пораненим.
Минуло іще кілька тижнів… його перевели до іншої лікарні. Він дуже шкодував, що так і не привернув до себе більшої уваги. А одного разу насмілився записати її номер телефона ,уже й навіть наважився підійти та помітив, що нема телефона. Три дні ходив сам не свій. І додому не подзвонити, бо толком не запам’ятав номер, а тут іще й Юля зникла.
В іншій лікарні він пробув майже цілий місяць. За цей час згадав номер телефона до батьків. Але очі Юлі, її мила усмішка часто снилися, а тихий голос заворожував, манив до себе.
3
Михайло повернувся додому. Життя продовжилося у звичному русі, тільки на переміну погоди не мав спокою, відчував нестерпний біль у прооперованій нозі. На жаль жити без ліків не вдавалося.
Одного вечора мати підійшла до сина з телефоном,
-Михасю! Ану подивися, ти ба, з твого телефона дзвонять.
- Давай я сам відповім.
Злегка почервонів, хвилюючись взяв телефон,
-Ало! Я слухаю!
В телефоні чоловічий голос,
- Привіт Михайло! Це я - Максим.
-Який Максим?
- Ну той, що з тобою в одній палаті лежав.
- Ну-ну, а зачекай, це ти розповідав, що тебе поранило на день народження, здається хвалився тридцятник - кругла дата. Не розумію, як цей телефон потрапив до тебе ? Ти ж бачив, я його шукав, усі матраци перевернув.
-А знаєш де загубив?- пролунав сміх.
-У сартирі. Його ранком знайшла санітарка, здала зміну,забула віддати. Прийшла на роботу через добу, а тебе вже в іншу лікарню перевели..
- То чому ж ти зразу не передзвонив моїм батькам?
- Я знав, що ти в лікарні. Не хотів турбувати, бо не знав коли тебе додому випишуть, подумав будуть хвилюватися. А тепер, я уже герой, правда з палицею, але передвигаюся. Мене завтра виписують, думаю в Вінниці на вокзалі зможемо зустрітися, я ж тобі маю телефон віддати.
-А що там, наших багато виписали?
- Так- так, ще Олег залишився, в нього ускладнення, але обіцяють через тиждень – два теж поїде додому.
Мати спостерігала за розмовою, по закінченню, задумливо сказала,
- Як добре, що хлопців виписують, хай би вже якнайшвидше закінчилася війна. А що, ото прямо на день народження поранило?
-Так мамо, на війні всіляке трапляється. Ворожа куля - дурниця, не запитує в кого який день. Знаєш, а Максим такий кумедний, хоч який біль, навіть не скривиться, лише на якусь мить очі прикриє. А говорущий, тут і посміхнеться й якесь слово знайде сказати, щоби підтримати. І розсмішити мастак, та так, що й про болі забудеш. Ото комусь веселун попадеться, вдома ніхто не сумуватиме.
- Синку! Таким живеться легше. Веселий, значить упевнений в собія, а сміливіть в житті багато значить.Це ти, на війні сміливий, а до особистого життя, такий тихий, покірний, як річка в туманні дні.
-Та досить мамо, досить! Знову на свій лад переводиш розмову. Завтра скаже на яку годину маю бути на вокзалі, то добре, що заберу телефон.
За вікном ніч… Михайло довго не зміг заснути. Пригадував Максима з його веселими анекдотами, реакцію і усмішку Юлі, рум1янець на щічках. В очах зірниці, яких напевно ніколи не забути. Вкотре задумався, а мама права про сміливість.Чому не наважився побути наодинці, поговорити? Може боюся відповідальності, здрейхив, як кажуть хлопці. Ох мамо, де ж ту сміливість взяти, коли ті очі так зачаровують, що й слова не скажеш.
Жовтневий ранок… за вікном автобуса легкий туман. Михайло поглядав у вікно - От і осінь, а війна продовжується, важко хлопцям. Але якби я до них туди рвався та мене не візьмуть.
Люди поспіх виходили з автобуса, розходилися в різні сторони. Михайло пересів на трамвай. За вікном, по дорозі деінде під тиском вітру крутилося жовте листя. На якийсь час задумався, порівняв своє життя з листям, яке летіло, ніби шукало де краще прилягти.
В холі вокзалу гучно, люди, як комахи, копошаться, поспішають хто куди. В залі очікування, біля кіоска, Михайло очима шукав Максима. Він сидів у кріслі біля вікна, поруч з ним, обійнявши невеличку чорну сумочку, сиділа Юля. Світлий плаш дуже пасув їй до обличчя! Йому би посміхнутися, але так стиснуло в грудях - аж під серцем защеміло. А може це мені знак, поспілкуємося, може з цього щось і вийде. Може в гості запросити? Важко перевівши подих, йшов до них.
Юля перша помітила його, усміхнена,
- О, подивися хто до нас їде!
Усміхнені обличчя, теплі обійми, рукостискання. Михайло наважився обійняти Юлю,
-А ти, як наша рятівнице?
Її обличчя раптом взялося рум’янцем, у очах блиск, весело відповіла,
-Життя продовжується. Дай Боже перемоги й будемо насолоджуватися життям.
Максим, хитро зиркнув, поклав руку на її плече,
-Ми це… разом продовжимо життя. Їдемо до мене,одружимося.
Михайло зам’явся, намагався відвести погляд, в той же час розумів, треба щось сказати,
-А я подумав вона при роботі, тебе додому доставляє.
-О ні, це я її тепер до себе додому доставляю. Гарна квіточка, хай прикрасить мою оселю.
Оля забрала руку й на ходу…
-Ви без мене поспілкуйтеся, я відійду на пару хвилин.
Приховуючи хвилювання Михайло продовжив розмову,
-От ти умієш скзати! Бережи свою квітку, дивися, щоби ніхто не вкрав, цінуй. Такий скарб треба берегти, як зіницю ока.
-Знаю - знаю, якби ти був молодшим, напевно би теж не прогавив.
Михайло присів на стілець,
-Знаєш у мене іще все попереду. Я ж розповідав про минуле. Було діло, скуштував райське яблуко, виявилося гірким. Але думаю, колись доля буде прихильною до мене. До жінок здатний, тож все попереду.
- Ну добре!- тільки й встиг сказати Максим, як підійшла Юля.
-Ти чув? Здається наш потяг об’явили, маємо йти.
-Та і в мене за годину автобус, поки доберуся до автостанції.
Юля відкрила сумочку, щось шукала. Михайло чекав, хотів, іще раз, зазирнути в її красиві очі. Вона різко повернулася до Максима.
- Нам з камери схову треба забрати валізу, тож прощайтеся побратими.
І до Михайла протягнула руку,
-Мені Максим дещо розповів з вашого життя, тож усе в минулому.Не втрачайте надію, думаю роки не завада. Ви іще знайдете свою половинку, он скільки жінок залишилося без чоловіків. Думаю наші воїни проженуть рашистську навалу, все буде добре!. І ми обов’язково зустрінемося, лише б дочекатися перемоги. Щастя Вам!
Враз приревнував Максим, доволі емоційно відреагував,
-О, яке прощання! Все - все! Пішли, а то й справді прийдеться доганяти потяг. Па-Па Михайле, гадаю ми іще не раз зідзвонимос!.
Він з заздрістю дивився їм в слід .
Думка – метеликом -А вони підходять один одному, навіть трохи схожі.
Та тут наче лезом по душі - А може я й справді бовдур, бо не насмілився позалицятися. Мабуть не доля, потяг повіз квітку в іншому напрямку.
4
Холодний вітер обпікав обличчя, Михайло на ходу зиркав до неба - Напевно вітер навіє дощу…тож осінь, все може бути.
Злегка морозило… він розумів, це від нервів. На кілька секунд зупинився-Отакої! І чого нервувати,треба сприйняти все, їхати додому.
На платформі люди уже заходили в автобус. Неподалік від автобуса стояла низенька на зріст жінка, обіймала хлопчика.
-Ну синку, не плач, заспокойся. Ми вже скоро будемо на місці.
Хлопчик шморгав носом, скоса позирав на Михайла.
- М амо, а це точно наш автобус, може краще в того дядька запитай, а то знову не в той впхаємося.
- Та забудь, забудь про той автобус.Там просто було дуже тісно, тому ми й вийшли.
- Я їсти хочу, ти мені щось купи…
-Та де ж купи, хіба не бачиш, тут нічого не продають, а повертатися, то уже й до ночі не потрапимо до баби Марини, подала носову хустинку і продовжила,-Ти мій маленький герой, не плач, витирайся і пішли.
Михайло спостерігав, як люди поспіхом заходили в автобус. - Добре, що місця вказані, мабуть знову буде багато людей, треба йти. Хлопчик побачив, що Михайло, опираючись на палку, направився до автобуса,
-Мамо давай скоріше,бо усі місця займуть.
Жінка віддала водієві квиток,
-Ми зі сходу, нам на двох і одного місця досить.
Водій - сивий чоловікі, років шести десяти, кивнув рукою,
-Проходьте! От біда, їдуть люди, надіються на краще… охо-хо-хо.
Михайлове місце було поряд з цією жінкою і хлопчиком.
-Це ж треба такого - подумав і звернув увагу на обличчя жінки. Мабуть років тридцять! Та ні , а куди вона їде, каже зі сходу. Цікаво звідки, чи з Бахмута, чи з Соледара, а можливо й з Харківської області, їдуть бідні люди, їдуть світ за очі.
Хлопчик завертівся на її руках,
-Дядьку, а ви що були на війні?
-Так був. А ти напевно тікаєш від війни?
-Це мама, каже поїхали до бабці Марини, може в неї перебудемо, поки війна закінчиться.
-Артуре, синку, щось ти дуже розговорився. Он краще подивися у вікно, не набридай дядькові своїми розмовами.
Вона ледь повернулася до нього. Її очі збили його з пантелику. - Очі… знову карі очі і такі ж красиві, але трохи сумні. З під білого берета виднілося русяве волосся, її обличчя мало втомлений вигляд.
Цікаво в яке село вони їдуть? Михайло злегка торкнувся плеча хлопчика,
-То ти Артур, тепер я знаю твоє ім’я. А скажеш дядькові, скільки тобі років і в яке село ти їдеш?
За сина відповіла жінка,
-Йому шість років. Оце два тижні назад було день народження, саме нас бомбили. Якби мирно,то може б і відсвяткували. А тут бачите яке святкування, без хати залишилися, два тижні по автобусах, по вокзалах.
Михайло розумів, як жінці боляче про це говорити, більше нічого не запитував. Цікаво, до якої це тітки Маринив вони їдуть. В селі всіх знав, тут народився, виріс, безвиїздно мешкав, хіба що служба в армії.
Автобус часом покачувало, хлопчик заснув. А Михайло думками був у кожній сільській хаті, все намагався знайти бабу Марину.
Ото лишенько, чого відразу по своїй вулиці не шукав. Немає в нас баби Марини, уже три роки, як пішла в інший світ. Думки, як вітряки, подумки сам до себе - Чекай голубе, ану згадай, хто в тій хаті живе. Згадав, як мати бідкалася про переселенців, що посилилися в тій хаті. Ото буде розчарування, куди ж піде з дитиною?
До кінцевої зупинки, їхало кілька односельчан. Михайло, щоби не заважати, пересів на друге місце.Думав допомогти жінці, адже малий добре угрівся, солодко спав.
Нарешті автобус під’їхав до зупинки… водій запропонував усім вийти.
Жінка по чолі гладила сина,
-Артуре… ми приїхали!
З закритими очима, хлопчик щось бурмотів . Михайло стояв поруч,
-Я вам допоможу, візьму на руки..
-Ні - ні, що ви, він не такий легенький, як здається.
Відкривши очі, малий зразу здійнявся на ноги,
-Що приїхали?
-Так! От молодець що пробудився, пішли! - похвалила мати.
Михайло відразу взяв його за руку ,
-Знаєш Артуре, уже темніє, пізно шукати бабцю, до мене в гості підеш?
Малий задрав голову, безтямно кліпав очицями,
-Мамо,а може й справді, пішли, я такий голодний, там же нас нагодують. Хоч я йзігрівся, а в животі, аж шкварчить.От би гаряченького борщу поїсти.
Малий так швидко говорив, що вона й не могла слова вставити, жестом руки давала зрозуміти щоб замовк. .
--Та ви не сваріться на дитину! У народі існує приказка, що вустами дитини дієслов істина. В такому віці ми теж були щирими та мабуть просто цього не пам’ятаємо. Може скажете, як вас звати і погодитися на запрошення?
Артур від радості підстрибнув,
-Мою маму всі звуть Ольгою! Ну пішли, пішли!
Жінка озирнулася - А воно й справді, в таку пору по селу блудити не кращій варіант, але з осторогою сказала,
-А що ваша дружина скаже, діти?
-У мене вдома батько й мати, думаю гостей радо приймуть . Хата у нас добротна, велика, є де відпочити і телевізор можна подивитися.
5
Несподівані гості порушили звичне життя його сім’ї. Познайомившись, батько позирав на Ольгу, задоволено нарізав хліб, а мати ставила на стіл вечерю. Артур зразу познайомився з котом, тримав його на руках і дивився мультики. Вечеря видалася тихою, кожен смакував їжу і занурювався в думки. Тишу інколи порушував Артур, він був задоволений, щось шепотів до Ольги, тулився і позирав на Михайла.
Після смачної вечері, виморений Михайло, але задоволений поїздкою й знайомством, міцно заснув. А Ольга, лежачи в ліжку, в душі відчувала глибокий затишок - До добрих людей попала, а що далі? Напевно довіритися долі, а там час покаже.
Батькам довго не спалося, обговорювали день, втішалися гостями.
Пройшло три дні. Сонячний ранок… переспів півнів. Михайло хазяйнував біля кролів. Батько тер на велику терку кормовий буряк і кидав курям, хитро позирав на сина, наважився поговорити,
-Слухай, Михасю… нехай вони декілька днів поживуть у нас. Я так зрозумів Ольга одна виховує сина. Придивися до неї…
--Тату!
-Що тату? Ти йшов своєю стежкою в житті, тобе ніхто не зупиняв, усе робив, як хотів. Як Віру привіз, ми прийняли , до Військкомату пішов, плакали, але ж не відмовляли. А тепер тобі сама доля пропонує почати нове життя, не вагайся! В твоїх очах я помітив сонячний блиск, коли позирав на неї, мабуть сподобалася. Сину, не замикай серце для кохання!
-Та в неї очі красиві… тому й дивлюся.
-А я хіба кажу погані? Красиві і сама славна жіночка та й хлопчику треба батька. Ти ще молодий, може ладком - ладком та й матимете спільного хлопчика чи дівчинку. Не прибідняйся, в твої роки, ще повні пороховиці.
Михайло гучно закрив клітку, розчервонілий,
-Ой, щось сьогодні тебе так далеко занесло. Напевно себе в двадцять років пригадав.
У відповідь,старий усміхнений до нього, кивнув рукою в сторону відра, в якому лежали кормові буряки,
-Ти не тікай, оті буряки помий, я на потім натру. Слухай, хіба хороше гріх згадати?! Та не будь дівкою, ото до матері вдався. Та в молодості всього боялася, але ж тобі не двадцять. Життя - не ті дні що пройшли, а ті, що залишилися.А ти тільки пів життя прожив, ще все попереду. Подумай, час швидко спливає.
Михайло намагався швидко помити буряки й втекти від батькової моралі. А старий тільки пошморгував носом й задоволено продовжував,
-Ти ото якось будеш мати час, наведи порядки в літній кухні. Я там пічку пропалюю, коли собаці їсти варю, думаю не замерзнеш. І Ольгу запроси, хай допоможе книги перебрати. Якісь, здебільшого радянські пропагандистські, підуть для розпалювання пічки, а якісь можна й залишити.Там технічної літератури багато, кому вона тепер потібна, зараз технології зовсім інакші.
