1
Свої я бачу лицарські твердині
над неприступним бескидом страшним.
І кожну ніч, як ляже смерк в долині,
мене дощем вкриває зірковим.
Холодний я, мов каменя уламок,
утратив слух на стогони земні,
і пильно бережу мій древній замок
і трон гранітний царський в вишині.
Коли світ плаче гірко, – я сміюся,
коли радіє – я скорблю з біди,
якщо згасає всесвіт – я свічуся,
монарх і сторож долі назавжди.
Я часом чую гуркіт лиш великий, –
шлють злі боги вогонь і грізний грім.
Мені мізерні їхні гнівні крики,
до них я повертаю сміх і дим.
Земний тут вітер трон мій не бентежить,
орли не долетять з крилом міцним, –
я зводжу замки тут свої і вежи
над неприступним бескидом страшним.
2
Все той же незнаємий острів і скеля з граніту блищить,
і вежа моя величава, що схожа на древній чертог.
Мене вберігає стихія і миють північні дощі,
стою я безжурний і жвавий, і повний страшних засторог!
Мене кораблі проминають й свистить порятунковий ріг...
Човни і тяжкі каравани гостей з водяної імли...
І сходять пажі та принцеси, й стають на весільний поріг,
І гинуть поранені й хирні з моєї златої стріли.
І мрійник тут кожний безумний, хто став мимохіть при мені,
він жертвою завжди лишиться полону мого в вишині,
завитий в надземні утіхи і ласки, й зіркову любов.
Плескається море бурхливо, висить над ним морок біди,
несе кораблі в чорних хвилях шалена коловерть води,
і всі при мені замовкають й мовчить порятунковий зов!
3
Тут буря стишилась і павітри не віють,
тут стогін, шум, чутки не потривожать сон,
і нерухомі простори синіють,
з’єднавшись у один прозорий тон.
І я стою в безхмарній неба ширі
там, де старий гранітний бастіон,
та не зростає міць моєї віри
і не звіщає радості мій трон.
Бо в цьому світі тиші чарівної,
безвітря й безтурботності ясної
не чути труб, що звуть на брань, у бій.
В печалі серце робиться шалене,
що не життя, а гибель там для мене,
де прохолода й білий супокій.
4
Я в чарах, щоб страждати і погибати слізно
у замку загадковім чудної самоти.
Суєтними здаються мені земні світи
і гордовитий погляд у зів безодні грізний.
Душа моя згубилась в зірках, що вийшли пізно,
далеко від страждання й земної суєти.
Перед очима смерті люблю зі сміхом йти,
тому що маю волю сувору і залізну.
І в час такий урочий наземної душі,
коли похмура гибель спокійно завершить
в душі моїй завітні розламувать скрижалі, –
я буду барвний промінь летючої зорі,
розсиплюсь над водою і сушею вгорі,
від мене вся земля запалить грішні далі!
5
Життя створив я з глини, пилу і води,
і душу дав йому і трепет первородний,
та сам лишивсь глухий, бездушний і холодний, –
холодний як метал, бездушний як льоди.
І вірш мій, як кристал, дзвенить, блищить завжди
без болю, без страждань, без пристрасті й надії, –
як промінь місяця , що світить, та не гріє,
не маю я також ні щастя, ні біди.
Даремним буде те, що тут у вишині
мій замок царський облягли бездушні стіни,
коли повіє смерть і бурі крижані.
Вмирає, захоловши, захват у мені,
тож мушу я ховати полум’я неспинне
і байдуже стрічать усі наступні дні.
6
По сходинах гранітних йду з імли
і вежа мармурова вверх підносить.
мій слух шум жалюгідний не термосить,
ні смертний дзвін кривавої стріли.
Я бачу сонце і скелястий схил,
і жайвора я чую гімни чисті.
Земні вериги зламані тернисті
і я підняв могутній розмах крил.
По сходинах гранітних йду з імли...
7
Підняв я у високості лазурі
з металу замок, підкоривши даль,
і там приспав мої сердечні бурі,
приспав пророчі смуток і печаль.
В обіймах бронзових його широких
замкнув і горе, й мрій моїх політ,
і там живу я від землі високо ,
забувши бога і забувши світ.
Та буря, схована в мені, не згасне,
й печаль моя ридатиме завжди,
що замок є гробниця передчасна,
без міражів, повітря і води.
А як палкий спущуся я в долини,
де сплять міста і села в тишині –
зруйную я у всіх будинках стіни
і запалю навкруг живі вогні.
І проживу життя живу тривогу
в пророчій незліченності сліпій –
я дам любов, і дам прокляття богу,
як буде згуба, успіх, чи двобій.
О пізній часе спізненого літа, –
цей час мого бунтарства не мине!
Я замок мій сам запалив відкрито, –
упалі стіни здушують мене!..
------------------------
Та в попелі, немов незгойна рана,
тріпоче серце, кличе зі слізьми...
Й печаль моя, віками добре знана,
зливається у вітер та громи.
8
Я дуже високо піднявся і мудрість пізнав по світах, –
земля піді мною видніє, занурена в бурю і прах.
І гуркіт її малозначний, і стогін приглушеним став,
як музика дивна до трону надхмарного звук долітав.
І слухаю, слухаю взятий я хвилею в тисячний спів,
земля заридала там з криком, де простір бездушний синів...
