ВПЕРШЕ ДО КРИМУ

                           Малою,  я  далі  Прилук  ніде  не  бувала.  А  коли  мені  було  три  з  половиною  роки,  то  в  Бахчисараї  а  мене  мала  народитися  двоюрідна  сестричка.  Ради  такого  випадку  ми  зібралися  їхати  до  них  в  гості.    Їхали  вчотирьох:  тато,  мама,  я    та  моя  бабуся  Маруся  з  Світличного.
                         Бобіком  нас  відвезли  на  залізничний  вокзал  у  Прилуки,  погрузилися  ми  у  потяг  Рига-Сімферополь  і  почухкали  в  Крим.
                       Так  трапилося  що  в  одному  купе  їхали  мама  на  другому  поверсі,  ми  з  бабусею  внизу  біля  столика,  а  з  іншого  боку  двоє  чужих  людей,  що  не  по  нашому  балакали.  А  тато  їхав  в  тому  ж  вагоні,  але    в  іншому  купе.
                       Я  дивилася  як  у  вікні  пробігали  міста  і  села,  чужі  люди,  поля,  ліси.  Їла  домашню  смажену  курку  і  варені  яйця  з  хлібом,  запивала  чаєм  зі  склянки  в  красивій,  блискучій  підставці  та  сітром  «Буратіно».  Слухала  що  гелготять  по-своєму  наші  сусіди.  А  далі  потемніло,  пора  було  засинати,  а  я  почала  чудить.  Спочатку  проганяла  бабусю  з  нижньої  полиці,  аргументуючи  це  тим,  що    «І»  двічі  написано,  тому  тут  повинна  спати  тільки  Інна  (це  я  так  тримала  оборону  на  місці  під  №11).  Потім,  коли  мама  мене  забрала  до  себе  нагору,  я  вирішила  серед  ночі  заспівати  хіт  Софії  Ротару  «Было,  но  прошло»,  але  почала  з  приспіва,  і  на  весь  голос  затягла:  «  О-о-о…»,  іноземні  сусіди  посхвачувалися  з  ліжок,    у  сусідніх  купе  почалась  метушня.  Поки  вони  заспокоювались  і  вкладалися,  я  в  умі  проспівала  куплет,  а  потім  знову  озвучила  своє  «О-о-о…».  Тут  від  мами  отримала  ляпаса  по  м’якому  місцю,  і  це  мене  втихомирило  і  заспокоїло.  Та  вже  і  спати  було  пора,  бо  мене  чекав  Крим.
                         Вранці,  коли  ми  вийшли  з  потяга,  грала  весела,  урочиста  музика,  ніби  Сімферополь  довго  мене  чекав  і  зустрів  фанфарами.  Величезний  вокзал  з  красивою  люстрою  зачарував  мене  з  першого  погляду.  От,  думаю,  мені  б  таку,  була  б  на  всю  залу!  На  таксі,  між  гір  «на  які  сто  лєт  треба    лізти»,  виноградників  і  персикових  насаджень  ми  доїхали  до  місця  прибуття.  Правда  поїздили  за  різними  адресами,  щоб  знайти  своїх  родичів.  А  все  тому  що  в  житті  моїх  родичів  були  грандіозні  і  стрімкі  зміни.  В  них  народилася  дівчинка  Іра  і  їм  дали  квартиру.  
                                 Квартира  знаходилася  в  Бахчисараї  в  Старому  Місті,  біля  величезної  стоянки  туристичних  автобусів.  Поруч  з  двором  протікала  маленька  річечка  Чурюкса,  а  до  кожної  хвіртки  вели  маленькі  місточки.  У  дворі  в  невеликих  будиночках  було  безліч  дверей  у  квартири,  де  з  усіх  боків  були  сусіди.  З  сусідами  родичів  я  познайомилася  ще  раніше  ніж  побачила  родичів:  це  страрезна  баба  Паша,  худа  і  зігнута,  що  ходила  з  великою  палицею,  тьотя  Кіра,  квартира  якої  була  на  другому  поверсі,  і  щоб  дійти  до  дверей,  треба  було  подолати  круті  східці.
А  от  квартира  моїх  родичів  знаходилася  на  першому  поверсі  і  складалася  з  коридора,  який  також  служив  кухнею,  маленької  і  великої  кімнати.  В  кожному  приміщенні  було  по  величезному  вікну,  але  світла  через  них  потрапляло  мало.
                       Дядьо  Андрій  радісно  нас  зустрічав,  пригощав,  організовував  культурну  програму.  А  брат  Артем  вмикав  улюблені  казки  на  платівках,  хизувався  іграшковими  солдатиками,  якими  грає  у  «войнушки»,  та  вчив  їздити  на  роликах  по  кімнаті.  Та  траплялися  і  курйози.  
                   Коли  ми  пішли  до  лікарні  провідувати  тьотю  Олю  та  Іру,  нас  не  впустили,  бачили  ми  у  вікні  третього  поверху,  як  тьотя  показала  нам  щось  згорнуте  і  тут  трапилась  несподіванка.  Тьома,  який  стояв  і  виглядав  сестричку,  голосно  розплакався  і  побіг  за  лікарню,  за  смітник  в  глибину  персикових  насаджень.  Добре  дядьо  Андрій  прудко  бігає,  то  швидко  повернув  його  назад.  
                           В  гостях  ми  були  довгенько.  Були  в  Ханському    палаці,  наче  в  казці,  там  все  красиве,  незвичне,  і  будівлі,  і  посуд  і  одяг…  Одним  словом  –  краса!  Ходили    в  «Золотий  магазин»  (звичайний  гастроном  з  цікавою  історією)  по  молоко  в  пляшках,  хліб  та  пряники.  Відвідували  комісійні  магазини,  де  було  все:  і  телевізори,  акордеони,  ковзани,  жуйки.  Жуйки  «Турбо»  смачні    та  ароматні  з  фантиками  на  яких  були  зображені  різні  машини.
                           До  цього  часу    я  пам’ятаю  смак  Криму.  Консервовані  персики,  які  тьотя  сама  консервувала.  Смак  маленьких  сосисок  з  кетчупом  що  ми  куштували  у  підвалі-ресторані.  Величезні,  наче  свинячі  вуха  чебуреки,  смажені  пиріжки  на  залізничному  вокзалі,  та  лаваш,  що  ми  придбали  за  зворотньому  шляху.
                         Щодня  в  Бахчисараї  по  кілька  разів  на  день  було  чути  незвичний  спів,  який  трішки  лякав,  але  нагадував  казку  про  Аладдіна,  це  так  закликали  на  молитву  кримських  татар,  які  потрошку  почали  в  той  час  повертатися  на  історичну  Батьківщину.    А  ще,  казали,  що  недалеко,  там  ще  й  море  є.  І  я  твердо  вирішила,  що  як  трішки  підросту,  обов’язково  приїду  подивитись,  яке  ж  те  море?

[i](*-на  фото,  ми  з  мамою,  тьотя  Оля  з  Артемом  та  Ірою  біля  Ханського  палацу  в  Бахчисараї,  мені  вже  тут  сім  років)[/i]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876824
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.05.2020
автор: Інна Рубан-Оленіч