ПЕРЕХРЕСТЯ ГЕКАТИ
Сидіти в кутку під стелею – капець, яка незручна і важка штука. Добре, що хатина хоч – дерев’яний зруб і колоди, навіть зсередини приміщення, оброблені погано, сукуваті та в них ще й вбиті якісь металеві гаки та скоби. Вчепитись, коротше, руками і впертись ногами є в що. Але ж важко – капець. Цікаво, а от ніндзя реально ото так сидіти можуть чи тільки у фільмах? Я не ніндзя… І, відповідно, треба думати, що робити. Зооморф, сидячи у протилежному кутку, дивився на мене своїми банькатими очима. Цікаво, скільки їх у нього? Я бачу чотири, а насправді - хто зна, може, і більше. Впевнений лише в тому, що їх – парна кількість, бо тут скрізь і все кратне двом. Якими б вибухомозковими не були зооморфи чи антропоморфи, але в них завжди все кратне двом, я давно вже підмітив цю особливість.
Тим часом павук (справді – павук?), задньою парою членистих кінцівок висмикнув з дупи (ох, не шарю я в анатомії зооморфів та і звичайних павуків – теж) нитку павутини і почав ліпити її до стелі у кутку. То, певне, на випадок, якщо я спробую збити його вниз… Розумне, бляха…
Ноги і особливо руки підленько тремтять від напруги (все-таки я не ніндзя). Що робити, що робити?.. Тварюка, мабуть, таки отруйна та і кусається, точно, що боляче. Великий, розміром із середнього собаку, хоча траплялись мені й більші екземпляри, але тих бачив лише здалеку… Що ж робити? Може, знову спробувати перевернути кімнату? Куди? Назад? Тоді він миттєво стрибне на мене, не знаю, чи встигну відкотитись вбік… Вперед? О, ні-і-і-і…Ні-ні-ні, тоді я точно звалюсь йому в обійми. Може… Перевернути набік, вправо чи вліво? Хм-хм… Я ніколи не пробував перевертати простір набік. Теоретично це можливо, але… Досвіду в мене немає, тож краще було б потренуватись у якомусь більш спокійному мікросі. Що ж, тоді в мене залишається один вихід. Я подумки зітхнув (наступного разу знову починати все з самого початку), пальці рук пробіглись по колодах, наскільки могли пробігтися… А, ось воно: під безіменним лівої руки – гостра дразка. Я приречено скривився (знову ж подумки) і… З усієї дурі зафігачив ту дразку під нігтя (це про всяк випадок, підстраховка, якщо падіння не допоможе). ОМГ!!! ОМГ, блін, три рази!!! Руки і ноги смикнулись, я гепнувся з того кутка на підлогу, боляче вдарившись лобом і носом, і… прокинувся.
- У-м-м-м… Ти що, знову з ліжка впав? – то сонно простогнала, звівшись на лікті, Наталка.
- Так, люба, впав… Спи-спи… Я зараз…
- М-м-м-м, не хочу без тебе… - вдавано-вередливо надула вона губи
Пасмочка волосся затуляли її сонні очі, майка сповзла з одного плеча… Так звабливо… Ех-х-х…
А під носом в мене було волого і на губах солоно – ніс був розбитий.
- Спи, мала, - я ледь торкнувся губами оголеного Наталчиного плеча. Вона бухнулась на подушку і, майже миттєво, заснула.
«От же, бісова дівка, - подумки усміхнувся я, - Мені б оту здатність засинати так миттєво…»
Із дзеркала у ванній на мене дивився заспаними очима коротко стрижений середніх років чоловічина із розбитим носом та збитим лобом, ну, тобто – я. Середніх років? ХЗ, може, то я лещу собі? В скільки років починається середній вік? У скільки б не починався, але початок я таки прохлопав. Де я – на середині середнього віку чи наприкінці? Ну… Все залежить від того, скільки мені і, скільки я ще житиму. Другого я не знаю, а от з першим… Тра-ля-ля-ля-ля! Нічого не пам’ятаю! Геть усе забув! Паспорта не бачив!
Паспорт і дзеркало – то такі штуки, які псують настрій. Ну, дзеркало – ще так-сяк, бо я досить ще пристойненько виглядаю. А от па-а-а-аспорт… С…ка він, той паспорт…
Ручка в дверях ванної кімнати, рипнувши, вирвала мене з роздумів – Наталя, сонно човгаючи босими ступнями, йшла в туалет. Секунди три мовчки дивилась на мене спідлоба своїми очиськами ( як вона робить їх такими великими і гарними?), а потім:
- Так і стоятимеш, дивитимешся?
- Ну, так, чому б і ні? Ще й допоможу, попісь-піськаю, як дитинці, - усміхнувся я.
- П-ф-ф-ф-ф… Зараз! От, що-небудь… Все, ану - марш звідси!
- Слухаю і підкоряюсь, моя пані.
Щойно повернувшись, Наталка вляглась і знову миттєво заснула. Я повернувся на правий бік притиснувся до її гарячого тіла, обійняв і засунув ліву руку їй під майку – люблю засинати так, коли моя долоня в неї на животі. Атласна шкіра м’яко пестила пальці, губи ледь-ледь торкалися Наталчиного плеча. Смикнула плечем – лоскітно, певне. Не чіпатиму більше - нехай спить, їй вставати раніше – сніданок готувати.
Колись Наталка не вірила мені, ну, точніше, робила вигляд, що вірить, щоб мене не розстроювати. Слухала мене, мої розповіді, гіпотези, але – не вірила. Ну, добре, що хоч ставилась до того всього, як до фантазії, жарту, бо… Могла б і в дурку здати. Не вірила, аж поки… Аж поки ми не перетнулись із нею в одному зі снів. Умгу, так-так, у спільному, одному на двох сні. Потім, коли вранці я розповідав їй «ЇЇ» сон, вона дивилась на мене своїми округленими оливковими очима.
Ну, правда, Наталя не може так, як я. Для неї відкрите лише одне Перехрестя. Це добре. Бо з того перехрестя потрапляєш у мікрос, населений переважно людьми, лише, коли-не-коли забреде якийсь антропоморф, ну, щось на кшталт Баби Яги. В "людських" мікросах теж дофігіще небезпек, але... Я не хотів би, щоб вона опинилася на Перехресті Гекати…
Пощастило мені з Наталкою. Ну, хоча б із тим, що в дурку не здала. А могла б, мабуть… Як же ще ставитись до розповідей, що я уві сні мандрую по паралельних світах?
Я їх називаю мікросами. А точки, звідки потрапляють до мікросів – Перехрестями. Це не щоночі. Є просто сон, а є – подорож в мікрос. Я не можу потрапити в мікрос самостійно. Не знаю, як це відбувається, не знаю, в який потраплю. ХЗ, може, мікросів і нескінченне число, я думаю, що, чисто теоретично, так і має бути, але я бував лише в кількох, не більше десятка.
Відрізнити мікрос від звичайного сну не так уже й важко. Не знаю, чи для всіх, для мене – так. Якщо ти засинаєш і потрапляєш у сон, в якому вже був, а, якщо ще й в той епізод, на якому сон закінчився минулого разу (насправді так буває ду-у-у-уже рідко), то знай – ти в мікросі. Уря!
Далі буде
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866070
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.02.2020
автор: Котигорошко