Райнер Марія Рільке ДУЇНСЬКІ ЕЛЕГІЇ. ДРУГА ЕЛЕГІЯ

З  ангелів  кожен  жахкий.  І  все  ж,  горе  мені,
вас  я  оспівую,  майже  смертельні  птахи  душі,
вас  пізнаючи.  Де  Товії  дні  (1),
там  найосяйніший  з  вас  (2)  став  біля  грубих  дверей,
перед  дорогою  ледь  замаскований  і  не  страшний;
(юному  юний,  цікаво,  яким  він  здавався).
Нині  архангел  ступив,  не  погрозний,  з-понад  зірок  (3)
крок    тільки  вниз  і  сюди:  високо-
точно  вражаючий  нам  наше  серце.  Хто  ви?

Ранні  щасливці,  улюбленці  ви  сотворіння,  (4)
гряди  гірські,  світанково-багряні  хребти
й  творення  всього  -  пилок  розквітаючого  божества  (5),
ланки  сіяння,  проходи,  щаблини,  престоли,  (6)
Всесвіт  буття,  насолоди  щити,(7)  закипання
бурних  палких  почуттів  і  раптово,  всамітнене,
дзеркало:  що  випромінює  власну  красу,  (8)
черпає  знову  в  свою  особистість  назад.  

Ми  ж  бо,  коли  відчуваємо,  танемо,  ах,
нас  видихаємо  з  себе  і  геть;  наче  з  жару  у  жар
шлемо  слабкий  аромат.  (9)  Думаю  хтось  нам  говорить:
входиш  ти  так  в  мою  кров,  в  ці  покої,  весну
повниш  собою...  Хто  спонукає,  той  нас  вберегти  не  зуміє,
ми  розчиняємось  в  ньому  й  круг  нього.  А  тих,  
хто  досконалі,  чи  хтось  їх  зупинить?  Незмінно  являється  видимість
їхніх  облич  і  зникає.  Наче  роса  на  ранкову  траву  
ринеться  Нашість  із  нас,  мов  тепло  
від  гарячої  страви.  О  усміх,  до  кого?  О  задивляння:
інше,  душевне,  спливаюче  хвилею  з  серця  -;
в  ній  розчиняємось  ми,  після  нас?  Ангели  
дійсно  вертають  лиш  Їхність,  розвіяне  їхнє,  
чи  за  недоглядом,  разом  із  ним,  
дещо  із  нашої  сутності  ?  В  їхніх  потоках
стільки  ж  примішано  нашого,  скільки  двоїстого  
в  ликах  вагітних  жінок?  Непомітне  у  струменях
їхніх  повернень  себе.  (Як  їм  таке  помічати.)

Люблячі  здатні,  якби  розуміли,  в  нічному  повітрі
дивне  утвердити.  Тільки  здається,  від  нас
все  втаємничене.  Бачиш,  дерева,  будинки,
де  ми  живемо,  незрушні.  Лиш  ми
всі  проминаємо  повівом  вітру.
Згодяться  всі,  в  нас  приховані  наполовину
сором  можливий  і  наполовину  безмовна  надія.(10)

Люблячі,  вас,  ви  взаємодостатні,
вас  запитаю  про  нас.  Ви  себе  упіймали.  Маєте  докази?
Гляньте,  як  я  розумію,  ось  де  рука  моя  
іншу  впіймала,  чи  ось  захищаю  руками  
зношений  лик  мій.  Такі  незначні  відчуття
втрачені.  Чи  може  щось  повертаю?
Ви,  кого  доти  до  інших  охоплює  
пристрасть,  доки  молінням  вона
вас  підкоряє:  не  довше  -  ;  під  цими  руками
щедрими  робитесь  ви,  наче  рік  виноградний;
іноді  гасне  вона,  коли  зверхність  встановлює  
інша:  я  вас  запитаю  про  нас.  Розумію,
дотики  ваші  щасливі  до  часу,  лиш  доки  лишається  ніжність,
доки  те  місце  існує,  якого  торкається  
ласка  (11);  доти  виразно  собі  обіцяєте
вічність.  І  ще,  коли  вас  приголомшить  
погляд  найперший  і  сум  край  вікна,
й  перша  прогулянка  разом  в  саду:
люблячі,  ви  все  ще  є?  Коли  ви  один  одного
ніби  до  губ  піднесете  своїх    й  припадете  -  :  трунок  до  трунку:
о  як  же  дивно  тоді  ті,  що  п'ють,  уникають  діяння.  (12)

