Ми з ним ні разу не бачились. Але чому ж тоді мене так приголомшила вістка про його смерть?
Спочатку для мене він був просто Амелін. На рожевому сайті Клубу Поезії поетів з псевдонімами – тисячі. Усе почалося, як зазвичай, з коментарів. А далі, наша дружня компанія – Амелін, Борода, Фотінія, Кадет, Анатоліч – зачепившись за слово, виписувала віртуозні викрутаси навперебій один одному.
Згодом обмінялися емейлами, номерами телефонів і невідомий Амелін став Сергієм Омельченко. Телефонував рідко. Неодмінно вітав з новим роком, з жіночим святом та днем народження. Голос завжди натхненно-веселий. Привітання, декілька смішних анекдотів, запитання «як справи?», і улюблена тема – риболовля. Кадровий військовий у відставці. За плечима – участь в бойових конфліктах. Звідси – кожного року в госпіталі: обстежитися, поправити здоров’я.
За декілька років до війни переїхав з Києва до Чернігова. На дачу близько, а там рибка, юшка. Та й 84 річній матері догляд-підмога. Самотужки ремонтував батьківську стару квартиру в чотирьохповерхівці, в центрі міста.
Писав дотепні пародії. Філігранно вихоплював авторський ляп і так його викручував, що читачі від сміху за животики бралися. Коли мені було сумно, обов’язково відкривала його сторінку на сайті. Декілька пародій, і хороший настрій забезпечено!
Війна в зимовий Чернігів ввірвалася вибухами авіаційних бомб та ракет.
- Як ти?
- Та в Чернігові. Світла немає, води немає, опалення немає. Інтернет є. Як той інтернет є, коли нічого немає? Але він є!
- Як ти?
- Чернігів тримається! Сьогодні знову бомбили з літаків та ракетами. Кілька днів тому лупнули ракетою поруч із сусіднім будинком. У нашому домі всі рами зі склом повилітали з того боку і з торця. У мене одна рама в кімнату залетіла, телевізор з тумби відлетів до іншої стіни. Добре, що я в іншій кімнаті був в цей час. Дах весь розбитий. А сусідній будинок горів з мого боку. Виродки кінчені! У підвалі дітлахи вже другий тиждень сидять. Сьогодні хліба вдалося купити вранці, встиг до обстрілів та бомбардування. О, ніби знову починається…
- Як ти?
- Та зараз знову були літаки. Щось сильно горить за будинками, частина неба в тій стороні палає. Дві школи сьогодні розбомбили. Знову летять! Чую!
- Як ти?
- Та подітися все одно нікуди. Що в домі, що в підвалі… Сиджу вдома поки що…
- Як ти?
- Вчора ввімкнули опалення. Вода побігла по наших, у під’їзді розморожених батареях. Це завдало чимало клопоту. Довелося все опалення перекрити. Гірше стало із хлібом. Третій день не можу купити. Ну і хороше. Години дві тому був на вулиці, стояли з сусідом, розмовляли. Щось серйозно бахнуло і ми побачили на небі яскраву заграву. А тільки що в неті прочитав, що наші черговий ворожий літак збили. Впав за містом. От це ми і бачили, але одразу не могли зрозуміти до ладу, що це. Тож тримаємось! Захлинуться вони у своїй злості!
- Як ти?
- Хліба немає. Сусіди коржики печуть. А у мене ще сухариків декілька є. Кілька годин тому наш літак збив ворожий літак над Черніговим. Ми на вулиці якраз стояли. Почули вибух, а потім червону заграву побачили за містом. А я ж чув, як летів літак. А потім зник. Рухнув в лісосмугу за містом. Ще мінус один!
- Як ти?
- У нас майже всі сусіди, з якими були в підвалі, виїхали. Встигли сьогодні вранці… Або вчора… Не пам’ятаю, заплутався в днях. Маю фото, як дітки сплять покотом на матрасі у підвалі, але на комп закачати не можу. Підвал вузький і довгий. З однієї сторони попід стіною, та з іншої – люди сидять. Хто на табуретці, хто на дошці.