Приховані сльози невільно з очей ослабілих біжать,
бо в музиці чорній наземній й мої сум і туга звучать.
Христо Ясенов
Цикъл 12 «Рицарски замък»
1
Аз виждам свойта рицарска ограда
над непристъпни бездни и скали.
И всяка нощ, когато здрач припада -
над мене само звезден дъжд вали.
И аз съм хладен, хладен като камък,
загубил слух за всеки земен стон,
и пазя зорко своя древен замък
и своя царствен и гранитен трон.
Кога светът заплаче - аз се смея,
кога светът ликува - аз скърбя,
помръкне ли вселената - аз грея,
монарх и страж на своята съдба.
И само нявга чувам гръм и трясък:
изпращат огън злите богове.
Но жалък ми е всеки техен крясък
и аз им връщам дим и смехове.
Тук земен вятър моя трон не брули,
до мен не стигат даже и орли:
аз дигам свойте замъци и кули
над непристъпни бездни и скали.
2
Все тоя загадъчен остров и тия гранитни скали,
и моята царствена кула, прилична на древен чертог.
Огражда ме водна стихия и северен дъжд ме вали,
а как съм безгрижен и бодър и как съм безумно жесток!
Тук кораби пътни минават и свири спасителен рог...
И лодки - и тежки кервани от гъсти надводни мъгли...
А слизат край мене принцеси и пажове в брачен оброк -
и гаснат ранени и морни от моите златни стрели.
И всеки мечтател безумен, попаднал неволно при мен,
остава завинаги жертва на моя загадъчен плен,
заплетен в неземни наслади и ласки, и звездна любов.
Морето размирно се плиска и тегнат над него беди,
и носят се кораби волни в разгулните черни води -
и всички запират край мене - и няма спасителен зов!
3
Тук буря не бучи и ветрове не веят,
и не долита шум, мълва и горък стон;
безтрепетни, пространствата синеят,
застинали в един прозрачен тон.
И аз стоя в безоблачната сфера
на тоя стар, гранитен бастион;
но тук не крепне мойта светла вера
и не вещае радост моя трон. -
Че в тоя мир от тишина и нежност,
безветрие и ведра безметежност
не чува се тръба на бран и бой.
И в тайна скръб сърцето тайно стене,
че не живот, а гибел е за мене
прохладата на белия покой.
4
И аз съм зачарован да страдам и да чезна
в загадъчния замък на странна самота.
Суетни ми изглеждат земята и света
и черепния поглед на зиналата бездна.
Душата ми се губи в хармония съзвездна -
далеко от сълзите на всяка суета.
Обичам да се смея в очите на смъртта,
защото нося воля сурова и железна.
И в онзи час уречен за земните души,
когато мрачна гибел спокойно разруши
на моя дух размирен заветните скрижали -
ще бъда пъстър пламък от паднала звезда
и сам ще се разсипя над суша и вода -
и грешната земя от мен ще се запали!
5
Живот създадох аз от прах, вода и кал
и дъхнах му душа и трепет безграничен,
но сам останах глух, студен и безразличен,
бездушен като лед и хладен кат метал.
И моят стих звъни и свети кат кристал -
без болка, без любов, без горести и вопли -
и като лунен лъч той грее, но не топли,
че сякаш няма в мен ни радост, ни печал.
И ето ме сега напразно ограден
с бездушните стени на моя царствен замък,
където вее смърт и северник студен.
И всеки мой възторг умира заледен,
че аз съм отреден да крия своя пламък
и с равнодушие да срещам всеки ден.
6
Възлизам по гранитни стъпала
и мраморната кула ме издига.
До моя слух суетен шум не стига,
ни смъртен звън на кървава стрела.
Аз виждам само слънце и скала
и чувам химн на будна чучулига.
Разкъсана е земната верига
и аз съм със развързани крила.
Възлизам по гранитни стъпала...
7
Издигнах в най-високите лазури
недосегаем замък от метал -
и там приспах сърдечните си бури
и своята пророческа печал.
И в неговите бронзови обятия
заключих свойта скръб и своя блен
и заживях високо над земята -
от хората и бога отчужден.
Но мойта скрита буря не угасна
и мойта скръб по-живо зарида -
че замъкът е гробница безгласна
без въздух, без миражи и вода.
А как горя да слезна в долините,
където спят села и градове -
да разруша на всеки дом стените
и да запаля живи огньове.
И да живея живата тревога
на слепия пророчески безброй -
да любя и проклинам с него бога
в падения, победи и двубой.
О късен час на мойто късно лето,
о час на моя бунт неизживен!
Аз сам запалих замъка - и ето! -
събарят се стените върху мен!...
----------------------------------
Но в пепелта им като жива рана
сърцето ми трепери и зове...
И мойта скръб, от векове набрана,
излива се във гръм и ветрове.
8
Аз много високо възлезнах и мъдрости много познах -
под мене земята остана погребана в бури и прах.
И нейния грохот суетен, и нейния трепетен стон
долита кат музика странна до моя надоблачен трон.
И слушам, аз слушам унесен вълната на хиляден хор,
земята ридае и вика под тоя бездушен простор...
И скрита сълза се отрони неволно от морни очи,
че в земната музика черна и моята горест звучи.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912520
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.04.2021
автор: Валерій Яковчук