Хто розповість, чи я кохав тебе колись?
Чи за тобою повела мене дорога вниз
Рікою без кінця із Випадковостей і Змін
І ти прокинулася із чужим
Незнаним сумом, що не має імені,
Але всіх спалює своїм вогнем невидимим,
Хто розповість?
Життя це справа дивна й норовлива
Ми чули як у Храмі задзвонили,
Побравшись, діти мимо йшли з піснями.
У місяці одружень, місяці веснянім,
Наповненому пахощами загорілих квітів,
Вони цвіли при ще безжальнішому світлі
Й, під найпекучішим блакитним небом,
Я йшов до тебе!
Мені ти розказала про своє життя нелегке,
Де йшла по сліду смерть й чигали небезпеки -
З дерев отруйних, з темних нетрів лісових,
Жаги й страждань, що здатні заморозити й спалить
У східні ночі з полуденним жаром,
Там виросли шаленого кохання радості незнані,
Де билися чоловіки й дівчата танцювали,
Допоки тихо слухав я, обнятий чаром.
Враз, наче ластівка, що в вирій відліта,
Поцілував твої вуста!
Якось вночі, коли рівнини затопило кров’ю,
В досвітнім світлі сходу багряніла повінь,
Бродили ми у молодому лісі тиків,
Де в гіллі уночі тихенько хлипав вітер;
Ти привела мене униз на край води,
„Пантери навесні на водопій ідуть сюди
Вночі, ніколи тут вода текти не перестане,
У всі сезони тут ніщо не всохне й не зів’яне.”
Чи є душа тварини у людській подобі?
Твою гарячу кров тоді я радо спробував.
Упала швидко ніч; ця несподівана земля
Ніколи сутінками берег не встеля,
Межу між світлом дня і ночі океаном,
Але відразу світло брала чи давала.
Спустилися ми по крутому схилу,
Ще нижче й далі дикі пави голосили,
І часом чули ми, у вигорілих травах
у джунглях кроки тих, хто підкрадались.
Вслухались ми, чи вже вони забрались.
Чого хотілось більше, їсти чи кохатись,
І від твоїх цілунків я не розумів,
чи я зненавидів тебе, чи полюбив.
Твої слова - вогонь, цілунки полум’ям горять,
Хто зважиться жагу нестримну подолать?
Не я, чиє життя немов розбитий човен,
Який по волі хвиль несе кохання море.
І хоч любов, хоч ненависть зустріну,
Тебе шукати мені доля повеліла
В багрянці неба в кожному відтінку,
У кожнім тоні павиного крику.
Тоді вночі у джунглях кожен подих
Роздмухував вогонь, розпалений тобою.
Цієї сили суть примусить кров заговорити,
І нам усім звелить випадкові скоритись.
Кохати або ні, ми в цьому більш не вільні,
так море залишити непідвладно хвилі.
Ніколи й завжди кожен з нас невільник
Сонця, що спалить, й вітру, що зупинить,
Легких солодких запахів гарячого повітря,
І ледве чутних завивань в далекім лігві.
Ці випадковості колись нам відкривають
Глибини Пекла.і висоти Раю.
Чи я тебе кохав? Не слід про це питатись,
Не слід на цю невдячну справу витрачатись.
Тобі даю цілунки, принаймі, повертаю,
Важливо те, чи мерзну з ними, чи палаю.
Я відчуваю силу пристрасної зброї,
Важливо чи вона поранить, чи загоїть.
Ти мудра, бо береш, що Бог тобі дає.
Не ставиш запитань, мене не дістаєш,
То ж я з тобою, щоб твої цілунки брати,
Й тебе за це, можливо, більше цінувати.
Є в цьому мудрість, жити і кохати,
Приймати в долі й Бога те, що можуть дати.
Щоб не розпитувати, не благати,
а коси гладити і губи цілувати,
Жага минає швидко, вітай її потік, -
Прийми – тримай – і – вчасно – відпусти!
І в цьому наша мудрість: мирно бути разом
На пагорбах величних самоти буремним часом,
У небо задивлятися, як гаснуть і палають
Світила золоті, що на своїх шляхах кружляють.
Час, світ, життя не здатні щось нам дати,
Коли нам випадає покохати.
