Тож співай про Гаявату,
Пісне, і про дні щасливі,
Що вернулись до Оджібве,
В їхню славну, мирну землю!
Про Мондаміна чудного,
Про Полів Благословення.
Вже закопані сокири,
Грізні довбні теж зариті,
Разом з ними ратна зброя,
Клич до бою був забутий.
Мир прийшов до всіх народів.
Тож у спокої мисливці
Із берез човни робили
І ловили в водах рибу,
Оленя, бобра стріляли;
В спокої жінки трудились,
Готували з клена цукор,
Жали дикий рис на лугах,
Шкури звірів вичиняли.
Круг осель поля лежали
Кукурудзяні, зелені,
Де пером махав Мондамін,
Розпустивши жовті коси,
Землю сповнивши достатком.
Там жінки у час весняний
Порали поля врожайні,
В них Мондаміна ховали;
Там жінки у час осінній
Обдирали жовте листя,
Вбір з Мондаміна знімали,
Так, як вчив їх Гаявата.
Якось, як сівба скінчилась,
Прозорливий Гаявата
Так сказав своїй дружині
Мінегазі – Водам Сміху:
«Дай полям благословення, –
Їх вночі магічним колом
Обведи, щоб захистити
Від комах, хвороб, гнилизни,
Від крадіжок Ваґеміна,
Від грабунків Паймосайда.
Уночі, як стане тихо,
Уночі, як стане темно,
І коли Дух Сну, Непавін,
Вхід закриє до вігвамів,
Й не почує тебе вухо,
Й не побачить тебе око,
Встань тихесенько із ліжка,
Відклади убік свій одяг,
Обійди свої посіви,
Обійди поля по межах,
Тільки косами укрита,
В одяг з мороку убрана.
Стануть ниви більш врожайні,
А сліди твої окреслять
Біля них магічне коло,
Щоб ні гниль, ані шкідливі
Черв'яки, жуки, комахи
Коло те не перетнули;
Ані бабка, що Кво-не-ші,
Ні павук злий, Суббікаші,
Ані коник Па-пук-кіна,
Ні могутня Вей-мак-квана –
Із ведмежим хутром гусінь,
Для всіх гусениць цариця!»
На верхи дерев край поля
сіли ворони голодні,
Каґаґі, Цар-Ворон, разом
З чорних злодіїв юрбою.
І сміялись з Гаявати, –
Аж верхи тряслись від сміху,
Від тужливого їх сміху
Над словами Гаявати.
«Мудрія цього почуйте,
Чуйте хитрість Гаявати!»
А як тиха ніч спустилась
Млою на ліси і ниви,
І печальна Вавонайса
Стала між ялин співати,
І коли Дух Сну, Непавін,
Вхід закрив до всіх вігвамів,
Встала з ліжка Води Сміху,
Одяг свій убік відклавши,
В одяг з мороку убралась,
Безсоромна й неляклива,
Обійшла поля по межах,
Обвела магічним колом
Всі поля слідів відбитком.
І ніхто, лиш Північ темна
На красу її дивилась,
І ніхто, лиш Вавонайса
Чула дихання у грудях,
Морок Ґускево окутав
Щільно в мантію священну,
Щоб ніхто не бачив вроду,
Не хваливсь: «Її я бачив!»
В день наступний, як світало,
Каґаґі, Цар-Ворон, скликав
Чорних злодіїв до гурту, –
Воронів, дроздів і сойок,
Що горлали на верхівках
І спадали швидко й сміло
Вниз на ниви Гаявати,
На могилу Мондаміна.
І кричали: «Мондаміна
Ми дістанемо з могили,
Попри всі магічні кола,
Що зробила Води Сміху,
Попри всі сліди священні,
Де ступала Мінегага!»
Та обачний Гаявата,
Дбалий, пильний, обережний,
Добре чув той сміх глузливий,
Кпини їхні із верхівок.
«Ко! – він крикнув, – друзі чорні!
Каґаґі, ворон всіх царю,
Я для всіх вас дам науку,
Що забудете не скоро!»
