Підлітковий вік - час для експерементів. Мабуть немає жодної людини, яка б, щоб самоствердитися, чогось там не утнула. От і я не виняток.
Взагалі то, тютюновий дим мені ніколи не подобався, але ж коли мої подруги пробувала курити, я теж від них не відставала. Чи на дискотеці, чи просто коли гулять ходили в ничку пробували цигарок. Я ніколи не тримала інформацію про свої експерименти в секреті. Та і мене ніколи за це не лаяли, просто говорили: «Кури, як ума немає!». А його мабуть справді не було, бо час від часу я все ж брала до рук ту гидоту.
Одного разу, під час святкування Нового року у Віти, ми вирішили покурити. Якраз у кишені випадково опинилася пачка «Отаману», яку я виграла у конкурсі на бал-маскараді. Після зустрічі Нового року, бою курант і застілля ми з Вітою пішли на вулицю. Трішки походили Подолом і вирішили покурити біля колодязя. Якраз в той час, коли ми голосно кашляли після першої ж затяжки отруйного диму, до нас підійшов Віталій, забрав у мене цигарку і загасив на своїй долоні. Такого неподобства я не витримала, бо він вважав мене своєю дівчиною, і думав, що має право заборонити формуванню шкідливої звички. Я ж, як бунтарка, підкурила ще одну цигарку, якою він теж пропалив собі вавку на долоні. Далі ми не продовжували, бо він би цілу пачку б роздавив собі об долоню. Ми з Вітою швидко забули цю новорічну витівку, а Віталій довгий час носився зі своїми опіками від моїх цигарок.
Коли ми їздили у Варву виступать, то Віта купила нам по дамській цигарці «Море». А як повернулися в село вирішили їх використати, та де знайти місце, щоб ніхто нас не впіймав, ми не знали, тому не придумали нічого кращого ніж заховатися у шкільній вбиральні. Звичайно, не комфортно і не приємно, але ж у вихідний день нас там би ніхто не побачив. Але ми глибоко помилялися, адже цього дня п’ятикласники святкували День іменинника і тому в непідходящий час всі вивалили на шкільне подвір’я. І треба ж було їм стрімголов прибігти до туалету, де ми тільки починали підкурювати тонкі і довгі цигарки. А малі, як саранча оточили туалет, і почали ломитися у двері і кричати, що там хтось курить. Ми тримали в роті по цигарці, обома руками тримали двері, котрі малявки розхитували і намагалися відчинити. Через щілини кидали на нас сміття та жмутки сухої трави. Як на зло в той час підійшла Надія Іванівна – класна керівничка «п’ятаків» і своїм спокійним і виваженим голосом почала розбиратися, що там творилося.
Ми не мали іншого виходи, треба було виходити, хоч і не хотілося, щоб відмінницю і чемну, тиху ученицю помітили за курінням. Тому ми вийшли і почали дружно брехати: що ми зайшли в туалет, коли там було накурено; хто це зробив - ми не знаємо; що малі нам заважали вийти… Звичайно, зараз я розумію що наші відмазки були просто смішними, але ж – пронесло.
Колись на вихідних перед завершенням другої чверті, я пішла до Віти готуватися до контрольної. Спочатку ми щось писали, вчили, аж поки Віта не згадала, що в неї є заховані сигарети, (які Віка Красієва, яка в той час квартирувала у Віти, залишила у своїх речах). Люби Іванівни вдома не було, а дядькові Миколі не до нас, тому ми взяли по цигарці і пішли надвір.
Сонячного, морозного, зимового дня по дворах метушилися сусіди, тому у дворі заховатися не вийшло. Ми пішли за хату, присіли в затишку, тільки почали нашу таємну справу, аж тут почули погрозливий голос з туалету. Дядько Микола своїм басом нас запитав, що ми там робимо. Відмазка про дихання свіжим повітрям спрацювала. Ми пішли по городу, по коліна брели по блискучому снігу, бо в кінці городу у Джуганів ми побачили купи кукурудзиння, де б можна було спокійно покурити. Знайшли хорошу хованку, взяли по цигарці, аж тут дядько Джуган нас злякав і крикнув: «Хто там лазить?». Лазили ми, тому розчаровані побрели снігом далі.
Неподалік було старе дворище де ніхто не жив, і люди там могли з’явитися лише тоді, коли обробляли там город. Ми розмістилися під вікном, там де нас точно не побачать, і саме там вирішили спокійно покурити. Та за шибкою мазанки ми почули дивні звуки: чи то привиди, чи п’яниці вирішили нам завадити. Ми ноги в руки і вибігли на дорогу. Щойно в бік села пройшов грейдер, тому йти було зручно, але ж де заховатися ми не знали. У кожному дворі були люди, зачувши нас гавкали сусідські собаки, тому ми спокійно рушили за село в бік Винницької.
Біля мосту, де нікого не було, ми знову вирішили з четвертої спроби покурити, та треба ж таке, серед зими, по двадцятиградусному морозі по долині баби Дрючихи, чогось носило її зятя, батька нашої однокласниці Оксани Щербашиної. Він нас помітив, тому продовжувати, вже не було сенсу. Ми пішли далі, хоч і планували покурити просто серед дороги, та чомусь польова дорога в зимовий час перетворилася на автобан: з Кухарки їхали на санях якісь люди, із села в поле поїхала колгоспна вантажівка.
Коли прийшли до шовковиці, для цілковитої впевненості ми по височезних заметах полізли в чагарники. Де-де, а тут точно ми були в повній безпеці. Ми взяли по цигарці, витягли сірники, чиркнули сірника і він погас, а крім нього у коробці залишився один згорілий сірник, а ще один переламаний. Ми стояли по пояс в снігу, далеко за селом у кущах із цигарками і голосно сміялися, наша афера не вдалася. Яскраво світило сонце, було дуже холодно, у селі гавкали собаки та стелився дим з печей, а ми як дві дурочки – так і не накурилися.
Так завершилася моя епопея із палінням, після такої невдачі мені вже не хотілося куштувати цигарок, не спокушало навіть, коли в студенські роки всі сусідки по кімнаті диміли, як паровози. А ще, через кілька років, у мене з’явилася алергія на дим, особливо на цигарковий. Так я позбулася шкідливої звички, яку допуття і не скуштувала.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880229
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.06.2020
автор: Інна Рубан-Оленіч