Михайло трохи схвильовано,
-Останнім часом ти мене дивуєш. Як тільки в хаті я та Ольга з сином, ти відзразу намагаєшся малого забрати й швидко зникнути . Чи це спеціально робиш?
-О… мій герою. Чи не помітив, як вона на тебе поглядає?! А до чого я веду, бачу ти й досі недопетрав? Знаєш, прямо скажу. На дивані, що в літній кухні, ми з твоєю мамою провели медовий місяць. На ньому й твоє зачаття відбулося. Хоч важко було, саме цю хату будували, але й на це часу вистачало. Молодість, кохання – майже, як гаряча пора влітку, весь час жага води. Тільки тут все інакше, хочеться пити солод з вуст, від спокуси втрачати розум.
Після такої промови в Михайла урвався терпець. Останній буряк перекинув з руки на руку і різко кинув у відро з водою,
-Та, досить! Різко розвернувся, попрямував до городу.
Думок багато… сумнів краяв серце. Чи правду батько каже про ті погляди? А чи на часі розпочинати нове життя, адже війна? Та чи погодиться іще в нас жити, весь час бідкається, що незручно.
Раптово посипав мілкий сніг та він не помічав його.просто дивився вдалину, ніби там бажав знайти пораду. До нього підбіг Артем,
-Дядьку, бабуся обідати гукає.
Думка, мов стріла – А він би мене за батька прийняв! Увечері весь час поряд, у оченятах блиски радості, тулиться, просить щоби якусь цікаву історію розповів, тільки не про війну. Звичайно в такому віці бачити жахи війни навіть важко сприйняти, наскільки зранена дитяча душа!
Малий уже тримав його за руку, вони поспішили до хати.
6
А час минав...
На третій день від Різдва батьки збиралися поїхати в інше село, до родичів. Батько чекав на рішення Ольги, напередодні він просив, щоб з ними поїхав Артур.
За цей час жінка уже звикла, влилася в цю сім’ю, відчувала, що поряд щирі, добрі люди. В душі таїла секрет, намагалася не показувати, що їй імпонує Михайло.Вд його поглядів губилася та в то й же час надіялася, що він таки зверне на неї увагу. Звичайно, не так, як на матір Артура ,а, як на одиноку жінку, яка не проти пройти з ним життєвий шлях.
З кімнати вибіг Артур,
-Дідусю ура! Мама дозволила, я їду з вами!
Пройшло зо три години, як батьки з Артуром на старенькій «ладі» поїхали в гості. Михайло в літній кухні, уже третій день наводив порядки.
Ольга в хаті… на стіл поставила тарілки для борщу - Ну от, будемо обідати, треба Михайла звати.
Відчинивши вхідні двері хати, декілька раз гукала його, але він не чув. Похапцем, накинула плед, поспішила до нього.
Скриплули двері… Михайло різко піднявся з дивана. Розгублено дивився на неї, в руках тримав декілька фоток.
Вона сміливо зазирнула в них, злегка почервонівши, мовила з милою усмішкою,
-О! Ти, що в дитинство занурився? Який гарненький хлопчик! Це ти?
- Так, це я ! Давай, я їх в альбом покладу.
-Ні, зачекай! Я борщ у тарілки не насипала, в каструлі не остигне. Дай хоч хвилинок п’ять подивитися, мені ж цікаво…
Михайло на якийсь час завмер від її пронизливого погляду. Ледь нахилившись тихо,
-Я цікавий тобі? Дивно, а мені здається ти уникаєш зостатися наодинці.
-Та ні, це ти тікаєш… звичайно, навіщо тобі жінка з дитиною та ще й без приданого.
-Навіщо нам сперечатись- нахилившись сказав він і руками злегка взявшись за її тендітні плечі, посадив на диван, продовжив,
-Твої уста, як маків цвіт… а очі, я в них топлюся, забуваю про все на світі.
Ніжний поцілунок в уста… вона розстала, як роса на сонці.
Більше ніяких слів…. в грубці розмірно потріскували дрова.
На Водохреще вся сім’я ходила до церкви. Освятивши воду, вдома мати застелила стіл вишитою скатертиною, звернулася до Ольги,
-Ти розтавляй посуд, накривай стіл, а я тим часом зніму теплий одяг.
В хаті пахло стравами…. Артур сидів між Ольгою і Михайлом, інколи водив оченятами, посміхався. Батько налив у келихи вина,
-Ну що… сьогодні не гріх пригубити вина,спочатку помянемо наших героїв, що захищають Україну,а вже за другим разом вип’ємо за свято. Бог бачить нас, думаю пробачить.
Після двох тостів, добре закусивши, Михайло підійнявся з стільця, голосно сказав,
- Мамо,тату, ми тут оце, трохи зам’явся та все ж продовжив,
-Ну вирішили побратися, поки що поживемо разом так, а після Провідної неділі одружимося.
Сидічи, Артур обома руками ообійняв Ольгу й випалив,
-Мамо, як це класно, тепер у мене буде батько!
Ольга пригорнула сина, прошепотіла,
-Так синку, в тебе буде батько, тільки ти ж його слухайся!
Батько посміхнувся і продовжив,- У нас буде дружня сімя! І дай Боже нам з бабкою побавити онуків!
В кімнаті всі дружньо дивилися телевізор, Михайло задумливо дивився на Ольгу., на душі тепло і радісно – Ну от, я став на нову стежину в житті, яку мені подарувала доля. Думаю все буде добре, нам би тільки війну закінчити та , прогнати рашистів з рідної землі!
Березень 2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980447
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.04.2023
Попід паркани, біга лиска,
Голодна, зла, очима блиска,
Та як, залізти під сараї,
Скрізь пси, смердючі – самураї.
Так і чатуй - хвіст дістане,
Коли ж ота пора настане,
Щоби доволі навтішалась,
Щоб мені курочка, дісталась,
Та й не стара, а молоденька,
Щоби пахуча, солоденька.
За мить спинилась, очі круглі,
Ой тут напевно красотулі!
Нюх-нюх, -Так- так - запах пташини,
Якби ж не мала ті причини,
Лізти самій, ризик великий!
Де ж вовчик – братик, мій дволикий?
Себе підставить не годиться,
Маю життям насолодиться,
Мабуть піду його покличу,
Адже добра, за́вжди всім зичу,
Хоч їдка думка в душі бридко,
Але ж він справний, зловить швидко,
Точняк пошлю, нехай спіймає,
Тож не відкаже, бо кохає.
Але, як пси почують гостя,
Й підстереже його нещастя,
Та хіба ж буду в цім винна я?
Нехай схитрить, то ж не вовченя!
У голові може є клепка,
Мені ж рискнуть ціна висока!
Суть байки:
Усе зробить - краще чужими руками,
Пристосуватись, жить поміж вовками,
За те, що трапиться не відповідати,
Для цього й справді, треба майстерність мати.
В любому хаосі сказати - то ж не я!
Нехай повчаться цінувать своє життя!
25.03 2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980076
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2023
Нехай трохи й похилилась калинонька в лузі,
Але ж ти, рашист - поганець маєш по заслузі!
Нищать й знищать вагнерівців, алкашів проклятих,
Не збороти воїнів, українців завзятих!
По яких, живуть законах, зомбовані люди?
Під кийками, пригнічені, бояться Іуди?
А вони, може давно, стали нелюди, звірі?
По церквах, храмах, якій, поклоняються вірі?
Терористом легко стати, коли в очах злоба,
Чи ненависть роз’ їдає і гризе жадоба?
Не вчать заповідь любові до Бога й ближнього,
Тому́ й щастя не матимуть, надій, майбутнього!
Ну, а наша калинонька гіллячко підносить,
Кожне серце українця в Бога миру просить.
Світлі мрії до блакиті з лелеками в колі,
Жага жити якнайкраще, без воїн на волі.
Зустрічаймо сонце ясне, тепле і привітне,
Тож плекаємо надію, калина розквітне!
Стан стрункий, мов наречена, в біленькому вбранні,
Спів пташиний, залунає про мир, щасливі дні!
Українцем, справжнім бути, вчать батько і мати,
Все відродимо в країні, бо нас не здолати!
Незалежність відвоюєм! Не зігнем коліна!
Нехай пісня, всіх єднає, слався Україно!
Земля жити надихає, тільки тут, справжній рай!
Ми упевнені, захистимо наш квітучий край!
Нехай Бог, нас благословить, освятить родини!
У єднанні сила й міць, незламність України!
07.04.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979995
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2023
Стук- стук сердечко, то добре, не мовчить,
Коли тихенько, втіша прекрасна мить,
На повні груди подихи весняні,
Такі ж приємні запахи духмяні.
Стук- стук сердечко, враз під пташиний спів,
Звук мелодійний, потік співочих слів,
Весна відродження несе, безсмертя,
Первістки – квіти, як шматочок щастя.
Стук- стук сердечко, ніби кудись біжить,
Мов поспішає, швидше життя прожить,
На жаль, подібне стрімкості цунамі,
Збій на секунди, в серцевій програмі.
Стук – стук шалений, шкода не від весни,
Під серцем щемно, від клятої війни,
В полоні страху, дешенька волає,
За що рашист, мале дитя вбиває?
Стук - стук, душа наплакалася вволю,
Чому ж ти Боже, дав нам таку долю,
Важко щодня, сприйнять смерть захисників,
Невже ти Боже простиш ґвалтівників?
Стук- стук сердечко, вечірняя пора,
Матінко Божа, в чім винна дітвора?
Переправляють, тайно на чужи́ну,
Забравши в неньки,єдину дити́ну.
Серце тріпоче, гляну до ікони,
Жаху цього, не забуть ніколи!
Зберусь з думками, знов про мир помрію,
Хоч біль нестерпний, збережу надію!
Стук- стук сердечко… сонечко край неба,
Ранок стрічаю, в цьому є потреба,
Життя продовжується, чуть чіткий ритм,
Зігріва душу весняний колорит.
25.03.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979660
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2023
Мерехтіння зірок,
Досягти - один крок,
Так здається мені,
Бачив їх, уві сні.
Одна з них у імлі,
Моє серце в вогні,
Саме та, що манить,
Душу пломінь ятрить.
Враз думкам, усім крах,
Як шкода, що не птах,
Місяць зирить здаля,
Сяйвом стежку встеля.
Недосяжна моя,
Скажи чом, це не я?
Зміг імлу розчинить,
Було ж нащо манить?
08.04.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979659
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2023
Надворі сонце яскраве,
Хоч осінь, але ласкаве!
І чим, зранку, це зайнятись?
Чи з песиком, вже погратись?
Гра в хованку, потішить нас,
Тож швидше, не втрачаймо час!
Уран, шукай! Де ж сховатись?
А може в сарай запхатись?
Полізу, я на горище,
Там думаю, все ж найкраще !
Потішиться… він сніданку,
Як знайде, то дам канапку,
Від дуже їх полюбляє,
Нехай мене пошукає.
Уран бігав кругом хати,
Гайда Максика шукати,
Нюшкує й по траві сміло,
Товкнув, двері досить вміло,
В комору і в старий сарай,
Почув голос, -Назад вертай!
За мить, догори дві лапки,
Гав- гав, то ж давай канапки!
Знайшов, ти ж мені обіцяв!
Та враз тихо - Цяв… цяв… цяв!
Тож добре, як друга маєш,
Ти радість, з ним відчуваєш.
Жовтень 2022р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979580
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.04.2023
Краса дівоча не на фото,
Де макіяж, приховав лице,
На себе глянеш гордовито,
-Але ж, красива, ти дівице!
Зігріє серце кожне слівце.
Себе хвалити - справа звична,
Когось сприймати рівнем нище,
У тебе ж думка щодень вічна,
Ти по житті на сходах вище!
Поглянь гарнесеньке обличчя!
Хочеш пишатися собою?
Мо» й так та зваж, це ж не назавжди,
Не переймайся ти красою,
Роки лишають свої сліди,
Твоє бажання - не знать біди!
Іще маленька- сонце мами,
І очі кольору блакиті,
Вся обцілована устами,
Ти пам’ятаєш теплі миті,
Як босоніж блукала в житі.
Весняний цвіт – пора до школи,
Роки упевненості в собі,
Та друзі інколи, як бджоли,
За виживання в боротьбі,
Всі протиріччя в часі зникли.
Цвіте троянда і ти з нею,
Рожеві пелюстки на славу,
Втішайся долею своєю,
Життя сприйми - не, як забаву,
Не від краси приходить слава.
З личка не п’ють молочка – ти знай!
Не прославляй чарівність, вроду,
Хоча в житті квітучий розмай,
Маєш від Бога нагороду,
Повір, ніс краще - не задирай!
***
Пелюстки в квітці втратять красу,
З роками й ти все зрозумієш,
В люстерці личко та в очах сум,
І, як колись, вже непосмієш,
Себе возвисить, жаль, сивієш.
Плекай надію - світла душа!
Як той маяк, на морських хвилях,
Цінуй хто поряд й своє життя,
У сподіванні на вітрила,
Весняна врода, то на щастя.
***
Картинки, фото: це мистецтво,
Душа звичайно - річ інтимна,
Все притаманне, як простацтво,
Бува людина і нестримна,
Це про все свідчить той характер.
Мудрість- поняття є абстрактне,
Людина має розум, знання,
І досвід є - невідворотнє,
Не змарнувати своє життя!
Тож досягнуть чогось повинна!
І чи сердечна ти, чи добра,
Чи людям вмієш співчувати,
Хоч і красива та мов кобра,
Зовсім не здатна жартувати,
Зате спроможна злість сховати.
***
Дівчата тішаться красою,
Життя попереду не знають,
Себе порівнюють з весною,
Душу не часто відкривають,
Хай налюбуються собою!
Живем на світі, лиш один раз!
Але ж нехай всі пам’ятають,
Краса дівоча не на фото,
А яку бачиш, ти наяву!
06.04.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979465
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2023
Пора осіння… похмурий ранок. А дід Василь має кілька забаганок. Курям їсти дати та обійстя позамітати. Нема ж кому, вже кілька років живе сам. Воно б нічого, можна випити й сто грам. Горілочки чи винця, щоб не спаплюжити лиця. Та, звичайно ж, міру знать, не напитись , як та свиня. Біда в тому, що самотність ятрить серденько щодня. І трохи скрутно, пенсія одна, на душі смутно, якби ж то весна. Тоді з городу можна більше зелені продати. У гаманцеві свіженьку копійчину щодня мати. Чи в небі імла, вкотре подивився, невже дощитиме, а щоб ти сказився. Вже так набрид цей холодний дощ, та все ж піду, може, й продам щось.
В тунелі протяг, за це не журиться - не біда, одне бажання закінчилась би клята війна. Інколи так ятрять душу тривоги, в думках балаган - Дай Боже перемоги! В буденний день мало продавців, воно, як глянуть, катма й покупців. Хіба комусь діло до його петрушки чи кропу. Але ж впертющий дід тішиться, має замороку. Що тільки це він і несе на базар. До всіх всміхається, – Свіженький товар! Ви прихиліться, понюхайте цю духмяність! Хтось співчуває. - Ото вона, така старість! Мабуть, що пенсія, як копійки.
Дід своє знає, ходить залюбки. В душі секрет плекає, часом поспішає з якоюсь жінкою поспілкуватись. А часом, як хтось поряд свій товар продає, то можна трішки і позалицятись. Ну, звичайно ж , лише з молодшою за віком, щоб гарненька та не хвалилась чоловіком. Щоб одиначка, яка би в гості запросила, ну і,звичайно, розумна та ще повна сили. Та не поводилася гордо, як княгиня, а на городі була справжня господиня. Щоби зростали огірочки й бурячки, й до мене завжди посміхалась залюбки. Я ж не розбірливий, які би очі мала, чи карі, чи сині, лише б удвох, як голуби, щодень, щовечора були щасливі. І коли разом з настроєм добре попрацювати, зробить все з толком, щоби стабільний прибуток мати. А ввечері, як зірочки сяючі в небі, як для годиться, обійняти при потребі. Можливо, й навіть у дощову, хоч і в тепленьку нічку, зробить масаж, погладить плечі, поцілувать у щічку!
