Під Польщею.(продовження)
Початок - Страхіття польського концтабору для українців в Брестській фортеці
Десь на початку липня 1920 року в двір Семена Вересюка зайшов жебрак. Воно було й не дивно, адже його обійстя було на початку села Ярославичі, тож його рідко хто оминав. Одежина його була латана-перелатана. Довге скуйовджене волосся та чорна, широка борода приховувала його вік. По тому, як він костуром промацував стежку, було зрозуміло, що він незрячий.
Першу хату села ніхто з подорожніх не оминав. Тож заходили попити води, або розпитати де мешкає той, кого розшукували, чи є якісь в селі підзаробітки, чи як обрати потрібну дорогу. А з початком війни побільшало жебраків та калік.
Семен якраз клепав косу коли побачив незнайомця і зрозумівши, що той сліпий, спер косу на стіну стодоли та підвівся йому назустріч. Щось в цій постаті було йому знайоме, але зовнішність нікого не нагадувала. І лишень коли він заговорив у відповідь на питання Семена, - Куди той йде і що йому треба, - впізнав по голосу сина Федора, якого вже не бачив чотири роки і від якого два роки не було жодної звістки.
На крик батька з хати вибігла мама, але не змогла ступити дальше порогу. Вона так і заклякла, тримаючись одвірка. Його сестра і троє братів здалеку розглядали незнайомця, якого в обіймах трусив батько. А в того з незрячих очей струмками текли сльози і губилися в густій бороді.
Новина про те, що повернувся додому з війни Федір Вересюк миттю облетіла все село. Тож невдовзі до двору Семена Вересюка потягнулися родичі, сусіди і просто односельчани щоб подивитися на того , хто повернувся з того світу і розпитати про своїх рідних та близьких, які теж десь згубилися у вирі подій. І було неможливо уявити, що пережив цей двадцяти двохрічний чоловік, ще майже юнак, який мав вигляд древнього діда. Які жахіття та муки випали на його долю.
Невдовзі Федір помився і постригся, одів чистий одяг та трохи відпочив. Він розповідав односельцям про все, що пережив - про бої на італійському фронті в далеких Альпах. Про те, як билися з поляками за незалежну Україну, про гіркоту поразки і про жахіття польського концтабору в Бресті з якого чудом вдалося вирватися живим. Люди слухали і намагалися уявити, що їх тепер чекає. Адже Польща перемогла і перші дії нової влади показували, що нічого доброго українців не чекає.
Молодий організм, жага до життя, домашні харчі та допомога місцевих знахарів, почали давати свої результати. До Федора повертався зір. Спочатку щезла темрява, а потім поступово, наче в тумані, він почав розрізняти обриси предметів та силуети людей. Десь через рік зір практично відновився, а проблеми зі здоров’ям давали про себе знати впродовж всього недовгого життя. Та навіть не зважаючи на проблеми з зором, він мусив щомісяця ходити до Зборова, а це 12 км. і мельдуватися у відділі польської поліції, як потенційно небезпечний для Польщі злочинець.
Незважаючи на зміну влади, селянське життя має свій усталений ритм, який задають пори року. Тож вся сім’я орала, сіяла, жнивувала, молотила, доглядала за худобою. В кожного була своя робота і свої обов’язки. І це було за щастя працювати на себе на своїй землі, якої хоч і було обмаль, але це давало змогу не голодувати та якось зводити кінці з кінцями.
Батьки незчулися як брати Федора – Іван, Василь, Андрій та сестра Ганна теж стали вже зовсім дорослими і настав час створювати свої сім’ї. Найбільшою проблемою було відсутність у власності землі, адже це був засіб для існування. Я не знаю скільки її було, але великими землевласниками сім’я не була. Тож один з братів – Василь подався до Франції на заробітки. Через якийсь час він повернувся, придбав на зароблені гроші землю, побудував хату, одружився. Через це його в селі називали французом.
Інший брат, Іван одружився на однофамільці Парасці. Як розповідав батько дві третіх жителів села Ярославичі мали прізвище Вересюк і багато з них не мали між собою родинних зв’язків. Одружився і мій дід - Федір і невдовзі, впродовж п’яти років, народилося дві дочки та син, тобто мій батько, якого назвали Петром. Сім’ї жили не багато, але і не бідували. Здавалось би живи і радуйся, піднімай дітей. Але з кожним роком з боку польської влади зростав тиск на українське населення, яке Польща поставила собі за мету колонізувати та асимілювати.
Вже в грудні 1920 року польський сейм видав закон «Про надання землі солдатам війська польського», розпочавши військову колонізацію так званих "східних окраїн" тобто земель Волині, Полісся і Східної Галичини. Закон про колонізацію полягав у тому, що територія Західної України заселялась "надійним польським елементом". Поляки розраховували шляхом насадження в українських селах вірних собі людей, створити міцну опору в особі осадників. На осадників добирались офіцери, унтер-офіцери запасу, при чому головним чином "заслужені", які проявили себе в боях з Українською Галицькою Армією та більшовиками. Це були шовіністи, які люто ненавиділи українців.
