Там, де берег Ґітчі-Ґумі,
Біля сяйних Вод Великих,
На порозі до вігвама,
Чарівливим літнім ранком
Ждав спокійно Гаявата.
Повне свіжості повітря
І земля були прекрасні,
Перед ним, у сяйві сонця,
У сусідній ліс, на захід,
Роєм золотим летіли
Медоносні бджоли Амо
І дзижчали в сяйві сонця.
Небеса над ним сіяли,
Озеро пласким лежало;
Скочив осетер з глибіні,
Блиснувши у сяйві сонця;
Понад краєм ліс розкішний
Зеленів, в воді відбитий,
Тіні падали з верхівок,
Нерухомі під водою.
Із обличчя Гаявати
Зникли всі сліди печалі,
Як тумани над водою,
Як серпанок понад лугом.
З посмішкою перемоги,
З поглядом своїм величним,
Як людина, що в видінні
Пришлості прихід вже бачить,
Ждав спокійно Гаявата.
Руки він підняв до сонця,
Розпростер уверх долоні,
І між пальцями упало
На лице проміння сонця,
Цятками покрило плечі,
Наче впало те проміння
Крізь гілки і листя дуба.
По воді пливло, летіло,
Щось у далечі туманній,
Щось в ранковому серпанку,
Маячило, виринало,
То пливло, а то летіло,
І все ближче, ближче, ближче.
Може Шинґебіс, нирок плив?
Може пелікан плив, Шада?
Чи Шу-шу-ґа, сиза чапля?
А чи гуска Ва-бі-вава,
Що розбризкувала воду
З шиї, з глянцевого пір’я?
Не нирок то був, не гуска,
І не пелікан, не чапля
По воді пливли, летіли
Крізь сіяючий серпанок,
А березове каное
Веслами з води зринало,
Воду бризкало на сонці.
І пливли у ньому люди
З дальньої країни Вейбун,
Із найдальших царств світанку
В Чорній Мантії Пророк плив,
Жрець Молитви Блідолиций,
З радцями й помічниками.
І шляхетний Гаявата,
Руки догори піднявши,
Їх тримав на знак вітання
І чекав, відради повний,
Доки з веслами каное
Мокру гальку не шкребнуло,
На піску не зупинилось,
Доки в Чорнім Блідолиций
Із хрестом сяйним на грудях
Не ступив на твердь піщану.
І зраділий Гаявата
Крикнув голосно й промовив:
«В день прекрасний, о чужинці,
Припливли ви нас побачить!
З миром села вас чекають,
Наші двері вам відкриті.
Можете зайти в вігвами,
Ми правицю подамо вам.
Не цвіла земля так буйно,
Сонце так не сяло ясно,
Як цвіте і сяє нині,
Бо прийшли ви нас побачить!
Не була вода так тиха,
Вільна від піску й каміння,
Бо каное ваше, пливши,
Зчистило пісок й каміння.
І тютюн наш теж ніколи
Нам так солодко не пахнув,
Й кукурудзи лист широкий
Ще не був таким прекрасним,
Як нам здався цього ранку,
Бо прийшли ви нас побачить!»
В Чорній Мантії провідець,
Затинаючись в промові,
Їм сказав слова незвичні:
«Мир для тебе, Гаявато,
Мир для тебе й для народу,
Мир молитви і прощення,
Мир Христа й Марії радість!»
І гостинний Гаявата
У вігвам провів чужинців,
Посадив їх там на шкурах
Горностая і бізона,
Де Нокоміс подала їм
Їжу в посуді із липи,
Воду в черпаках з берези,
І, набивши, люльку миру
Запалила для куріння.
Всі чоловіки старіші,
Усі воїни відважні,
Всі Провидці Джосакіди,
Чародійники Вабени
Й мудрі Ворожбити Меди,
Йшли вітати чужоземців.
«Добре, – мовили, – о браття,
Що прийшли ви нас побачить!»
Біля входу сіли в коло
І мовчком люльки курили,
Ждали бачити чужинців,
Ждали мати їх послання,
Доки в Чорнім Блідолиций
Привітати їх не вийшов,
Затинаючись в промові,
Мовлячи слова незвичні.
