Мікрогелікони (крові)

–  Перевірила?

–  Перевірила.

–  І  як?

–  Усе  чисто.

–  Жодного  мікрогелікону?

–  Жодного!

Він  гукає  до  мене,  не  одриваючи  голови  від  якихось  інших  своїх  справ,  а  я  воджу  цією  хитрою  штукенцією  над  штаньми,  які  були  спочатку  замащені  кров’ю,  а  тоді  він  обробив  їх  отим  нововинайденим  препаратом.  Як  і  слід  було  очікувати,  штукенція  слідів  крові  не  виявляє.  Їх  просто  нема.  Знищені.  «Жодного  мікрогелікону,»  –  як  каже  Ґоран.  «Мікрогелікони»  –  так  він  називає  найдрібніші  частинки  речовини,  які  не  те,  що  оком  не  побачиш  –  не  виявиш  і  під  електронним  мікроскопом  (можливо,  я  щось  плутаю,  але  я  завжди  чула  від  нього  саме  це  слово).

Мій  чоловік  –  учений.  Фізик  і  хімік.  Познайомилися  ми  в  університеті.

Не  думайте,  я  не  вчилася  в  університеті  –  клепок  бракує.  То  він  учився.  А  я  стовбичила  на  території  кампусу  і  роздавала  рекламні  брошурки  своєї  церкви.  «Віруйте  в  Ісуса  Христа!»,  «Якщо  не  покаєтеся  у  гріхах  –  потрапите  до  пекла»  тощо  –  ну,  знаєте?  Напевне,  вам  теж  такі  траплялися  хоча  б  раз  у  житті.  Так  от,  я  вешталася  і  роздавала,  а  студенти  –  як  і  усі  інші:  хтось  одразу  відмовлявся,  хтось  брав,  аби  одчепилася,  а  потім  тихцем  од  мене  вкидав  брошурку  у  смітник,  хтось  навіть  гортав  із  не  позбавленим  цікавості  обличчям  –  але  зрештою  брошурка  знову  опинялася  у  смітнику.  Я  подумки  лаяла  «тих  клятих  грішників»,  витягала  викинуту  брошурку,  обтрушувала  і  намагалася  втицьнути  черговому  перехожому.