Вас  не  вражала  на  стелах  аттичних  стриманість
жестів  людських?  (13)  Їхні  любов  і  прощання
легко  лягають  на  плечі,  вони  наче
з  інших  матерій,  ніж  наша?  Згадайте  їх  руки,
мов  невагомі  вони,  хоча  в  торсах  є  сила.
Стриманість  ця  зрозуміла:  так  ми  до  цього  готові,
це  наше,  так  ми  готові  торкатись;  сильніше
Боги  на  нас  натискають.  Тільки  то  справа  Богів.
 
Нам  би  також  відшукати  невинну,  незриму,  вузеньку,
людську,  одну  з  наших  смужок  в  садах
поміж  рікою  й  камінням.  (13)  Бо  власне  серце  нас  перевершує
завжди  так  само  як  їхнє.  Тому  ми  не  можемо    
в  наших  творіннях  його  роздивитись,  чи  
в  торсах  божественних,  де  воно  стримане  більше.
                   Дуїно,  кінець  січня,  початок  лютого  1912  року

[i]"Навколо  чого  обертаються  "Елегії"?  Навколо  таємниці  існування  та  призначення  людини  у  Всесвіті…  Тут  нічого  не  демонструється,  нічого  навіть  не  виставляється;  усе  тут  запитання,  заклик,  а  також  заклинання,  внутрішні  дебати  душі,  котра,  в  якомусь  розумінні,  бере  на  себе  опіку  над  усе-світом  і  накидає  собі  місію  забезпечити  його  зростання  чи  навіть  відродити  його”.  (Ґ.  Марсель  "Homo  viator").
"Друга  елегія"  оплакує  швидкоплинність  життя,  демонструє  усвідомлення  смерті,  яка  позбавляє  нас  повноцінного  існування.  Наше  життя  та  досвід  випаровуються,  наші  пристрасті  згорають,  розвіюються  в  повітрі,  як  тепло  і  запахи.  З  кожним  подихом  ми  убуваємо,  і  ми  не  можемо  залишити  свій  слід  ні  в  чому,  навіть  у  коханих,  які  є  свідками  та  найбільшими  поціновувачами  нашого  існування.  На  недосяжній  висоті  над  людиною  знаходиться  Ангел.  Він  не  прив'язаний  ні  до  цього  світу,  ні  до  потойбіччя,  не  применшуючи  значення  земного,  перебуває  між  Богом  і  людиною,  завжди  обмеженою  часом  і  простором.  Людина  звертається  до  Ангела,  прагне  досягти  його  цілісності,  усвідомити  суть  життя  і  смерті.[/i]
[b](1)  "Товії  дні"[/b]  -  алюзія  на  "Книгу  Товита"  в  Старому  Заповіті.  Благочестивий,  вірний  своєму  Богові,  Товит  гідно  проходить  випробування  вигнанням,  бідністю,  сліпотою.  Він  посилає  в  далеке  місто  свого  єдиного  сина  Товію  забрати  борг  у  давнього  друга.  В  супутники  Товії  Бог  послав  ангела.  Повернувся  Товія  багатим,  щасливо  одруженим  і  зміг  зцілити  від  сліпоти  свого  батька.  Повчальна  історія  життя  Товита  і  його  сина  Товії  описана  в  "Книзі  Товита"  https://www.truechristianity.info/ua/biblia/tobit_ukr.php
[b](2)  "найосяйніший  з  вас"  [/b]-  архангел  Рафаїл,  грізний  супутник  Товії,  "замаскований  і  не  страшний",  уберігав  його  від  бачення  справжнього  свого  вигляду,  небезпечного,  смертельного  для  людини.  Товія  зміг  з  ним  пройти  випробування,  тому  що  був  у  стані  простоти.  Зустріч  людини  з  надлюдським  відбулася  просто,  сильно  й  скромно,  як  це  було  можливо  в  часи  Початку.
