Я бачив малу рослинку
В одній із щілин бетону.
Протисла свою стеблинку
І вже викида бутони.
То -- приклад того як жити,
Долаючи перешкоди.
Розкрились бутони, й квіти
Сліпучої були вроди...
Я знаю одну людину
Душевну й талановиту.
Та якось в лиху годину
Вона була горем вбита.
Образив якийсь бездушний
Довірливу ту особу.
Казав, що він є той слушний
Друг їй до скону й гробу.
Сказав і дав швидко дьору
У напрямку невідомім,
Лишивши морально хвору
Людину одну у домі.
Здолали людину муки,
Бо серце ущент розбито.
Вона опустила руки --
Не знала як далі жити...
Схотілось мені надати
Приємне щось тій людині.
Я вирішив їй зірвати
Ту квітку, що у щілині.
Зірвати й подарувати
Її як природній символ
Мужності, щоб виживати
Тоді, коли й жить несила.
Зробив я усе ж одначе
Інакше, кажу правдиво.
Подумав, нехай побаче
Ту квітку сама, наживо.
Людину я взяв за руку,
Що в розпачі опинилась,,
Й пішли ми по стежці-бруку
До квітки, що в світ пробилась.
Йшла вона мовчки й тихо.
Рухи були в неї кволі,
Бо мучило її лихо
Та примхи тяжкої долі.
Прийшли ми, і я безслівно
Вказав їй на квітку-диво.
Вона придивилась пильно
Та й усміхнулась щасливо...
Я бачив як та людина
Від тих подій унедовзі,
Забувши про злу годину,
Бадьоро йшла по дорозі.
Стало мені якось мило
Від думки, що є й рослини
Такі, які мають сили
Підтримати дух людини.
Серпень 2016р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990690
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.08.2023
автор: Микола Холодов