Залишивсь ведмедик дома… Ведмедиця-мама обняла
свого синочка й тихенько сказала: «Побіжу я по малину,
ще знайду медочку. Як повернусь – принесемо водички з
гайочку. Книжку почитай цікаву та стережи хатку. Що ти
у нас працьовитий, похвалюся татку, як повернеться з ро-
боти вечором додому. Двері, синку, закривай, не відкривай
нікому.»
Пішла мама. Ведмежатко квіти всі полило. Стукав вовчик,
та воно двері не відкрило. Коли вірші почитало, міркувати
стало, що хорошого зробити воно встигло мало.
Взяв відерце наш ведмедик й пішов по водичку. По кла-
дочці перейшов гарну стрімку річку. Тут із мамою вони вже
не раз ходили. Зачерпнув води в відерце – нести нема сили.
Сидить й плаче ведмежатко… аж біжить мурашка. Залюбки
б допомогла, та й для неї важко. Ось прибігло лисенятко.
Не змогло підняти.
Тут вгледіло ведмежатко зайчиків вухатих. Ті сиділи за ку-
щем, тріпотіли вушка. Як візьмуться – то відерце стане, як
подушка.
Дружно всі водичку несли, ще й пісню співали. Їх почув
ще їжачок, і його прийняли. І дві білочки прибігли у шубках
руденьких. Ще до гурту свого взяли борсучат маленьких.
Всім так весело було… та радість пропала, як побачили вони,
як плакала мама. Думала – пограбували, ведмежа пропало…
Що робити? Де шукати? Ще вона не знала.
Зрозуміли всі звірята: час на все буває. Старших слухатися
треба – тепер кожен знає.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958896
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.09.2022
автор: Надія Башинська