З – за обрію сонце піднялось заспане,
В яруги ховаючи клапті від ночі.
Отак мої прикрощі щезнуть в тумані
Як гляну в твої, моя радосте, очі!
Не будемо, серденько марно журитись
За тим, що не добра до нас власна доля.
Усупереч лиху ми будемо жити,
Волошковим раєм цвісти серед поля.
І хай понад нами клубочаться хмари,
Хай вихор вирує в нещадності лютій,
Серцями ми будемо завжди у парі,
Щоб душі в розлуках були нерозлучні.
Колись будем разом… не зараз, не скоро.
Та ми почекаємо, хай і століття.
Сплетемо у єдності, прагнучи вгору,
У пралісі щастя своє верховіття.
Над нами, як зараз, птахи перелітні
Летітимуть в пошуках кращої долі…
Хай плачуть дощі! З громовицями, літні,
А нам – із відсотками мабуть, - доволі!
Всміхнися, лебідонько, чуючи слово
(Тобі твоя усмішка дуже до личка!)
І день розпочнеться заспівом чудовим
Під щебет веселих онучок тендітних.
За мене ти їх розцілуй непремінно
Бо я так далеко від них і від тебе
Нехай їм щедриться червневим промінням
Та мирними хмарками синява неба!
Діждатись настроєний твого приліту,
Аби твої крила та втоми не знали
І буде трояндами вабити літо,
А радості буде – безмежно і… мало.
25.06.2018