Ото думки, так багато, цілий міх, підкрутить вуса, самого бере сміх. А що, хіба гріх подумати, чи завада, якби ж знайшлась якась, можливо, була б рада. І ось раптово, повненька, світленька (душка), а на обличчі, як стигла грушка. Ледь посміхнулась, стала поряд. За мить так вразив її погляд. Що дід відразу, ніби від сказу. Ногами: туп -туп - туп, із вуст - Ах-ух! А руками, як півень крилами, поправляв кожух. Уздрів, гарна, підходить, от закрутити б із такою, то довіку розлучитися з бідою. Щоб вечорами одинокість не ятрила душу. Ото халепа, того й до ночі тут стояти мушу.
Вона із сумки дістала в’язані шерстяні носочки. Ледь зчервоніла, і ніби трохи соромлячись: - До дочки! Оце я вчора приїхала в гості. Ви ж знаєте нинішні можливості. Та все ж у подарунок купила постільний набір й на стіну з глини маленький український сувенір. Із днем народження треба ж привітати. Одна в мене, просто гріх не пам’ятати. Дід втішався, прищурив очі, зирк - зирк хитренько. І так до неї сміло, але тихенько,
- То ви з села, як там у вас? Як люди поживають? - Ви, що не знаєте та мабуть, як всі виживають. Шкода, війна - біда, хай би вже закінчилась. Тобі б і я, як всі, життям насолодилась. Люблю город, вирощувати помідори, вони у мене до самої Покрови. Ними любуюсь, покладу на долоньці, втішають душу, аж виблискують на сонці. Пишаюся врожаєм, дякую Богу, що ще жива і маю нагоду. Добре попрацювати, при потребі, звичайно, й відпочити. Кажуть, то правда, що заради чогось людина має жити. У очах діда блиск, як зірниці, й доволі розширені зіниці. Думки – Мабуть, її зустрів, на вдачу! За мить грошву рахував на здачу. Хоч надворі дощ і щодня погода похмура, та нині в діда кріп і петрушка йшли «на ура». Він усміхнений, бадьорий. Погляд гострий та до клієнтів завжди привітний, добрий. Подумки про жінку, мов до голубки: - Де ж та молодість, ті вишневі губки! Я б, напевно, всю нічку цілував, ну, звичайно, якби вік молодший мав. Жіночка в’язані носки продала та на старого поглядала. - А дідусь ще ого-го, певно, до роботи здібний. Шкода, вже нема мого, теж до всього був умілий.
З- за тунелю чути шурхіт. - Дощ! От періщить, отакої!- сказав дід й тихо продовжив: - Добре, що ми тут обоє! Біля діда у відерці останній пучок кропу. Він до неї лагідненько:
- Ой, погляньте, що твориться, не було би тут потопу! Бачите, вода по сходах, певно, й нас не омине. Вас… запрошую в гості, чи, може, боїтесь мене. Я зовсім близенько живу, з собою парасолю маю.
- Гаразд, годину дощову з вами й справді перечекаю. Щодо страху, ви мене розсмішили, нам без пригод добратись хай Бог дасть сили. Щоб часом ми не послизнулись та не впали. Та й згодом цей осінній дощ не проклинали. - Я бачу, у вас ще є пара в’язаних носків, - трохи незручно. То я б собі купити хотів.
Її веселий погляд враз підняв настрій діду. - Ото влупили - купити, скоро ж час обіду. Ви ж мене в гості запросили, без подарунку йти не годиться. Так не піду, де ж ви бачили, не дай боже, жадібному вродиться. Дід уважно слухав, бігали очі. - Чи відверто, чи лестощі жіночі. А чи то правда, що така щира й мила? Та враз здалося, ніби виросли крила. Жага жити, з нею спілкуватись, по житті, на краще сподіватись. Нехай, як вітер, пронеслись роки, але у нас ще є час зробити кроки. Щоби у вирії нормального життя чи в безпорадності , врешті обом бути довіку, позбутися відчуття самотності. Дрібненький дощ …. вони під руку, не поспішаючи, йшли по тротуару. Може помітив хтось, а хтось ні, поважну, похилого віку пару. Але їм двом це спілкування додало сили. Хто знає, скільки ще часу доля вділить. Чому разом не зустрічати сонце, не слухати веселий пташиний спів? На якусь мить трішки зігріти серце, погуляти серед квітучих садів. І не соромитись посміхатись від щирості сердечних почуттів! Так це знайомство, їх дружба обом продовжить життя. А що роки… чому й не відчути задоволення, частинку щастя.
2022р.
( (Носки- те саме, що шкарпетки).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979362
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2023
Похмура нічка, злетів сніговий вихор.
Землі не радісні весняні капризи,
Світанки райдужні, в них сховати лихо,
Краще діждатись ясні ранкові бризи.
Холодний подих, як шаман по діброві,
Як сприйме квітка, що ранку посміхалась?
У сподіванні в дні сонячні, чудові,
Та світла мрія, як сніг, вмить розсипалась.
В полоні вирію, де ж весняна ніжність?
Вітер розгніваний, діброва в сум’ятті,
Мав бути теплим, ятрить білосніжність,
Чом загубилась у яскравім суцвітті?
Меркне краса підсніжників і фіалок,
Бруньки берізок покрив колючий іній,
Всупереч волі сюрприз отримав ранок,
Плекав надію у сонячнім спасінні,
Теплий промінчик вміло загоїть рану.
А чи й насправді мило всміхнеться днині?
Чи сніг з морозом, разом приборка квіти?
Хто зна такого, не ждали в Україні,
Воно й не знати, чи плакать, чи радіти?
Все ж блисне сонце, сніжок стече струмками,
Весна з зимою бореться, як ми за мир.
У храмах Богу помолимося з вами,
Просим, щоб зник навіки той, московський чмир!
І спас природу, щоб гарний врожай мали,
Щоб знов щасливо зажила Україна!
04.04.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979245
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2023
Сонячний промінь ліг на підвіконня,
У жвавім ритмі, водночас стук краплин,
По склі вікна дощове ластовиння,
На жаль ніхто не відчуває провин.
Колір краплин - слід смертельної війни,
Земля прийняла кров, а небо попіл,
Не вгамувати душевний біль весни,
Хто відповість за її сердечний клопіт?
У намаганні раненько змить сліди,
Смертей і болей, яких зазнали люди,
Важко вдається позбутися біди,
Від московітів, клятого Іуди.
Сонячний промінь, як дарунок днини,
Поміж хмарин, що несуть кислотний дощ,
Чисті б нехай і прозорі краплини,
Землю омили, щоб посміхнувся хтось.
Й весна, як птаха, розправила крила,
Благословенна, загоїти рани,
Святую землю, цвітом оповила,
І чисті води зарубцюють шрами.
Минуть роки в серцях лишиться спогад,
Що пережити, прийшлось Україні,
І коли дощ, не відірвати погляд,
Про війну вкотре, нагада родині.
03.04.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979148
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.04.2023
Стражденна мати,чорна ніч,
Знов захолола в хаті піч,
На ранок сонце, геть не гріє,
Душа болить серце мліє.
Щораз погримує гроза,
Завмерло все,стіка сльоза,
Скорботна мати ледь ішла,
За нею майже пів села.
Іде процесія. Несуть,
Сина- бійця в останню путь.
Жаль не позбутись довгих мук,
Їй би торкнутись його рук.
Не в змозі сина оживить,
-Без тебе я не зможу жить.
Цвіт ранніх квітів у імлі,
Схилились низько до землі.
Нині й пташина мов німа,
Ой, що ж твориш клята війна?
Не зчезнуть болі та жалі,
За що, сини, як журавлі,
Летять, курличуть вдалині.
30.03.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978989
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2023
Ой і чому життя важке,
Буває інколи й гірке,
Нема кому сказати й слова,
Часом й думки, як та полова,
Під дійством вітру десь летять,
Від самоти не захистять.
Тобі дружбану по перу,
Шлю лист бо вже, боюсь помру,
Коли самотність, скрізь імла,
Й війна щодня, везуть тіла.
Душа стражда не передать,
Про все це болісно писать,
В буремний час не той читач,
Я попрошу, друже пробач,
Чому відрікся й за що ти,
Між нас руйнуєш всі мости?!
Де глянь шматочки паперу,
Сходить й купити лікеру?
Але уже грошви катма,
В душі натхнення теж нема,
Терпіть бракує, вже й сили,
Мов морок бродить по оселі,
Один, як перст, гряде війна.
Як спромогтися відчути,
Комусь потрібен, я бути?
Ой, що ти робиш зі мною,
Мать повернусь до запою,
Геть роздира тиша душу,
Скажи терпіть, за що мушу?!
Чи напишу, знов про весну,
І про цю прокляту війну,
В душі за друзями жура,
Й мені заначка не сестра,
Скажи, а жить, чого ради?
Ніхто не дасть, нам поради?
Мабуть піду, знову в запій,
Душа шепоче - ні, не смій,
Запроси друга ти на чай,
І свої вірші прочитай!
Думка,як зіронька ясна,
Довкола глянь, яка весна!
І самота не набрида,
Душу і серце покида!
Мабуть писать Божа воля,
Для цього нас, єдна доля,
Тож не дарма лист написав,
Вкотре відчув, я не згасав,
І оцінив своє життя,
Буду писать про майбуття,
Щоб досягти миті щастя!
27.03.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978944
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2023
Я придбав новенькі брюки,
У кишені упхав руки,
Поспішаю до криниці,
Згуртувались молодиці.
У траві цвіркун співає,
Серце радість відчуває,
Уже й хлопці веселяться,
Хтось смішить, очі сльозяться.
А в чистенькій небосині,
Чути звук, пісні пташині,
Як же вдома, це лишатись,
До жінок не залицятись.
Хоч і вуса давно сиві,
Ох паняночки ж красиві,
Пропустить, як спілкування,
Погуляю й я, до рання.
З приймача линуть музики,
Хоч старенькі черевики,
Все ж піду, в танок відразу,
Не байдужий, я до джазу.
Вже й ногами топ,топ-топ-топ,
Враз по плечах, хтось, хлоп хлоп-хлоп,
-Ану діду, волосатий.
Гайда звідси та й до хати!
Штани нові та не бритий,
Не будЕш очима ситий,
Тож бо нащо докучати!
Жінок треба поважати!
І за плечі, до криниці,
Краще йди, напийсь водиці.
Посміялись з діда хлопці,
Жіночки ж (обмили )кості.
Та й поплентав дід додому,
Під ніс буркав, -Справа в тому,
Хтів, щоб брюки похвалили,
Жінки очі засліпили,
Довели ж самі до сказу,
І турляти, за що зразу?!
Не горів, тоді б від скуки,
Не придбав, я б нові брюки!
На жаль, дослід, мій не вдався,
Погуляти сподівався!
2010р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978834
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.04.2023
Де поглянь, то як казка,
Ми удвох йдемо у ній,
Та на все Божа ласка,
Вітерець торкнувся вій.
Він весняний, ласкавий.
І заквітчана весна,
Літа подих духмяний,
Тілеса, всім сповива.
Розсипає і обрій,
В небесах диво-красу,
Заясніли всі гори,
Вмить розвіявся мій сум.
Глянс знов очі, так вабить,
Там дріма, ще морозець,
Та надій не позбавить,
Усіх збуджених сердець.
Розстеливсь вздовж доріжки,
Глянь, фіа́лковий тут цвіт.
У росі, срібні ніжки,
Торкну́всь холод, ніби лід,
Та то ж лиш, це на миті,
Приліг гріє промінець.
Й я тону в оксамиті,
Мов піду, теж під вінець.
Я ти поряд зі мною.
Диво- казка, ця земна,
Повтішаймось красою,.
Хай чарує нас весна.
31.03.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978742
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2023
1
Зимовий ранок… тьмяне сонце, ледь пробивається через сіру імлу. Вночі зима трохи підсипала свіжого снігу. В центрі містечка вряд пишні ялинки, з них іще не зняли новорічні ілюмінації. По гілках, то купками сніг, то ніби розстелено срібне мереживо. Сонце неначе в зажурі, тож блиск сніжинок скупий. Біля школи гамірно…школярі веселяться, кидаються сніжками. А чому би й не повеселитися, адже цьогоріч снігу зовсім мало випало. А свою радість тільки так і можна висловити. Біля дверей школи невеличке скупчення учнів, на обличчях посмішки, звучать гучні розмови і вітання з Новим роком, хоча всі новорічні свята уже минули. Філіп, учень дев’ятого класу, з мітлою в руках стояв осторонь. Їх клас сьогодні черговий по школі. В класі він серед хлопців виділявся зростом. Тому, починаючи з четвертого класу, мав зобов’язання взимку відкидати та замітати сніг біля дверей. Цю роботу завжди виконував старанно і відповідально. Таке виховання хлопець отримав від покійних батьків, які, на жаль, загинули в автокатастрофі. Батькам доводилося багато уваги приділяти сину, адже підростав хлопчиком – забіякою. Навчаючись у школі, часто зривав уроки, сперечався з учителями. Йому притаманна упертість, завжди намагався довести свою правоту, хоча пізніше часом і шкодував. Коли ж не стало батьків, трохи змінився, але в перехідний вік надто важко перевиховувати дитину. Хоча дідусь із бабусею намагалися дати хлопцеві все найкраще, часто проводили бесіди, але його емоційність, збудженість перевершувала усі сподівання. В приватному секторі містечка їх будинок мав два входи, тому з дитинства хлопець підростав, як кажуть, на очах. Одне втішало хлопця, що дід із бабусею іще не такі й старі, добре, що не віддали в дитбудинок, а оформили опікунство. Дід працював на одному з автосервісів із ремонту легкових автомобілів, а бабуся кравцем одягу - в пошивному цеху малого підприємства. Звичайно, багато часу забирала робота, тому після школи хлопець відчував свободу. Коли школа неподалік, можна більше часу провести в компанії з хлопцями. Хлоп’яча неуважність до своїх речей інколи нервувала бабусю: - І що ти всюди, по всіх кімнатах залишаєш одяг, зошити, взуття! Ну, Філіпе, тобі ж не п’ять років, пора дорослішати! Він мовчав, червонів, відразу закривався у своїй кімнаті . При такій розмові чоловік намагався зняти напругу, заспокоїти дружину: - Та не звертай ти на нього уваги! Хіба не бачиш, на обличчі уже волосся росте, гормони впливають, перебіситься!
2
Гучний дзвінок покликав учнів і вчителів на урок. В коридорі штовханина, один за одним діти зникали за дверима класів. Перший урок здивував учнів у класі, директор школи познайомив із новою вчителькою англійської мови. Доволі молода вчителька, з легким рум’янцем на обличчі, знайомилася з учнями. Її карі очі ніби свердлили кожного, коли той підіймався з місця. Філіп, не відводячи очей, дивився на неї, то червонів, то білішав на обличчі. Її стрижка і каштановий колір волосся дуже пасували до овального обличчя і кольору очей. Почувши своє прізвище, неквапливо піднявся, закліпав очима, ніби не розумів, що від нього хочуть. Її голос, як тоненький звук скрипки, заспокоїв його: - Сідайте! Озирнувшись на тихий сміх за плечима, розгублено поглянув на вчительку, почервонів, як варений рак. Та де ж тут було не розгубитися, як у голову лізла якась чортівня - він уявляв її напівоголеною і усміхненою. Яка ж вона гарна й така молода! Здаля ніби чув чийсь голос: Скільки їй років? Скільки… скільки? Кажуть, як відбуваються дива, то їх можна чекати іще й іще. Цього дня після уроку англійської мови він ніби пережив душевне потрясіння. Незрозумілі відчуття переповнювали тіло. Хоч і розумів, що дорослішає, але ж це вчителька! Чому лише вона так зваблює, а не хто інший з дівчат. Проходячи вздовж невисокого паркану сусіднього будинку, Філіп зненацька зупинився, на обійсті побачив Наталю Федорівну. Овва! Ледь не вигукнув, це ж треба, то це вона, моя вчителька англійської мови купила цей будинок. Пригадав, як бабуся бідкалася, що більше року в цьому будинку ніхто не мешкав. Хоч покупці й були та не сходилися в ціні. - Оце так сюрприз! - думки вітряками. - Оце так сюрприз! Як шкода, в мене попереду іще десятий і одинадцятий клас. Може, незаміжня, хай почекає, я підросту! Плуталися думки, від них ще більше гарячіло, тривожилося його хлоп’яче тіло.
