МАЙСТРУВАННЯ Й РУКОДІЛЛЯ

           У  селі  постійно  багато  роботи.  Виходили  по  темному,  заходили  по  темному.  Вечорами  то  соняхи  били,  то  квасолю  або  качани  лущили,  буряки  чистили  чи  кукурудзу  рубали.
                   Дідусь  весь  час  майстрував  щось:  то  човен  робив,  то  одвірки,  то  двері,  то  крокви,  то  плінтуси.  Постійно  на  весь  двір  не  своїм  гласом  гув  його  станок,  на  якому  пиляв  дошки.  Часто  на  всю  Попівку    розносилось  цокання-стукання,  то  дідусь  біля  літньої  кухні,  на  спеціальному  ослінчику  клепав  коси  і  сапи,  не  лише  собі,  але  й  сусідам.
                     Коли  тато  був  дома  то  щось  паяв,  ремонтував  то  велосипед,  то  мотоцикл  то  машину.  Наша  Нива  жоднісінького  разу  не  ремонтувалася  на  СТО,  кожну  деталь  складного  механізму  розбирав  і  збирав  тато  власноруч.
                   Бабуся  Катя  днями  перебирала  квасолю,  цибулю  сіянку,  латала  куфайки,  то  дідусеві  піджачки,  ті  що  до  трактора.  В  кухні  чистила  картоплю,  мила  посуд.
А  частіше  за  все  сиділа  біля  вікна,  слухала  радіо,  різала  на  стьожки  старий  одяг  і  намотувала  у  великі  клубки.  Досить  довго  тривала  така  робота,  я  навіть  і  зрозуміти  не  могла  для  чого  їх  стільки  потрібно.
                       Одного  разу  з  кухні  повиносили  майже  всі  меблі  і  занесли  ціну  купу  якихось  дров.  Були  дошки,  і  стовпці,  і  круги  з  зубчиками,  та  ще  всяка  всячина.
Коли  я  повернулася  з  садочка,  то  на  всю  кімнату  вже  стояв  величезний  дерев’яний  механізм  з  човниками,  педалями,  цілою  в’язкою  ниток,  яких  називали  основою.  Починалося  дійство  ткання.  Бабуся  Галя  сідала  за  верстат,  човником  пропливала  між  двома  рядами  натягнутих  ниток,  потім  лядою  підбивала,  щоб  дорожки  були  міцні.  Потім  наступала  на  педалі  і  починала  все  так  само,  але  човник,  з  різаною  стрічкою  вже  плив  з  іншого  боку.  
                           Бабуся  Катя  мовчки  сиділа  на  полу  і  спостерігала  за  правильністю  виконання  складної  роботи,  час  від  часу  то  на  човники  намотувала,  то  щось  поправляла  у  верстаті,  то  давала  якісь  поради.  А  я  дуже  любила  дивитися,  як  тчуть  дорожки,  просилася  то  човник  протягти,  то  лядою  постукать,  а  от  до  педалів  дотягнутися  ніяк  не  могла.  
                           Коли  клубки  основи  і  різаних  тряпок  були  вже  використані,  а  лежала  гора  дорожок,  верстат  розібрали  і  знову  закинули  на  горище  хліва,  з  надією,  може  ще  років  через  тридцять,  хтось  із  нащадків  продовжить  давно  забуте  ремесло.
                           Довгими  зимовими  вечорами  мама  вишивала  хрестиком  сереветки,  накидки,  мені  вишиванку,  а  в  іншій  кімнаті  бабуся  під  настільною  лампою  на  полотні  шила  величезні,  різнокольорові,  дивні  узори  коврика.  Вони  захоплено  підбирали  різнокольорові  нитки,  втягали  їх  у  голку  і  творили  красу.  Я  ж  бігала  туди  сюди,  аж  поки  бабуся  не  дала  мені  клаптик  старенької  жовтуватої  матерії,
поклала  її  на  узор  рушника,  пошарувала  старою  ложкою,  щоб  малюнок  перемалювався.  Дала  нитки  і  голку  -    щоб  я  шила  гладдю.  Я  щось  кіксила,  нитка  заплутувалась,  вишивання  не  вдавалося.  Згодом,  мама  дала  вишиту  серветку,
 показала  як  класти  стібки  хрестика,  і  я  вже  старанно  шила  рамку  на  серветку.
         Мені  тоді  ледве  виповнилося  п’ять  років  та  захоплення  вишивкою  в  мене  лише  посилювалося  і  стало  моїм  улюбленим  заняттям  назавжди.
[i]
(*-  на  фото  мої  роботи  на  виставці)[/i]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875836
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.05.2020
автор: Інна Рубан-Оленіч