Я падаю з мороку в точку на мапі світу,
в те місце, де море торкається мокрих повік,
у місто, застелене шумом ротів і доріг,
повз місяць, фарбований шлейфом птахів перелітних.
Візьми мою руку, міцніше стискай, не пускай,
бо я така дивна, крий боже, ще й вирватись можу
і вірші прикласти до скронь, мов до ран подорожник,
і «вічність» складати із кубиків льоду, як Кай.
На сукні – трояндові сутінки й пальці-шипи,
якими я зчісую всі протиріччя до лоскоту.
Я хочу, щоб сни зігрівали й губилися вдосвіта,
лишаючи промінь на стелі медово-липкий.
Полагоджу тіло сплетінням з кохання і вправ,
що, віриш, в потоках із поту ще здатні зцілити.
Хороший той день, у якому є місце молитві.
Із подихом вітру вриваюсь у свій тихий храм.
Я вибрала світло у затишку мапи світу.
© Олена Галунець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887806
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.09.2020
автор: Олена Галунець