ДО БАБІВ

                     Хоч  мама  родом  із  Світличного,  села  що  знаходиться  за  сім  кілометрів  навпростики,  та  в  Гнідинцях  вона  теж  мала  своїх  родичів  –  двох  стареньких  бабусь  Дуню  та  Домаху.  Вони  –  двоюрідні  сестри  моєї  прабабусі  Горпини,  яка  в  молодому  віці  лишилася  вдовою,  але  жила  в  Світличному  поруч  з  синами,  невістками  та  внуками.  Дві  сестри,  які  крім  одна  одної  не  мали  близьких  родичів,  жили  не  далеко  від  дитячого  садка  і  тому  часто,  коли  мама  мене  забирала,  то  ми  йшли  навідувати  бабів.  
                         Баба  Домаха  молодша  з  сестер  у  Гнідинцях  давно,  сюди  виходила  заміж,  тут  поховала  малолітнього  сина  й  чоловіка  і  залишилася  доживати  віку  у  старенькій  мазанці.  Коли  мама  навчалася  у  Гнідинцівській  школі  у  9-10  класах  то  трішки  жила  в  родички  баби  Домахи.  І  часто  згадує,  що  вона  ніколи  не  садила  помідорів,  і  не  кидала  в  борщ  томату.
                         Баба  Дуня  спочатку  жила  у  Світличному,  а  коли  заслабла  переїхала  до  сестри,  все  ж  таки  разом  легше.  
                         Їхня  хатка,  маленька  та  старенька,  ніби  ховалася  в  заростах  жовтої  акації,  яку  всі  називали  пищики,  бо  із  її  стручків  виходили  прекрасні  свистульки.  Благенька  дерев’яна  хвіртка,  ніби  не  відчинялась,  а  відставлялася,  коли  треба  було  зайти  у  двір.  Вузенька  стежечка  вела  до  дверей  попід  вікнами,  що  лежали  на  самій  землі.    Зимою  хата  обставлена  куликами  кукурудзиння,  літом  біленька  і  казкова,  була  ніби  порталом  в  інший  часовий  вимір.  Важкі  двері  на  дивному  засові  вели  в  маленькі  сінці,  а  звідти  в  крихітну  хатину,  і  в  хату  з  піччю.  
                     Баба  Домаха  топила  піч  і  грубу  і  там  варила  їжу,  та  і  спати  було  тепло  як  у  вусі.  Над  чотирьма  віконечками  висіли  рами  з  портретами  та  фотографіями,  з  яких  дивилися  чорно-білі  незнайомі  люди.  Кожна  рамка  прикрашена  старовинними  вишитими  рушничками,  а  ікони  на  покуті  –  павільйоном.  З  меблів  –  шафа  для  посуду,  лава,  стіл,  ослінчик,  ліжко  і  піл,  на  якому  лежали  подушки,  вузли  та  інший  одяг.  Долівка  була  глиняною    і  на  ній  одиноко  лежали  старі  зачовгані  роками  дорожки.
                         Коли  ми  приходили  до  бабів,  вони  були  раді,  як  малі  діти,  розпитували,  розказували,  гостинців  давали,  щедрувати  запрошували.  А  ми  їм  носили  свіжину,  молозиво,  булки  та  пироги,  молоко.  А  коли  баби  повертали  банку  з-під  молока,  то  завжди  кидали  туди  окраєць  відламаного  хліба  і  кілька  цукерок.  Коли  я  стала  школяркою  то  вже  і  сама  навідувала  бабів.  Вони  жили  недалеко  від  першої  вчительки  та  подруги  Люди,  тому  під  час  кожної  поїздки  велосипедом  в  ті  краї  я  зупинялася  біля  двору,  говорила  з  ними  і  розказувала  новини.  За  кілька  років  навесні  померла  баба  Дуня,  а  згодом  і  бабу  Домаху  поховали.  З  їхнього  двору  сусіди  зробили  господарчу  частину,  де  жили  гуси,  кури  та  інша  живність.  Згодом  і  стару  хату  та  хлівець  розібрали  та  розорали  в  город.  
                         Час  минув,  а  спогади  про  привітних,  стареньких  бабусь-родичок  лишився  в  пам’яті.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905305
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.02.2021
автор: Інна Рубан-Оленіч