[b](3)  "архангел  ступив,  не  погрозний,  з-понад  зірок"[/b]  -    Ангел  відкривається  Товії  і  діє  у  світі  людей.    Ангел  елегії  байдужий  до  людей,  він  перебуває  у  просторі,  недоступному  людині,  прихованому  для  споглядання  і  розуміння.  "Так  як  Блаженні  вони,  то  нічого  не  відчувають"  (Ф.  Гельдерлін  "Рейн").  Простір  людської  душі  -  це  місце  перетворення,  внаслідок  якого  стає  можливою  зустріч  з  Ангелом  в  його  позазірковому  просторі.  
[b](4)  "сотворіння  улюбленці  /  гряди  гірські,  світанково-багряні  хребти  /  творення  всього"[/b]  -  "На  початку  Бог  створив  Небо  та  землю"  (Перша  книга  Мойсеєва:  Буття  1,1  https://www.truechristianity.info/ua/bible/genesis_ua.php  ).  Під  Небом  розуміється  не  лише  небозвід,  але  й  світ  Ангелів.  Вони  утворюють  світ  осіб,  істот,  дій,  стосунків  у  бездоганному  вигля[b]ді,  це  ідеальні  творіння  Бога.
[/b](5)  "пилок  розквітаючого  божества"  -  Ангели  були  горніми  постатями.  Наступний  образ  походить  із  царства  живих  рослин:  Ангел  є  "пилком  розквітаючого  божества".  У  квітці,  що  виробляє  запліднюючий  пилок,  проявляється  щось  від  неоплатонічного  уявлення  про  Перше,  з  якого  походить  безліч.  Активність  першооснови  полягає  в  тому,  щоб  бути  причиною  всіх  речей.
[b](6)  "ланки  сіяння,  проходи,  щаблини,  престоли"[/b]  -  Ангел  постає  не  як  цілісний  простір,  а  як  його  окремі  складові  частини.  В  ієрархії  простору  Ангел  реалізує  прохід  до  того,  що  поряд,  і  є  щаблинами  для  сходження  до  престолу,  який  вище.
[b](7)  "насолоди  щити"[/b]  -  алюзія  на  "Пісню  пісень",  в  якій  Наречена  порівнюється  з  баштою  Давида:  "Шия  твоя,  немов  Давидова  башта,  збудована  для  трофеїв.  Тисяча  щитів  на  ній  повисло".  (Пісня  пісень  4,4    https://web.archive.org/web/20120830040408/http://bibliya.in.ua/index.php/site/knyha?k=pisn)
[b](8)  "дзеркало:  що  випромінює  власну  красу"[/b]  -  зображення  ангельської  слави  досягає  кульмінації  в  цій  картині.  Дзеркало  має  таємниче  значення.  Ангели,  подібно  дзеркалам,  випромінюють  свою  красу,  але  не  втрачають  її,  а  повертають  у  себе;  в  цьому  секрет  їхньої  надлюдськості.  Як  результат,  вони  залишаються  незнищенними,  хоча  перебувають  у  центрі  найпотужнішого  руху.  Згідно  з  Платоном,  Перше  "виходить  із  власної  сутності",  але  ніколи  не  бідніє,  бо  все,  що  виходить  з  нього,  повертається  до  нього.
[b](9)  "шлемо  слабкий  аромат"[/b]  -  наше  життя  та  досвід,  як  тепло  та  запахи,  розвіюються  в  повітрі,  випаровуються.  З  кожним  подихом  ми  убуваємо,  і  ми  не  можемо  залишити  свій  слід  ні  в  чому,  навіть  у  коханих,  які  є  свідками  та  найбільшими  поціновувачами  нашого  існування.  
[b](10)  "сором  можливий  і  наполовину  безмовна  надія"[/b]  -  відлуння  християнського  вчення  про  гріхопадіння.  Люди  соромляться  його  і  зрікаються  його,  але  в  той  же  час  з  надією  чекають  незбагненного  Можливо  -  зародження  нового  життя  в  серці  віруючої  людини.  "Надією  бо  ми  спаслися.  Надія  ж,  коли  бачить,  не  є  надія,  бо  хто  що  бачить,  чому  б  того  й  надіявся?  А  коли  сподіваємось,  чого  не  бачимо,  то  очікуємо  того  з  терпеливістю."  (Послання  св.  апостола  Павла  до  римлян,  8:24,25  https://www.truechristianity.info/ua/bible/romans_ua.php)
