Сирени зривали ранок,
мов мальву вогненно-багряну.
Десь бризки зі скла — свіжі рани.
Російська почвара та свита
зжирали добро, щоб давитись.
Гатили в міста, в мирний стогін.
Робили сміття зі святого.
Минуле життя десь за рогом
ставало розмито-чудовим.
Як далі? Як страшно. Як довго.
Підвали ставали нам домом,
що наче нора в невідомість.
Хоч пісня лікує від втоми.
Ми з вами в молитві й у мові.
«Ви як?» — «Ще живі та здорові».
Вовки позбиралися в зграї.
Туман клубочиться й ковтає
всі кроки, що вигадав Каїн.
Розквітне свобода священна:
ми знищимо шлях до геєни.
Державо з вождем божевільним,
мерці, що підживлюють війни,
раби, що у чергах до стійла,
брехнею роками вас пестять,
не браття ми вам і не сестри!
Нескорений рід вам не вбити:
ми — фенікси жовто-блакитні!
© Олена Галунець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942864
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.03.2022
автор: Олена Галунець