Згадуй про мене, лягаючи спати.
Знаю, це пізно, глибокої ночі.
Тіні вповзають до чрева кімнати,
Грають у трупі німі поторочі.
Пам'ять птахами випростує крила,
Спогади в гнізда збирають події.
Плоть перепитують, що натворила,
Душу, чому несміливо радіє.
Може й до мене завіється спогад.
Схопить оте, несуттєве, приємне,
Що не в словах пролунало, а понад,
Й мовило більше розмови, напевне.
Мабуть це відблиск небесної сині
В тебе замріяних карих очах,
Ти в них красивий, тому що єдиний
Може й не зовсім єдиний … хоча…
Хочеш, згадай невибагливий дотик
Вуст до зап’ястя чи лоскоти вій.
Нині цей спогад як сильний наркотик,
Що я знайшла у долоні твоїй.
Може про ніжність і запах волосся,
Вигини стану в обіймах. Про те,
Що так (на щастя) тоді не збулося,
Бо недоречне між нами… Проте...
[i]© Марґо Ґейко
19.08.2017[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821992
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.01.2019
автор: Марґо Ґейко