Одного весняного дня після уроків я поїхала велосипедом до Віти, щоб підтягнути знання з алгебри. Довго ми вчили, чи ні та весна бере своє. Всидіти в хаті у нас уже не було емоційних сили тому ми вийшли на подвір’я, а там все цвіте, пахне, дзижчать бджоли, кумкають жаби, співають птахи.
Ні про яку науку вже думати ми не могли, тому щоб не втрачати час дарма пішли на прогін. Що означає це слово - я не знаю, та місцевість на Подолі де верби, очерет, долина та вода називають в нас саме так. Улюбленою забавою всіх дітей радшляху - була тарзанка. Її змайстрували на гілці старезної верби і там розгойдатися можна було аж до води. Товстелезні гумові паси звисали з верби і манили до себе хоробрих екстрималів.
Віта жила близько від прогону, тому щодня там збиралася з однолітками гойдатись на тарзанці. Я таке чудо бачила вперше, тому не ризикувала близько підходити. Я дивилася, як Віта вправно залазить по корі великої верби, ставала на гілку, тримали тарзанку і відпускалася у вільний політ, наступного разу клала дощечку, і ніби на великій гойдалці колихалася під крислатою вербою. В неї все виходило, швидко, легко, граційно, тому і мені захотілося спробувати.
З горем пополам Віта мене заштовхала до злітного майданчика, потримала мотузки, щоб я гарно вмостилася і підштовхнула мене. Я летіла наче птах. Гойдаючись ніби прорізала травневе повітря насичене ароматами лугових трав. Ще і ще я долала маршрут по корі верби щоб знову пролетіти на цій чудернацькій вихалці.
Коли я вже без страху освоїлася у цій екстремальній розвазі, Віта запропонувала вдвох одночасно гойднутися. Все спочатку було добре: ми вилізли на вербу Віта зручно вмостилася на вихалці, а в той час коли сідала я, щось пішло не так. Тарзанка колихнулася і з Вітою полетіла за своїм маршрутом, як великий маятник, а я ухватилась за вербу, як за рятувальний круг і почала повільно спускатися по стовбуру донизу. Час ніби зупинився, а я продовжувала невпинний рух. Відчувала кожну складочку колючої вербової кори, як вона дряпала мене та застрявала в тіло, а відпустити її я не могла, бо до землі було ще далеко.
Коли я досунулася вниз то Віта вже мене там чекала і усно керувала куди мені приземлятись, щоб не в кропиву. Шорти і футболка від тертя об кору прогоріли до дірок, все тіло було обдерте від лоба до п’яти (бо я ж намагалася триматися за дерево всіма частинами тіла). Віта насилу дотягла мене до неї додому, а там із сестрою Юлею витягували колючки мені, промивали рани, та мазали зеленкою. Рятувальна акція тривала майже до темна, та і добре що люди не бачили інопланетянки, яка їхала велосипедом додому з гостей.
Через кілька днів було свято останнього дзвінка. Я на ньому стояла як фронтовик, що повернувся з поля бою, вся обдерта і в зеленці. Оцінки за алгебру вже були виставлені в табелі а вавки від тарзанки гоїлися ще довго.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879207
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.06.2020
автор: Інна Рубан-Оленіч