Військо то польське, а землі їм надавали історично українські. Це був план Варшави по ополячуванню Галичини та Волині. Саме ці поселенці стануть основою для формування місцевих відділів Армії Крайової. Саме вони під час війни будуть знищувати українців.
Захопивши силою українські землі, польська шляхта задумала укріпитись на них. Крім війська, дефензив і поліції насаджувались озброєні осадники, які мали оселитись постійно на загарбаних землях і бути опорою для влади. Тодішній польський міністр Скульський навіть не прикривав цілей польської шляхти цінічно визнаючи в сеймі, що "за 50 літ навіть зі свічкою не знайдете в Польщі українця".
Вже на 1 січня 1923 року було передано осадникам 230 тисяч гектарів землі — в Східній Галичині, 112 тисяч га на Волині. В 1925 році сейм асигнував нові кількасотмільйонні кредити на будівиицтво для осадників. Лише навколо Ярославич було утворено біля десятка таких поселень з наділами землі від 50 до 100 моргів, які називали фільварками. Військова колонізація йшла повним ходом так, що вже на 1 січня 1930 року осадникам було передано понад 1 мільйон гектарів земелі, тобто відібрано в селян.
Отримавши владу і землю поляки почали силою встановлювати свої порядки. Поляки зверхньо і з ненавистю ставилися до українців і навіть на побутовому рівні намагались принизити, називаючи бидлом та «кабані». В школах впроваджувалася польська мова і навіть саме визначення українець, українська заперечувалось, а натомість насаджувалось русин і русинська. Метою цього було обірвати зв'язок і пам'ять з Україною, щоб уникнути в подальшому боротьби за возз’єднання.
Збіднілі селяни вимушені були найматися на роботу до осадників. Таких селян називали форналі. Багато хто працювали за десятину, наприклад під час жнив за десятий сніп жнива. Це була сама злиденна і безправна частина суспільства. Тож не дивно, що між осадниками і селянами було постійне протистояння. Осадники виконували роль спостерігачів та інформаторів. Тож навіть за найменшого спротиву за їх доносами в село прибувала поліція та війська. Вони перекривали виїзди з села і починали проводити каральну операцію, так звану пацифікацію. Вони вривалися в кожну хату, хапали господаря, клали на лавку і били шомполами. Били так, що тріскалася шкіра, а кров бризкала на стіни і стелю… Метою було подавити волю до боротьби та залякати.
Дісталося і моєму діду – Федору. Його пацифікація не могла оминути ніяк, адже в поліції, куди він щомісяця ходив мельдуватися, було добре відомо про його минуле.
Після таких побоїв було, що люди і помирали. Та на це ніхто не звертав ніякої уваги і такі смерті ніде не обліковувалися. Жалітися було нікому, як і знайти управу на вбивць.
Для людей, які займали активну громадянську позицію і були членами якихось проукраїнських спілок чи товариств застосовувались інші засоби покарання і тюрма була не найстрашнішим місцем. Страшно було попасти в концтабір Береза-Картузька, створений поляками на Берестейщині. Там утримувалися переважно українці по кілька місяців без суду і слідства. Умови утримання там були жахливими, а знущання та тортури найжорстокішими та витонченими. В маленькі камери на кількаметровій глибині з бетонною підлогою набивали по сорок і більше душ. При температурі близькій до нуля, щоб арештанти не могли сісти, не те що лягти, бетонна підлога заливалася водою… Багато не витримували тортур та знущань і кінчали життя самогубством. А долю інших вирішувало лише керівництво концтабору – перевести в якусь тюрми, чи залишити.
Дівчина з сусіднього села, яка повернулася звідти, боялася про це не те, що говорити, а навіть згадувати. Її провиною було лише те, що співала стрілецьких пісень та вояків УГА.
Тому коли почалася війна, люди відверто раділи і бажали поразки Польщі. Але ті військові дії відбувалися далеко на заході і інформація про них була суперечлива. Тож коли у війну вступив Радянський Союз, стало зрозуміло, що Польща приречена. Миттю щезла польська поліція, а ще до того кудись поділися осадники, залишивши свої фільварки. Тому коли через село проходила велика колона Червоної Армії, люди їх радо вітали і з цікавістю розглядали, як казали, - Визволителі! Колону складали кавалерійські і піші частини, було багато гармат на кінній тязі, безліч підвід з боєприпасами та амуніцією та кілька десятків автомобілів. Люди повиходили з дворів, роздивляючись це військо та техніку.
Тато розказував, що роздивляючись цю армію, мама все допитувалася в батька, - Федоре! А чого від них так смердить?
