– Перевірила?
– Перевірила.
– І як?
– Усе чисто.
– Жодного мікрогелікону?
– Жодного!
Він гукає до мене, не одриваючи голови від якихось інших своїх справ, а я воджу цією хитрою штукенцією над штаньми, які були спочатку замащені кров’ю, а тоді він обробив їх отим нововинайденим препаратом. Як і слід було очікувати, штукенція слідів крові не виявляє. Їх просто нема. Знищені. «Жодного мікрогелікону,» – як каже Ґоран. «Мікрогелікони» – так він називає найдрібніші частинки речовини, які не те, що оком не побачиш – не виявиш і під електронним мікроскопом (можливо, я щось плутаю, але я завжди чула від нього саме це слово).
Мій чоловік – учений. Фізик і хімік. Познайомилися ми в університеті.
Не думайте, я не вчилася в університеті – клепок бракує. То він учився. А я стовбичила на території кампусу і роздавала рекламні брошурки своєї церкви. «Віруйте в Ісуса Христа!», «Якщо не покаєтеся у гріхах – потрапите до пекла» тощо – ну, знаєте? Напевне, вам теж такі траплялися хоча б раз у житті. Так от, я вешталася і роздавала, а студенти – як і усі інші: хтось одразу відмовлявся, хтось брав, аби одчепилася, а потім тихцем од мене вкидав брошурку у смітник, хтось навіть гортав із не позбавленим цікавості обличчям – але зрештою брошурка знову опинялася у смітнику. Я подумки лаяла «тих клятих грішників», витягала викинуту брошурку, обтрушувала і намагалася втицьнути черговому перехожому.
А [i]він[/i] узяв її і сказав: «Справжня віра не з’являється від того, що ви тицьнули людині цю макулатуру.» «М-м-м,» – промимрила я, і, не маючи, що на це відповісти, пробелькотіла стандартну фразу: «Треба вірити в Ісуса Христа!» «Навіщо?» – запитав він. «Щоби не потрапити до пекла!» – не замислюючись, відказала я, як мені самій казали не раз. «Ти гадаєш, що вірити лише для того, аби отримати для себе якісь переваги – у нашому конкретному випадку, врятуватися від пекла – це є правильна передумова для появи віри?» «...Е-е-е» – зміст фрази залишився для мене туманним і неясним, кажу ж, я була неуком неотесаним. «Я маю на увазі, – зрозумів він мою розгубленість, – хіба правильно вірити в Бога лише для того, аби не потрапити до пекла? Хіба не варто вірити лише заради Нього Самого? І взагалі, важливою є не віра, а любов.» «Так-так, – почула я щось рідне і знайоме, – Бог є любов, Він любить нас! І ми маємо любити Його!» «[i]Маємо[/i]? – він знову збив мене із пантелику, – хіба любити із необхідности – то є любов? І взагалі, ти сама любиш Його? Сама віриш у те, що отут написано у цій брошурці?» «Так, звичайно!» – а сама подумала: от халепа! Це я маю його переконувати, а не він мене – і зрозуміла, як мало ще у мене досвіду. Взяти брошурки і вийти на вулицю – зовсім не означає стати проповідником (хоча б якимось, а не те що гарним). А він вів далі: «А відчуваєш?» «Що відчуваю?» – мусила я підтримувати розмову, бо не знала, як відкрутитися. Тепер мені стало ясно, чому роздавальники брошурок ходять принаймні по двоє: удвох простіше напосідатися на когось, не попускаючи, аби він сам напосівся на тебе. «Ну, ти ж казала, що Бог є Любов. Сама ти відчуваєш Його Любов?» «Так, звісно!» – відбулася я черговою завченою фразою. «А як, як ти це відчуваєш?» «Як?...» – і отут я замислилася: а й справді, як? А він дивився пильно мені в обличчя, здавалося, читаючи там мою розгубленість. Помовчав якусь хвилю, а тоді перепитав: «То як же?» І тут я не витримала: «Як, як! Та ніяк! Я просто знаю – і все! От причепився! Не хочеш брати брошурки – то йди собі!» «От бачиш, – докірливо похитав він головою, – хіба ж це християнське ставлення до ближнього? "Лікарю, зціли себе сам", – казав Спаситель.» «Луки, розділ четвертий вірш двадцять третій,» – машинально пробубоніла я, почувши знайому цитату. «Отож-бо. А ти сама хвора, як же збираєшся лікувати інших?» Я мовчала. Я була геть іспантеличена. Мої церковні навчителі зовсім не готували мене до такої ситуації. «А я міг би тобі допомогти.» «Як?» – питання зірвалося автоматично. «Я міг би відкрити тобі Його Любов.» «Мені багато розказували про це у церкві.» «А я нічого не буду тобі розказувати. Я просто любитиму тебе – ото й усе.» Я втратила дар мови. Що це за пришелепуватий? Оце влетіла я із тими брошурками. Замість роздати їх усі спокійно за які дві-три годинки і з чистою совістю піти на вечірнє зібрання, я стовбичу тут і розмовляю із якимось диваком, який верзе таке, що ні в які ворота не лізе. Я гарячково міркувала, що сказати і як від нього відкараскатися. А він запитав: «То як?» «Що – як?» «Як щодо того, щоб я любив тебе?» – голос його був спокійним і лагідним, погляд – проникливим, усміх – щирим. Точно, пришелепуватий. Слід було мені йти роздавати на базар, а не у Природничий університет. «Чого ти від мене хочеш? – уже майже крикнула я, остаточно втративши рівновагу. – Ти що, пропонуєш мені переспати з тобою? Та йди до біса! Збоченець!» Я розвернулась і подалася геть. Але, ступивши кількадесят кроків, не втрималась і обернулася: він стояв на тому ж місці і все так само дивився на мене: лагідно й усміхнено. Можливо, якби у мене був хлопець, я таки втекла б ізвідти. Але я була сама, а хотіла зустрічатися із кимось – як будь-яка нормальна дівчина у нашому нормальному цивілізованому суспільстві. Та досі ніхто мене не запрошував. Жіноча цікавість іздолала, і я повернулася. «То чого ти хочеш?» – запитала я у нього. «Я любитиму тебе.» «Як ти зможеш любити мене, якщо бачиш уперше в житті?» «Це нічого, ми познайомимося ближче.» «Як же ти любитимеш мене – я дуже вредна, і не вчуся в університеті.» «І це нічого. Я любитиму тебе, бо тебе любить Він – усе просто.» І я не знайшла, що на це відповісти.
Ось так мій чоловік зустрів свою дружину.
У церкві до нашого зв’язку поставилися не надто приязно – певне, тому, що Ґоран геть не вписувався у цей радісно-захоплений гурток. Вони не казали нічого, але мені стало якось мулько на зібраннях, коли я бувала із ним, і нудно – коли без нього. Самому ж Ґоранові тут було тісно, як він казав. Що значить оте «тісно» – я тоді ще не розуміла; але я безумовно довіряла йому, а він – він любив мене і шкодував; у церкві ж мене лише постійно повчали. І я покинула церкву. Він зробив те, чого не зуміли вони – відкрив мені Божу Любов. А що іще треба для щастя?
[i]Повний текст оповідання можу вислати на електронну пошту.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971556
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.01.2023
автор: Анно Доміні