По місяцю зорі розгублено плачуть:
"Куди ти пішов?Де ти дівся, юначе?
Хто вкаже, де стати і хто поведе за собою,
хто змиє цей день, обійнявши морською водою?
Хто нас розташує, щоб струнко сіяли як панни,
останнє проміння змете невгамовно,
а як вже на небі старечо здіймуться кургани
із молитов, із печалей людських і із диму надій,
хто знесе, рознесе безупинно й безмовно?
Хто знайде нам світла на тлі бескінечному й воску,
щоб залатати всі діри на небі, і трохи
не поперхнеться від смІття, від пилу земного,
щоб посадити волошок? А брошку
із хвойного лісу і темних струмочків печерних,
розхристаних рік у горах і запаху білих снігів,
що труять і душать людей на вершинах своїх,
хто подарує ту брошку молочну і свіжу,
тільки-но збирану з вівць і зійняту з полів,
тільки-но зібрану з запаху сіна і листя,
зморщену, дивну подасть одинокій жінці у парку,
з букетиком ніжним волошок, як завжди?
Хто розжене всі примари із снів і сновидців
за руки хто проведе по ромашках й нарцисах?
По травах і струнах їх поведе на страту
у млистий, полинний свій світ,
і спалить, і на вогні відгорить все тяжке і нечисте,
порохом в землю і димом під небо,
під день обережно сновидець полине
з букетом волошок незмінним на грудях.
Хто передасть привітання і думи по світу,
накресливши мапу чорнилом на білизні чумацького шляху,
і у густій та темній воді небосхилу
нас розташує, давши по думці на зірку?
А потім, кому передати,
чим засвітилися, ті, що здригнулися враз, наче вікно перед ними розбили-
скло і пелюстки волошок летіли в волосся і руки
та залишилися там серед м'язів і крові
або проросли, наче м'ята крізь них, як були вісті добрі?
Хто тепер гляне під ранок,
побачить на пряному тлі над горами,
що сонце жевріє вже, ллється землею,
розбите та мокре яйце, як сніданок?
Накриє хто стіл скатертиною й зорі, хто заведе по домівкам,
щоб не згоріли від жару й скреготу сонця по небу,
великого, ледве місткого тут? Де ти?
Куди ж ти пропав світлолиций?
Куди ти лице заховав і голову світлу від світу?
Невже це вона тебе знов повела за собою?..
Як довго дивився й тужив,
танцював разом з нею вночі,
топтав черевики і плащ свій стирав і бруднив?
І плащ став протертим, майже прозорим, планетам світив
з діркАми на ступнях.
"і де ж він тепер? Не повернеться!"
Зорі кричали, знімаючи з якоря небо
і розкришилось: волошки, ліси і всі сни,
перевертаючись, свІтові зносило межі,
зривалось і сонце, і падало в променях на шматки,
обломки кружляли, здіймалися, гинули: люди, степи,
а з берегів виходили води,
зміщалися в гущі тіла і комети,
стискалися разом й летіли на дно,
і темінь прозора лише залишилась,
плавати десь і ніде,
та й її замело.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915754
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.06.2021
автор: 3^4