3
Філіп попрощався з дитинством, став краще вчитися,червонів при спілкуванні з Наталею Федорівною. Одного разу, стоячи навпроти неї, ніби мірявся зростом. - Ого! Та я майже на голову за неї вищий! Така худенька, як берізка! Ото б її притиснути до себе, а може, й попробувати поцілувати. Та чи я годен це зробити? Вона ж уважно подивилася на нього, зробила зауваження, - Ви про що думаєте? Я вас запитую, чи ви переклали завдання? Якщо так, то, будь ласка, розповідайте. - Ото халепа, подумав. І вже ледь пригадав про що мова, непоспішаючи переказав переклад. Отримавши одинадцять балів, на радощах був би готовий її розцілувати, трохи червонів, сідав на своє місце. Після уроків усе частіше йшов додому. Хлопці дивувалися його поведінці, але не наважувалися запитати, як кажуть, лізти в душу. Помічали його погляди до вчительки, між собою переглядались, співчували закоханості.
4
А час летів… відбуяло три весни. Попереду випускний бал, дорога в нове життя. - Куди йти? Чи вчитися, чи працювати з дідом у автосервісі? Над цим не раз задумувався. Та все частіше дивився на межу і стежку між городами. По ній з криниці Наталя носила воду. Він так чекав цього моменту, адже уже кілька разів допомагав їй. При зустрічі привітно посміхалася і казала ніби жартома: - Ну й помічник, ти ніби мій бойфренд. Після цих слів він намагався затримати свій погляд у її очах. Кудлаті думки копошилися в голові – Якби ж приголубила, хоч на хвилинку! Я б їй зірки з неба дістав, і ніч би нам подарувала солодкі миті. Ті миті, які б споріднили нас, і вона б покохала мене так, як я кохаю. За ці роки змужнів, став справжнім легінем, адже щоранку займався спортом. Із- за дерев крадькома й ласо позирав на неї, довго любувався станом, особливо коли йшла до школи. Збуджувався, уявляв, що торкається її ніжного тіла. Та залишалось одне - свою похіть втихомирював тренуванням на перекладині. Після закінчення школи Філіп частіше став ходити до дідуся в автосервіс, а з часом деякі машини ремонтував сам. Про навчання зовсім перестав думати. І дід з бабцею не наполягали, не мали бажання кудись відправити онука, вважали хай краще поряд, так надійніше. Одного разу, був саме вихідний день, Наталя з відром йшла до криниці. Філіп підтягувався на турніку, побачив її, хутко одяг футболку. І, не дивлячись під ноги, побіг. Та враз перечепився через невеличку патику, але втримався, не впав. Неподалік у траві копошилися кури, миттєво закричали, а півень, як заводний, раз - у - раз голосно співав. В цей час дід був на обійсті, ганчіркою витирав велосипед, крик курей привернув увагу. Бачив, як онук підбіг до Наталі, забрав пусте відро. В старого йокнуло серце. - Оце дивина, так летів, ніби на пожежу! Ой не було би біди, недарма стара каже, поговори з ним, як з чоловіком, щоб не наробив помилок. В домашніх клопотах дід провів цілий день , але так і не знайшов часу для розмови. Лягаючи спати, журився за поведінку онука, - Ну хай би там якась дівчина, а це ж учителька, ще й старша за нього, мабуть, років на десять. Воно отак розібратися, чого це одній купувати будинок, нехай би уже заміж вийшла чи що, наче ж симпатична. Дружина підтримала: - Хай би вийшла,чи хто проти. Та де ж тут, у містечку знайдеш багатого. А самій, маючи невелику зарплатню, ще й вчительці, за бідного виходити не годиться. Серед людей треба гарно виглядати,тож треба чоловіка з товстим гаманцем та й щоби був нескупий. - правда, я поговорю з ним завтра. Та чи те збувається, що людина планує - не завжди задумане має в своєму розпорядженні. Ранковий дзвінок з Києва порушив усі плани, померла мати дідуся. Вдвох з дружиною, поспіхом зібрались. Дід радив онуку не покидати роботу в автосервісі, не задивлятися на молодиць, тим паче старших за віком. Наказував, щоб не збирав вечірок, був відповідальним і при собі завжди носив телефон. Бабуся розплакалася, обіймаючи, шепотіла: -Я тебе благаю, господарюй, як годиться, не осоромся перед людьми. Не втрать свою гідність, ти уже дорослий, май голову на плечах. Цього вечора він довго не міг заснути. Після телефонної розмови з дідусем, зрозумів, що додому повернуться не скоро. Адже прадіду потрібна допомога. Роздумував – Все зрозуміло, таке життя - коли людині за вісімдесят років - не завжди може сама себе обійти.
5
За вікном чудовий ранок… по рожевій фіранці мерехтить сонячне проміння. Через відчинену кватирку донісся пташиний щебет - спів. Філіп уже не спав, чув веселий спів, але відкривати очі не хотів. - Куди й чого поспішати ? Сьогодні вихідний, я один… яка благодать, свобода! Можна повалятися, довше поніжитися в ліжку і просто помріяти. Та хіба так просто полежиш, коли спокій забрала вчителька. - А що вона, уже встала чи ні? Може, в гості до неї сходити? Всі очі прогледів до її будинку. А звідти ні звуку, ні шурхоту. Позирав на годинник .- Не може бути, щоб так довго спала. Зазвичай, я на турніку, а вона то квіти поливає, то на клумбі рве бур’ян. Цікаво, де так довго можна ходити? А може, в центр пішла купити деякі речі? За півдня стільки всього передумав, а відповіді так і не мав. Де зникла? Кепського настрою не позбутися, три дні поспіль у розчаруванні. Думки роїлися - Може когось знайшла? Хоча би раз натякнула про свої плани, може поїхала кудись. Чи день, чи ніч в напрузі, може з’явиться світло, але надії були марні. По обійсті ходив, шукав розраду, як вилити свій гнів? Думка, мов вітер - В підвалі є вино! Хай вип’ю, ну хоч один келих, може, позбудуся цих заїдливих думок. До ночі непомітно опустошив пляшку, у забутті його поглинув сон. Вранці здивувався, побачив навстіж відчинені двері. У голові шуміло, двома руками намагався зробити масаж, розтирав шию. Воно би усе нічого, але дзвінок із Києва примусив узяти себе в руки, старався відповідати бадьорим голосом. Цей день був надважким, і згодом кілька тривожних днів у надії, що з’явиться Наталя. Вона з’явилася аж на десятий день. Сонце уже добре пригріло землю. Злегка нагнувшись, порпалася в квітах, збирала сухе листя тюльпанів. Його вразила її засмагла шкіра й доволі відвертий одяг. Блакитні шорти ледь прикривали сідниці й такого ж кольору топік, з якого випиналися пухкі груди. Здивуванню не було меж, коли ж я встиг її прогавити, коли з’явилася? Тож чатував, як місяченько в небі, нічку за нічкою. Гукнути? Ні! За кілька секунд знайшов вихід - у руці тарілка з пшеницею, розсипав її й скоса позирав на Наталю. -Тю- тю-тю- тю! Тю-тю-тю-тю…. Вона ж звичайно миттєво почула, як звав курей, різко випрямилася й хутко зникла в будинку. - Втекла! Чому? Ну ж бо привітатися, от дурень, побоявся злякати. Думав так краще - вийшло гірше! Підстерегло розчарування. Та одна думка втішила - Вихідний день, сьогодні я наважуся піти до неї! В кріслі, навпроти вікна, вдав із себе слідака. - Чи є на обійсті,чи немає? Заховалася! Нарізати троянд і піти освідчитися? Ні, мабуть, зарано. Поки думки виносили мізки, одягнена в легкий літній сарафан Наталя зникла за хвірткою. – Що, знову втече? Але про це уже було пізно думати, тож не буде доганяти, освідчуватися посеред дороги. Вечоріло…а він все сидів біля вікна, смакував червоне вино. Це для сміливості, так вирішив дочекатися її повернення. Непомітно спустошив пляшку. Звук хвіртки його ніби розбудив. - Нарешті дочекався! Не дивлячись на свій вигляд, ( набряклі очі,червоне обличчя), і те, що від нього пахло спиртним, він з букетом червоних троянд сміливо відчинив двері її будинку. Сталося те, чого не можна виправити. Хіба їй тендітній можна було справитися з голодним ведмедем, який відразу впав на коліна, освідчився. Та, коли побачив її розгубленість, свою роль зіграло вино, переступив межу дозволеного. Лише вдома, під ранок, лежачи в ліжку, прозрів - Що ж я накоїв! – Але ж кохаю, буду радий одружитися. Шкода, що не по згоді, а силою взяв. Вона ж така… вона ж така солодка. А ті уста, як стиглі вишні, а груди, ніби маки серед поля, як ніжні пелюстки, що ледь торкалися мого гарячого тіла. Як було стриматись? Зірвався з ліжка – Ні, треба взяти себе в руки, їй на роботу не йти, а я повинен піти. Бо ж тут контроль, відразу в Києві дізнаються, тож під наглядом дідового друга. Іще чого доброго приїдуть, одному ж краще. Вечоріло… край неба частину сонця накрила чорна хмара. Філіп повертався з роботи, поглянувши на небо, порівняв зі своїм настроєм. На роботі криза, нестача запчастин до машин зупиняла весь ремонт. Зморений, виснажений, в кріслі проспав до самого ранку. Прокинувшись, роздумував – Чи піти зараз до Наталі? Вибачитися і запропонувати вийти за мене заміж? Все ж вирішив кілька раз підтягнутися на турніку. Раптовий скрип хвіртки… привернув увагу. - Чи пішла? Вона, чи хто інший? Як ошпарений окропом, вибіг на вулицю. Легкий дорожній пил здіймався вгору, приховував жовте таксі, яке швидко зникло з очей. Минув тиждень… Душу ятрила образа на самого себе й на Наталю – Я покидьок, треба було зранку піти до неї, адже ладен був на колінах просити пробачення. Та й вона, нехай би прийшла, випаскудила мене по повній! А що тепер, між нами ніби прірва. Чому так низько я упав? Ганьба мені, ганьба! Увечері дзвонили з Києва, мала приїхати бабуся.
6
За останній тиждень життя Філіпа кардинально змінилося. Робота, спортзал, ввечері поряд з бабусею біля екрану телевізора. Тут уже й вина не випити і друзів не зібрати. Ото тільки й розваг, що в телефоні пограти в якусь гру. Та зануритися в спогади. Не покидали думки про Наталю. Минув іще тиждень… Біля воріт Наталиного обійстя з машини вивантажували меблі. На другий день бабуся приголомшила новиною: Наталя виїхала за кордон, по договору, в оренду на три роки здала будинок. Це Філіпа зовсім вибило з колії, ходив сердитий, збуджений. Через місяців два отримав лист. Бабуся зазирала в очі онукові, - Ану – ну, хто це тобі написав. Цікаво, лист з-за кордону, ще й поштарка сказала, особисто в руки. Але я ж її роками знаю, під чесне слово мені віддала, пообіцяла - не читатиму. Я ж по іноземному ні бе, ні ме, як кажуть, але і так би не наважилася прочитати, це ж особисте. В кімнаті безлад, ніби щось шукали. На столі лежить одяг, купа книг, пустий конверт, на кріслі, горою пір’яні подушки. На застеленому покривалом ліжку Філіп лежав одягнений. Похмурий, зажурений. Поруч лист, злегка промоклий від сліз. Цей лист приніс страшну звістку, душевний біль. У голові ніби били дзвони й здаля луною доносились слова: « Я тобі ніколи не пробачу! Думаю, настане час розплати!» Цей лист, як вирок по житті. Восени пішов на військову строкову службу. Нові знайомства, пізнання нового життя, не раз примушували задуматися про особисте прожите. Коли в роту приносили листи від рідних, коханих, хтось від радості підстрибував, дехто навіть обіймався. Він же відразу лягав у ліжко, голову накривав подушкою. Таким чином намагався позбутися спогадів про лист. Після служби працював у автосервісі. За цей час помер прадід, бабуся поїхала в Київ. Зважаючи уже на похилий вік, вони з дідом переписали на нього будинок, вирішили жити в Києві. Біля будинку Наталі декілька раз бачив чоловіка й жінку пенсійного віку. Хоча й жив сам, та життям сусідів не цікавився… Правда, кожне літо, коли біля того будинку на клумбі розквітали троянди, згадував той єдиний вечір, який провів із Наталею. Та про помилку в своєму житті, про яку дуже шкодував. Душевний емоційний біль поступово втихав, та залишався спогад, як рана.
7
Збігли роки, як води в річках…не повернути час назад. Не мало й не багато та після закінчення школи минуло п’ятнадцять років.
Кажуть з роками приходить зрілість…Філіп це відчував. Своє життя присвятив праці в автосервісі. Придбав машину, вона ж для нього, як розрада. Біля неї можна й поспівати і музику послухати, а часом навіть поговорити, хоча знає, що у відповідь нічого не почує.Та це його влаштовувало. А що ж до особистого життя - якась панянка на крутій машині приїде в автосервіс, на на якийсь місяць – два нагода завести інтрижку.Одружуватись уже й не планував. Правда інколи задумувався, як би ж зустріти таку красиву і тендітну, як Наталя.
В розгарі спекотне літо… Філіп до блиску витирав машину.Увагу привернуло таксі, що під’їхало до сусідів. Дві жіночі постаті, з багажника забирали речі. Струнка панянка, одягнена в коричневі спортивні лосіни й білий топік,у широкому капелюсі, в темних окулярах, щось говорила французькою мовою. Йдучи, рукою кивала до стежки, що вела до будинку. Інша панянка, трішки худша й нижча зростом теж мала такий одяг, але без капелюха, русяве волосся, ледь-ледь торкалося плечей.
Заінтригований, задумливо - Ото так одяг, шкода… побачити би їх обличчя.І чи надовго ці дві кралі заблукали в наші краї?
В цей час, їм назустріч, уже поспішала сусідка, за мить обіймалися й цілувалися. Друга панянка тонким голосом запитала,
-А де дідусь?
Від здивування Філіп розкрив рот, з уст вилетіло,
-Ти ба! І вже про себе -Одна француженка, а друга без акценту вшпарила українською мовою. Ото так сусіди, тихенькі- тихенькі, ніби й родини не мали , а тут на тобі, справжній сюрприз.
На подвір’ї в сусідів тихо… Він сів за кермо своєї машини. Уже за десять хвилин купався в ставку, насолоджувався вихідним днем.
Літній вечір довгий… з садка чути спів соловейка. Біля входу в будинок, в лозовому кріслі – гойдалці, з закритими очима, задравши голову доверху, відпочивав Філіп. Після довгого купеля в ставку, розслабився, забув про все на світі.
Раптовий голос жінки привернув увагу,
-Марино, я тобі сказала, зачекай тут! Я з ним наодинці маю поговорити!
Його обличчя різко почервоніло –Це що голос Наталі? Чи в мене сонячний удар? Серце закалатало ніби від переляку. Все ж повільно піднявся з крісла, стискаючи кулаки, намагався вгамувати стан душевногое хвилювання.
8
Наталя уже йшла по його стежці, така ж красива і тендітна. В такому ж легенькому літньому сарафані, як колись. Іще на відстані випалила,
-Не лякайся, я ненадовго.! Нам терміново треба поговорити! Думаю… краще це зробимо в будинку.