[b](11)  "доки  те  місце  існує,  якого  торкається  /  ласка"[/b]  -  "...мене  турбує  такий  дорогий  мені  вислів,  що  стосується  закоханих...  Це  означає  буквально  що  місце,  на  яке  закоханий  кладе  свою  руку,  уникає  зникнення,  старіння,  усього,  що  майже  завжди  руйнується  в  нашій  сутності.  Чи  все  ще  існує  беззаперечна  впевненість?"  (Р.М.Рільке  "Лист  до  Марії  фон  Турн  унд  Таксіс-Гогенлое")  Той  факт,  що  впродовж  і  після  короткого  часу  ласки  місце  все  ще  існує,  настільки  сильно  відчувається  люблячим,  що  це  почуття  перекриває  ледь  відчутне,  але  постійне  минання,  і  здається,  що  під  рукою  є  чиста  постійність,  справжнє  буття,  у  якому  немає  ні  до,  ні  після,  становлення  чи  вмирання.  Кожен  думає,  що  відчуває  реальність  іншого,  коли  торкається  його.  Але  хіба  вони  не  помиляються?  
[b](12)  "ті  що  п'ють  уникають  діяння"[/b]  -    "Коли  ви  обіймаєте  один  одного,  рот  одночасно  п'є  і  стає  чашею  для  іншого,  є  об'єкт,  але  немає  суб'єкта  -  має  місце  лякаюче  зникнення  особистості.  Чи  є  хтось,  хто  п’є?  Невже  ви  не  помічаєте,  що  є  дія,  але  її  ніхто  не  робить?..    В  процесі  поцілунку  присутній  тільки  об'єкт,  рот  іншого;  власні  уста  вислизають  з  контексту  дії,  йдуть  від  нього.  Об'єкт  без  суб'єкта  -  тривожне  зникнення  особи.  Тож,  здається,  тут  немає  випаровування,  лише  збільшення.  Кожен  з  двох  стає  більшим;  як  для  іншого,  так  і  для  себе  -  як  щодо  цього?  Таким  чином  ви  вірите,  що  ви  подолали  непостійність  і  досягли  стійкого".  (Р.М.Рільке  "Лист  до  Марії  фон  Турн  унд  Таксіс-Гогенлое")  Коли  любов  стає  звичкою,  вона  стає  тривіальною.  Тоді  виникає  нова  подвійність  дії  та  особи.  Втрачається  усвідомлення  єдності  з  коханим.
[b](13)  "на  стелах  аттичних  стриманість  /  жестів  людських"[/b]  -    захоплення  шляхетною  простотою  і  тихою  величчю  греків  залишилося  в  минулому.  Образ  прощання  знову  і  знову  з'являється  на  грецьких  могилах.  Наприклад,  молода  жінка  йде,  а  чоловік  прощається  з  нею;  або  друзі  розлучаються  і  востаннє  відчувають,  ким  вони  були  один  для  одного.  Жести  кохання  й  прощання  стримані,  вони  легко  лягають  на  плечі  того,  хто  залишається,  ніби  їхні  любов  і  прощання    мають  іншу  природу,  ніж  у  нас.  Вони  не  тиснуть,  не  обтяжують.  Коли  серце  перевершувало  їх,  створювалися  високі  зразки:  храми  їх  міст,  думки  їх  філософів,  вірші  їх  поетів.  Так  гамувалася  безкінечна  туга,  підкорялася  і  перетворювалася  на  самовладання,  втілене  в  божественні  тіла;  у  форми  богів,  які  були  вище  людини,  але  не  нескінченні.  Це  божественне  не  кликало  в  безмежне,  а  допомагало  знаходити  відповідність  призначенню,  стримувати  себе.  Його  заспокоює  мистецтво  у  розумінні  аполлонівської  творчої  волі,  воно  завжди  виходить  за  межі  нашої  форми  та  можливостей.  "Людина  нескінченно  перевершує  людину!"  (Блез  Паскаль  "Думки")  Теорію  "аполлінічного"  та  "діонісійського"  розвинув  філософ  Фрідріх  Ніцше  в  книзі  «Народження  трагедії  з  духу  музики».  

