Мені ще рік тому занудно стало,
коли вона вступала в монолог.
Та Ганя лепетала й лепетала:
аж нас на пляжі снігом замело!..
Посиніли й скрутились бідні вуха
в тісній трясовині невпинних слів.
А пристрасна, натхненна лепетуха
на мене висипа́ла свій архів.
Я знав, що від її палкого шалу
моїм стражденним вухам не втекти.
Непевній тиші місця не лишала.
І в простір додавала густоти.
Я тряс її, будив, гойдав і штурхав:
"Отямся, так і вік твій промайне!"
Вона ж трусила з мене штукатурку
й мастила витребеньками мене.
Та їй було, по правді, й неважливо,
чи слухав я, знеможений, її.
Молола язиком словесне мливо,
аж терпли і німіли солов'ї.
Ніхто спинить не в силах лепетуху!
Розбурхалось цунамі з теревень.
Весь Всесвіт від безсилля і розпуки
реве та стогне, стогне і реве,
мов відданий тобою на поталу,
приречений до скону відтепер,
щоб ти у ньому вічно лепетала,
не стежачи за плином тисяч ер.
Та я б тебе ще трішечки послухав.
Хоч тиша – безпорадна і хитка! –
люблю тебе, сердечна лепетухо.
Тому хай знов і знов із вуха в вухо
бринить нестримна сповідь, мов ріка!
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990587
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.08.2023
автор: Олександр Обрій