Вона не дивувалася, що він мешкає один. Адже його сусіди, це її мати й батько. В цьому будинку вони жили уже кілька років,тож про його життя знали майже все.
-Оце так сюрприз!- рукою кивнув до дверей будинку,-Проходь!
Наталя на стільці біля вікна… раз – у - раз пильно принизливо зиркала на нього. Її очі виблискували розбишатським блиском, суворо сказала,
-Ти присядь! Бачиш я тут! Може мене забув? Та думаю, що ні. На жаль мені тебе не було можливості забути.Ти мені подарунок зробив, а тепер я хочу, щоб ти його забрав. При нагоді, я буду з нею спілкуватися, допомагати. Я тобі писала, що прийде час розплати, ось він і настав.
Він зразу не зміг зрозуміти про який подарунок йде мова, але коли почув вислів »з нею», його обличчя різко побіліло. Очі забігали по підлозі, хвилюючись, глухим хлиплим голосом,
-Ти що цим хочеш сказати? В мене що, є донька? То ти приїхала….
Наталя різко, майже крикнула ,
-Так, я приїхала до своїх батьків з нашою донькою Мариною.Мабуть здивуєшся.Що до цієї пори не поцікавився про сусідів? Дивно! Я скільки років присвятила їй. Тепер руку й серце мені пропонує дуже дорога для мене людина, але донька його не хоче прийняти.
-Ти мешкаєш у Франції?
-Ні! В Німеччині, в затишному містечку.
-Але ж я чув французьку мову.
- Це просто в нашому районі люди більше спілкуються французькою мовою.Та це тебе не стосується. Наша Марина,окрім рідної мови, знає ще три іноземні. Я виховала розумну доньку!Вона про нас все знає.
-Ти хочеш, - щоб я її забрав до себе?
-Вона сама наполягла. Ти ж розумієш, в такому віці дитиною не дуже скеруєш. Своїх діда й бабусю вона добре знає. Перші три роки моя мама була з нами, а згодом, вони з батьком не раз у нас гостювали. Добре коли є батьки,тож, як бачиш, не пропала.
Вона закинула ногу на ногу, поправила полу сарафана й продовжила,
-Ми втрьох два тижні відпочивали в Криму. Мене Фелікс чекає в готелі, сьогодні вночі їдемо в Київ, а там на літак і додому.
-Кажеш додому….А я…
Вона різко підійнялася з стільця, перебила його,
-Значить так, Марина залишається тут! Під твоїм наглядом і наглядом моїх батьків піде в школу.Вона уже сама може вирішувати з ким їй жити. Тож ми вечеряємо о вісімнадцятій годині, думаю тобі час приєднатися до нас. Згодом мене забере таксі.
Поглядом зміряла його із ніг до голови,
-Що татусю, може здрейхів?От тобі і розплата !
За мить швидкою ходою, не озираючись поспішила до хвіртки.
Філіп мав йти на вечерю…скільки думок, скільки ж й вагань.-Але ж вона мати! Ні, я відмовитися не наважуся.Хай тоді поступив підло,але ж я не втратив людяності.
Кожне слово сказане нею й досі гуділо в голові, плуталися думки - Оце так сюрприз! Але думай не думай та йти треба.
Біля обійстя стояло таксі…Наталя попрощалася з батьками,зі сльозами на очах,обійняла доньку,
-Мариночко! Люба доню, пробач! Але ж це твій вибір,тож ніяких образ.
-Ти не хвилюйся, я буду і в бабусі з дідом, і в нього. Він мені сподобався. Не хвилюйся, ми з усім самі розберемося! Дзвони,побачимося по скайпу. Я думаю все буде добре!
На ходу до автівки, звернулася до Філіпа,
-Виправляй помилку молодості!Ти за неї головою відповідаєш!
По дорозі здіймався пил… таксі набирало швидкість. Важко перевівши подих, Філіп поринув у думки -Чи то розплата, чи така доля, як у мене. В такому самому віці я залишився з бабусею й дідусем. Але ж є я - її батько, то це таки розплата. Та я присягаюся, прикладу усі зусилля, щоби донька була щасливою і не дай Бог їй зустріти такого бовдура, як я!
2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978536
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2023
З рудого листя полотно діряве,
Весняні роси - барвисте намисто,
Визира сонце, із- за хмарин, мляве,
То лиш на мить, враз сяє променисто.
Й на мене світить, сповиає в полон,
Ловлю в долоні, сонячне проміння,
Мов визначає, із блиском рубікон,
І я радію, неначе дитина.
Ранковий вітер, пахтіє свіжістю,
Вже роси- перли, підхоплю в долоні,
Чарують очі, вражають ніжністю,
Й вони на прочуд, зовсім не холодні.
У рудім листі, поміж павутиння,
Принишк підсніжник та до неба зирить,
Несміло тягне, біленьке цвітіння,
У добро сонця, він, як і я вірить.
Та несподівано, пісні пташині,
Зачарували, мусила спинитись,
Глянула вдаль, звеселились озимі,
Чому б й красою не насолодитись,
Коли весна, дарує частку щастя!
28.03.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978436
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2023
Одна стежина… в барвінковім цвіті
Коли тупцюєш, вперше до матусі,
Для ближніх ти, кращий на всьому світі,
Хоча й не впевнений, в крокові, в русі.
Змах рученят - обійняти увесь світ,
Тремтіння тіла, підстерігає страх,
Душею й серцем сприйняти дивосвіт,
У оченятах блиск, враз миттєвий жастрах,
Вже безпорадність - прихисток у неньки.
Із часом ти, здатен сприйнять що є, йдеш,
Ніжить трава, буяє, аж по пояс,
Дорога знань… стелиться, її знайдеш,
Хоч боячись, озирнешся і не раз,
Розквітнєш сам у ніжному суцвітті.
Де друзі поруч, завжди, як опора,
Щось підказати, чи виручить треба,
Може, хтось хоче схилить до покори,
Вирішиш сам, чи в цьому є потреба,
То щоби згодом, нікого не винить.
Світліє небо, чисте, схил блакитний,
Свої знання, мрієш втілити в життя,
Чекаєш день, сонячний і привітний,
Ти відчуваєш гучне серцебиття,
На яку стежку стати, щоб йти сміло?
Їх так багато, а час ніби летить,
Ця мить коротка, як ранкові роси,
Йди сміливіше, поки сонце й блакить,
Як цвіт весни, його бачиш прекрасним,
Любов зустрінеш… щоби на все життя!
Буденні дні… робота, жінка, діти,
Ти ніби птах, що про родину дбає,
Весна в душі, вмієш погомоніти,
У дружнім колі, сім’я окриляє,
Щоби щасливим зустріти майбуття!
Одна стежина, цінуй своє життя,
Щоби без воїн й не було каяття!
Березень 2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978271
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2023
Бажання мріяти, попри негаразди,
Що за плечима - страшні дні відкинути,
Певно на краще, надію мати завжди,
І все погане, просто перекреслити.
А чи спроможний, наважишся зробити?
Війну забути і серце підкорити,
Усе пробачить, сховати пекучий спогад,
Того нема, хто стояв з тобою поряд.
Снаряд улучив, коли між корчів лежав,
Уже поранений, сміливістю вражав,
Ні крику, стогіну, лише біль у очах,
На жаль, стікав кров’ю, переборював страх,
У імлі сірій, зустрічав сонце раннє,
Біду відчув, все ж усміхнувся востаннє.
Ти спілкувався, бачив ті світлі очі?
У снах той погляд, так турбує щоночі,
Ненече в спадок, подарував міць й силу,
Дивував мужністю, в останню хвилину,
Не втрачав віри, надій на перемогу,
Та на жаль, доля, дала іншу дорогу.
Невже пробачиш, ти за всіх побратимів?
Упевен, ні! Будеш нищити кретинів!
Прийшли з мечами, козацький дух вбивати,
Ти ж, українець то ж будеш захищати!
Бо Україна, для кожного,як мати!
14.03.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978144
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2023
Вечоріло… сонце пестило хмаринки,
В них неначе, зоріли дрібні жаринки,
Онук грався, часто зирив до крайнеба,
Так красиво, ніби в золоті півнеба,
Немов дзиґа, крутнувсь, скакав, посміхнувся
Вже й до діда, дещо спитати забувся!
Підбіг й очі щурить, хитро запитав,
-Ти допитливим був, як маленьким бігав?
Дивувавсь чимось? За небом спостерігав?
Я чаклунство, отам побачив угорі,
То так близько й далеко між хмар ліхтарі.
Дід скривився, так неначе з’їв кислицю,
Ану йдем, глянем, на дійство, таємницю.
Не спішив, дід крехтячи вийшов із хати,
Позирнув на небо, - Хочеш жартувати?
Та то ж білі хмари, здаля, мов із вати,
Подивись! Просвічуються промінцями!
Ох дивуєш, ти своїми відкриттями.
Позирнув, онук лукаво й гордо мовив,
-Ех ти діду, не вмієш фантазувати,
Казав був, колись фантазер, вихвалявся,
Це ж облом! Я ж подумав, що в тебе вдався.
21.03.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978015
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2023
Розмови чуєш, не завжди від душі,
Про сумнів ти, не напишеш у вірші,
І передать не зможеш хвилювання,
Бо сам, на краще маєш сподівання,
Тобі здавалось, під час спілкування.
Як – так, не може, буть людина щира,
Вже підкрадається в душу зневіра,
На що багата? Загубила щирість?
Не притаманна їй любов і милість?
Зло посилилось? Його не позбутись?
На жаль із ним, не раз можна спіткнутись.
Собі зашкодити, блудити в пітьмі,
І врешті- решт, ти враз подібний зимі.
На якийсь час, душа мов скрижаніла,
Та чи вона, собі цього воліла?
Певно війна, все ж свою роль зіграла,
Смерть, безнадія, щодень пристрашала.
Душу ятрила, темнота при землі,
Жура і біль, що принесли москалі.
Та озирнися, вже буяє весна,
Мрій і надійся, закінчиться війна.
Душа зігріється, розтане крига,
Хоч і на мить, підкрадеться інтрига.
Та тут вже доля… тобою скерує,
Пробудить мозок, серденько відчує,
Трохи полегшання, хоч й мокре чоло,
Ти відчуваєш, зміг побороти зло.
Із часом, станеш щирим і добрішим,
Певно, як всі та вже будеш мудрішим,
Пізнаєш гордість, тож на душі ліпше,
Тепер і друзів, вже зустрічнеш більше!
До свого серця, прислухайся, почуй,
Усі мости, що зруйнував, відбудуй!
Ти зрозумієш, вернуть щирість вдасться,
Й твоє життя, відчує солод щастя!
09.03.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977914
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2023
Ласкавий промінь ліг на фіранку,
Із хвилюванням діждалась ранку,
І, ось нарешті погляди в очі,
Як би ж ти знав… страждання жіночі.
Так серце крається, їдеш кудись,
Душа в сум’ятті, ну ж бо посміхнись,
Скажи чи разом, побачим весну?
Прокльони шлю, я оркам за війну.
Рашистська зграя - всі недоумки,
На жаль, не мають, своєї думки,
За що помреш, ти на полі бою?
Чи матері, не сприймають болю,
Кровинки рідної? Йдете на смерть,
Тут всі, поляжете, розіб’ють вщент!
Сивість хмарин… вітер розрізає,
Чого чекати, душа не знає,
В тебе завдання, їдеш на підмогу,
Із смутком гляну, я на дорогу,
Обійму міцно, попри тривоги,
Дай Боже любий, нам перемоги!
Весни чарівність, придасть на віри,
Із землі, сміло проженем звіра!
Ми стоїмо, за правду, за волю,
Країна матиме, кращу долю!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977815
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2023
Сріблястий сніг,трима в собі загадку,
Потішусь ним, взяла б собі на згадку
Але ж розтане. Ні, нема надії,
Як десь зникають, нездійсненні мрії.
Світленька крапля блищить у долоні,
Спогад бринить, розлука, дні холодні,
У почуттях віддалялися щодня,
Мене вражав, сарказм, постійна брехня.
Про все що мріяли, десь загубилось,
Але ж цілунки, часто втішавсь вроді,
Я зразу думала,все це наснилось,
Можливо вітер, став на перешкоді.
То не пташиний спів ніжний, весняний,
І не дзюрчання веселих потоків,
Мабуть сніг рихлий, ще трохи срібляний,
Я не жалію, не чую тих кроків,
Тож все на краще, певно цього хотів,
І ми не будем суперечить долі.
23.03.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977695
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2023
Закружляла, закружляла,
Я в таночку із весною,
Адже знаю, звеселяла,
Бачу ти, слідиш за мною.
Ясно в небі, місяць – обруч,
Нам балкони освіщає,
Хоч під’їзди і не поруч,
Але ж потяг відчуваєм.
Лине музика, як зваба,
На підборах, враз крутнуся,
Вздріла зириш, як нахаба,
Все ж наважусь, посміхнуся.
Біле личко, ледь рум’янець,
Прикрашає мої щічки,
По крайнеба, ліг багрянець,
Огортає полу нічки.
Ти не птах, бо крил не маєш,
Твої очі ніби зорі,
І за кого, мене маєш?
Може ждеш, щедрот від долі?
Не людина, шкода – павук,
Була б відстань- не завада,
Відчувать, сердець перестук,
Чи мій танець не принада?
Тебе в гості, я чекаю,
Закружляємо у вальсі,
Терпіть досить! Відчуваю,
Нам зустрітися на часі.
Дві душі - весни суцвіття,
Вітерець, легкий обійма,
Тож прийди, найкращий в світі,
Перешкод, гадаю нема.
2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977356
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2023
Сьогодні думка, як квітуча весна
Очі чарують блакитні небеса
Білі хмаринки ніби бризки вина
Лиш де-не-де осяйні златом - краса!
Так гріє душу, жадано, неспинно
Сяюче сонце розлилось по садку
Білий підсніжник погляда невинно
В рудому листі, в сріблястім повитку
Зваблює очі маленька фіалка
Неначе викрала з неба синяву
На мить у росах заграла веселка
Золота іскра, лилась крізь тісняву
Поспіша думка, занурюсь у весну
Її дари – Боже благословення
Нехай хоч раз, я забуду про війну
Зустріну Музу - для віршів натхнення!
18.03. 2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977355
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2023
Задовга нічка… ніби клубок ниток,
Із темно-синім й золотим люрексом,
Вив’яжу місяць й ніжних маргариток,
Вже із думками, що вплелись імпульсом.
Зіркам подібних, раптово спромоглись,
Зачарувати, ясним мерехтінням,
Принести спокій, у душу домоглись,
Вмить попрощатися з їдким сумлінням.
Нічна картина, в весняному стилі,
Гарненький светрик, зрадіє онучка,
Мої ж думки, як мрії сизокрилі,
Зігріють серце, хоча, це й дрібничка.
Радість і втіха для себе самої
В задовгу ніч, позбутись дум, про війну,
І не попасти, під вплив параної,
Життя плекати і зустрічать весну.
14.03.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977254
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2023
Сон часто згадую, наснився, доволі дивний,
По стежці йду, посеред земельної ділянки,
По небу хмари, як дельтоплани темно - сині,
Поміж них сонячне сяйво - ніжні поцілунки.
Раптово настрій, змінився, стривожена душа,
Рядів дванадцять, переораної землиці,
На якусь мить, здивована, все ж далі йшла неспіша,
Та з пантелику, знов збивали думки - блудниці.
Думка чому? Але ж ми ділянку не орали,
Й чому земля, смолиста,чорніша за вугілля,
Як сніг на голову, веселий настрій забрали,
На душі смуток, кому підвласне це свавілля?
По землі блиск, поруч й далі, як очі ворони,
Підкрався страх, озиралась, захисту шукала,
Ніби в тенети потрапила, відчулась втома,
Подібна статуї, мов заморозила зима.