[i]Знамените  "Велике  прощання"  або  "Стела  прощання"  з  поховання  Найскоса  приблизно  350-325  рр.  до  н.  е.,  Національний  археологічний  музей,  Афіни,  Греція  
The  famous  "Grands  Adieux",  or  "Farewell  Stele",  from  a  funerary  naiskos  of  ca.  350-325  BC,  National  Archaeological  Museum,  Athens,  Greece[/i]

"Мені  здається,  одного  разу  в  Неаполі,  перед  якимсь  старовинним  надгробком,  мене  осяяло,  що  я  ніколи  не  повинен  торкатися  людей  сильнішими  жестами,  ніж  ті,  які  там  зображені.  І  я  справді  вірю,  що  інколи  я  готовий  висловити  всі  бажання  свого  серця  без  втрат  чи  фатальності,  м’яко  поклавши  руку  на  одне  плече".  (Р.  М.  Рільке  "Лист  до  Лу  Андреас-Саломе"  10  січня  1912  року)

[b](13)  "одну  з  наших  смужок  в  садах  /  між  рікою  й  камінням"[/b]  -      Рільке,  перебуваючи  на  межі  часу,  закликає  задовольнятися  своїми  межами,  чистою  кінцевістю,  радіти,  якщо  пощастило  знайти  вузьку  смугу  родючої  землі,  яка  стане  підґрунтям  власного  існування.  
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=FKgpeVl7yXk[/youtube]

[b]Reiner  Maria  Rilke  DUINESER  ELEGIEN/  DIE  ZWEITE  ELEGIE[/b]
JEDER  Engel  ist  schrecklich.  Und  dennoch,  weh  mir,
ansing  ich  euch,  fast  tödliche  Vögel  der  Seele,
wissend  um  euch.  Wohin  sind  die  Tage  Tobiae,
da  der  Strahlendsten  einer  stand  an  der  einfachen  Haustür,
zur  Reise  ein  wenig  verkleidet  und  schon  nicht  mehr  furchtbar;
(Jüngling  dem  Jüngling,  wie  er  neugierig  hinaussah).
Träte  der  Erzengel  jetzt,  der  gefährliche,  hinter  den  Sternen
eines  Schrittes  nur  nieder  und  herwärts:  hochauf-
schlagend  erschlüg  uns  das  eigene  Herz.  Wer  seid  ihr?

Frühe  Geglückte,  ihr  Verwöhnten  der  Schöpfung,
Höhenzüge,  morgenrötliche  Grate
aller  Erschaffung,  –  Pollen  der  blühenden  Gottheit,
Gelenke  des  Lichtes,  Gänge,  Treppen,  Throne,
Räume  aus  Wesen,  Schilde  aus  Wonne,  Tumulte
stürmisch  entzückten  Gefühls  und  plötzlich,  einzeln,
Spiegel:  die  die  entströmte  eigene  Schönheit
wiederschöpfen  zurück  in  das  eigene  Antlitz.

Denn  wir,  wo  wir  fühlen,  verflüchtigen;  ach  wir
atmen  uns  aus  und  dahin;  von  Holzglut  zu  Holzglut
geben  wir  schwächern  Geruch.  Da  sagt  uns  wohl  einer:
ja,  du  gehst  mir  ins  Blut,  dieses  Zimmer,  der  Frühling
füllt  sich  mit  dir  .  .  .  Was  hilfts,  er  kann  uns  nicht  halten,
wir  schwinden  in  ihm  und  um  ihn.  Und  jene,  die  schön  sind,
o  wer  hält  sie  zurück?  Unaufhörlich  steht  Anschein
auf  in  ihrem  Gesicht  und  geht  fort.  Wie  Tau  von  dem  Frühgras
hebt  sich  das  Unsre  von  uns,  wie  die  Hitze  von  einem
heißen  Gericht.  O  Lächeln,  wohin?  O  Aufschaun:
neue,  warme,  entgehende  Welle  des  Herzens  –;
weh  mir:  wir  sinds  doch.  Schmeckt  denn  der  Weltraum,
in  den  wir  uns  lösen,  nach  uns?  Fangen  die  Engel
wirklich  nur  Ihriges  auf,  ihnen  Entströmtes,
oder  ist  manchmal,  wie  aus  Versehen,  ein  wenig
unseres  Wesens  dabei?  Sind  wir  in  ihre
Züge  so  viel  nur  gemischt  wie  das  Vage  in  die  Gesichter
schwangerer  Frauen?  Sie  merken  es  nicht  in  dem  Wirbel
ihrer  Rückkehr  zu  sich.  (Wie  sollten  sie's  merken.)

