Опаде жовтий лист. Наче віхола, здійметься відчай
та підхопить його, понесе у далекі краї,
і шалені вітри перепудять літа потойбіччям,
з диким реготом в злості ламаючи долі плоти.
Чи подумав тоді, що останні безсніжнії зими,
обезбарвлені весни, від спеки потріскані дні
будуть, наче листок, гнати долю шляхами чужбини,
а зв"язковими стануть журливі лелечі ключі.
З їхнім клекотом я зустрічаю безросі світанки.
Тут десь сонце стає, але радість від того мала -
наче лист той сухий, у раю почуваюся бранцем,
бо нерідною є ця плодюча чужа сторона.
Так хотілось б злетіть і полинути в далі далекі,
де, як хліб, чорнозем і калина, і буйні гаї,
в край, де я народивсь, де гніздяться ці білі лелеки,
де листок цей сухий цілували колись солов"ї.
Чом же доля гірка так підвладна вітрам-ураганам?
Чом у рідних краях від розрухи не втримать гнізда?
Знов лелеки летять, знову клекіт блука океаном,
і летить жовтий лист, наче жовта осіння журба.
щемливо-душевно... 
