(із серії «Невигадані історії)
***
«Любцю, ти справжня майстриня!» – так завжди говорили друзі, яким Любця показувала свої вироби. В’яже жінка давно, можна сказати – з дитинства. І гачком в’яже, і спицями. За довгі роки чого лише не в’язала: кофтинки і шапочки, спіднички і шалики, костюмчики і рукавички. Колись, за часів тотального дефіциту в есесесері таке уміння допомагало одягнути сім’ю. А зараз, коли в Україні, як то кажуть «до кольору, до вибору», коли все, що бажаєш, можна придбати у крамниці, вироби Любці не знаходили попиту. В’язала здебільшого прикраси. Аби в оселі було затишно: серветки, скатертини. В’язання заспокоює, приносить насолоду. То нащо відмовлятися? Обмінювалася на фейсбуці, з такими ж як вона рукодільницями, світлинами виробів. Хвалили один одного, лайкали, коментарі писали.
Так Любця і познайомилася з Наталкою. Наталка виробляла квіткові композиції. Та такі гарні, що Любця не втрималася і замовила у неї на Різдво. Отримала і аж руками сплеснула. Ще кращі, ніж на фото. В обрамленні квітів, листочків маленькі будиночки. У будиночках жовтіє світло. А посередині – свічка. Композиція була виконана так досконало, з такою майстерністю та любов’ю, що Любця не могла відвести погляд. Носилася з нею з кімнати в кімнату, вишукуючи найкраще місце, аби композиція найчастіше на очі втрапляла. Милувалася кожного дня в очікуванні Новорічних свят. Сподівалася, що діти з внуками приїдуть. Чекала гамору та сміху. Мріяла, як на Святий вечір, як здавна повелося на Львівщині, запалить свічку, як молитимуться усі, взявшись за руки, навколо святкового столу.
А ще у Любці з’явилася ідея. Їй захотілося для своєї родини новорічну ялинку прикрасити власними виробами. Тому вечорами вив’язувала білі, золоті, срібні сніжинки, ангелики, зірочки, кульки. Крохмалила, прасувала. Вироби, хоч і маленькі, та потребують і вміння, і вправності, і терпіння, і багато-багато роботи.
Коли перші сніжинки та ангелики були готові, сфотографувала їх і у фейсбуці розмістила. Стільки гарних відгуків начиталася! Радісно було на душі. Захотілося якнайшвидше прибрати оселю до свят.
Погляд упав на улюблену композицію від Наталки. Любця замислилася. Чомусь їй дуже-дуже захотілося зробити Наталці сюрприз. Такий, що зігріє і душу, і тіло. Чому? Ніби й не зобов’язана віртуальній подрузі нічого. За композицію та пересилку розрахувалася. Та в голові все вилася настирлива думка подарувати щось Наталці. Не стала Любця опиратися наполегливому поривові душі, дістала з полиці різнокольорові вовняні моточки. Відібрала яскраві та теплі кольори. За пів дня готові були шкарпетки. М’ягусенькі, теплесенькі, яскравесенькі. «Подивиться на них Наталка, і усміхнеться», – подумала Любця. Відібрала серед готових виробів кілька сніжинок та ангеликів. Потім подумала і вив’язала ще яскравий обіймач для горнятка. Для глінтвейну зручно – в руки не пече, можна тримати і не обпікатися. Навіть на подвір’я вийти, морозним повітрям подихати, прихлебтуючи гарячий напій. Любця аж уявила, як Наталка у райдужних шкарпетках, з горнятком глінтвейну сидить біля новорічної ялинки і усміхається. Далі дбайливо все згорнула, спакувала посилку, віднесла на пошту.
Як же раділа Наталка! Подяку написала Любці не лише в приват, але й у мережі, фото розмістила. Любця тішилася, що подарунок сподобався. Знала, що у Наталки син та чоловік військові. Вісім років тому в 2014 їх сім’я залишила дім у Сніжному на Донеччині. З невеличкими валізками переїхали жити до Маріуполя. Спочатку поневірялись по орендованих квартирах. А рік тому купили невеличкий будиночок на околиці. Хоч старий, але свій, своє гніздечко. Втішалися. Облаштовували, як могли. Це був їх перший новий рік у своєму будинку у Маріуполі.
…Війна ввірвалася у свідомість кожного українця на світанку 24 лютого 2022 року. Війна, у можливість якої ніхто не вірив. Ну хіба може Росія розпочати війну з Україною? Хіба може розпочати таку війну, як розпочала фашистська Німеччина в 1941 році? Хіба росіяни вбиватимуть українців так, як фашисти в сорок першому?..
Від Наталки не було вістей. Любця писала на меседжер, чекала відповіді. Молилася. Молилася, як за рідну. Молилася за Наталку, за її сина, її чоловіка. Молилася, плакала. Знову молилася.
Після трьох тижнів мовчання побачила фото на фейсбучній сторінці Наталки. Ні, фото не Наталине. Фото подарованих шкарпеток. Тих, які подарувала своїй віртуальній подрузі перед Новим роком. І коротенький допис: « Носочки-обереги від Любові М., які я одягла на ніч і в яких я три тижні, не знімаючи, була під обстрілами».
Любця розплакалася. Шляхи Господні несповідимі….
***
24.03.2022р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943347
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.03.2022
автор: Мазур Наталя