***
У сяйві розкоші, мов пам’ятник стою.
З душі умить щезає прозаїчність –
тут Київ розгорнув свою величність
і демонструє всім красу свою.
Стою собі й дивуюсь, як це ми,
прямі нащадки Мудрого й Тараса,
в таку себе безодню завели,
що не рятує нас вже й Київ-красень!
Нема кого винити, бо самі
не віддаєм належне їхній славі –
не маємо царя у голові
і через те – не маємо в державі.
Весь час кудись жадаємо вступати,
по помаранчів, то ракет благаєм,
і від Майданом обраних, завзятих,
то бджолярів, то брехунів страждаєм.
А він стоїть, славетний, гордий, сивий!
Він майже весь – чиясь приватна власність.
Такий стрімкий, багато-бідний Київ,
людських досягнень втілена контрастність.
Горить свічками відданих каштанів,
палахкотить сузір’ям куполів,
ніби благає всіх політиканів
спинити водогін даремних слів.
Молюсь за тебе, Київ неозорий!
Нехай нарешті світла час прийде!
Нехай історія свої узори
хоч ненадовго, гладдю покладе...
***
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863207
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 31.01.2020
автор: Саша Чорнобіла