|
— Знов просиш, Орію? Невже замало
щедрот, якими ділиться земля?
Чи не тобі я днями кидав рало,
щоб міг ти обробляти ним поля?
Чого тепер душа твоя бажає?
Яка іще гризе її нужда?
Чи, може, до твого земного раю
навідалась негадана біда?
— Людське життя незгодами багате:
хвороби, голод... — спільники тортур.
Усіх поневірянь і не згадати...
І взагалі, не Орій я, а Юр!
З його часів спливло років чимало.
Роки ті повні слави – не хули:
він божим ралом на шляху навали,
запрягши змія, виорав вали.
Та клятий змій, мабуть, забув, як драпав…
Випестуючи плани в голові,
наважився на безсоромний напад.
Ще й голови завів собі аж дві!
І зараз він полює за валами,
руйнуючи та нищачи живе:
плює вогнем, лютує до нестями —
онуків Божих на кавалки рве.
— Як швидко плине час... Неначе вчора
відважний Орій вимолив меча,
щоб подолати ту бридку потвору,
що вилізла раптово з-під корча.
А нині ти стоїш переді мною
зі скаргою, що дошкуляє змій.
А отже, з тою самою бідою... —
Тоді тримай уже не меч, а кий.
— Поквапся, Юре! — підганяли люди. —
Чи ждати до наступної весни,
допоки нас удвоє не убуде?
Сідлай коня і гада проштрикни!
Надвечір святкували перемогу.
А в стороні самотній чоловік
вчергове йшов з молитвами до Бога,
яким і сам давно утратив лік.
— Що сталось, Юре? Що не так, онуче?
Чому ти не святкуєш з усіма?
Чому себе поводиш нерішуче?
Ти переміг. І відступила тьма.
— Я переміг. Це випадок чи доля?
Закономірність чи шалений збіг?
Адже на все, як кажуть, Божа воля.
Ти краще сам скажи: "Я переміг?"
Страшна облога, змій, загиблі люди...
Старі й малі... Для чого це було?!
Хати вогнем зруйновані усюди...
І звідки взагалі узялось зло?
Для чого слугувала ця .. "пригода",
якій такій прихованій меті?
— Чекай, але у всіх була нагода
і час щось поміняти у житті.
Ніхто не викликав у них спонуки,
не позбавляв ні вибору, ні прав.
Ніхто не прирікав людей на муки,
і змія із печер не виганяв.
Всі самостійно все собі обрали:
і шлях, і долю сповнену тривог.
А нині грають в «знали чи не знали»...
Чому завжди в усьому винен Бог?!
Усе самі — від самого початку:
невігластво, цікавість, відкриття,
поразки, перемоги... І в додатку
життя, якого сенс — саме життя.
Вчиняй, що мусиш — буде так, як треба.
Заради цілі, а не нагород.
Не сподівайся на прихильність неба —
сам захищай старанно свій народ.
Голодна тьма у пошуках поживи
постійно відправлятиме гінців.
Роби для оборони все можливе,
без огляду на кількість їх голів.
Усіх пітьма підступна спокушає,
постійно випробовуючи дух.
І сумніви у роздуми вплітає
тенетами, які спиняють рух.
Служи життю і світлу. Без оглядки.
Бо менше зло веде велике зло,
а далі провернуться коліщатка
між вічними «можливо» і «було».
Борись і не здавайся до останку!
Шануйся і тримай уперто стрій!
І згодом дочекаєшся світанку.
Бо є різниця — мертвий чи живий.
Від колеса невивчених уроків
крізь порожнечу зведені мости
до вічності якихось дев'ять кроків,
та щось нема охочих їх пройти.
Їм переважно вічності не треба:
для них іти — то непосильний труд...
Дощило. Вітер дув. Гриміло небо —
сварився Сварог на ледащий люд.
ID:
974405
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Вірші поза рубриками
дата надходження: 20.02.2023 11:56:32
© дата внесення змiн: 20.02.2023 11:56:32
автор: Сергій Вітер
Вкажіть причину вашої скарги
|
