Він гляне в те небо безхмарне,
Невже воно вчора горіло?
Горіло. Й те полум’я гарне,
Загнало в біль душу та тіло.
Те небо для нього мов книга,
Розкаже життя, як буяє,
Як зимно, коли та відлига,
Повідає серце що знає.
Чекає дощу він, як мани,
Води, яка з неба поллється,
Єдиний омити шанс рани.
Нарешті не з річки нап’ється.
Без блискавки грім той гуркоче,
Провісник жахливого жару,
Загнати у страх лютий хоче,
А в відповідь не дати кару.
Чомусь град давно не вода вже,
Що біло так падає й мерзло,
Тепер це руйнація завше,
Вогонь ворогів наших жезло.
І злива давно не водою
Сьогодні кидається з неба,
А сталлю й лихою бідою,
Якої нікому не треба.
Та навіть таке ж уявити,
У сні не вийде в страшному.
А зараз він хоче лиш вити,
Живим повернутись додому.
Він бачив летіли брати як,
Вночі літаками сумними,
Востаннє летіли ж позаяк,
Збирається янгол за ними.
Боїться вернутись так само,
Тихенько ногами чужими,
Удома не крикнути: «Мамо!»
Лиш знищити серце дружини.
Для нього все інше дурниці:
Три літери які ж написати,
Чи звільнять когось там з в’язниці,
Як схочуть цю війну обізвати.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813373
Рубрика: Воєнна лірика
дата надходження 10.11.2018
автор: Денис Лучук