В ті дні мовив Гаявата:
«Глянь, як в’яне все і гине!
З пам’яті людей старіших
Славні звичаї зникають,
Вчинки воїнів звитяжні,
Видатні ловців пригоди,
Надзвичайна мудрість Медів,
Обдарованість Вабенів
Дивні марення й видіння
У провидців Джосакідів!
Славні вмруть і їх забудуть,
Кажуть мудрі, їхнє слово
Згине в вухах, що те чують,
Не дійшовши до нащадків,
Що, не роджені, чекають
В темряві тяжкій таємній
Тих безмовних днів, що будуть!
На могилах наших предків
Ні малюнків, ані знаків.
Хто в могилах, – ми не знаєм,
Тільки знаєм – наші предки.
Хто їх родичі і кревні,
І який Тотем родинний, –
Сокола, Бобра, Ведмедя
Мали в спадок – ми не знаєм,
Тільки знаєм – наші предки.
Разом можем спілкуватись,
Та не з тим, кого немає,
Голос наш ми не пошлемо
Друзям, що живуть далеко.
Слати тайну вість не можем,
Бо гінець секрет узнає,
Може викривить чи зрадить,
Може викрити для інших».
Говорив так Гаявата,
Ідучи безлюдним лісом
І міркуючи у лісі
Над свого народу благом.
З торби витягнув він фарби,
Фарби різнокольорові,
Й на корі берези гладкій
Креслив символи і знаки,
Дивні загадкові знаки,
Кожний знак давав підкази,
Чи для слів, ачи для думки.
Ґітчі Меніто могутній,
Володар Життя, накреслив,
Як яйце, і там позначив
Чотирьох вітрів небесних.
Дух Великий є усюди, –
Смисл такий був цього знака.
Мітчі Меніто могутній,
Він, жахливий Дух Шаленства,
Був зображений там змієм,
Як Кенабік, змій великий.
Дуже хитрим і підступним
Є повзучий Дух Шаленства, –
Смисл такий був цього знака.
Смерть й Життя провів, як кола,
Чорне – Смерть, Життя – все біле.
Сонце, місяць, зорі вивів,
Риб, зміюк, людей і звірів,
Гори, ліс, річки й озера.
Для землі провів він смугу,
А над нею вигин неба;
День – між ними простір білий,
Ніч – все всипане зірками;
Зліва – місце сходу сонця,
Справа – місце, де заходить,
Зверху позначка полудня,
Для дощу і для негоди –
Виті лінії донизу.
Слід, що вів у бік вігвама,
Був запрошення сигналом,
Знаком для гостей збирання;
Підняті криваві руки
Стали знаком руйнування,
Був це знак для всіх ворожий.
Все скінчивши, Гаявата
Показав малюнки людям,
Пояснив їх зміст таємний
Й мовив: «Гляньте, на могилах
Ані символів, ні знаків,
Тож ідіть і намалюйте
Кожний свій родинний символ,
Кожний свій Тотем спадковий.
Так, щоб ті, хто йде за нами,
Їх могли там розпізнати».
І наніс на тих могилах,
На могилах незабутих,
Кожний свій Тотем спадковий,
Кожний символ свій родинний,
Оленя, Бобра, Ведмедя,
Журавля і Черепахи.
Символ спогадом зробився,
Що володар вже покійний, –
Вождь, котрий носив цей символ,
Унизу лежить у праху.
А провидці Джосакіди,
І Вабени чародії,
Також ворожбити Меди
На корі і шкірі знаки
Для своїх пісень писали, –
Кожній пісні інший символ,
Всі містичні та жахливі,
Знаки дивні та барвисті;
Кожний символ мав свій задум,
Кожний значив спів магічний.
Дух Великий, Сотворитель,
В небесах розносив світло;
А Кенабік, змій великий,
Звівши гребінь свій кривавий,
Повзав, дивлячись у небо;
В небі сонце, що все чує,
Місяць, що уже вмирає;
Яструб, журавель і пугач,
І баклан – магічна птиця;
Без голів йдуть люди небом,
Стрілами тіла пробиті,
Руки підняті криваві,
Скрізь могили й полководці
Стисли разом землю з небом!
Ось такі були малюнки
На корі й карибу шкірі;
Спів війни і спів мисливців,
Ворожби спів, спів магічний,
Там всі символи писались,
Кожний символ мав свій задум,
Кожний значив спів окремий.
Не забули й Спів Любові,
Найпроникливіші ліки,
Найсильніше заклинання,
Згубніший війни і ловів!
Записали Спів Любові,
Знак й тлумачення для нього.
Спершу обриси людини
Намальовані червоним, –
Це коханець і музика,
Сенс такий: «Малюнок робить
Від усіх мене сильнішим».
Потім обрис, що співає,
Бубном граючи магічним,
І пояснення: «Послухай!
Це мій голос так співає!»
Потім обрис знов червоний,
Що сидить в пітьмі вігвама,
Символ цей наступне значить:
«Я прийду, з тобою сяду
В тайні пристрасті моєї».
Потім чоловік і жінка,
Що стояли рука в руку,
Руки міцно так стиснули,
Що здалось – вони суцільні.
Це тлумачилось словами:
«У тобі я бачу серце
І рум'янець щік бентежний!»
Вслід на острові дівчина,
В центрі острова на морі,
Й пісня знак цей пояснила:
«Хоч тепер ти є далеко,
Десь на острові відлеглім,
Шлю на тебе я закляття,
Силу пристрасті магічну,
Щоб забрать тебе негайно!»
Вслід за тим дівчина спляча,
І коханий біля неї,
Що шепоче їй півсонній:
«Хоч далеко ти від мене,
В царстві Сну і Безгоміння,
Зов любові ти почуєш!»
І останній з тих малюнків, –
Серце, що лежить у колі,
Вписане в магічне коло,
Образ той мав зміст наступний:
«Серце бачу я відкрите,
Я шепчу до твого серця!»
Так розумний Гаявата,
Вчив людей речам премудрим,
Таємницям малювання,
Вмінню образи писати
На корі берези гладкій,
На карибу білій шкірі,
І на плитах надмогильних.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
14. Picture-Writing
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975633
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.03.2023
автор: Валерій Яковчук