А  [i]він[/i]  узяв  її  і  сказав:  «Справжня  віра  не  з’являється  від  того,  що  ви  тицьнули  людині  цю  макулатуру.»  «М-м-м,»  –  промимрила  я,  і,  не  маючи,  що  на  це  відповісти,  пробелькотіла  стандартну  фразу:  «Треба  вірити  в  Ісуса  Христа!»  «Навіщо?»  –  запитав  він.  «Щоби  не  потрапити  до  пекла!»  –  не  замислюючись,  відказала  я,  як  мені  самій  казали  не  раз.  «Ти  гадаєш,  що  вірити  лише  для  того,  аби  отримати  для  себе  якісь  переваги  –  у  нашому  конкретному  випадку,  врятуватися  від  пекла  –  це  є  правильна  передумова  для  появи  віри?»  «...Е-е-е»  –  зміст  фрази  залишився  для  мене  туманним  і  неясним,  кажу  ж,  я  була  неуком  неотесаним.  «Я  маю  на  увазі,  –  зрозумів  він  мою  розгубленість,  –  хіба  правильно  вірити  в  Бога  лише  для  того,  аби  не  потрапити  до  пекла?  Хіба  не  варто  вірити  лише  заради  Нього  Самого?  І  взагалі,  важливою  є  не  віра,  а  любов.»  «Так-так,  –  почула  я  щось  рідне  і  знайоме,  –  Бог  є  любов,  Він  любить  нас!  І  ми  маємо  любити  Його!»  «[i]Маємо[/i]?  –  він  знову  збив  мене  із  пантелику,  –  хіба  любити  із  необхідности  –  то  є  любов?  І  взагалі,  ти  сама  любиш  Його?  Сама  віриш  у  те,  що  отут  написано  у  цій  брошурці?»  «Так,  звичайно!»  –  а  сама  подумала:  от  халепа!  Це  я  маю  його  переконувати,  а  не  він  мене  –  і  зрозуміла,  як  мало  ще  у  мене  досвіду.  Взяти  брошурки  і  вийти  на  вулицю  –  зовсім  не  означає  стати  проповідником  (хоча  б  якимось,  а  не  те  що  гарним).  А  він  вів  далі:  «А  відчуваєш?»  «Що  відчуваю?»  –  мусила  я  підтримувати  розмову,  бо  не  знала,  як  відкрутитися.  Тепер  мені  стало  ясно,  чому  роздавальники  брошурок  ходять  принаймні  по  двоє:  удвох  простіше  напосідатися  на  когось,  не  попускаючи,  аби  він  сам  напосівся  на  тебе.  «Ну,  ти  ж  казала,  що  Бог  є  Любов.  Сама  ти  відчуваєш  Його  Любов?»  «Так,  звісно!»  –  відбулася  я  черговою  завченою  фразою.  «А  як,  як  ти  це  відчуваєш?»  «Як?...»  –  і  отут  я  замислилася:  а  й  справді,  як?  А  він  дивився  пильно  мені  в  обличчя,  здавалося,  читаючи  там  мою  розгубленість.  Помовчав  якусь  хвилю,  а  тоді  перепитав:  «То  як  же?»  І  тут  я  не  витримала:  «Як,  як!  Та  ніяк!  Я  просто  знаю  –  і  все!  От  причепився!  Не  хочеш  брати  брошурки  –  то  йди  собі!»  «От  бачиш,  –  докірливо  похитав  він  головою,  –  хіба  ж  це  християнське  ставлення  до  ближнього?  "Лікарю,  зціли  себе  сам",  –  казав  Спаситель.»  «Луки,  розділ  четвертий  вірш  двадцять  третій,»  –  машинально  пробубоніла  я,  почувши  знайому  цитату.  «Отож-бо.  А  ти  сама  хвора,  як  же  збираєшся  лікувати  інших?»  Я  мовчала.  Я  була  геть  іспантеличена.  Мої  церковні  навчителі  зовсім  не  готували  мене  до  такої  ситуації.  «А  я  міг  би  тобі  допомогти.»  «Як?»  –  питання  зірвалося  автоматично.  «Я  міг  би  відкрити  тобі  Його  Любов.»  «Мені  багато  розказували  про  це  у  церкві.»  «А  я  нічого  не  буду  тобі  розказувати.  Я  просто  любитиму  тебе  –  ото  й  усе.»  Я  втратила  дар  мови.  Що  це  за  пришелепуватий?  Оце  влетіла  я  із  тими  брошурками.  Замість  роздати  їх  усі  спокійно  за  які  дві-три  годинки  і  з  чистою  совістю  піти  на  вечірнє  зібрання,  я  стовбичу  тут  і  розмовляю  із  якимось  диваком,  який  верзе  таке,  що  ні  в  які  ворота  не  лізе.  Я  гарячково  міркувала,  що  сказати  і  як  від  нього  відкараскатися.  А  він  запитав:  «То  як?»  «Що  –  як?»  «Як  щодо  того,  щоб  я  любив  тебе?»  –  голос  його  був  спокійним  і  лагідним,  погляд  –  проникливим,  усміх  –  щирим.  Точно,  пришелепуватий.  Слід  було  мені  йти  роздавати  на  базар,  а  не  у  Природничий  університет.  «Чого  ти  від  мене  хочеш?  –  уже  майже  крикнула  я,  остаточно  втративши  рівновагу.  –  Ти  що,  пропонуєш  мені  переспати  з  тобою?  Та  йди  до  біса!  Збоченець!»  Я  розвернулась  і  подалася  геть.  Але,  ступивши  кількадесят  кроків,  не  втрималась  і  обернулася:  він  стояв  на  тому  ж  місці  і  все  так  само  дивився  на  мене:  лагідно  й  усміхнено.  Можливо,  якби  у  мене  був  хлопець,  я  таки  втекла  б  ізвідти.  Але  я  була  сама,  а  хотіла  зустрічатися  із  кимось  –  як  будь-яка  нормальна  дівчина  у  нашому  нормальному  цивілізованому  суспільстві.  Та  досі  ніхто  мене  не  запрошував.  Жіноча  цікавість  іздолала,  і  я  повернулася.  «То  чого  ти  хочеш?»  –  запитала  я  у  нього.  «Я  любитиму  тебе.»  «Як  ти  зможеш  любити  мене,  якщо  бачиш  уперше  в  житті?»  «Це  нічого,  ми  познайомимося  ближче.»  «Як  же  ти  любитимеш  мене  –  я  дуже  вредна,  і  не  вчуся  в  університеті.»  «І  це  нічого.  Я  любитиму  тебе,  бо  тебе  любить  Він  –  усе  просто.»  І  я  не  знайшла,  що  на  це  відповісти.

Ось  так  мій  чоловік  зустрів  свою  дружину.

У  церкві  до  нашого  зв’язку  поставилися  не  надто  приязно  –  певне,  тому,  що  Ґоран  геть  не  вписувався  у  цей  радісно-захоплений  гурток.  Вони  не  казали  нічого,  але  мені  стало  якось  мулько  на  зібраннях,  коли  я  бувала  із  ним,  і  нудно  –  коли  без  нього.  Самому  ж  Ґоранові  тут  було  тісно,  як  він  казав.  Що  значить  оте  «тісно»  –  я  тоді  ще  не  розуміла;  але  я  безумовно  довіряла  йому,  а  він  –  він  любив  мене  і  шкодував;  у  церкві  ж  мене  лише  постійно  повчали.  І  я  покинула  церкву.  Він  зробив  те,  чого  не  зуміли  вони  –  відкрив  мені  Божу  Любов.  А  що  іще  треба  для  щастя?


[i]Повний  текст  оповідання  можу  вислати  на  електронну  пошту.[/i]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971556
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.01.2023
автор: Анно Доміні