Мені завжди було цікаво: чому я саме така? Звідки в мене ті чи інші вподобання? Хист? Захоплення? З кожним роком, знайомі риси я стала помічати у своїх родичах, потім у вчинках моїх пращурів з розповідей-спогадів про минуле.
Змалечку мені всі говорили: «Чистий Ванько!" - це означало, що я дуже схожа зовні на татуся, а у відображенні дзеркала я помічала, що маю і мамині риси. От наприклад, мій завеликий ніс із горбинкою, спочатку мене дуже розчаровував, а про пластичну хірургію в майбутньому я навіть думати не бажала, тому просто змінила ставлення до свого брендового «чисто Рубанівського» носа, якого має татусь, мав дідусь, і на фотографії прадіда він теж дуже помітний.
Або волосся… Тато кучерявий і тьотя Надя теж, у бабусі (коли розплете гульку з чорно-сивого волосся заплетеного в косу) – теж закручувалося і спадало хвилями, але в мене кучерів не було і в помині, бо волосся я взяла від мами, а вона від своєї мами – бабусі Марусі.
Бабуся згадувала часто образ її мами, (моєї прабабусі) Наталії Кононівни. Вони великою дружньою родиною жили на Сумщині в хуторі Веселому біля села Сагарівка, Буринського району. У Наталії і Дмитра Івановича Лінника було шестеро дітей, з них було два Івани, Єгор – що загинув на війні, Поліна- що померла маленькою, Микола та моя бабуся Маруся, яка єдина з усіх дітей дожила до старості. Наталія мала довге, чорне, густе волосся, коли розчісувалася, то воно торкалося підлоги, а коли заплітала та закручувала його, ледве сходилася хустина. Померла Наталія Кононівна в молодому віці, а вдівець з трьома дітьми, після повернення з Німеччини приїхав у Світличне в пошуках долі. Як би там не було, а чорного і довгого, або кучерявого й густого волосся мені не дісталося.
Про зріст і статуру можу сказати впевнено, що це теж спадок Рубанівського роду, адже двоюрідні, троюрідні, і дальші родичі високі, кремезні, дебелі, і ці всі гени успадкувала і я.
Любов до пісні та і не поганий голос, це теж дарунок перш за все від мами. Хоч з її боку близьких голосистих родичів не було, але за переказами, у родині прадіда Якова (з Київщини), були дві сестри, чи тітки артистки, що загинули в якійсь катастрофі. Це чутки, домисли, ще не досліджені і не підтверджені, але коли мама чула по телебаченню співачку Тамару Яценко, то припускала, що це - (можливо) наша родичка. По татусевій лінії, гарні голоси були у баби Ніни (татової тітки), тьоті Полі (його двоїюрідної сестри). Як говорили родичі, що це спадок від баби Єлосовети (моєї прапрабабусі). «Єлизавета Павлівна любила гостей, у них в домі часто гостювали, накритий стіл, пироги, самогон, вино, співи... Мала дуже гарний голос». Так що, від усіх по краплинці – і виник мій тембр голосу.
Вишивання – це ще одна нагорода від предків. Раніше для кожної жінки це був обов’язок: прясти, шити, вишивати, щоб приданого надбати та всю родину одягти. Тепер, коли життя йде стрімкіше, а дістати все можна за гроші, вишивка лише захоплення, приносить насолоду і заспокоює.
З дитинства пам’ятаю розповідь прабабусі Каті про те, що у празник і неділю шити не можна. Коли вона була підлітком, то загнала голку, коли шила у свято, потім довго молилася у церкві і Бог поміг - місце травмування нарвало і вдалося витягти голку. Мама ж переповідала спогади моєї прапрабабусі Вірочки про те, що коли вона була трирічною дівчинкою бавилася на полу біля бабусі, яка на Кузьми вирішила попрясти, щоб не відставать від сусідок. Думала що празник не великий, але у хаті з’явився височенний чоловік, схожий на батюшку і сказав: «Дивися, який я, великий чи ні». Далі роботи не було бабуся з дівчам били поклони перед образами, та просили прощення. І від покоління до покоління переповідають, як закон, заборону на шиття у свята.
Азарт – це теж, мабуть, те що було у предків і передалося нащадкам. Я люблю грати в карти, інколи захоплююся ризиковими проектами, та тримаю себе в руках, а от мій пращур по маминій лінії, так захоплювався грою в карти, що програв воза, коней, худобу і великий клапоть землі. Діда так і називали «Трінька», за те що любив грати в однойменну гру. А на клапті землі незрозумілої форми, (за моєї пам’яті) стояла розвалена стара хатка, Баби Сарафини (дідової доньки), город, сінокос та старий вишник.
Любов і хист до поезії – це теж спільні надбання предків, які дісталися мені. Мама вірші почала писати у шкільному віці. Подавала їх у районну газету, а увесь клас пригощався «Ромашкою», купленою на гонорар поетеси. Мамин дядько Іван, який загинув у молодому віці, теж в старших класах писав вірші, які довго зберігалися у школі в старому зошиті.
Мій прадід по татовій лінії Іван Іванович теж мав славу місцевого поета. Ще довго після війни,(коли він пропав безвісти) старожили переповідали його поезію. Вірші були «з перцем», містили міцні слівця, не завжди цензурні, конкретні висміювання, та описи місцевих жителів. Тому і не дивно, що поетичний ген в мені все ж проявився.
От такі дарунки дісталися мені від предків, кожна риса чи захоплення, це продовження історії мого роду. Мені лишається бути такою як є, і пишатися, що я - саме така.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908511
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.03.2021
автор: Інна Рубан-Оленіч