А сморід і справді стояв сильний і не зрозумілий. Чи то так несло кінським та людським потом, чи дьогтем, яким змащували колеса возів, чи чортом – було незрозуміло. Але це був запах чогось нового, страшного і незбагненного. Колона пройшла, вляглася пилюка і люди зайнялися своїми буденними справами.
Через пару днів в селі появилися якісь люди у військовій формі, які почали запроваджувати нові органи влади та призначати відповідальних осіб. Особливо їх цікавили залишені фільварки, худоба та продовольство, що там зберігалося. А на той час зернові вже були скошені і звезені для обмолоту, картопля викопана. Тож невдовзі появилися солдати, які грузили це все на автомобілі і кудись вивозили. Вони по кілька тижнів жили на цих фільварках, залучаючи місцевих для обмолоту та завантаження збіжжя, картоплі, худоби. Селяни, як і при Польщі, працювали задарма. А солдати дивувалися величині розміру бараболі і з захватом хвалили її, - Вот картошка, так картошка! І как она такая здесь растьот?
Селян теж дивувала поведінка і мова солдат, їх амуніція. Вони носили дерев’яні ложки в халявах своїх чобіт. Селяни дивувалися з тих ложок з круглими, як олівці ручками, які було дуже незручно тримати в руці, адже перекручувалися. На той час у них в побуті вже давно були ложки з алюмінію.
Та не незважаючи на певні моменти, люди надіялися на щасливе майбутнє, адже збулося їх прагнення – возз’єднання з Україною. Скрізь лунала українська мова, нею велося навчання в школі. Село ожило. На той час воно було велелюдне, багато молоді. Тож не дивно, що у свята, в неділю, молодь збиралася в центрі села, співали пісень, влаштовували танці. І ніхто не звертав увагу на якихось військових, які періодично в такі дні навідувалися до села, та мовчки спостерігали за всім цим дійством. І ніхто не здогадувався, що це енкаведисти вже почали робити свою чорну справу. Ніхто не здогадувався, що вони захопили всі архіви поліції та дефензиви ( таємна поліція або служба безпеки). І ті, хто в цих паперах проходив як український націоналіст, ворог Польщі, той одразу заносився до списку ворогів нової влади. Ці списки формувалися впродовж 1939 року і по їх завершенню почалася перша хвиля репресій проти українців.
Вже в другій половині січня 1940 року, після Водохреща, в село приїхали військові та енкаведисти та дали пів години щоб зібрати документи та необхідні речі сім’ї священика і його родичам, а також сім’ям двох вчителів, які були членами Просвіти, для переселення кудись там до якогось Сибіру чи то Казахстану. Морози в ті дні стояли за двадцять градусів, а в сім’ях малі діти. Та на це ніхто не зважав, як і на те, що за пів години це зробити неможливо! Село від такого заціпеніло. Їх повезли на залізничну станцію в Млинівці, де вони ще добу ночували під відкритим небом.
З цих сімей в село не повернувся ніхто і ніхто не дав про себе знати родичам жодної вісточки. Вони просто щезли. Люди почали розуміти, що ця влада ще страшніша за польську, хоч і вдає з себе визволителів.
Люди жили в передчутті якоїсь біди, говорили, що буде війна. Розмови про війну велися ще задовго до 1939 року. Тож багато жидів, саме так цей етнос називали за Польщі і так вони називали самі себе, спродували своє майно і кудись виїзжали. Тепер вже велися розмови про неминучу війну з німцями. І вона почалася.
Вже через пару днів після початку війни селяни спостерігали за повітряним боєм між літаком з хрестом на фюзеляжі та крилах і біпланом з червоними зірками.. Це навіть був не бій, а відчайдушне намагання біплана уникнути атак німця. Він пірнав вниз, здіймався вверх, але той не відставав і невдовзі біплан був збитий… А скоро в село вступили німці. Мій тато якраз пішов накосити конюшини для корови і коли почув торохтіння моторів вирішив сховатися в рові. Він не знав, що за ним вже давно спостерігали в бінокль німецькі мотоциклісти. Ті наїхали, витягли його з рову і погрожували розстріляти, тикаючи в груди стволом автомата. Йому на той час було 15 років і він був стрижений наголо. Тож побачивши стрижену голову німець допитував його, - Рус?! Зольдат?! Тож трохи отямившись від страху, він згадав як його вчив батько і почав відповідати, - Найн! Іх бін украініш!
Почувши німецьку мову, німці почали вести себе не так напружено і взнавши, що в селі військ немає, відпустили його.
Ось так в село прийшла війна. Без пострілів, без пожеж. І зовсім по іншому пройшлася вона в 1944 році, не залишивши жодної вцілілої хати.
05.02. 2021 р. м. Вінниця.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903785
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.02.2021
автор: Мирослав Вересюк