Враз озирнулась, край неба насичені хмари,
Мішкам подібні, чуть менші й більші повні води,
Вмить спромоглися, заволодіть думки джмелині,
Не принесли б, вони нам сюди якоїсь біди.
Де неба край, раз -у - раз, жахала блискавиця,
Мені б руками закрити очі й вуха, Гримить,
Десь чути відгуки, спроможна повеселиться,
Здригались хмари, потужний грім не вщухав й на мить.
Здаля виднілась, сіра стіна - безжальна злива,
Потік води, стрімкий, темніше чорної землі,
Це все без жаху, сприйняти було неможливо,
Знесе з дороги, принаймні так здавалось мені.
Та ні, затихло, все спинилось, змарнілі хмари,
Неслися вдаль, під поривчастим тиском вітриська,
За мить, у купу збивались й линули удари,
Якісь у небо здіймались, якісь впали зблизька.
Мій погляд знову на переорану землицю,
Та вже за смужками, шмат золотистої стерні,
І все ж між нею, деінде бачила пшеницю,
Ніжно - зелені паростки в росі, як навесні.
Я під яскравим,теплим сонцем – зачарована,
Душа втішалась, раділа від земної краси,
Мов від жахіття, зненацька була врятована,
На злеті мрій, сердечних, у пробудженні весни.
***
Тіло тремтіло, проснулася, ритм серця збився,
Думки, як рій, бджолиний, до чого сон наснився?
13.03.2023р
***
Цей сон, мені наснився напередодні Водохреща 2022 року.
Для мене була загадка та згодом, я його ніби розгадала. Ті хмари, темні зливи, ворони, напевно все це було , як передбачення щодо війни. Тож я надіюся, що з весною, до нас прийде довгоочікуваний мир. Ті ніжні паростки пшениці, як вісники відродження. Тож чекаємо на перемогу! Нехай Бог допомагає нашим воїнам – героям, що захищають рідну землю від московської чуми!
Слава ЗСУ! Все буде Україна!
( Оь воно, як буває в житті, віщі сни збуваються,
навіть й більш, як через рік) Дай Боже усім миру і добра!
13.03.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977155
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2023
Вразливе Мя-у- лине по окрузі,
Напевно це, нагадування друзі
Що за віконечком, приліт весняний,
На підвіконні, лежить кіт, мов п’яний.
В очицях сонячні іскри заграють,
То стан душі, тому вогняно сяють,
Торкнувшись носом віконного стекла,
З болем остання надія, вже втекла.
Йому б на волю та хазяйка строга,
Тож не пускає, навіть до порога,
Свою самотність, лише з ним розділить!
Йому ж упертість, здолати незмога,
Ятрить сердечко весняна тривога,
Шкода́, забула, вже молодість свою,
А я ж, на неї в душі злобу таю.
Кіт зранку й вдень, ловить сонячний зайчик,
Від безпорадності, покотить м’ячик,
Хоч за вікном й линуть пташинні пісні,
Лиш крають серце, очі часто сумні.
Життя в неволі - дратівливість щодня,
Думки вразливі, був би я цуценям,
Мені б напевно позаздрили коти,
Ті, що теж мріють, від хазяйки втекти.
Друзям – собакам, полегше живеться,
Хоч час від часу, погулять вдається,
Нехай маленький і був би повідець,
Тоді б моїм, стражданням прийшов кінець,
У первоцвітах, я би знайшов стежку,
У весняни́х трунках кохав подружку.
02.03.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976914
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.03.2023
( вірш до картини)
Мамо ти де? Відгукнися! Чому пішла?
Я ж залишилася повір, зовсім одна,
Мене ж, ти знаєш, щодня… душенька вола,
Може по переду мене жде чужина ?
Та кажуть ні, наша рідна Україна,
Не чужина, тут усі дружні, добрячі,
Що переможе, говорять неодмінно,
Але ж жахають, очі орків, звірячі!
Боюсь… їх погляди - палаючий вогонь,
Ще зранку їх, я бачила під будинком,
Вмить відчувала, по венах кипіла кров,
Мені за склом, краще б стать павутинкою.
Щоб не помітили, раптом біля вікна,
Підвал згадаю, дуже путіна кляла,
Боже це ж нелюди, страшне слово війна,
А ти, ще звечора пішла і не прийшла.
Потім вночі, все здригалось від снарядів,
Де дома свист, залишилися руїни,
Я ж так хотіла, позбутись негараздів,
Жива в той час, мене спасли рідні стіни!
Мамо мені, всі кажуть, ти на небесах,
Бачиш тепер, я тут, далеко від війни,
Все ж, опановує, розпач, жура і страх,
Знаю немає в цьому твоєї вини.
Тебе люблю, приходь до мене хоч у сни,
Сумління й смуток, у повітрі розчини.
Лютий 2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976633
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2023
Вересневий вечір. ….
Легка прохолода злегка сповивала тіла. Вони невпоспіх йшли стежкою, що проходила вздовж посадки, перед ними інколи здіймалися сполохані птахи. Гілки дерев злегка гойдалися, жовте й ледь багряне листя повільно крутилося й припадало до землі.
Два дні поспіль, Віктор з Галиною добре потрудилися на дачі. Хоч обоє вже десять років на пенсії, але спромоглися поперечною дворучною пилкою спиляли три старі вишні. Цього ж дня й розпиляли на колоди. Переночувавши ніч, увесь день він рубав дрова. А дружина носила й складала їх під піднавіс біля дачного будинку. Наостанок дуже поспішали, адже вдома в квартирі залишився кіт.
Клопоталася Галина,
–Ой, мабуть своїм криком увесь під’їзд на ноги підійме. Їсти йому вистачить, але ж важко переносить самотність.
-А я ж тобі казав, давай візьмемо з собою. Так ти ж , їдемо ненадовго, туди й назад, а воно бачиш, як вийшло.
-Та нічого… я думаю витримає, нині не весна.
-Ага, як колись, поки приїхали, усі твої клубки з нитками порозмотував. Жінка посміхнулася
-То він так свою любов до мене проявляє .
Ось уже й залізничне полотно. Взявшись за руки, на високу платформу підіймалися по насипу щебня.
-Ой, Галю, я бачу ти вже притомилася, почервоніла, як троянда влітку. Як почуваєся?
-Та нічого, як не виберемось на верх, то видеремось, хіба це нам вперше.
Віктор дивився вдалину, звідти мала появитися електричка.А думки за дружину – Ой, здає моя половинка, здає. І дачу жалко покинути, але й здоров’я не позичиш,
-Галю…. здається їде, зараз може вдасться присісти, відпочинемо. Я зізнаюся, теж притомився.
У тамбурі електрички людно… спостерігали, як старі допомагали один одному підійнятися по сходах.
Віктор, трохи знервовано дивися в салон вагона,
-Ух ти! А чи й знайдемо де присісти, це ж сьогодні п’ятниця. Пішли…
Він здаля шукав місця, майже посеред вагона побачив не повністю заповнене купе,
-Проходь вперед, здається нам повезло, є місця.
В цьому купе з однієї сторони, два чоловіки поважного віку, одягнені у форму охоронців, міцно спали. На сидіннях навпроти, біля вікна сидів чорнявий чоловік середньої статури, біля нього, пишна панянка, на вид в зо два рази ширша за нього. Звичайно, де ж тут вміститися на двох місцях, біля них, хіба що долоню можна було прикласти. Вони приблизно одного віку, в межах сорока - сорока п’яти років. По розрізу очей можна зробити висновки, що люди не місцеві, скоріше за все приїжджі з ДалекогоСибіру. Ця пара задоволено облизувала шоколадне морозиво, вдаючи, що більше нікого не бачить. Панянка всміхалася, тулилася до нього, він задоволено примружував очі.
Аж у грудях стиснуло в Галини - Оце так поведінка! Іще й розклалася, чи й не сором? Та де ж ті жирні коліна можна здвинути докупи, на них сала, як на добре вигодованій свині. Якби ж спідниця хоч трішки довша, напевно так би не кидалося в очі.
Злегка торкнувши плече дружини, Віктор тихо запропонував,
-Присідай біля хлопців, дивись не розбуди, мабуть з чергування їдуть.
Вона очима пробігла по салону вагона, на жаль більше вільних місць не побачила. Віктор поглядав на веселу пару та попросити щоб потіснилися не наважився. Важко перевів подих, обіперся на верхню частину сидіння. Дружина з жалем подивилася на нього, він помітив, кліпнув очима,
-Може скоро якесь місце звільниться, трохи постою.
Але ж їхати майже годину - журилася дружина, останній робочий день, мабуть всі їдуть до кінцевої зупинки. В душі розчарування, хіба ж не бачать, що старий стоїть. Ой, Боже до чого рухається наш світ?
А пара ніби навмисно поводилася зухвало. Жінка з себе зняла вітровку, трохи віддвинулася, заговорила ламаною, але цілком для них зрозумілою мовою.
-Ти бачу трохи зблід, бідненький, напевно від поїздки виснадився. До стінки не зручно притулятися, краще поклади голову на мої груди. Іще хвилин двадцять можеш подрімати, я початую.
Після почутого, Віктора, аж струснуло -Ба яка уважність до чоловіка, а я стою, ноги німіють. В цей час.Галина вирішила запропонувати чоловікові присісти на своє місце,
-Вікторе, я вже трохи відпочила, тепер ти присядь, нам ще довгенько їхати.
Він відразу махнув рукою, заперечив,
-Ні- ні, де ти бачила, сиди, так наробилася за два дні.
За мить, неочікувано для дружини, звернувся до пари,
-Молоді люди, я би вас попросив трохи потіснитися, нехай я хоч скраєчку присяду..
Враз обличчя панянки посуровіло, в очах мигнула іскра. З презирством голосно сказала,
-Та ти ж мужик, це якби жінка попросила, може тоді і потіснилися. Чи більше місць немає, що тут прилип, як банний лист.
Про те що було голосно сказано, ніхто й не помітив. Хтось дрімав, хтось вів розмову із сусідом, дехто в навушниках,слухав щось з телефона, а дехто просто уважно придивлявся до телефона.
Галина жахнулася, ледь не привстала. Її злякало перекошене люттю обличчя тієї жінки й до посиніння стиснуті губи. Маючи доволі вузьку форму очей, блиск у очах, подібний блиску пантери, ніби намагалася швидким рухом напасти на доступну жертву.
У розпачі, як втримати свої емоції, щоб не зірватися на захист чоловіка. Думки мов заснувались у павутинні… яка наглість так поводитися! О, такої поїздки ми іще ніколи в житті не мали.
Воно якби більше нічого не сказала,то може б на цьому розмова й завершилася. Але панянка, незграбно скинула з ноги капець і подвинула ногу на сидіння. Рукою гладила голову чоловіка,
-Ось так зручніше і тобі й мені. Чи ми не маємо права сидіти так, як нам комфортніше, а то ти ба, потісніться….
Напевно є межа всьому! Так, електрички не на стільки комфортні, але ж якщо іншого вибору немає, то мусиш їхати тільки цим транспортом. Здавна є приказка «В тісноті та не в образі» , чому нині люди гублять людяність?
Галина відчула прилив крові до обличчя, різко встала.Чоловіки що дрімали поруч, проснулися. В недоумінні позирнули до вікна, звернули увагу на розчепірені ноги панянки, переглянулися.
Віктор зрозумів, що дружина наважилася щось сказати. Щоби втихомирити її запал, перед нею наставив зап’ястя рук, але нічого не встиг сказати. Галина різко махнула рукою,
-Яке нахабство, ти ж йому в діти годишся! Він два дні трудився на дачі, дрова рубав, а ти розсілася, як дійна корова. Зовсім сором втратила, ганьба!
Враз, рукою кивнула до її супутника,
-А ти її чоловік, чи може бойфренд?! Не гидко спостерігати, як твоя дама сидить перед людьми, навіть перед цими чоловіка.Чи в неї є поняття, як поводитися в громадському місці?
Чоловіки почервоніли, переглянулися .А її бойфренд, чи чоловік після цих слів почервонів, різко піднявся,з під сидіння забрав сумку й швидкою ходою пішов до виходу.
Вона ж підвелася, не звертаючи на свою коротку спідницю, низько нахилилася, навмання відшукала свій капець, взулася. Злобно позирнувши на всіх, не зрозуміло на якій мові, пролунали гучні слова. Широко розмахуючи руками, перекачуючись пішла до виходу.
Віктор взяв дружину за руку,
-Ти так розхвилювалася, може пігулку дати
. У відповідь заперечила головою, звернулася до чоловіків,
- Шкода, що цей прикрий випадок стався біля вас. Ви мене пробачте, не змогла справитися з емоціями.
Один із них підтримав її,
-Та все ви правильно зробили. Ми цілу годину спостерігали на їх поведінку. Яку на жаль по іншому і не назвеш, як свинство.
Як добре, коли тебе хтось підтримує, - подумала Галина.
Гудіння електрички відволікало від нав’язливих думок. Ніжні погляди поступово знімали напругу. Подібні голубам, схилившись один до одного, мріяли якнайшвидше добратися додому.
2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976632
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2023
Надихнув гумор Насипаного Віктора
" Лотерея",( як відповідь на прочитане)
Все дотепно, все до діла,
Мати теж такого хтіла,
Та шкода... сивина в косах,
Хоч сусід і зирить скоса,
Не підходить, їсть багато,
Тож не буде, в нього свята.
Та до мене, час від часу,
Прийде дам гладущик квасу,
І дровець, він нарубає
Вже й зізнався, що кохає.
Але я, свій гонор маю,
Сама сплю, сама лягаю,
І ні храпу, ні сопіння,
Нехай зна, маю уміння,
Підморгну і посміхнуся,
Він раденький, крутить вуса.
Дід, як танк, хоч дуло й має ,
Так воно вже не стріляє,
Цій розмові настав кінець,
Не той вік, щоб йти під вінець!
Я тримаю в душі секрет,
Є повага, як несе мед,
Ще, як взимку сніг замете,
Всі доріжечки підмете.
Мабуть заздрять молодиці,
Несе відра від криниці.
А я поруч, йду, як пава,
Правда усмішка, лукава,
Кажуть хитра, ну і що ж,
Я належу, мо» до вельмож?!
Хай повчаться отак жити,
Щоб сусідом дорожити,
Хитрість, вмілість - треба мати
А вночі, відпочивати!
А на ранок, сонце зійде,
Знов сусід до хати зайде,
Тож самотності не маєм,
Для двох втіха, не страждаєм.
***
Свій шанс кожному доля дає,
Хтось у виграші, а хтось ні!
Такі справи наші земні!
06.03.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976036
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.03.2023
Ранкове небо, все в сонячній заграві,
Дрімають хмари в золотенькій оправі,
Тремтить проміння на тонкій павутинці,
Ловлю блиск срібла в білесенькій сніжинці.
Вродливий ранок, рукоділлям багатий,
Легким багрянцем мерехтів коло хати,
За мить торкався блакитної фіранки,
По ній раптово засяяли іскринки.
То Божий дар, казковість, мене веде вдаль,
Думок пекучих позбудусь й свою печаль,
Віддам промінню, хоч повільно, хай спалить,
Можливо з болем, душу й серденько вжалить.
Та я стерплю, в собі сховаю жах війни!
Думок суцвіття… ждем подарунків весни,
Й чарівних ранків, світлих, мирних, привітних,
Збудуться мрії, Україна розквітне!
05.03.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975913
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2023
Надворі зимні дні… скиглить вітер й листки багрові й напівсухі безжально підносить, крутить й довго кудись несе, нарешті торкнеться купи й припаде. Все піднебесся в сизих хмарах, до землі низько -низько. На голову тиснули, думки нашіптували, не гнівись. Довкола глянь, життя продовжується. Продовжується! Але ж війна, таке життя дістало.
