Я так загубилась, що просто не знаю, де́ я:
чи то в Шендерівці, чи то в неживій Юдеї.
Між стомлених хат, у людській пустелі
село заростає, відлуння стелить.
Химерні полотна — зашиті гіллям оселі.
Всередині гнізда, чи миші, чи пряне зело?
Чи килим, ікони, родинні фото,
які оживуть, як бабусин дотик.
А ніч навесні відцвіла, розлилася ставом.
Невже потону, наче спогад в роках, так само?
І смерть, і життя — це новий початок
з небесних стібків майстерно-халатних.
З небесних стібків, що зшивають космічні діри.
Село відспівали, та люди живі ще, віриш?
І пишуть зірками прості привіти,
вплітаючись тісно у синь палітри.
Село заростає і в’ється у гніздах Бога.
Минуле так солодко пити в кінці дороги.
Забуті розмови в сяйних загравах
зринають, щоб сльози змивали грані.
Село заростає чи розквітає?
Рубці затуляє густим розмаєм.
*Шендерівка — село у Вінницькій області, яке вимирає.
(с) Олена Галунець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938825
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.01.2022
автор: Олена Галунець