Я – посмішка Мони Лізи. Я – сніг, що лоскоче твій сточений ніс.
Ніде і водночас скрізь ми, мов привиди мрій і загублених місць.
Нейрони вбирають гомін та гинуть так тихо, щоб ти воскрес.
Твій хрест уже невагомий. Несу замість тебе сьогодні цей хрест.
А завтра твій світ здригнеться від доньчиних сліз, але я вже скоро…
Щоб смикалось в клітці серце, вдихаєш мене у сліпій покорі.
Життя – це колаж з деталей, які я міняю на пошук дози.
Ти знаєш, що буде далі, та думаєш досі, що все несерйозно?
Я – твій кишеньковий космос, що стелить Туманність Кіля, як постіль,
Зірки сплітаються в коси. Я – сніг, мої сніжки – комети безхвості.
Ти хочеш сказати «досить»? Ха! Думав, що зникну та все буде просто?
Ти – дурень з картини Босха, а світ після мене – це порваний простір.
© Олена Галунець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879808
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.06.2020
автор: Олена Галунець