Читаючи давніх китайських поетів.

Я  випиваю  з  місяцем  та  тінню,
І  навіть  перепити  часом  ладна;
А  от  стрімкий  відліт  птахів  осінніх
Спинити  -  словом,  силою  -  не  здатна.
Немає  пастки  щоб  спіймати  вітер,
Немає  стріл  для  ворона-світила  -  
Не  долітають.  Тільки  листя  крихкість
Під  пальцями.  Змиває  дощ  чорнило.

Щоночі  сходить  хтось  на  башту,  але  хто?
Кому  потрібні  ці  руїни  на  кордо-  
ні,  відлуння  кроків  оселилось  тут  чиїх?
Ніяк  не  вщухнуть  дзвони  спогадів  чужих.

Я  знаю,  що  шепочуть  юні  сосни
В  імлі  досвітній,  чи  бамбук  під  вечір;
Та  флейту  з  яшми  тисячоголосу  -  
Ні,  не  збагну.  Розправлять  гори  плечі
Під  пісню  Невимовного.  Що  вище  
Мистецтво  -  то  привабливіш  дрімота:
Засніжене  верхів'я  тихо  кличе,
А  лінощі  горлають  безтурботно.

Ми  гаєм  час  -  вже  кінь  буланий  під  сідлом,
І  клекотіння  журавлине  здійнялось:
Пусті  долоні,  голова  пуста  -  шукай!  
Сліпець  -  і  той  побачить  серцем  виднокрай.

Я  вмію  не  сахатись  від  багаття,    
Коли  воно  танок  почне  скажений;
Лиш  гілку  зламану  із  деревом  з'єднати  -  
Таких  заклять  немає,  друже,  в  мене.
Спитай  в  метелика,  як  швидко  все  минає:
Що  для  небес  падіння  наші  й  злети?
Тож,  друже-глечику,  пробач:  лишаю
Тебе,  щоб  наздогнати  тінь  поета.
 
Човни,  що  озером  снували  -  нині  де?
Гірська  стежина  -  чи  ж  кудись  веде?
Цей  сон  про  темряву  та  світло  -  скажеш,  чий?    
Та  місяць  повний  п'є  вино  й  мовчить.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888163
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.09.2020
автор: Polemokrateia