«Добре, – мовили, – о брате,
Що прийшов ти нас побачить!»
В Чорній Мантії провідець,
Їм доніс своє послання,
Суть призначення розкрив їм:
Про Марію Непорочну
І її святого Сина,
Як колись в краях далеких
Жив він так, як ми живемо.
Як постив, трудивсь, молився,
Як Євреї, кляте плем’я,
З нього кпились і розп’яли,
Як піднявся він з могили,
З учнями ходив він знову
І вознісся потім в небо.
І вожді йому сказали:
«Ми послухали послання,
Ми почули мудре слово,
Обміркуєм те, що мовив.
Добре це для нас, о браття,
Що прийшли ви нас побачить!»
Піднялись тоді й ступили
Кожний до свого вігвама,
Де жінкам і малоліткам
Виклали чужинців повість, –
Володар Життя прислав їх
З Вейбуна землі сяйної.
І важким від тиші й спеки
Літній полудень зробився.
Шепотів дрімливим шумом
Ліс круг душного вігвама,
З хлюпотом вода сонлива
Брижилась, б’ючись об берег.
З нив пронизливо й невпинно
Сюркав коник Па-пук-кіна.
Ну а гості Гаявати,
Зморені жарою Літа,
Спали в душному вігвамі.
Звільна на парке довкілля
Уляглась вечірня свіжість,
Й довге сонячне проміння
Ліс, мов списом, пронизало,
Тіней щит його пробивши,
Впало в засідки таємні,
Обшукало хащі й дупла,
Доки гості Гаявати
Спали в тихому вігвамі.
Тут піднявся Гаявата,
Попрощався із Нокоміс
І їй пошепки промовив,
Щоб гостей не розбудити:
«Я іду вже, о Нокоміс,
В довгу подорож далеку,
До воріт Заходу Сонця,
У Ківейдіна країну –
Вітру Півночі й Заходу.
А гостей цих залишаю
На твій догляд і опіку,
Бережи ти їх від лиха,
Бережи, щоб страх не мучив,
Ні підозри й небезпеки,
Щоб були в них їжа й захист
У вігвамі Гаявати!»
Потім в селище пішов він,
З воїнами попрощався,
Попрощався з юнаками,
Й переконливо промовив:
«Я іду, о мій народе,
В довгу подорож далеку.
Місяців мине багато
І багато зим розтане,
Перш ніж знов я вас побачу.
Та гостей моїх лишаю.
Слухайте слова їх мудрі,
Правду слухайте, що кажуть,
Бо Владар Життя послав їх
Із країни світла й ранку!»
Став на берег Гаявата,
Обернувсь, махнув рукою
І на чисту світлу воду
Він спустив своє каное,
З галечнику побережжя
Зіштовхнув вперед на воду,
Прошептав йому: «На захід!»
І вперед воно помчало.
Сонце західне, сідавши,
Хмари у вогні палило,
Запалило простір неба,
Простягло на гладі водній
Довгий слід краси і блиску,
І по ньому, як по річці,
Плив на захід Гаявата,
В сонця промені вогненні,
У тумани пурпурові,
У півсутінки вечірні.
Люди з берега дивились,
Як він плив, зникав, з’являвся,
І здалося, що каное
Піднялось в те море блиску,
Доки він не зник в тумані,
Наче молодик, що звільна
Тоне в пурпурових далях.
Всі промовили: «Навіки
Прощавай, о Гаявато!»
І ліси, густі й самотні,
Зрушені до нетрів темних,
«Прощавай!» – зітхнули разом.
І, об береги розбившись,
Хвилі хлипали на гальці:
«Прощавай, о Гаявато!»
І Шу-шу-ґа, сиза чапля,
Закричала на болоті:
«Прощавай, о Гаявато!»
Відійшов так Гаявата,
Гаявата Ненаглядний,
В сяйві західного сонця,
У вечірньому серпанку,
У Ківейдіна країну –
Вітру Півночі й Заходу,
До Землі Благословенних,
У Понеми царство дальнє,
У країну Потойбіччя!
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha: 22. Hiawatha's Departure
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985053
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.06.2023
автор: Валерій Яковчук