- Як ти?
- Все ще в Чернігові. Сьогодні гуманітарку отримав. З евакуацією не знаю. Маму куди? 84 роки. Дякую за телефони волонтерів, перевізників. Дав їх сусідці з дитиною. Лише вона, окрім мене, не виїхала.
- Як ти?
- Усі сусіди поїхали. Залишили мені ключі від квартир. На вулиці -10, в квартирі так само. Сьогодні вночі бомбили. Прокинувся, побіг у підвал. Та так і простояв дві години в під’їзді. Шквал осколків пролітав мимо дверей. Вийти і добігти до підвалу не було ніякої можливості.
- Як ти?
- Сиджу в квартирі. Все рівно, що в квартирі, що в підвалі. Якщо накриє, то там і там. Не вгадаєш. У квартирі хоч ліжко є. Лягаю одягнений, зверху ковдра. Інколи з’являється світло чи газ. Сьогодні вдалося купити хліба. Вперше! А по дорозі додому побачив волонтерську машину зі столичними батонами. Дівчина від машини гукнула: « Беріть батон. Грошей не треба». «Та ні, - кажу, - я уже буханку хліба купив». « Беріть, беріть, - наполягає дівчина, - поріжете, сухарі зробите». Знаєш, яким смачним був той столичний батон? Смачний і запашний! Аромат мирного життя… Я половину мамі віддав. У неї сльози потекли.
- Як ти?
- Зателефонував сусід, що виїхав. Дозволив брати з холодильника та з морозилки продукти. Так я сьогодні червоною рибкою ласував. А ягоди морожені вигріб усі і пішов по сусідніх будинках. Роздавав усім, кого зустрів. Адже, якщо їх залишити, все одно зіпсуються без світла.
- Як ти?
- Міст розбомбили. Усі, хто хотів виїхати іншою дорогою – повернулися. Та ти не хвилюйся, якось воно буде. Дякую за рецепти швидких коржиків, та телефони церкви.
- Як ти?
- Христос воскрес! На все часу не вистачає. Побут затягнув. То відшукую, де і що можна купити, то дах пробую латати, то щось інше.
- Як ти?
- Не спам’ятався, а уже червень. Борюся з комунальниками по відновленню будинку та під’їзду, даху, газу, вікон та інше. Так усе над силу йде – не передати. Повернулися вже «працівнички». За газ вимагали грошей, то я навіть допомогу з УНА УНСО (знайомих) викликав. Як приїхали побратими – одразу ж підключили і все зробили. А вчора за опалення «воював». Стільки нервів пішло, ти не уявляєш!
- Як ти?
- Уже літо. Хочу на дачу, рибку половити, спів птахів почути, хлюпіт води побачити. У нас там три місяці дітки з Гончаровська перебували. Їх вивезли, щоб зберегти. Дач на жодній карті немає. Вони осторонь від населених пунктів. Там усе ціле залишилося. Дітей туди недаремно заселяли. Віднаходили хороші будиночки, де були печі, де було тепліше. Мій не заселеним залишився. У мене літній варіант. Хочу на дачу, та не знаю, коли поїду. Сусіди по будинку приїхали. Роблять ремонти, в основному склять вікна, вставляють двері, міняють батареї, штукатурять. У мене такі ж турботи.
- Сергію, ти б записував усе. Те, що пережив, те, що з тобою трапилось.
- Ні, Наталю. Не зможу! Я забути усе хочу! От поїду на дачу! Там тиша, навіть зв’язку немає. Відпочину…
Наша переписка обривається вереснем місяцем. А в листопаді Сергія Омельченка (Амеліна) не стало. Вірус… температура… серце…
Хай ця розповідь стане даниною пам’яті світлій людині.
Ми з ним ні разу не бачились. Але чому ж тоді мене так приголомшила вістка про його смерть?
ID:
967360
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 03.12.2022 21:49:17
© дата внесення змiн: 03.12.2022 21:50:05
автор: Мазур Наталя
Вкажіть причину вашої скарги
|
