Про МІЙ "СВІТИЧ"

[i]Вранці,  не  встаючи  з  ліжка,  відкрила  стрічку  у  ФБ,  щоб  ознайомитися  з  новими  постами,  які  з’явилися  за  ніч.  Натрапила  на  світлину,  яку  зробила  4  роки  тому  на  святковому  концерті  з  нагоди  Дня  створення  хору  «Світич».  І  пригадалося…[/i]

Мій  «Світич»  -  машина,  яка  завжди  працює  злагоджено  й  синхронно.  З  першого  жесту  керівників,  партитура,  яку  щойно  роздали  відгукується  аплодисментами  престижних  конкурсів,  захопленнями  шанувальників  та  вічним  відгуком  у  серці  кожного  хориста.
 Вперше  почула  звучання  «Світича»  -  ще  будучи  ліцеїсткою,  а  на  своїх  викладачів,  які  в  мене  в  той  час  викладали  і  співали  у  хорі  (Ірину  Олександрівну  Ростовську,  Марину  Віталіївну  Палаєву,  Тараса  Григоровича  Кульбаку)  дивилася,  як  на  святих.  Бути  частинкою  колективу,  долучитися  до  прекрасного  хору  було  більше  ніж  мрією,  це  фантастичне  бажання,  яке  вело  крок  за  кроком  долаючи  труднощі,  втому,  устрій  студентського  безтурботного  життя.  На  шляху  траплялося  і  багато  перепон.  Перше  прослуховування  я  провалила.  Чи  то  голос  не  достатньо  сильний  і  бідний  тембрами,  чи  інтонація  плавала,  чи  перелякані  очі  були  дуже  помітні,  але  я  ж  знаю,  що  то  було  хвилювання,  бо  ніхто  так  не  хотів  співати  у  «Світичі»,  як  я.  
На  деякий  час  аспект  мого  вокально-хорового  виховання  в  університеті  –  втратив  сенс,  бо  я  себе  уявляла  частинкою  саме  «Світича».    Та  все  ж,  вдалося  мені  стати  поруч  з  хористами,  долучитися  до  команди  «перших  альтів»  і  співати…
Я  не  нарікала  на  тривалі  і  регулярні  репетиції,  а  навпаки,  вчилася  вдало  маневрувати  між  парами,  хором,  танц.  залом,  самостійною  підготовкою  (грою  на  баяні,  ф-но,  вокалом,  диригуванням).  Я  не  була  там  найкращою,  але  брати  найголовніше,  запам’ятовувати  найбільше,  пропускати  найменше,  не  пасти  задніх  і  встигати  скрізь,  я  вчилася  саме  в  той  час.  
Репетиції  –  рутинна  діяльність  хористів,  рутиною  зовсім  не  була.  Дисципліна,  чіткі  правила,  зосередженість  -  приносила  свої  плоди.  Коли  звучать  всі  партій  у  чіткій  вертикалі,  то  мій  стан  неможливо  передати  словами:  враження  ніби  тіло  розчиняється  і  перетворюється  у  загальне  звучання,  ніби  ми  –  і  є  тим  звучанням,  тремтять  руки,  звідкись  з’являються  сльози,  у  грудях  щось  тремтить,    але  приносить  стільки  щастя  і  гордості,  бо  ми  і  є  ті  гвинтики,  що  своєю  діяльністю  створюють  диво.
Коли  наш  хор  виходив  до  глядачів,  то  мені  здавалося,  що  зірки  з  червоного  хідника  тьмяніють  перед  нашим  виступом.  Це  не  хвалькуватість,  а  просте  аналізування  звучання  та  харизми,  які  пісня  за  піснею  наповнюють  атмосферу  прекрасним.
Щодня,  я  подумки  дякую  керівникам,  двом  талановитим  Людмилам,  таким  різним,  але  об’єднаних  однією  метою:  тримати  на  плаву  наш  «Світич»  і  вміло  вести  до  якості,  визнання,  поширення  хорової  пісенної  традиції,  трепетно  леліяти  і  колисати  кожну  фразу,  кожен  акорд,  викохувати  кантилену  і  день  за  днем  шліфувати  престижне  і  почесне  ім’я  Молодіжного  хору  «Світич».
Людмила  Юріївна  Шумська  та  Людмила  Василівна  Костенко  –  неперевершені  професіонали  своєї    справи.  Від  підбору  репертуару,  добирання  тембрів  у  партії,  налаштування    та  плекання  культури  звуковедення,  …  -    до  втілення  неповторних  інтерпретацій  хорових  композицій,  з  додаванням  танцювальних  рухів,  супроводом  різноманітних  музичних  інструментів,  своїми  талантами  і  майстерністю  наші  наставники  рік  за  роком  прокладають  шлях  до  вершин  якості  хорового  мистецтва.  Завдяки  керівникам:  що  не  твір  –  то  шедевр,  який  має  неповторну  родзинку;  що  не  виступ  –  то  успіх  і  шквал  оплесків;  що  не  конкурс  –  то  перемога.  Та  найголовніше  те,  що  наші  мудрі  педагоги  кожному  хористу  прививають  безмежну  любов  до  хорової  музики,  а  «Світич»  -  запалює  серця.  
У  своїй  діяльності  я  в  собі  часто  помічаю  ті  навички,  які  застосовували  наші  керівники:  захопленість  справою,  робота  на  результат,  емоційність  і  в  той  же  час  спокій,  наполегливість,  врівноваженість.  Після  вдалих  виступів  своїх  колективів,  я  пригадую  уклін  керівників  хору  і  спрямований  погляд  до  кожного:  «Ми  змогли.  Ми  зробили.  Наша  праця  не  марна.  Визнання  –  вінець  якості    і  щира  подяка».  
Навіть  через  15  років  це  надихає  і  не  забувається.  Щоразу,  коли  я  говорю  чи  пишу  «Мій  «СВІТИЧ»»  я  пишаюся,  що  у  роки  студентства  була  його  частинкою.  Дуже  хочеться  щоб  хор  жив.  Щоб  пробуджував  кожну  душу,  зачаровував  кожне  серце,  як  він  захопив  мене.  Творча  майстерня  «Світича»  -  це  дороговказ  для  кожного  студента,  котрий  вирішив  себе  присвятити  мистецтву.  Бажаю  миру  всім  і  кожному  хто  співав,  співає  і  співатиме    у    цьому  дивовижному  колективі.  Натхнення  всім  і  «Многая  літа»!
22.06.2022

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951177
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.06.2022
автор: Інна Рубан-Оленіч