Свіжина – надзвичайно важлива подія в житті селян. Її чекають, як Нового року, весни, урожаю, чи відпустки. Саме свіжина –являється переможним вінцем над роком праці. А ще, свіжина – це весело, смачно, але не легко.
Напередодні такої важливої події у всіх повно роботи. Тато з дідусем гострили ножі, шукали сокири, лампи, солому, заносили гору дров до печі. Мама з бабусею витягували з горища всі чавуни, каструлі, банки, залізні миски, балії, ночви, шукали рушники, чисті ганчірки - бо все має бути напоготові. Інколи домовлялися з варвинцями або остапівцями, щоб підсобили в цей день.
Все починалося вдосвіта. Ледве розвиднялося колій і помічники йшли в хлів, щоб у свинячому станку прив’язати кабана за ногу і вивести на місце вбивства. Він кричав, пручався, але ж куди він подінеться від досвідченого колія. Кололи кабана в нас або тато, або дідусь, як вони визначались, (кому колоти цього разу) мені не відомо, бо в цей час я була в хаті, затуляла вуха подушкою, щоб не чути пронизливого свинячого горлання. Саме крик кабана зранку в селі, вказує на те, де ввечері буде весело. Але попереду ще день безперервної, тяжкої та відповідальної роботи.
Заколеного кабана клали зручніше і починали йому робити засмагу. Коли кабан з усіх боків перетворювався в «негра», його обкладали соломою і підпалювали. Ця процедура призначена для того, щоб сало було м’яким і ароматним. Далі для кабана наступали водні процедури, його мили гарячою водою, витирали сітками, шкребли всі ножами щоб весь став білим і чистеньким. До цієї робити вже долучалася і я.
Наступав час для любитилів свинячих вух. Поки інші були зайняті роботою, ті ще раз мили, чистили, солили і їли такий делікатес. Але в мене з вухами стосунки не склалися, бо я їх не любила і не люблю.
Кабанові відрізували голову, і ставили на великий чавун, щоб кров стікала, і по-черзі відрізували ноги. І тут вся робота прискорювалася і кілька разів, бо треба було встигати приносити посуд, упорядковувати сало, м'ясо, різати свіжину, щоб коли все занесуть в хату, дати коліям по чарці та пригостити свіжиною. До свіжини незмінною була варена картопля в кожушках, квашені огірки, хрін, горчиця. Коли всі поснідають, чи пообідають (це як коли вдасться), починала кипіти робота: складати сало в банки, різати м'ясо, рубали порібрину, складати в чавун продукти на салтісон, і найгірша і найсмердючіша робота чистити кишки й ковбаси. Від цієї роботи я тікала світ за очі, але траплялися моменти, коли в цьому процесі мені приходилося поливати, коли старші прали кишки.
Коли все головне і необхідне виконали і була зроблена консервація сідали святкувати свіжину. Пили, їли, відпочивали після важкої праці. Тим часом, у печі вже шкварчало кілька чавунів свіжини, тому починали ділити гостинці родичам, щоб не обділити і зробити приємно. У сумки, і пакети, у вузлики і відра були запаковані гостинці. Шматки товстого сала, плічка, окосту, порібрини, півлітрові та літрові баночки свіжини вже були готові до роздачі. Ми з татом загружали Ниву, і наче Діди Морози з подарунками їздили по родичах: до Рубанів подолянських, до баби Дуні і баби Домахи, до Вовків, до Кальбусів, до діда Івана, варвинчанам, світличанам і в Остапівку.
Вже ввечері начиняли кров’янку та ковбаси, топили смалець, мололи салтісон, потрошок, а я їла найулюбленішу смакоту – варений свинячий язик.
Ще тиждень після свіжини кипіла робота, банки заносили у ямку, розливали смалець, відмивали посуд від жиру, прали рушники, прибирали і в усі страви додавали багато м’яса, і жиру. Бо що ж зробиш? Свіжина!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876469
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.05.2020
автор: Інна Рубан-Оленіч