Світ мій закружляла, наче дзиґа,
жадібна глибінь твоїх зіниць.
Я лежу, допоки сонце зійде,
в тебе на колінах горілиць.
Я лечу в провалля. Шансів жодних
десь таки знайти жадане дно
в цій гіпнотизуючій безодні,
де втонуть судилось все одно.
Лину в недосліджену стихію,
мов малий, беззахисний плаксій.
Інших не лишається шляхів, як
повністю довіритися їй,
всі страхи й тривоги відпустивши.
Зрештою, її обрав я сам,
цю твою запаморочну тишу.
В ній – незвична музика, й краса,
що не кожен внадливий музи́ка
здатен роздивитися її.
Крутить в голові і в серці дзиґа, –
вир очей невичерпних твоїх.
© Сашко Обрій.
13.06.23
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986109
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.06.2023
автор: Олександр Обрій