Чомусь серди́вся вітер на весну,
Розгойдував дерева, скубав віти.
Йому б разо́м із нею порадіти,
А він гудів і не ішов до сну.
У небо піднімав біленький цвіт,
Тоді жбурляв на землю вередливо.
Йому було мабуть не так важливо,
Що то останній цвіту був політ.
Весна його спиняла, та дарма,
У неї не було такої сили.
У темні хмари вбрались небосхили,
Зі всіх сторін їх вітер обдима...
Лише надвечір заспокоївсь він,
Коли зоря коли́санок співала,
Вона умить його заколихала
І він заснув за декілька хвилин.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872363
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.04.2020
автор: Тетяна Горобець (MERSEDES)