Теперішня війна - найлютіша за всі попередні…
З ворогом легше боротися, коли твердо знаєш, що це твій ворог. А на Сумщині довгий час дружні сусіди були під боком. Переплетені долі багатьох людей, бо на одній вулиці жили українці та росіяни, разом закінчували школи і вузи, діти та дорослі дружили. Як їм бути, коли брат пішов на брата, батько повинен вбивати сина, який воює проти України, бо оженився на сусідці з Росії? А там же внуки підростають… Родинні відносини, як правило, повинні об’єднувати сім’ю, рід, а тут таке завертілося… Важко розібратися простому народу у цій брудній політиці.
І все через нелюдів, які закрутили хвостами, як дияволи, а "братній" народ перетворився, в більшості, на стадо – куди його гонять, туди бреде, не думаючи про наслідки. А думати потрібно, бо нате в людини голова на плечах, а не порожній баняк чи каструля…
Зрозуміло, що не кожна людина таке витримає…
Наше українське жіноцтво, рятуючи дітей від війни, виїхало за кордони. Деякі «чоловіки» повтікали… Залишилися, в основному, хоробрі та надійні люди, які для захисту міста від ворога готували «коктейлі Молотова», бо з одним автоматом чи бронежилетом на трьох захисників ворога не зупиниш…
Як кажуть сумчани з політехнічного, які одними із перших захищали місто від ворога зі сторони вулиці Харківської, - стало легше дихати, бо повтікали люди, які сіяли паніку. Стало легше розібратися між людьми в питаннях «хто є хто»... Хоч багато зустрічається і таких, які живуть за принципом «моя хата з краю», ще й розносять плітки про те, що нашій армії допомагати не треба, бо вона всім забезпечена. Та, Господь їм суддя…
Хоробрі люди завжди були і будуть… На них тримається світ.
… Бо хто ж тоді буде свій край захищати -
Мажори, п’яниці чи ті сируни,
Що повтікали із рідної хати
Іще на початку страшної війни?...
Надія Михайлівна згадує про те, що післявоєнний період Другої світової війни теж був важким… Багато чоловіків-калік, які повернулися з тої війни, просто спивалися, жебракували на вокзалах: обірвані, зарослі та голодні, без рук, чи ніг – вони викликали жалість і страх у дітей. А переможці не повинні справляти гнітюче враження… Тому їх, десь у середині шістдесятих років, відправляла тодішня влада в спеціальні притулки, щоб «не псували обличчя» тодішнього радянського союзу.
Ту минулу війну запам’ятала, бо вона більше двадцяти років відгукувалась то на дітях, то на дорослих розривами снарядів, патронів, іншої зброї, яку часто знаходили на полях чи в лісах...
Із цікавості, ще дев’ятилітньою, сама «перевіряла», чи розірвуться знайдені в землі патрони, якщо кинути їх у вогонь. Добре, що «перевірка» закінчилася благополучно. Своєчасно впала на землю, тільки трохи порохом руки посікло. Ну… іще, мама лозиною «висвятила, щоби більше не кортіло перевіряти». А скільки дітей залишилося після війни сиротами… Росли діти – безбатченки, бо чоловіків катастрофічно не вистачало. Голодний народ, в основному жінки і діти, від зорі до зорі трудилися, вирощуючи хліб, відбудовуючи країну.
Тепер історія повторюється війною з росіянами, тільки наслідки набагато важчі, бо ворог – нелюд, скаженіє та грозиться ще й атомною зброєю… І допоки його не зупинити, не закрити скажену глотку - він буде грозитися і вбивати…
Тоннами всякого металу від зброї вкрито тридцять відсотків території нашої Української землі… Щоб тільки її очистити - пройдуть десятки років. А скільки горя принесе ще нерозірвана зброя - снаряди, міни і всяка нечисть, що лежить на полях, лісах чи у водах…
Україна переможе - ми всім миром, обов’язково переможемо, бо за нами правда, бо ми захищаємо свою землю, свою державу - рідну Україну, на яку напав ворог - рашист, ворог - нелюд… Тільки ціна нашої перемоги гірчитиме не одному поколінню українців. Душевні рани українського народу ніхто, і, мабуть, ніколи не зрозуміє, не оцінить. Бо це не речі, які можна викинути, купити чи замінити іншими – це треба відчути «на власній шкірі» від голови до мізинця ноги…
І тільки згуртованість, наша єдність і допомога кожного у загальну справу, дасть добрий результат. Нехай добрі зусилля кожної людини, зібрані у загальний Великий Український Кошик принесуть довгождану Перемогу.
... Україно! Сонце сходить... Умийся росою!
Нехай серце та обличчя світяться красою!...
ПЕРЕД... чи ПІСЛЯМОВА
Мета цієї повісті - на прикладі Надійки, її друзів, рідних і близьких людей, розповісти читачам про те, що яким би трудним не було життя, якою б важкою не була життєва дорога кожного із нас - не треба впадати в відчай. Відчай – не порадник добрим справам…
Потрібно боротися за свою мету, вірити в добрий результат, бо тільки наполеглива праця, цілеспрямованість, дають хороші плоди. І завжди пам’ятати про те, що доля сміливих і наполегливих любить. Бо тільки своєю працею, діями, знаннями вирощуються найсмачніші плоди, які ми любимо і ніжно бережемо.
В. Ф. – 07. 08. 2023
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990761
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.08.2023
автор: Веселенька Дачниця