Скільки себе пам’ятаю, до нас майже щодня приходили чужі люди. Йшли вони до бабусі Каті по допомогу. Чи хтось щось загубив, чи заплутався в житті, чи захворів, чи потрапив у скрутні обставини, односельці та люди з інших сіл йшли і їхали до бабусі, щоб вона кинула на карти.
Бабусин хист до гадання мав цілу історію. Ще на початку двадцятого століття бабуся Катя будучи маленькою дівчинкою із братом, матір’ю, та бабусею Ялосоветою в пошуках кращої долі їздили з рідних Гнідинець на Тургал. Та їхня поїздка виявилась невдала. Скоро сімейство Ренжеренків повернулося в село, ночували по хатах у сусідів та родичів, бо власного житла вже не мали. Баба Ялосовета заробляла якусь копійчану гадаючи на картах, її під час мандрів навчила стара циганка. А бабуся Катя зазирала з усіх боків, придивлялася і дуже скоро сама стала ворожити.
До такого хисту бабусин чоловік Іван Іванович ставився дуже скептично. Забороняв розкладати карти, відряджав людей що йшли до бабусі за поміччю, а одного разу навіть вкинув карти в піч. А все тому що на початку війни, сусідці якій прийшла з фронту похоронка, бабуся наворожила, що її чоловік живий і скоро повернеться. Коли так і сталося, то прийшлось дідові змириться з таким особливим бабусиним вмінням.
Люди йшли дізнатися, що скажуть карти і несли бабусі гостинці: солодощі, відрізи тканини на спідницю, чи на кофту, платочок, хлібину. Сідали в залі біля столу і починалося справжнє дійство. З шухлядки дзеркала бабуся брала свої старі затерті карти замотані в носову хустинку, розгортала, хрестилася і просила тричі пересунути частинки карт. Потім розкладала карти в купки, потім з них викладала дивні фігури, складала з перевернутих карт цілу композицію а коли перевертала, то всі зображення на картах малювали дивний сюжет, а бабуся дивлячись туди розказувала і пояснювала, що на картах випало.
Часто коли була дуже маленькою я сиділа за столом де відбувалося ворожіння. Пильно дивилася і уважно слухала. Казала бабуся Катя, що кожна карта «чотири предмети означає», і як і коли вона випаде, може означати зовсім інше тлумачення.
Одного разу вихователька в садочку дуже плакала, бо не могла знайти якусь важливу річ. І я їй порадила піти до моєї бабусі, бо до неї всі ходять. Замість обідньої тихої години я її повела додому. Поки бабуся їй ворожила, я сиділа поруч і з’їла миску квашеної пелюстки. Повернулися в дитсадок і за кілька днів пропажа знайшлася - все так, як і сказали бабусині карти.
До своїх карт бабуся торкаться не досволяла, щоб я їх не зіпсувала. Говорила якщо ними гратись, то вони правди не казатимуть. Та одного разу коли стареньку бабусю дідусь Павлусь тракторі відвіз у Варву до дочки гостювать, я убралася до забороненого об’єкту. Передивилась всі карти, сама з собою в дурака заграла, а потім всі по величині поскладала. Від шістки червової до туза, далі так бубнові, жирові (як казала бабуся) і зверху винові (пікові). Коли бабуся повернулася з гостей і почала ворожити, то випадали, що не карта то чорна. Це нічого хорошого не віщувало. Кілька разів починала бабуся гадання, а тоді сказала, що карти брешуть і пильно подивилася на мене, тут уже нікуди було діватись, прийшлось сказати правду. Бабуся взяла нову сховану колоду карт і почала гадати, та після того, що я утворила не часто пускала мене до гадання.
Скільки я не сиділа над душею, скільки не зазирала, нічого я не запам’ятала. Тьотя Надя навіть записувала, але ж так ніхто з нас і не навчився ворожити.
Коли мені було років шість помер на Бубликівці дід Федот, а бабусю Саню забрали до нас. Хоча і було в неї ще два сини і дочка, забрала найменша – моя бабуся Галя. Стали ми жити в сімох: бабусю Саню поселили в кухні на дивані, бабуся Катя переїхала в залу на диван зі свого полика. Ходити бабуся Саня могла лише опираючись на табуретку, дуже повільно, і постійно охкаючи бо боліли ноги.
Скоро почали люди йти і до бабусі Сані, бо вона виливала воском переполох. Це дійство проходило при закритих дверях, але мені ж теж вона виливала, тому дещо пам’ятаю. Я сідала на маленькому ослінчику біля бабусі, відвернута від неї спиною. Вона щось шептала і ламала та кришила віск у консервну баночку з ручкою. Хтось із молодших,( хто був дома), ходили розтоплювати його на плиті і приносили полумисок з холодною водою. Бабуся Саня тримаючи миску над головою виливала туди розтоплений віск, поливала його водою, а коли перевертала то у химерних викрутасах застиглого воску бачила те, чого людина злякалася. Інколи навіть я могла щось роздивитись. Після таких сеансів люди переставали заїкатися, клапати очима, нормально спали вночі та не «ловили риби».
Було так цікаво, коли хтось приходив і питав: «Чи можна до вашої бабусі?» - я допитувалася: «до якої?» Потім бігла, казала хто прийшов і проводила до тієї бабусі, до якої прийшли. Я була ніби адміністратор салону магії. Бувало що одночасно одна бабуся переляк виливала, а друга, в іншій кімнаті ворожила на картах.
Восени 1993 року бабуся Саня померла, а через рік бабуся Катя стала погано бачити, прогресував склероз і людям, які приходили за поміччю просто відмовляли. На початку 1998 року бабусі Каті не стало. Їхньої справи не продовжив ніхто, нікому не передали вміння. Свої дари бабусі забрали з собою у вічність.
[i](*- на фото прабабуся Катя сидить на сундуку в кухні, а бабуся Галя наводить лад на полику)[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875831
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.05.2020
автор: Інна Рубан-Оленіч