Він піднявся до світанку
І в полях розклав усюди
Сильця на бандитів чорних.
І тепер лежав в засаді
У сосновому лісочку,
Де чекав дроздів і сойок,
Воронів чекав неситих.
Скоро з карканням злетілись,
З шумом крил і ґвалтуванням,
До руйнацької роботи,
Всі поля собою вкривши,
Устромивши дзьоб і кігті
В ніжне тіло Мондаміна.
Та з усім своїм лукавством,
Сутичок облудних хистом,
Не відчули небезпеку,
Поки кігті не застрягли,
Поки всі не опинились
У тенетах Гаявати.
З місця засідки він вийшов,
Грізним кроком йшов між ними,
Вигляд мав такий жахливий,
Що й безстрашний затремтів би.
Без пощади він їх нищив, –
Зліва, справа на десятки,
Їх тіла бридкі і мертві
На кілках, як пострах, вішав
Навкруги полів свячених,
Як сигнал своєї помсти,
Як злодіям засторогу.
Тільки Каґаґі, Цар-Ворон,
Каґаґі, ватаг злодіїв,
Був ощаджений між ними,
Як застава свого люду.
Мотузком його обплутав,
До вігвама вів, як бранця,
Й до найвищої жердини
Прив’язав із в’яза ликом.
«Каґаґі, – сказав, – огидним
Був ватагом ти злодіїв,
Змовником у справах підлих
І призвідником безчинства;
Буду я тебе тримати,
Як заставу твого люду,
Як поруку добрих вчинків!»
І лишив його хмурного
В сяйві ранішного сонця
На самім верху вігваму,
Де він, крякаючи люто,
Крилами махав тяжкими, –
Марно рвався на свободу,
Марно кликав допомогу!
Літо йшло і Шавондасі
На лани своїм зітханням
Слав з Країв Південних спеку,
Поцілунки ніс гарячі;
Зріло поле кукурудзи,
Поки не вдягло розкішне
Убрання зелено-жовте
З кетягами та у перах
І з початками тугими,
Що блищали з-під обгорток.
І Нокоміс, літня жінка,
Так сказала Мінегазі:
«Ось і місяць листопадний,
Дикий рис увесь зібрали,
Кукурудза вже дозріла,
Тож пора врожай збирати,
З Мондаміном поборотись,
Пера й кетяги обдерти,
Убрання зелено-жовте!»
І весела Води Сміху
Вийшла радісна з вігвама
Зі старенькою Нокоміс,
І вони жінок скликали,
Молодих дівчат і хлопців,
На збирання кукурудзи,
На облущення початків.
На краю старого лісу,
Попід соснами пахкими
Старці й воїни сиділи
І палили в звабній тіні.
У тривалому мовчанні
Оглядали труд веселий
Молодих жінок і хлопців,
Слухали гучні розмови,
Їхній сміх і їхні співи,
Як тріщали, мов сороки,
І сміялись, наче сойки,
І співали, мов вільшанки.
Якщо ж дівчина щаслива
Знайде у лушпі початок,
Наче кров, увесь червоний,
«Нушка! – крикнуть одночасно, –
Нушка! Буде в тебе милий,
Буде чоловік вродливий!»
«Ух!» – почулося з-під сосен,
Де старі гуртом сиділи.
Якщо ж хлопець чи дівчина
Знайде скручений початок,
Знайде у лушпі початок,
Цвіллю вкритий чи потворний,
То сміються і співають,
Шкутильгають вколо поля,
Зображаючи ходою
Діда, що зігнувсь удвоє,
І співаючи при тому:
«Ваґемін, полів грабіжник!
Паймосайд, початків злодій!»
Тож поля дзвеніли сміхом,
А з вігваму Гаявати
Каґаґі, Цар-Ворон, в люті
Верещав і весь трусився,
А з усіх верхів сусідніх
Чорні злодії кричали
«Ух!» – почулося з-під сосен,
Де старі гуртом сиділи.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
13. Blessing the Cornfields
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975291
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.02.2023
автор: Валерій Яковчук