I
Метелики – як квіти білі,
Суцільним роєм землю вкрили,
В дитячих танцях розшалілі
Свої зложили сонні крила.
Спустило небо вниз мусліни,
Накрили землю білі стелі…
Прийшли для білих снів години
У теплій сніговій постелі.
З висот, з небесної блакиті,
Зійшла униз невидна діва:
В вінку сріблястих білих квітів, –
Ворожка спокою правдива.
Сказала: Станьте – водам плинним;
Спочиньте! – квітам, що у гаї;
Засніть! – рекла роям бджолиним
І нивам тихим і безкраїм.
Криштальним склом зробила води,
Вгорнула землю в шубу з пуху;
У білизні спить дух природи,
Нема лиш сну людському духу.
II
Потоки мерзлих сліз безсилих
Гладінню неба йдуть блідою,
На срібних піднятих вітрилах
Хмарки несуться чередою.
Льодистим блиском зір проміння
Іскрить на поле сніжно-біле
І розливає безгоміння
Меланхолійне, оніміле.
І спокій дивний, без тривоги,
Спустивсь на сніжну млу сріблисту,
На сонні ниви і дороги
Мовчання впало урочисте.
Вітри замовкли, стихли шуми,
Мовчать тополі загадково;
Глибокі марення й задуми,
В блакить зглядають тихі сови.
Здаля лиш чути неспокійний
Крил вітряка політ скрипучий;
А дух з собою точить війни
І в ньому, в тиші, ця ось буча!
Antoni Lange
Echa zimowe.
I
Motyli białych — kwiatów białych,
Padły na ziemię gęste roje:
W dziecinnych pląsach rozszalałych,
Złożyły senne płatki swoje.
Spuściło niebo swe muśliny,
I otuliło świat ich bielą...
Nadeszły białych snów godziny,
Pod śnieżną, ciepłą ich pościelą.
Z niebieskich wyżyn pozaświatów,
Dziewica zeszła niewidzialna:
W wieńcu srebrzystych białych kwiatów,
Spokoju wróżka tryumfalna.
I rzekła: Stańcie — płynnym zdrojom.
Spocznijcie! — rzekła kwiatom leśnym,
Uśnijcie! — rzekła pszczelnym rojom —
I polom niemym i bezkreśnym.
I szkłem osnuła wód kryształy,
Osnuła ziemię futrem puchów;
Śpi duch przyrody w bieli cały,
Lecz niema snu dla ludzkich duchów.
II
Niby potoki łez zmarzniętych
Po niebie lila jasno-bladem,
Na srebrnych żaglach rozwiniętych,
Maleńkie chmurki płyną stadem.
Lodowym blaskiem gwiazd promienie
Skrzą się nad pola śnieżno-białe,
I rozlewają w krąg milczenie
Melancholijne, oniemiałe.
I jakiś pokój dziwnie błogi
Ogarnął śnieżne mgły srebrzyste;
Na senne chaty, pola, drogi
Milczenie padło uroczyste.
I zamilkł wiatr, ucichły szumy
Korony topól szkieletowej;
Marzenia pełne i zadumy,
W błękity patrzą nieme sowy.
I tylko zdala niespokojne
Słychać huczenie śmig wiatraka;
I duch ze sobą toczy wojnę
I w nim, śród ciszy, wrzawa taka!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950267
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.06.2022
автор: Валерій Яковчук