Не гніватись, запитувала себе, але ж ти обіцяв чи подзвонити, чи приїхати, п’ять днів минуло, ніякої звістки. Поїхав, знову риск - на деокуповані території, повіз медикаменти, іще дещо. Звичайно бути волонтером, робота не з легких, велика відповідальність. Дорога під обстрілами насторожує, кожен раз просиш Бога, щоб повернутися живим. Але ж комусь і це треба робити, себе вмовляла. А іншим разом з думками погоджується, навіщо себе накручувати, злитись.
Спомин серце крає, коли пригадає, як тікали від війни. Позаду свист куль, снаряди зривались, від відчаю уже й не сподівались, що вдасться втекти, залишитись живими. Сльозини цівкою стікали по щоках, панічний настрій, у очах страх.Страх за війну, за його життя, за самотність, розлуку. Якби ж ти знав, як відчуваю біль і переношу муку. Коли в новинах увесь час - бої жорстокі, ворог не відступає. А ще, там сильні морози, аж ніби тут холод тіло проймає, душу крає. І знов думки, як злі пацюки, точать мозок. Це не в дитинстві, як після прочитаних казок. Насняться феї, або принцеси, а інколи вигаданих пришельців гримаси. Це кровава війна, коли сусід, його недоумки, вирішили Україну підкорити. Хіба спокійним можеш бути? Знаєш, треба рідну землю боронити. Оскаженілих орків - злодіїв, клятих рашистів, треба знищувати, гнати в три шиї, щоби ніколи на інші землі не зазіхали.
Душа болить і в інших людей - за рідних, за дітей, які жахаються від пострілів, гулу, свисту, вибухів снарядів. Воно й самій холоне душа, вона ж жива, все відчуває. А в тих зомбованих, чи у них є душа? Чи замість душі мішок лайна, а замість серця камінь? Про таких страшно й подумати. А по судинах,чи то червона кров, чи може нафтові мастила? То скажіть кого ж їх, яка особа народила? Напевно з мізками - не все до ладу. Як запрограмовані машини, які тільки й чекають команди « Фас», чи принаймні кнопку натиснути, щоби всю землю знищити. Ні - ні, не можна збагнули, сприйняти цих виродків, їх свавілля. Страшно подумати що зробили з будинками, з заводами, з енергетичними структурами, з театрами й клубами відпочинку, з школами й дитсадками. Хоч не живе, але побудоване на благо, за все це, теж душа болить. А про народ, що гине під уламками снарядів та про воїнів, що захищають нас. В холод і в дощ, у сильний вітер й зливу. Вони ж усі мріють, мати щасливу кожну родину, всю неньку- Україну. Одягнені і взутті,їх погляди прикуті… до ворогів, які нишпорять повсюди., виконують наказ Іуди. Так й намагаються підкрастися і вбити. О, Боже- Боже, скільки ж можна людей гнобити?! Вже цілий рік стогне українська земля, а скільки воїнів поклали біля вівтаря?! Душа болить, хоче ридати та мовчить. Тіло горить, по жилах полум’я пече, а чорний ворон, здаля знову кряче. Приносить звістку про новий напад, про загиблих, про знущання і злодіяння зухвалих нелюдів- рашистів.
ЇЇ душа колись була чудна. Дивилась фільми, комедії й музичні кліпи- раділа, сміялась, підспівувала. А нині дивна, кожна подія важка, і поневолі душа, як ворожка.Мов на розпутті, по якій стежці піти, щоб усім було краще, як на щастя підкову знайти. Щоби навік позбутися гіркоти! Яка в душі, на жаль давно посилилась.
Рясненько зорі, ледь -ледь мигтять, розсипалися в піднебессі…
Йому би уже і повернутися – душа не на місці, вже п’ятий день вона у стресі. Годинник, як маяк, час від часу мигтить світліше. Ну подзвони, щоб на душі та й ліпше. Щоби в подушку не ховала сльози, бо ж так турбують думки, як грози, які так часто не бажані в житті.
До вікна погляд… дивувалась. Легкий мороз на склі розмалював срібне пано, вона ж зітерти його намагалась. Але ніяк, бо ж то все зовні, пано не позбутись, як і думок,чому такі невгамонні?!
Душа знов мріє про тепло і спокій… та хіба знайдеш в сьогоденній обстановці? Шкода час плине, а він не дзвонить.
Хоча й сама, щодня в метушні, у волонтерському пункті серед людей, не припиняється робота. З ранку й до вечора небайдужі люди плетуть сітки. Все більше мовчки, кожен з своїми думками, із хвилюванням, усі новини з фронту сприймають. Вона ж сьогодні готувала свічки і знову ходила за баночками, які підвіз якийсь хлопчина. Тут щодня є робота, кипить. То правда, не відволіктися й на мить. Та коли вдома, вже його сварить, хоча і гріх, але ж полинних думок цілий міх. А іншим разом в протиріччі сама з собою… дурепа, коханий пробач за образи, я пишаюся тобою.Хоча ми живемо у важкий час, душі споріднені, зв’язок є між нас.І віра - непереможна Україна. Діждемось миру, як і кожна родина, сини якої пішли на війну, є мужність, сміливість, надія зустрінемо весну! І в кожному куточку України замайорить наш стяг. Щоб кожен з нас, своєї мрії досяг. Прославляв рідну землю навіки… де небо чисте, ясне сонце й квіти, де воля, мир, любов і доброта ,то найцінніше!
Перед вікном, світло ліхтарика здаля, її за мить думка окриля. Він повернувся, дяка Богу живий! Душа на взлеті,- Я двері відчиняю, милий!
2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975536
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2023
Не люблю
Не люблю сірі хмаринки,
Щодня ваблять біленькі,
Ледь довгенькі, як пір’їнки,
Здаля ди́вні, пухкенькі!
І пливуть, так потихеньку,
Ніби й справді в синім морі.
2020р
На лужку
Маю котиків біленьких,
І до речі, ще й сіреньких,
Вони ніби, всі хитренькі
Добрі, жваві, веселенькі.
Зранку, треба вміло вмитись,
Згодом, йдем повеселитись,
На лужку, сонячний зайчик
І я вихрем, кину м’ячик.
Вперед хутко, сміливіший!
Хто спіймає, той швидкіший!
Дру́жні ми, щасливі у грі,
Тож втіша́ймось, літній порі!
2020р
Спішить час
Чи зима,чи не зима
Сподівався, я дарма
Снігу гарного катма!
Спішить час,чому летить?
Не спіймав, щасливу мить!
Сані й досі... на горищі
От вітрець! Зранку свище!
І чому́, теплий такий?
Снігу ма́ло та й крихкий!
Чи зима,чи не зима
Зовсім настрою, нема!
Та нічого, так і буде!
Дев’ять місяців, пройде
Зима знов, до нас прийде!
За цей час, я підросту
Що ж стрічатиму, весну!
01.03. 2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975535
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2023
Зимовий сад на казку схожий,
Гуляла віхола, цілу ніч
А ранок видався погожий,
І я іду, йому назустріч.
Земля в алмазах, засіяє,
Кущі понурилися в шапки,
В снігу проміння знов заграє,
Летять донизу малі купки.
Усі дерева у заметах,
Вздовж стежки ніби загорожа,
Штахети в білих діамантах,
Під ними, шовкова одежа.
Куди не гляну, скрізь іскриться,
Оце так ранок, тут справжній рай,
Краса вражає. Веселиться,
Зима гуляє, прикраша край!
А моє серце так тріпоче,
Збережи Боженько, цю красу,
Війну спини! Душа так хоче,
Нехай, під снігом тривога й сум,
Стече, ми ж радо стрінем весну!
27. 02. 2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975194
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2023
Я з відра водичку п’ю,
Біля мене,- Хрю-хрю хрю,
Це мій друг, мама каже,
Як хліб маслом намаже,
Й мені дасть, а я ж йому,
Ви спитаєте чому?
Наша дружба, над усе,
Мене він, немов пасе,
Я в траву і він туди,
Вже йому кажу, -Гляди
До суниць, ти не ходи!
Я їх краще, нарву сам,
Ну звичайно й тобі дам.
-Хрю- хрю - хрю, - це на згоду,
Йдем удвох, до городу.
Вже й наїлись смакота,
В його серці доброта,
Ніжний погляд… Хрю хрю хрю,
Мов слова - Тебе люблю.
Вмить,- Гей - гей ,- біжу вперед,
Ось у чому, наш секрет,
Бо удвох радісно нам!
2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975083
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2023
Блакить небесна… день стукав у вікно,
А я й на мить, ще не зімкнула повік,
Гидкі пігулки, вже випиті давно,
Душа болить… інформації потік.
На жаль, сприймаю, важко, емоційно,
Гіркі новини - вироки щоденні,
Підсумки ввечері, це традиційно,
Війна спаплюжила кожну буденність.
А ворог пре, розповзається лайном,
В своїй країні, давно, як непотріб,
Хворі наркотиками, спиті вином,
Їх не питають, у бій гонять вкотре.
Під серцем щем,у жилах закипа кров,
У мішках чорних, відправляють назад,
Скажіть мені, де ж материнська любов?
Чи для них може, війна, то маскарад?
Правдоподібно сім’ям - кістки в горлі,
Що не хвилюються дружини, батьки,
Та ні,мабуть, за них знайдуться й горді,
До нас від злоби, стискають кулаки.
Чи зомбування, чи страшенна заздрість,
Гадать не стану, то ж не ворожка я,
Скоріше це - невиліковна хворість,
Кричать - любов –до нас ( щира,братерська).
Без нас подохнуть, не хтять відпустити?
Не одна стежка із ними у житті,
Віками ми, не згодимось простити,
За смертя людські, за злодіяння всі!
13.02.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974935
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2023
1
Серпневий вечір… у горах поступово темніє.
Небесним простором заволоділи сірі й чорні хмари. Гори здаля ніби одягнуті в капелюхи. Сірі хмари, як великі, пухкі подушки.Та від подиху вітру здригаються, за мить розтягнуті, гублять краплини дощу.
Микола присів під крислатою, густою сосною - Здається тут зможу пересидіти. Озирався, роїлися думки - Як бути далі, куди йти?
Ні, такого з ним іще ніколи не було. Він майже щороку відправлявся у мандри. Раніше поїздки до моря, а згодом по історичних містах України. Цьогоріч вирішив помандрувати в Карпатському краї.
А що йому,один у матері і в батька, живе окремо, має свою двокімнатну квартиру. Працює в школі, викладає фізкультуру. Хоч і в районному містечку, але його це влаштовує. У міському басейні зібрав волейбольну команду, навчає молодь, з ними їздить на змагання. Завжди радів відпустці, кожен день можеш присвятити собі, відволіктися від щоденних клопотів. Хоча й роки, уже розміняв свої тридцять п’ять, але іще не насолодився життям. Мріяв … літав - весь час кудись манило побачити іще щось нове. Сприймати красу землі, відчувати окриленість, радіти життю. Сімейне життя не приваблювало…хоч інколи і зваблювали дівчата, згодом жінки. Але ті миті залицяння і інтиму, не несли за собою відповідальності, не замислювався, щоби змінити своє життя. Взаємне фліртування просто на якийсь час, визивало задоволення душі і тіла.
За плечима рюкзак з палаткою, дещо з одягу та невеличкий термос з міцним чаєм. Документи й банківська картка в надгрудній кишені курточки. Телефоном користувався часто, тому тримав, як не в кишені джинсів,то в руці.
Третій день блукає по лісу, бачив гірські невеличкі ріки, хащі і галявини. Після відвідування водопаду його підстерігла невдача. Непомітно для себе, чи задумався, чи щось інше відволікло, ледь не впав у прірву. Саме в цей час у руці тримав телефон, різкий рух назад, телефон вислизнув. Тихий брязкіт луною відбився в прірві…. підкралося розчарування.
Микола іще раз подивився під ноги й на небо. З півночі сунула чорна хмара. - Чи тут поставити палатку? Ні, гаяти часу не можна, уже й так краплі пролітають.
Стук молотка губився по окрузі… забивши кілки в землю, підтягував, вирівнював палатку. Краплі густішого дощу підганяли його, за мить дощ, як з бочки. Не втримався на ногах, підслизнувся, упав ниць.
- Та що це?! Ніби вся вода зібралася,щоби мене прогнати з цього місця.
Холодна вода з піском й землею потрапила під комір курточки, по спині ніби хтось лід приклав.
-Ні – ні, тут не можна залишатися,треба спускатися нижче.
Похапцем зняв палатку, на ходу впхав у рюкзак. Раз – по - раз мацав кишеню з документами – Може не змокнуть, добре що в салафані.
Гірській стрімкій воді важко протистояти. Обережно зробив лише два кроки, здригнувся від ударів граду.Озирався, довкола барабанив град.Мусив над головою тримати рюкзак - Оце так- так, ще й такий, як куряче яйце! Ой, що ж це коїться - охопила безпорадність.
Не в змозі втриматися, впав на коліна, його крутнуло разом з багнюкою й понесло вниз.
2
Промоклий до нитки, в забрьоханому одязі й кросівках, втомлений і змарнілий зупинився під трьома густими смереками. Вони росли близько одна до одної, ніби обіймалися, гілки раз – у – раз здригалися від граду.
Думки на злеті -Ні, далі не піду, тут почекаю. В душі запала смута за телефон. На ньому ж був маршрут, де він тепер, цього не знав.
За кілька метрів, за високою пишною сосною, побачив дах будинку,
- Ого, це іще нижче, мені ж здавалося я уже внизу.
В цьому будинку мешкала Віра, їй недавно виповнилось тридцять вісім років. Бідкала на долю, що занесла її в цей край , але згодом звикла.
Після початку війни на Донбасі, в дві тисячі чотирнадцятому році, вони з чоловіком переїхали до старенької бабці Ольги, яка чоловікові доводилася далекою родичкою. До війни Віктор працював на шахті, змиритися з загарбниками не захотів. За день - два, зібравши валізи, якнайдалі втекли від війни.
Через два роки стареньку поховали. Чоловік мав водійські права , тому влаштувався на роботу далекобійником. Воно би усе й нічого, навчилася збирати лікарські трави, гриби, ягоди, горіхи, здавала посередникам, на прожиття мала якісь грошенята. Віктору часто затримували зарплатню, тож приходилося викручуватись. Не пройшло й два роки після смерті бабці, як він зник. Куди тільки й не писала листи, шукала, але він ніби крізь землю провалився. Здивувалася, коли їй повідомили, що такої фірми не існує. Тож отримати, розраховувати на гроші, про які він не раз говорив, не було сенсу. Ще й з Прикордонної служби прийшов лист, що даний громадянин кордону не перетинав. Зразу плакала, але сльозами горю не допоможеш. Одне втішало - Хоч старий, але добротний будинок маю, з чоловіком встигли перекрити дах, тож не пропаду. Іще їй дуже подобалася низька, але велика за розмірами будівля з каменю, в ній сарай і баня. В сараї відділення для курей, при вході здорова пічка, на якій завжди підігрівали воду для купання. Поруч з нею вхід у баню, дві дерев’яні полиці, де можна полежати. А саме більше їй подобалася стара широка дубова бочка.У ній усі купалися, покійна бабця заварювала трави для купеля.Уміла старенька готувати і трав’яні пахучі напої. Смакуючи їх, забувалися усі негаразди, душа і тіло відпочивали. Потреби воду носити не було, адже замість даху, над банею стояв здоровий алюмінієвий чан, який завжди наповнювався дощовою водою. Влітку вода майже завжди тепла, а в прохолодну,чи холодну пору, воду гріли на пічці. Біля бочки камін, при купелі в ньому завжди жевріли дрова.
Сьогодні субота… день купання. У каміні уже потріскували дрова. Хоч і літня пора та ночі уже прохолодні, тому воду довелося нагріти. В такі дні Віра дуже відчувала одинокість, розчісуючи волосся, яке інколи падало у воду, з ним і падали сльози. Сльози нудьги і самоти. Не покидало бажання відчути себе жінкою, мати ласку, дотики, поцілунки, це робило її немічною, ніби підбитою пташкою. При повному місяці все навкруги збуджувало, дратувало. Інколи, себе порівнювала з голодною вовчицею, що в одинокості виє на місяць.
