Заслало серце сизими димами.
В чаду тривоги розум очманів.
Тобі прощаю все на світі, мамо!
І ти за все-за все прости мені...
За трунок із презирства і образи,
за холод неуважності і втеч.
Прости мене за все-за все й одразу!..
І я тебе за все прощаю теж...
У цім весь я: тікати і вертатись.
Тужити. Без заламування рук.
Прости. Люблю. Скажи про це і тату.
Скупа сльоза. Нове прощання й рух.
Мій Буже, – сивий батьку, земле-мати,
і ви мене, як можете, – простіть...
Вас обіймать-не переобіймати!..
Й писати вам зізнання непрості
стократ перепрожитими словами,
простими й непростими водночас.
Прости мене за те, рідненька мамо,
що так, як всі, не вмію жить життя.
Воно, уперте, в руки не дається!
У нього, мамо, – власна течія...
Довірся долі. Доля грає п'єсу.
У ролі головній – усе ще я.
Вона, незрозуміла ще допіру,
з крутими поворотами. Проте,
горнило втеч в мені гартує віру,
що в серці тліла-скніла, мов протез.
І я встаю. Дими-омани тануть.
Ривком долаю сумнів-терикон.
І знов живу й люблю... для тебе, мамо.
І знов життя рябить від перепон.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987170
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.06.2023
автор: Олександр Обрій