За селом заховалося сонце,
Навкруги тільки тиша німа.
Синій вечір схиливсь до віконця,
Але радості чомусь нема.
Я зайду зараз в теплу хатину,
Хоч і світло не завжди горить.
За солдат наших, чиюсь дитину
Так нестерпно серденько болить.
Може й тиждень вже не роззувався.
Воду з берців – і знову у бій.
Він забувся, коли усміхався,
Сум і сльози частіше з - під вій.
Вщухли ніби ворожі розкати,
Зупинився , - Так хочеться жить!
Але що це? Хто? Важко впізнати –
В плащ - палатці, весь в інеї, - спить.
Ще дитина. Йому лише двадцять,
Сам Бог зна, що в житті він пізнав.
Не для того, щоб десь вихваляться,
Від безсилля – заснув, там де впав.
Бо за мить – знов під кулі ворожі
Без сумління, безстрашно піде.
Наші хлопці сміливістю схожі,
Чи хтось бачив таких? Коли й де?
Чи хто вміє сильніш за українців
Землю отчу так вірно любить?.
Чи хто чув, як нещадно чужинців
Вміють наші солдатики бить?
Вірим, скоро вже стихнуть гармати
Голуб миру до нас прилетить.
Стрінуть діти - батьків, сина - мати
Аби в мирі і радості жить.
24.02 23 р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977417
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.03.2023
автор: Валентина Рубан