- Та досить тобі скніти, дитино, над отими «ращотами». З'їсть тебе ота наука, їй-богу з'їсть, - бідкалася з кухні чи то до себе, чи до онука баба Віра. – Та й де це бачено, щоб відстань до зірок вимірювати. Де Бог посіяв, там їм і бути. Краще пройшовся б селом, ніж ото сушити голову над тими сонячними кілометрами.
- Світловими роками, - тепло обійнявши бабуню , відповів Микола і перевів погляд на ще не розпакований новенький телескоп, якого привіз аж з Великобританії.
- Саме тут в Дубрівцях він і далі досліджуватиме Делею, небесне тіло, а точніше зірку, яку вивчав протягом шестирічного навчання в Оксфордському університеті.
- Най би краще машину купив за такі гроші, Микольцьо, - журилася старенька, - диви й дівчата крутилися б біля тебе. Наречену тобі треба, а не ту Делею видивлятися ночами.
- І машину куплю, і дружину з Англії привезу, найкращу оберу, - сміявся Микола, відчиняючи вікно маленької кімнати , що виходила в садок.
Надворі палахкотів липневий теплий вечір. Пахло медвяним липовим цвітом впереміш з висушеним сіном. Денне спекотне повітря поволі влягалося на ще не розтрушені вали скошеної трави, ховалося між листям дерев, сповнюючись приємною вологістю. Під вікном ярився кущ з рожевими трояндами, такими самими , як на вишитих бабусею подушках. Трохи далі кущилися розлогі темно-зелені кущі чорнобривців, що ось-ось мали розцвісти, пахкотіли аж до тину чебрець, м'ята та меліса.
За тином, що розділяв бабусине і сусідське обійстя, на старій розлогій вишні хтось хвацько рвав стиглі ягоди, підспівуючи «Summertime» Луї Амстронга. Мелодія, яка так неочікувано линула звідкілясь, розливалася останніми сонячними променями по бабусиних квітах, пелехтіла в стиглих вишнях, гойдалася на смарагдовому листі дерев, котилася полем до обрію.
Микола, як укопаний, дивився на це вечірнє таїнство, на білі ручки, що вигулькували із-за листя і хутко рвали стиглі вишні. Потім вишні летіли у відро, причеплене за одну з гілляк. Здавалось, ягоди бухкали у відро в такт музиці та дівочого співу, який іноді припинявся, коли найстигліша з ягід опинялася в роті. Дівчина, мов пташка, перестрибувала з гілки на гілку, підкотивши голубу сукенку за пояс з обох боків. На голові біліла перкалева хустинка, з-під якої постійно випадало руде пасмо волосся. Час від часу вона здмухувала його з обличчя або поправляла рукою, залишаючи на і до того ж розпашілому тілі рожеві сліди від соку вишень. Маленькі краплі поту змішані з соком скочувались по засмаглій шиї, шукаючи найпотаємніші заглибини. Крізь золотисте проміння, що оповило садок, ця садова мавка здавалась чи не зіркою, що впала отак раптово на сусідську вишню і осявала собою все довкола.
У Миколи навіть промайнула думка роздивитися цю заворожуючу картину в телескоп, але він так і не зміг відвести погляд ні від золотистого пасма волосся, ні від краплинки на шиї, ні від рожевих пухких вуст, за якими все частіше зникали стиглі ягоди.
Останні промені сонця сховалися до наповненого вишнями відра, бабусині троянди огорнув приємний сірий вечір, а згори блимала зірка Делея, яку Микола вперше побачив без телескопа.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952759
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.07.2022
автор: Олена Жежук