Liebende  könnten,  verstünden  sie's,  in  der  Nachtluft
wunderlich  reden.  Denn  es  scheint,  daß  uns  alles
verheimlicht.  Siehe,  die  Bäume  sind;  die  Häuser,
die  wir  bewohnen,  bestehn  noch.  Wir  nur
ziehen  allem  vorbei  wie  ein  luftiger  Austausch.
Und  alles  ist  einig,  uns  zu  verschweigen,  halb  als
Schande  vielleicht  und  halb  als  unsägliche  Hoffnung.

Liebende,  euch,  ihr  in  einander  Genügten,
frag  ich  nach  uns.  Ihr  greift  euch.  Habt  ihr  Beweise?
Seht,  mir  geschiehts,  daß  meine  Hände  einander
inne  werden  oder  daß  mein  gebrauchtes
Gesicht  in  ihnen  sich  schont.  Das  giebt  mir  ein  wenig
Empfindung.  Doch  wer  wagte  darum  schon  zu  sein?
Ihr  aber,  die  ihr  im  Entzücken  des  anderen
zunehmt,  bis  er  euch  überwältigt
anfleht:  nicht  mehr  –;  die  ihr  unter  den  Händen
euch  reichlicher  werdet  wie  Traubenjahre;
die  ihr  manchmal  vergeht,  nur  weil  der  andre
ganz  überhand  nimmt:  euch  frag  ich  nach  uns.  Ich  weiß,
ihr  berührt  euch  so  selig,  weil  die  Liebkosung  verhält,
weil  die  Stelle  nicht  schwindet,  die  ihr,  Zärtliche,
zudeckt;  weil  ihr  darunter  das  reine
Dauern  verspürt.  So  versprecht  ihr  euch  Ewigkeit  fast
von  der  Umarmung.  Und  doch,  wenn  ihr  der  ersten
Blicke  Schrecken  besteht  und  die  Sehnsucht  am  Fenster,
und  den  ersten  gemeinsamen  Gang,  ein  Mal  durch  den  Garten:
Liebende,  seid  ihrs  dann  noch?  Wenn  ihr  einer  dem  andern
euch  an  den  Mund  hebt  und  ansetzt  –:  Getränk  an  Getränk:
o  wie  entgeht  dann  der  Trinkende  seltsam  der  Handlung.

Erstaunte  euch  nicht  auf  attischen  Stelen  die  Vorsicht
menschlicher  Geste?  war  nicht  Liebe  und  Abschied
so  leicht  auf  die  Schultern  gelegt,  als  wär  es  aus  amderm
Stoffe  gemacht  als  bei  uns?  Gedenkt  euch  der  Hände,
wie  sie  drucklos  beruhen,  obwohl  in  den  Torsen  die  Kraft  steht.
Diese  Beherrschten  wußten  damit:  so  weit  sind  wirs,
dieses  ist  unser,  uns  so  zu  berühren;  stärker
stemmen  die  Götter  uns  an.  Doch  dies  ist  Sache  der  Götter.

Fänden  auch  wir  ein  reines,  verhaltenes,  schmales
Menschliches,  einen  unseren  Streifen  Fruchtlands
zwischen  Strom  und  Gestein.  Denn  das  eigene  Herz  übersteigt  uns
noch  immer  wie  jene.  Und  wir  können  ihm  nicht  mehr
nachschaun  in  Bilder,  die  es  besänftigen,  noch  in
göttliche  Körper,  in  denen  es  größer  sich  mäßigt.

Duino,  Ende  Januar,  Anfang  Februar  1912
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=tBObFQWzR48[/youtube]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989243
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.07.2023
автор: Зоя Бідило