-Я ж іще жива!
Згадувала слова матері, що вона дуже схожа на батькову родину. Дід був українцем, а бабця циганка. Хоч про це мовчали та будучи присмерті, стара на прощання сказала,
-Онученько, люба моя, в тебе тече циганська кров, вона завжди гаряче протікає по судинах. А особливо, коли до твого серця підкрадеться любов, себе не стримуй. Знаю, на тебе чекає важка доля та ти прислухайся до свого серця, інколи може й треба, заради щастя кинутися у вир з головою.
Через рік після зникнення чоловіка, Віра мала інтимні стосунки з Вадимом, він був посередником, забирав у неї товар, комусь здавав на продаж. Але він був одружений, розраховувати на сім’ю не доводилося. Наполягав на обережності, щоб не завагітніла. А вона ж тільки про це і мріяла. Вкотре повторювала, - Мої роки… це ж уже останній шанс.Чи я у Бога не заробила на дитя? Мені й чоловіка не треба, хай би маленьке янгелятко потішило своїми ніжними дотиками, дзвінким голосочком, усмішкою, любов’ю.
3
Мокрими, ледь окровавленими руками, Микола, міцно тримався за стовбур смереки. За кілька хвилин здригалося тіло – Ой, за що ж це мені Божа кара! Чого жду? Мабуть треба туди, до будинку.
Знервовано відпустив одну руку, хотів хапнути рюкзак, але той піддався силі води, перевертаючись поплив з течією.Однією рукою не втримався й опинився у вирії води, ніби летів за рюкзаком.
Від сильного удару, на мить потемніло в очах. Різкий біль пронизав спину. Мілкий дощ періщив у обличчя, змиваючи бруд, вода потрапляла на груди, за комір курточки, джинси уже були зовсім мокрі. Він зрозумів, його принесло під кам’яниий паркан. У голові гуділо, намагався стати на ноги, але ковзав по бруду змішаному разом з градом, мусив передвигатися на колінах. Нарешті, за кутом паркану вдалося побачити залізну браму. Зібравшись з силами, перевів подих – Думаю тут мені допоможуть. У руці тримав перший попавший камінець, зі всієї сили гатив по брамі.
Саме в цей час… Віра поглянула у вікно.Усе подвір’я встелене градом, зверху сіяв густий мілкий дощ. Швидко замотала голову у великий вишитий рушник, виконаний у гуцульському стилі ручної роботи, вийшла з будинку.
- Ой, хто ж це так стукає? В душі похололо - Де ж мій пес?
-Сірко! Чого ж ти не гавкаєш? Ото хал*ра би тебе забрала, знову заліз під паркан. Що безпечніше у виритому лігві? Ехе -хе, а іще пес, чого забоявся, це ж не гроза. Але тобі мабуть все одно, чи град, чи гроза, ти вже старий, глухий й майже сліпий!
Махнувши рукою, поспішила до брами.
Помітивши доволі молодого чоловіка, добре натягнула рушник на лоб.
-Нехай думає, що я старша за віком.
Допомогла піднятися на ноги, а він мов п’яний, кліпав очима, придивлявся до неї - На вид ніби не молода, а в руках цупка, пробурмотів,
-Ви мені допоможете? Там за кутом паркану мій рюкзак.
-О! Напевно в горах відпочивав,чи мандрував. А тут бачиш яка негода. До хати такого замурзаного не візьму, йдемо до бані.
За декілька хвилин уміло знімала липке, мокре з багнюкою вбрання. Сорочку й майку він знімав сам. Тим часом вона потай мазнула своє обличчя брудною дровиною.- Може так менше на мене буде зирити. Хто знає, що він за один?А не дай Бог якась приблуда!
-Там.. у курточці мої документи, вони в пакеті, думаю не намочилися.
Пристально дивився на неї - Які карі очі! То у них блиск, то за мить смуток. Скільки ж їй років?
Вона ж від погляду зніяковіла, все ж усміхнулася й тихо запропонувала махровий рушник,
- На, приховай свою гордість, а то чого доброго, іще до гріха доведеш. Вода в бочці є, зараз добавлю кіп’ятку з лікувальною травою! Ти залазь, відпарюйся, приходь до тями. А я тим часом від багнюки прополощу одяг та замочу з порошком, пратиму трохи пізніше.
Він спостерігав за кожним її рухом,
-До речі мене звати Микола, я можу й сам попрати.
Помітно звела брови, весело сказала,
-Ну мене всі називають Вірою. А ти що уже зігрівся? Ба, такий гарячкуватий, а он по шкірі й досі є сироти.
Лежачи з закритими очима, він рукою притримував рушник, щоби часом не видати себе. Її чарівні карі очі збуджували, манили до себе.
Його особисті речі уже замочені в тазику. Як тут не подивися на документи? Не змогла стримати жагучу жіночу цікавість.
Від задоволення, напруга й легке хвилювання зникло, адже штампа в паспорті про одруження не було. –То добре… з документами все впорядку, значить сьогодні в мене є останній шанс. Чого соромитися і боятися, тим паче я за нього старша всього на три роки. Ой, грішниця я, боюся не зможу подолати бажання спокуси.
Їй потрібна ця ніч, завтра мали прийти забрати консервовані гриби, які уже лежали в кошику. Хто з посередників прийде вона не знала та це в даний момент, не було важливо.
З глиняним глечиком підійшла до нього,
-Ти спиш?
Відповів не зразу,
-Вибачте, задрімав. Щось і справді на сон хилить.А, що це так приємно пахне?
- Слухай, думаю недоречно до мене звертатися на ВИ, не така я вже й стара! Ось візьми, це пахне мій напій, випий! Досить духмяний іще й солодкий. Я в дитинстві часто такий пила, згодом мене бабуся навчила. Він придає сили, освіжає пам’ять, добре зігріває.
Подякувавши, він з задоволенням випив напій.Вона відразу запропонувала,
-А давай я тебе трішки березовим віником полупцюю. Я зараз відвернуся, а ти залазь на полицю, побачу який терплячий!
4
Він лежав ниць, поклавши голову на зігнуті руки, запитав,
-У вас є чоловік?
З під лоба здивований погляд, її голос долинув ніби здалеку,
-Отакої! ! Знову на ВИ?! Якби був, чи я би тебе так купала, як перед шлюбною ніччю. Ти краще руки вздовж тіла поклади.
Знову у голові дурман, перед очима туман. Вона березовий віником водила по спині, рукам, ногам, лише злегка торкаючись поверхні тіла. Ще якийсь час він відчував легкість, розслабленість, поступово розчинився у міцному приємному сні.
Їй не вдавалося бути байдужою, любувалася його тілом, долонями ніжно проводила по стегнах, збуджувала себе, відчувала велике задоволення.
- Яке пружне тіло, що то молодість, від такого й завагітніти не гріх. О, як важко вгамумавти свої бажання?!Та чи він це розуміє?
Згодом, на його тіло легенько наносила пахучу мазь , зроблену за бабусиним рецептом. Запах лаванди, як гормон щастя, заспокоював її.
Під навісом уже висіли випрані речі. Поки Микола спав, впоралася на кухні, в кімнаті на столі стояла вечеря.
В бані, не порушуючи його сну, в бочку налила чистої води. Вирішила й собі хоч трохи обмитися, придати тілу свіжості й запаху.
-Чи знову дощ?- плескіт води пробудив Миколу.
Присівши навпочіпки, Віра милася в бочці. Такий купіль в самотності, частинка насолоди, особливо коли запах лаванди п’янив, знімав напругу.
Очам не вірив - Таке моложаве тіло.На спині невеличке пасмо довгого волосся прикривало хребет. Вона паралоновою мочалкою намагалася дістатися плеча й різко зупинилися. Передчутття… напевно уже не спить. Лиш на мить озирнулася… він лежав на боку, рушником прикривав чоловічу гордість.
Ова!- Ледь не вирвалося з його уст! Чи я сплю,чи й справді це вона. Скільки ж їй років? Чи ввижається такою молодою?
Її голос перебив думки,
-Ти помиєш мені спину? Тебе тягнула, спітніла, такій лягати спати не годиться. Треба освіжитися, потім підемо до хати, повечеряємо.
Навіщо тут якісь слова, він зрозумів її бажання .Не приховуючи своєї наготи,за мить стояв позаду неї.Мовчки, не озираючись, подала мочалку.
Ніжний дотик до шиї, прибрав волосся. Вона ж здригнулася, відчувала прилив жару до обличчя. По тілу струм, від збудження, ледве переводила подих.
Він бачив, як повільно підіймалися і опускалися її пишні груди. Посміхнувся, думка - хвиля - Ану хто з нас терплячіший до спокуси? Я бачу, ти хочеш ніжності, ласки.
Пару раз мочалкою провів по спині. За мить вона здійнялася на ноги, повернулася. Довге волосся ледь прикривало груди. В голові роєм завихрилися думки -Але ж красива! Молода! А очі! Відчував, як тривожно закалатало серце- Може я під гіпнозом? Його ніби магнітом тягнуло до неї. Не контрольовані рухи… вмить опинився в бочці. Розчервонілий, збуджений, губами припав до її губ. Затяжний поцілунок – бажання бути поруч, не відпускав. То ніби квітка під вітром, що пестив пелюстки…. Здалася. По судинах гаряче, затремтіла, враз різко відштовхнула.
-Ти моя! Не відштовхуй!Ми удвох бажаємо цього.
Гарячі долоні торкнулися пружніх сосків, слизнули по талії,опустившись на коліна, обцілував стегна,
- Ти зводиш з розуму!
З закритими очима, в очікуванні чогось іншого, вона гладила його по голові, по плечах, злегка притискала до себе.
У очах блиски громовиці, від бажання до знемоги сп’янілий, терпіть не сила, він різко підхопив на руки, поніс на лавку.
5
В кімнаті тиша… у келихах недопите вино. Розмова затягнулася далеко за північ. Все зрозуміло, вона хоче дитину. Але ж самій виховувати важко. Не зміг сприйняти її душевний біль самотності, адже завжди серед людей, це відчуття для нього незнайоме.
Він задоволений, лежав у ліжку… чекав на неї. В умілих руках праска, за декілька хвилин, на столі лежали вигладжені речі. Думок про щось інакше й не було, лише щоби на завтра швидше все приготувати І знову в шаленій пристрасті торкнутись губ, відчути ніжність,тепло.
Місяць вповні освічував частину ліжка й кімнату. Сьогодні їй не до нього, вона не плаче, не ридає, в неї є гість. Раділа, як влітку троянда, що розкривається перед сонячним промінням, в бажанні запелитись.
Кожен його дотик втішав душу, вона мала те, про що давно мріяла. Дві постаті потопали у взаємних поцілунках. Здавалося серця і стегна відбивали в такт… час від часу здригалось ліжко, приводячи іх душі до забуття.
Угомонилися під ранок… знесилений, але щасливий від взаємних ніжних почутті, він спав, як дитя. А в неї зовсім пропав сон, на кухні готувала сніданок, іще трав приготувала, щоби передати на продаж.
6
На годиннику восьма ранку. За вікном росянисто, прохолодно. Губилася думками -Може іще раз пригорнутися до нього. Як хтось і прийде, тож не раніше дев’ятої години. Як втримати себе коли така спокуса в насолоді. Як вкрасти те, чого не можна вкрасти, коли його поряд нема. А коли таке сильне бажання…та чи хтось це зрозуміє?
За мить, нагою притулилася до гарячого тіла. Долоня ніжно прилягла нижче пупця.
Він уже був її … тілом, ніжністю, ласкою, радістю. Бездонне бажання… поцілунки, як п’янке вино.
- Хай би довіку з тобою пити це вино, тебе чекала я занадто довго. Ти ж мій останній шанс! Чи ощасливих ти мене? Чи я пізнаю материнство?
По брамі стукали, загавкав пес…. вона швидко накинула махровий халат,
-Миколо… треба вставати!. Прийшли за товаром. Я йду, твій одяг лежить на столі.
Цього разу за товаром прийшов дядько Павло. Побачивши Миколу подав руку,
-Будемо знайомі! - зміряв поглядом з ніг до голови,
- Це добре, що вже не сама. Он ми з бабкою, хоч інколи і сваримося, але удвох все ж веселіше. Хоч і діти є, але в них своє життя.
-Давайте поснідаємо, тоді вже підете, - запропонувала Віра.
Вузенька стежка від паркану губилася поміж дерев. Микола йшов поряд з Павлом, а вона через шпаринку в брамі, дивилася вслід. Пекучі сльози по щоках, то ніби та злива, що була напередодні.
Павло час від часу позирав на супутника – Наче нормальний чоловік та чому ж не залишився? Але ж такий мовчакуватий.
Прйшовши більш, як половину шляху, дід не витримав мовчанки,
-Я не знаю хто ти і що за один, але бачив, у її очах сяє любов.
Шкодуватимеш, вона порядна, гарна жінка,справна господиня. Хоч номер телефона додумався взяти?
Миколу ніби хто по голові довбонув. Зупинився, сердито махнув рукою,
-От бовдур! Знаєте я свій телефон загубив, вірніше він упав у прірву, розбився. Я був такий розчарований. Від її чаклунських поглядів не насмілився спитати, забракло рішучості.
-Та ладно… в такі роки забракло рішучості! Мовчи! Я тобі напишу її номер телефона.
-Добре, заодно і свій напишіть, може через вас про неї дещо дізнаюся.
- Я зрозумів ти не з наших країв, цікаво за що ти їй сподобався?
-Я з Поділля. Діду, а згадай свою молодість, жінок, хіба не знаєш за що вони нас люблять.
Дід прищурив носа, хитро позирнув,
Кохання, пристрасть, як еліксир молодості, не гріх зізнатися, нам це теж до вподоби. Шкода, мало часу нам Бог дає для такої втіхи.
По приїзду додому, через кілька днів Микола придбав телефон. Укотре перекладав документи і всі речі, але того шматка бумаги, з номерами телефонів не знайшов. У голові не вкладалося, де ж я зміг загубити? Думки на роздоріжжі -А чи я їй потрібен ? А може це, як знак - не доля бути разом? Але ж гарна, спокуслива, пристрастна. І тут же виправдовував себе - Та я ж іще не планував заводити сім’ю, хоча й роки та хочеться погуляти.
7
Минуло три роки… літо в розпалі. Віра з сином поверталася з лісу. У одній руці кошик з грибами, другою рукою намагалася втримати руку сина, він смикав нею, злегка присідаючи, щось бурмотів.
-Миколко, любця моя, нам трішки залишилося йти. Вдома на подвір’ї квіточки є й мурашки, там будеш гратися.
Звернувши за куток паркану, біля брами сидів чоловік. Крислатий бриль був опущений на лоб, хто то , відразу не можна було розгледіти.
Та коли він підвівся, впізнала. Микола йшов назустріч, розставивши руки, радісно сказав,
-Ану, покажися, який ти виріс! Ходи до татка… ходи.
Багато слів…. кілька щасливих ночей. Вони збиралися в дорогу.
З дядьком Павлом прийшов старший син з сім’єю. У піднесеному настрої, старий сказав,
-У нас у хаті три сім’ї, кожному по кімнаті, тіснувато. Думаю тут їм буде добре. Може з часом і в ціні зійдемося, купимо цей будинок.
Микола закривав валізи,
-Час покаже, це їй вирішувати. Нам є де жити.
Син голосно джикав, машинкою їздив по закритих валізах. Віра в дорогу готувала бутерброди з сиром і ковбасою.
Що в неї на душі… про це говорять сяючі, щасливі очі. Свої емоції і хвилювання намагалася вгамувати. Подумки втішала себе – А що мені й залишається робити з успадкованою циганською сексуальною пристрастю? Чи я в такі роки знову закохалася? Можливо таке рішення і спонтанне, але ж будуть ночі спокуси, без яких надто важко прожити.
І врешті - решт у нас сім’я, а це ж так важливо для сина.
2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974706
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2023