Але чи любиш ти мене, хто відповість?
Чи ти моїм шляхом послідуєш униз
Великою рікою Випадковості і Зміни,
Твій вигляд втомлений такий, і мова дивна,
Горить моя душа якимсь вогнем невидимим
Незнаної журби, яка не має імені,
Хто розповість?
Не я, бо я лише розбитий човен,
Який по волі хвиль пливе по морю
Минущих насолод у полудень кохання
Поміж двома ночами.
Зі збірки „Індійська любовна лірика”, 1902)
[b]Laurence Hope THE TEAK FOREST[/b]
WHETHER I loved you who shall say?
Whether I drifted down your way
In the endless River of Chance and Change,
And you woke the strange
Unknown longings that have no names,
But burn us all in their hidden flames,
Who shall say?
Life is a strange and a wayward thing:
We heard the bells of the Temples ring,
The married children, in passing, sing.
The month of marriage, the month of spring,
Was full of the breath of sunburnt flowers
That bloom in a fiercer light than ours,
And, under a sky more fiercely blue,
I came to you!
You told me tales of your vivid life
Where death was cruel and danger rife—
Of deep dark forests, of poisoned trees,
Of pains and passions that scorch and freeze,
Of southern noontides and eastern nights,
Where love grew frantic with strange delights,
While men were slaying and maidens danced,
Till I, who listened, lay still, entranced.
Then, swift as a swallow heading south,
I kissed your mouth!
One night when the plains were bathed in blood
From sunset light in a crimson flood,
We wandered under the young teak trees
Whose branches whined in the light night breeze;
You led me down to the water’s brink,
“The Spring where the Panthers come to drink
At night; there is always water here
Be the season never so parched and sere.”
Have we no souls of beasts in the forms of men?
I fain would have tasted your life-blood then.
The night fell swiftly; this sudden land
Can never lend us a twilight strand
’Twixt the daylight shore and the ocean night,
But takes—as it gives—at once, the light.
We laid us down on the steep hillside,
While far below us wild peacocks cried,
And we sometimes heard, in the sunburnt grass,
The stealthy steps of the Jungle pass.
We listened; knew not whether they went
On love or hunger the more intent.
And under your kisses I hardly knew
Whether I loved or hated you.
But your words were flame and your kisses fire,
And who shall resist a strong desire?
Not I, whose life is a broken boat
On a sea of passions, adrift, afloat.
And, whether I came in love or hate,
That I came to you was written by Fate
In every hue of the blood-red sky,
In every tone of the peacocks’ cry.
While every gust of the Jungle night
Was fanning the flame you had set alight.
For these things have power to stir the blood
And compel us all to their own chance mood.
And to love or not we are no more free
Than a ripple to rise and leave the sea.
We are ever and always slaves of these,
Of the suns that scorch and the winds that freeze,
Of the faint sweet scents of the sultry air,
Of the half heard howl from the far off lair.
These chance things master us ever. Compel
To the heights of Heaven, the depths of Hell.
Whether I love you? You do not ask,
Nor waste yourself on the thankless task.
I give your kisses at least return,
What matter whether they freeze or burn.
I feel the strength of your fervent arms,
What matter whether it heals or harms.
You are wise; you take what the Gods have sent.
You ask no question, but rest content
So I am with you to take your kiss,
And perhaps I value you more for this.
For this is Wisdom; to love, to live,
To take what Fate, or the Gods, may give,
To ask no question, to make no prayer,
To kiss the lips and caress the hair,
Speed passion’s ebb as you greet its flow,—
To have,—to hold,—and,—in time,—let go!
And this is our Wisdom: we rest together
On the great lone hills in the storm-filled weather,
And watch the skies as they pale and burn,
The golden stars in their orbits turn,
While Love is with us, and Time and Peace,
And life has nothing to give but these.
But, whether you love me, who shall say,
Or whether you, drifting down my way
In the great sad River of Chance and Change,
With your looks so weary and words so strange,
Lit my soul from some hidden flame
To a passionate longing without a name,
Who shall say?
Not I, who am but a broken boat,
Content for awhile to drift afloat
In the little noontide of love’s delights
Between two Nights.
(From India’s Love Lyrics, 1902)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960680
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.09.2022
автор: Зоя Бідило